Перші писемні звістки про СЛОВ’ЯН
Найдавніший ґрунтовний опис племен, що жили на те- зиторії сучасної України, знаходимо у праці грецького автора т ст. до н. е. Геродота. «Батько історії» побував у Північному Причорномор’ї, описав побут мешканців Великої Скіфії.
Крім зуто скіфських іраномовних племен - скіфів-царських та дкіфів-кочовиків, він називає ще низку інших племінних груп, іеред них - скіфів-землеробів, скіфів-орачів, меланхленів, еврів, будинів, які, хоч і входили до складу Великої Скіфії, ^носились, вочевидь, до інших етнічних груп (табл. 1). Скіфи- тероби та орачі на Дніпрі, а також неври, яких більшість
г.фія Геродотової Скіфії
дослідників локалізує на Волині, можливо були праслов’яна- ми. Сам Геродот не подає ніяких даних, які б вказували на їхню етнічну приналежність. Деякі археологи пов’язують неврів з Висоцькою культурою волино-подільського погранич- чя. Але для того щоб довести слов’янство носіїв Висоцької культури, необхідно довести і типологічно пов’язати її пам’ятки з пам’ятками історичних слов’ян[*]. Ця робота ще далека від свого завершення. Як відомо, племена, названі Геродотом і синхронні їм культури на території України ранньозалізної доби та етнічно визначені слов’янські археологічні культури У-УП ст. н. е., розділені значним проміжком часу, заповненим багатьма археологічними старожитностями, які також потребують свого етнічного визначення. Водночас ніяких даних, які б суперечили тому, що на Волині у ранньозалізний період могли жити предки слов’ян, також немає. Більш того, Верхнє Подністров’я та Волинь входять у регіон проживання венедів на рубежі та в перших століттях нашої ери, про яких достовірні дані подають римські автори цього часу. Не суперечать цьому й археологія та лінгвістика.
Повідомлення римських авторів про слов’ян під іменем венедів загальновизнані.
Пліній Старший, автор І ст. н. е., перелічуючи народи Сар- матії безпосередньо після сарматів, які займали на рубежі й у перших століттях нашої ери південно-східні степові землі України, називає венедів. Далі йдуть назви германських племен - скірів і гіррів. Не суперечать даним Плінія Старшого повідомлення автора другої половини І ст. Тацита. У своїй праці «Германія», завершеній у 98 р., він пише: «Тут кінець Свебії. Чи віднести певкінів, венедів і феннів до германців, чи сарматів, я не знаю, хоч певкіни, яких дехто називає бастарна- ми, щодо мови, способу життя, місць проживання і жител поводяться, як германці. Усі вони живуть у бруді, а знать у бездіяльності. Змішаними шлюбами спотворюють себе майже як сармати. Венеди перейняли багато з їхніх звичаїв, адже вони обходять розбійними зграями всі ліси і гори між певкінами і феннами. Одначе скоріше вони повинні бути віднесені до германців, бо будують свої домівки, носять щити і пересуваються пішки, причому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі та на коні» (Свод древнейших письменных известий о славянах, т. I, с. 39).
Отже, венеди, за Плінієм Старшим і Тацитом, у перших століттях нашої ери являли собою самостійну етнічну групу на території Південно-Східної Європи поряд з такими етнічними •.пільнотами, як германці, сармати, фракійці, балти, угро- ріни. Більше того, можна вважати, що зайнята ними територія в перших століттях нашої ери містилася десь між землями германців, які були їхніми північно-західними сусідами, та залтів на півночі, фінів - на північному сході, сарматів - на іівденному сході, фракійців - на півдні (табл. 2).
Александрійський географ II ст. нашої ери Птоломей, описуючи Сарматію у своїй праці «Географія», серед інших народів називає венедів, які живуть над Венедською затокою, ”обто над Балтійським морем. Однак ні лінгвістика, ні архео- югія поки що не в змозі підтвердити ці дані.
Цінним у «Географії» Птоломея є розміщення між балт- ■.ькими племенами галіндів, судинів і сарматських аланів племені ставанів.
Цю назву більшість істориків, лінгвістів та археологів схильні ідентифікувати з етнонімом «слов’яни».
Табл. 2. Венеди та їхнє оточення на рубежі ер
Точно визначити територію венедів у перші століття нашої ери на основі лише писемних даних неможливо. На їхній основі можна лише вважати, що слов’яни-венеди у І-П ст. нашої ери займали регіони в південній частині лісової та північній частині лісостепової зони України. Якась їх частина, відповідно до карти кінця ПІ-ІУ ст., що має назву Певтінгерових таблиць, відселилася у межиріччя Нижнього Дністра та Дунаю. Цьому не суперечать й археологічні дані.
