Вступ

У минулому столітті, зокрема після Другої світової війни, відбулися значні зрушення в археологічних досліджен­нях слов’янських пам’яток, які подвоїли та потроїли джерело­знавчу базу.

Етноісторичний процес будь-якого народу, зокрема слов’янського, конкретно українського, не можна звести до простого біологічного відтворення поколінь одного етносу. Уже від самого початку свого зародження українці були части­ною слов’янства, як їхні предки - частиною індоєвропейсько­го світу. їхній розвиток відбувався у безпосередніх контактах і взаємовпливах із сусідніми, такими ж етноісторичними, спільнотами. Поряд з процесами диференціації, виділення та самоусвідомлення окремих етнічних груп і народів мали місце процеси інтеграції, коли в результаті змішування різних племінних груп утворювались нові народи. Ця закономірність притаманна насамперед тим слов’янським утворенням, які в процесі розселення осідали на чужих територіях і змішува­лись із субстратним населенням.

Усі ці процеси суворо регламентовані, прив’язані до певних природних та географічних зон і визначені часово. Тобто за­родження слов’янських народів відбувалось у рамках певних географічних регіонів, певного етносоціального та етно­графічного середовища і на певному історичному етапі.

Звідси випливає, що ми не можемо довільно встановити час виникнення слов’янських народів, наприклад з палеоліту, нео­літу чи енеоліту. Вони, у тому числі й український народ, не могли утворитись раніше, поки їхні предки не пройшли визна­чені історичні стадії свого розвитку.

Певна частина українського суспільства трохи болісно сприймає тезу про зародження слов’янських народів, та ук­раїнців зокрема, у ранньосередньовічний час, хоч тоді наро­джується більшість європейських народів. їм здається це знач­ним припізненням. Один із учасників українознавчої конфе­ренції, на противагу викладеним тезам, назвав палеолітичну стоянку Королеве на Закарпатті, якій близько мільйона років. Хіба то не наші предки? І справді, ця стоянка, як і аналогічні нижньопалеолітичні стоянки Причорномор’я і Криму та се- редньопалеолітичні на Середньому Дністрі, відкриває історію наших земель, історію України, бо вона вказує на поя­ву тут людини в прадавні часи, у дольодовиковий період. Але це ще не етнічна історія українського, слов’янського чи навіть праслов’янського етносу, до формування якого від Ко­ролевого пройшли тисячоліття.

Ми не згадували б цього епізоду, коли б його не підхопила кореспондентка газети «Хрещатик», яка переконувала своїх читачів, що саме з Королевого слід починати український ет­нос. Таких статей, сюжетів на телебаченні та радіо чимало. їхнім авторам притаманна надмірна емоційність, проповідь винятковості та месіанства українців. Такі публікації не тіль­ки вводять читача в оману, а й викликають настороженість і навіть вороже ставлення до української науки. Бо хто ж з наших близьких чи далеких європейських сусідів хоче бути нащадком меншовартісних предків. Тим паче, що загально­відомо (або має бути відомо), що з найдавніших часів євро­пейські народи знаходились у взаємозв’язку та взаємозалеж­ності, переживаючи ті самі або подібні стадії соціально-еко­номічного, культурного та етнічного розвитку. А можливо, нас навмисне втягують у безплідні дискусії про те, чиї предки давніші та кращі, щоб відвернути нашу увагу від розв’язання справді життєво важливих проблем нашого історичного буття?

Інший бік поставленої проблеми полягає в тому, що нас намагаються прив’язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати нас і світову громадськість в то­му, що ми їхня менша чи молодша частина, відмовляючи ук­раїнському народові в самобутності його етнічного та історич­ного розвитку.

Як відомо, в історичній літературі, зокрема російській, можна знайти безліч прикладів, коли східнослов’янські наро­ди характеризуються як єдина етномовна цілісність, а Київ­ська держава - як «колиска» давньоруської народності. Провідні російські історики М. Погодін, С. Соловйов, В. Ключевський та інші розглядають історію східних слов’ян і Київської Русі як історію Росії.

За М. Погодіним і О. Соболевським, українське Подніпров’я споконвіку було заселене предками росіян, яких прогнали монголо-татари. Лише в XIV ст. їхнє місце зайняли українці з Галичини і Волині. Для В. Ключевського дулібський союз пле­мен на Західному Бузі, Волині та Прикарпатті - це початки «нашої» (російської) державності. Не менш тенденційні й новітні праці. У колективній монографії Інституту слов’яно­знавства і балканістики «Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья» (Москва, 1982) усім південним та західним слов’янським народам при­свячені окремі розділи. Лише три східнослов’янські народи увійшли в один розділ під назвою «Формирование этнического самосознания древнерусской народности...» і, вже зовсім не­давно, у 1999 р. вийшла монографія В. Седова «Древнерусская народность», де з допомогою археологічних матеріалів робить­ся спроба поновити згадану концепцію М. Погодіна.

Англійський вчений, теоретик історії А. Дж. Тойнбі у своїй фундаментальній багатотомній праці «Дослідження історії» називає Русь «скандинавським царством» і ставить в один ряд з Данією та Норвегією, що також не відповідає дійсності (Тойнбі, К., 1995, с. 165).

Вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом «виклик - відгук», А. Дж. Тойнбі вважає, що адекватність відповіді на виклик зумовлює і стимул, і харак­тер процесу історичного розвитку. Слабкість або немож­ливість адекватної відповіді на виклик, що характерно для «недорозвинених», «загальмованих», «недоношених», «не­життєздатних» цивілізацій, призводить до їх занепаду. Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це зумовлює їх інертність і застій. Саме такими А. Дж. Тойнбі вважає слов’ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та об’єктивність оцінок. Обмеженість та невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, у тому числі археології, обмежує можливості історіо- софічних підходів до вивчення історичних явищ, у нашому ви­падку давньої історії слов’ян.

А. Дж. Тойнбі уявляє собі слов’ян як невелику групу пле­мен, що «...оселилася на прип’ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Євро­пи. Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив з трива­лою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов’яни ще залишалися там, де вони й були (Тойнбі, зазн. праця, с. 158).

Слов’ян, за А. Дж. Тойнбі, вивели з прип’ятських боліт (за його термінологією «випхали») пастухи-авари, яким вони бу­ли потрібні як хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли, взявши участь у «тевтонських (гер­манських) ігрищах зруйнування та грабунку Римської імперії» (Тойнбі, зазн. праця, с. 158). Для аварів слов’яни, на думку А. Дж. Тойнбі, були лише стадами робочої худоби, із землеробськими навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомої під іменем Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов’ян в умовах аваро-слов’янських війн та аваро-слов’ян- ської неволі, А. Дж. Тойнбі саме таким уявляє собі «...сценарій, за яким почався...запізнілий і принизливий дебют слов’ян в історії» (Тойнбі, зазн. праця, с. 159).

Коли б А. Дж. Тойнбі звернувся ще і до лінгвістичної та ар­хеологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов’ян на історичну арену інакший, складніший, не такий пізній і «принизливий».

По-перше, за дослідженнями лінгвістів усе прип’ятське Полісся вкрите балтськими гідронімами та топонімами, які передують як слов’янській гідро- і топонімії, так і слов’ян­ським археологічним культурам. Ряд вчених-славістів взагалі виключає Верхнє Подніпров’я раннього середньовіччя з історії слов’ян. По-друге, з кінця II по IV ст. включно Волинь займа­ють поселення і могильники Вельбарської культури готів, а носії слов’янської Зарубинецької культури, які на межі ер по­сунули тут балтів, під натиском готів та гепідів відходять на Верхній Дністер, Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії.