Об’ємніші відомості про слов’ян подають писемні, переважно візантійські, джерела VI й наступного століть.
Середина і друга половина І тис. н. е. в історії слов’ян займають особливе місце. Це період формування на території Центральної та Східної Європи великих слов’янських об’єднань, що в подальшому своєму розвитку привело до виникнення слов’янських державних утворень.
Ще однією важливою віхою цього періоду є Велике розселення слов’ян, яке в результаті стало одним з основних чинників, що формували етнокультурну карту слов’янських народів. Уже наприкінці У-УІ ст. слов’яни займають великі регіони Центральної та Східної Європи. Вони беруть участь у найважливіших подіях Європейського континенту. Відповідно зростає й інтерес візантійських істориків. Вони вивчають внутрішню організацію, соціально-політичні структури і військову справу слов’янських племен, їх взаємовідносини з Візантійською імперією. Історичні джерела підтверджуються археологічними і лінгвістичними матеріалами.
Серед авторів VI ст. слов’ян найширше характеризують готський історик Йордан у своїй праці «Гетика» та візантійський автор Прокопій Кесарійський у роботі «Війна з готами». У поєднанні з новими археологічними даними давні тексти, вже не раз інтерпретовані, набувають більшої конкретності й виразності.
Якщо до 50-х рр. XX ст. археологи-славісти читали тексти Йордана, Прокопія Кесарійського, Пріска Понійського та інших, виходячи лише з результатів досліджень пам’яток римського і більш раннього часу, то сьогодні маємо добре досліджені й чітко визначені слов’янські археологічні культури У-УП ст., які до середини XX ст. були невідомі. Вони дають змогу значно доповнити й уточнити територіальні межі слов’янських ранньосередньовічних племінних союзів.Описуючи племена Центральної та Східної Європи, з якими готам довелось вступати у взаємовідносини в процесі свого розселення з Нижнього Повіслення до Північного Причорно- мор’я, Йордан значне місце відводить їхнім взаєминам з венедами. Вони виступали проти готів і протягом ІП-ІУ ст. мали з ними воєнні сутички. Підкорення венедів готами відбулося лише в IV ст. н. е., хоча, за писемними й археологічними даними, готи з’явилися на території України вже наприкінці II - на початку III ст. н. е.
З приходом готів відбувся поділ венедського союзу на окремі групи. Вони представлені такими пам’ятками, як волино- подільські та пізньозарубинецькі старожитності, Київська та частина Черняхівської культури. Цей поділ у більш завершеній формі зберігається і в VI ст., коли, крім венедів, згадуються ще два слов’янські племінні об’єднання - склавинів та антів. Отже, склавини та анти - це нові слов’янські племінні утворення, які відокремилися від венедського союзу племен.
Анти і склавини до свого Великого розселення займали територію лісостепового Подніпров’я і Подністров’я. Це підтверджують й археологічні знахідки. У повідомленнях античних авторів немає відомостей про час заселення слов’янами того чи іншого регіону. Тому немає підстав усі регіони, де перебували ті чи інші слов’янські племена в часи Йордана, наприклад По- дунав’є, вважати їхньою первісною територією. Ці відомості слід перевіряти даними археології та інших наук. На Середньому Дунаї слов’янські пам’ятки масово з’явилися лише в VI-VII ст. н. е., тобто в часи Великого розселення слов’ян із корінної території українського Лісостепу.
За свідченням Про- копія Кесарійського, слов’яни у VI ст. н. е. вже заселяли велику територію між Середнім Подунав’ям і Прибалтикою. В їхньому середовищі виділялися окремі племінні об’єднання. Прокопій пише, що народи, які тут живуть, у давнину називалися кіммерійцями, тепер звуться утригурами, а далі на північ від них займають землі незліченні племена антів. Сама назва «анти» проіснувала недовго - до початку VII ст. Востаннє етнонім «анти» згадується у 602 р., коли вони зазнали поразки в аваро-антській війні. Проте анти не могли бути повністю знищені аварами. Найвірогідніше, анти змішалися з племенами склавинів і прийняли загальну назву - «слов’яни».Склавини (слов’яни), назва яких поступово поширилася на всі слов’янські племена, в V-VI ст. уже вийшли за південні межі венедських земель. їх візантійські автори знають не тільки на північ від Карпат, а й на південь від них, у Подунав’ї. На Північному Прикарпатті писемні джерела пов’язують їх з Віслою та Дністром, де вони межували з антами, що займали на той час південну частину Лісостепу в межиріччі Дніпра, Дністра та Дунаю. Північні та східні межі склавинів та антів візантійським авторам не були відомі.