У запропонованій нами праці на новій методологічній ос­нові розкриваються процеси етноісторичного розвитку слов’ян на території Східної Європи і України зокрема. Лінгвістичні, історичні та, зокрема, археологічні матеріали переконують нас у тому, що слов’яни ніколи не були єдиною етнічною спільнотою. Вони, як і народи іранського, фракій­ського, іллірійського, германського, романського коренів, висту­пали як окремі етномовні групи, об’єднані в племена і племінні союзи, що були етносоціальними одиницями. Київська Русь виникла як державне об’єднання багатьох різних слов’янських і неслов’янських племен на чолі з князя­ми династії Рюриковичів. Київські князі створили державу імперського типу, але не створили і не намагалися створити єдину давньоруську народність. Її вигадали історики.

Виходячи із принципів, що всі слов’янські, зокрема і східнослов’янські, народи, як і інші народи Європи, мають свої окремі історичні витоки (хоч усі вони тією чи іншою мірою взаємозалежні), основна увага в нашій праці спрямова­на на вивчення процесів і причин зародження слов’янських народностей в період раннього середньовіччя. На відміну від українського народу, давні предки якого займали корінні слов’янські землі, ряд інших слов’янських народів, у тому числі східнослов’янських, що в процесі свого розселення зай­няли великі території з чужим (балтським та угро-фінським) населенням, зазнали впливу цих субстратів. Це справило вирішальний вплив на формування їхньої етнічної самосвідо­мості. Зазначені чинники не були знівельовані в період києво- руської державності, централізація якої фактично закінчилася після смерті Ярослава Мудрого. Це і стало історичною основою для завершення процесів формування трьох східнослов’ян­ських народів, зародження яких спостерігаємо в ранньому се­редньовіччі.

Територія України входить у той етнокультурний простір, де відбувалися процеси становлення індоєвропейських, пра­слов’янських і слов’янських етнічних утворень. Південно- східне крило індоєвропейських груп успадкувало якоюсь мірою досягнення Трипільської культури, яка за доби енео­літу (V - початок III тис. до н. е.) на території України визна­чається високим злетом землеробства, общинних ремесел, особливо гончарства, виникненням протоміст, де нерідко про­живало по декілька тисяч жителів (Майданецьке, Тальянки на Черкащині). Однак слід зауважити, що походження Трипільської культури пов’язане з Балканами і Подунав’ям, тоді як культури Кулястих амфор та Шнурової кераміки, з якими археологи співвідносять частину індоєвропейців, з яких виділились германо-балто-слов’яни, сформувались північніше цієї зони. Отже, тут не йдеться про їхню пряму спадкоємність. Ще менше даних існує, або їх немає зовсім, для порівняння степових культур з більш ранніми культурами Лісостепу. У III—II тис. до н. е. степове іраномовне населення Ямної та Катакомбної культур лише контактувало з тими пле­менами Лісостепу, які мали відношення до зародження пра­слов’янських старожитностей.

Дещо виразніше процеси культурогенезу проявляються у II тис. до н. е. на території Центральної та лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов’янські племінні групи цього періоду археологи співвідносять з Тшцінецькою та Комарівсь- кою культурами, що займають велику територію у межиріччі Одри та Дніпра. У І тис. н. е. диференційовані групи пра- слов’ян пов’язують з пам’ятками Лужицької та Поморсько- Підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України - Білогрудівською та Чорноліською. Ця схема, хоч і доволі реалістична, є надто загальною. Визначити етнічну приналежність археологічних культур глибокої давнини без ретроспективної їхньої прив’яз­ки до більш пізніх етнічно визначених старожитностей та порівнянь з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук (лінгвістики, антропології) дуже важ­ко. Тому дослідники слов’янського етногенезу результати своїх розробок викладають у вигляді можливих припущень та гіпотез. Ті навколонаукові археологічні «розробки», які ніби­то знаходять слов’ян і навіть предків українців у степових культурах кочових аріїв доби бронзи, а то й раніше, забува­ючи при цьому, що степове населення розмовляло іранськими, а пізніше тюркськими мовами, ми свідомо не розглядаємо.

Слід зазначити, що і лінгвістика, яка у розв’язанні проблем етногенезу має вирішальне значення, для згаданого періоду обмежується відкриттям на території Середньої та Східної Європи пластів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації.

Кожна із цих дисциплін має свої специфічні джерела, свою методику, а заразом і певні межі можливостей і засобів, якими вона володіє. Так мовні явища важко, а здебільшого неможливо продатувати; археологічні культури піддаються, зазвичай, хро­нологічним визначенням, але вони не завжди відповідають чітко визначеним етнічним спільнотам. Відомі поліетнічні куль­тури, які покривають декілька різних етнічних груп - Лужи­цька, Пшеворська, Черняхівська та ін. Крім того, археологічні матеріали без порівняння їх з писемними джерелами або мовни­ми даними самі по собі не можуть визначити конкретний етнос. Тому наше дослідження ми починаємо з початку нашої ери, коли з’являються перші писемні відомості про слов’ян-венедів.

Має свої особливості й історична антропологія. Зокрема, всі слов’янські ранньосередньовічні поховання, за окремими ви­нятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їхню інформативність.

а в останні десятиліття виділення слов’янських пам’яток V ст. на території України не тільки заповнило хронологічну лаку­ну в історичному розвитку матеріальної культури слов’ян у се­редині І тис. н. е., а й поставило проблему становлення слов’янських етнічних груп на нову наукову основу. Нововідкриті слов’янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно пов’язати з писемними джерелами й суто археологічними методами показати, з одного боку, їхнє пере­ростання в культури доби Києво-Руської та інших південно­слов’янських і західнослов’янських державних утворень, з іншого боку, дає змогу шляхом ретроспекції пов’язати з більш ранніми старожитностями Східної та Середньої Європи. Виявилось, що вже у VI-VII ст. н. е. слов’янські старожит­ності поділяються на чотири різні культурні групи (Коло- чинську, Пеньківську, Празько-Корчацьку і Дзєдзіцьку куль­тури). Перші три виникають вже у V ст. н. е. на території Ук­раїни і в деяких пограничних областях Білорусії та Росії, а Дзєдзіцька група - у Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Нещодавно стала відомою ще одна група - Іменьківська - у Верхньому Поволжі, де присутні елементи слов’янських культур V-VII ст. Кожна з перелічених слов’янських ранньосередньовічних культур має свої підосно­ви, які необхідно шукати у більш ранніх культурах. До вияв­лення слов’янських пам’яток V-VII ст. такі пошуки, зазви­чай, закінчувалися безрезультатно. Вони породжували багато суперечливих концепцій, оскільки етнічну приналежність ар­хеологічних культур першої половини І тис. н. е. і більш ранніх без типологічної прив’язки їх до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було визначити. Ще більш складними виявились спроби виділити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур I-IV ст. н. е. і більш ранніх неможливо визначити як слов’янську. Єдиний вихід з цього становища німецький вчений К.-В. Штруве вбачав у припущенні, що «...слов’яни, адаптовані або подавлені в куль­турному відношенні своїми сусідами, приховуються під личи­ною однієї з декількох поліетнічних культурних провінцій» (Struve, 1991, s. 18). Уся ця безнадійність і зневіра в можли­вості використання археологічних джерел для розв’язання проблем слов’янського етногенезу з виявленням нових етнічно беззаперечних слов’янських пам’яток V-VII ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і порівняльного вивчення з більш ранніми культурами стали поступово замінюватися дещо оптимістичнішими нотками. Ці труднощі зараз згадуються як історіографічний слід тих песимістичних оцінок, що свого часу переважали у слов’янській археології.