Дані про слов’ян, викладені Йорданом і Прокопієм у VI ст., відображають події ранішого часу - IV - першої половини V ст. н. е. Писемні джерела у VI ст. чітко фіксують слов’ян - склавинів та антів на лівому березі Дунаю, зазначаючи їхні набіги на прикордонні райони Візантійської імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI - на початку VII ст. слов’яни поступово осідають у Подунав’ї.
Важливе місце в дослідженні слов’янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку пов’язане з історією народу - її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов’янської мови як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть. Вони успішно розв’язали питання щодо відношення слов’янської мови до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов’ян як окремі етнічні групи у сім’ї індоєвропейських народів.
Картографування архаїчних слов’янських гідронімів і топонімів має важливе значення для пошуків прабатьківщини слов’ян та визначення шляхів і районів їх розселення. Внаслідок картографування та аналізу гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров’я, а також Верхнього Подністров’я з’ясувалося, що слов’янські архаїчні назви найбільш чітко й у великій кількості виступають на південь від Прип’яті і Десни. Вони опускаються по Дніпру до р. Псла та Орелі. У Правобережжі на півдні сягають верхньої течії Південного Бугу, Середнього Дністра та верхів’я Пруту, на заході - верхів’їв Дністра та Прип’яті. На північ від Прип’яті та Десни виступають суцільною смугою балтські гідроніми, з півдня заходять гідроніми Іллірійського та фракійського походження, на Лівобережжі - іранського тощо (табл. 3).Наявність балто-слов’янських, ірано-слов’янських та гер- мано-слов’янських мовних зв’язків відповідають даним археології. Найдавніші слов’янські поселення також відкриті у Подніпров’ї, на Волині, у верхів’ях Південного Бугу, на Середньому й Верхньому Дністрі та верхів’ях Пруту.
Велику роботу провели і антропологи щодо визначення фізичного типу слов’ян, виділення його серед інших етнічних угруповань. Констатуючи єдність процесу слов’янського етногенезу, антропологи встановили, що в різних регіонах слов’янської території існують помітні відмінності в фізичній
Табл. 3. Карта поширення археологічних культур першої половини І тис. н. е. та архаїчних гідронімів у Східній Європі: І - суцільний район поширення балтських гідронімів; II - зарубинецькі старожитності; III - черняхівські старожитності; IV - липицькі старожитності; V - слов’янські гідроніми; VI - балтські поодинокі гідроніми; VII - фракійські гідроніми; VIII - германські гідроніми; IX - іранські гідроніми будові слов’янського населення. Це дало можливість зробити висновок про вплив на фізичну будову слов’ян іншоетнічних груп. Але робота антропологів ускладнюється обмеженістю джерел і навіть цілковитою їх відсутністю впродовж цілих століть. Адже протягом У-УПІ ст. н. е. населення більшої частини лісостепової смуги Східної і Центральної Європи ховало своїх небіжчиків шляхом трупоспалення.
Запитання та завдання до вступу і першого розділу
1. Назвіть основні етноісторичні етапи, які пройшли слов’яни на шляху від індоєвропейців до зародження слов’янських народів.
2. Подумайте, чи поява людини розумної в будь-якому регіоні світу є одночасно початком історії його сучасного етносу.
3. Яке місце займає територія України в процесах становлення індоєвропейських, праслов’янських, слов’янських племен і народів? Визначте місце Трипільської культури в цих процесах.
4. Назвіть археологічні культури, з якими археологи пов’язують праслов’янські племена доби бронзи та ранньо- залізного віку.
5. Які із племен на території Скіфії, названих грецьким істориком V ст. до н. е. Геродотом, можна гіпотетично вважати слов’янами?
6. Коли з’являються перші вірогідні писемні звістки про слов’ян? Назвіть імена авторів перших століть нашої ери, що згадують слов’ян-венедів.
7. У чому полягає комплексність вивчення етногенетич- них процесів, зокрема етногенезу слов’ян? Визначте місце археології у вивченні цих: процесів.