Створені типологічні колонки безперервного розвитку слов’янської матеріальної культури на території Південно- Східної Європи, зокрема в Україні, дають змогу у ретроспек­тивному плані, з одного боку, простежити розвиток місцевого слов’янського населення принаймні з рубежу нашої ери, з іншого боку, розкрити його у взаємодії з іншими неслов’янсь­кими племенами. Шляхом ретроспекції слов’янські етно­графічні елементи виявлені в ряді поліетнічних культур Південно-Східної та Середньої Європи. При цьому встановле­но, що в першій половині І тис. н. е. поруч зі слов’янами на території України в різний час жили й інші етнічні групи германського, балтського, іраномовного, фракійського насе­лення, що знайшло своє відображення в археологічних ма­теріалах.

Аналіз археологічних і лінгвістичних даних дає підстави вважати, що слов’яни і навіть праслов’яни уже в найвідда- леніші епохи являли собою, хоч і споріднені, але окремі етно­культурні та етномовні групи. О.М. Трубачов - автор багатьох лінгвістичних досліджень, присвячених давнім слов’янам, пише, що його не може задовольнити ні постулат «...изначаль- но бездиалектного язьїка», ні суто слов’янська гідро- і то­понімічна область, без домішок чужих неслов’янських еле­ментів (Трубачев, 1991, с. 4). Це підтверджує археологія давніх слов’ян, представлена значною кількістю культур та їхніх ло­кальних груп.

Значне місце в посібнику відведено проблемам Великого слов’янського розселення, коли слов’янські племена з’явля­ються в Подунав’ї, у глибинних районах Балканського півост­рова - на півдні, доходять до Ельби та балтійського узбережжя - на заході; на північному сході заселяють верхів’я Дону і Вол­ги. У другій половині І тис. н. е. розселення слов’ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Вод­ночас Велике розселення слов’ян започаткувало процеси слов’янського народотворення, тобто формування тих слов’янських, у тому числі східнослов’янських, груп, що ста­ли ембріонами сучасних слов’янських народів.

На території України на рубежі VII—VIII ст. у результаті соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства відбуваються помітні зміни у його матеріальній культурі, з’являються нові культурні утворення, формуються нові пле­мена і племінні союзи, зафіксовані на сторінках Літопису. Саме вони у своєму подальшому історичному розвитку приво­дять до становлення Київської держави.

Археологічні матеріали проливають нове світло на витоки процесів, що привели до поділу східних слов’ян на три різні народності. Зокрема, визначають місце склавинів як предків тієї групи слов’ян, що разом з антами брала участь у форму­ванні українського народу.

Процеси формування українського народу відбувались у тісних взаємозв’язках з іншими слов’янськими народами, а також кочовими племенами степу. Викладені у посібнику факти відображають реальну історію народів Східної Європи і спростовують спроби підміни однієї етнічної групи іншою, наприклад слов’ян - гунами.

Основні процеси формування східнослов’янських племін­них союзів у середині та другій половині І тис. н. е., їхньої са­мобутньої матеріальної та духовної культури відбувались на території, у центрі якої знаходились лісостепові області Ук­раїни. Тут і виникла могутня середньовічна держава - Київ­ська Русь. Питанням етнічних процесів, що відбувались за умов східнослов’янської державності та критиці спроб ототожнен­ня держави і «давньоруської народності» присвячено багато уваги. Зроблена спроба пояснити витоки назв «Україна», «ук­раїнський народ».

Значне місце у праці займають питання соціального розвит­ку слов’ян у переддержавний період. Широкі польові дослідження ранньослов’янських поселень, окремі з яких роз­копані повністю, у поєднанні з писемними джерелами відкри­ли можливості нових методологічних підходів до вивчення слов’янських суспільних структур, зокрема слов’янської об­щини - верві.

Автори сподіваються, що посібник сприятиме сучасному ро­зумінню історичних витоків українського народу, які значною мірою визначають його місце в сім’ї європейських народів.

Автори складають щиру подяку вчителеві історії Мартенів­ської восьмирічної школи на Івано-Франківщині 11. Ф. Мазури- ку за деяке скорочення тексту та надання методичної допомо­ги у підготовці посібника.