Прокопій і Валент

Римський імператор Юліан у цей час розпочав війну з перса­ми. Спочатку все йшло доволі успішно. Та потіснивши персів так, що вони попросили про три дні перемир’я, Юліан вирішив пере­групувати війська.

Армія обрала імператором такого собі Иовіана, а одним із пол­ководців став Амміан Марцеллін, який згодом і описав ці події. Ке­роване помстою військо, якийсь час продовжувало просуватися вперед, однак перси, які піднеслися духом після смерті римського імператора, чинили жорстокий опір. У римській армії почався го­лод, а новий молодий і безвільний імператор надто часто прислуха­вся до порад придворних. Зрештою, Риму довелося укласти мирний договір із перським царем Сапором, за умовами якого Персії повер­талися п’ять областей за Тигром, а Рим зобов’язувався ніколи' не нападати на персів. Тіло Юліана доручили доправити на батьків­щину консулові Прокопію, який мав поховати його в рідній землі. Як пише Амміан, «після цього Прокопій зник, а потім з’явився аж у Константинополі, у багряній мантії^[37]».

Несподівано у поході помер і сам імператор Йовіан, який від­ступав разом з військами. Тоді армія обрала нового імператора. Ним став Валентиніан, котрий мав серед військ значний авторитет.

Прокопій походив зі знатного роду. Кровні зв’язки з Юліаном давали йому право претендувати на імператорський трон. Саме то­му після смерті Юліана він тривалий час переховувався, побоюю­чись, щоб його не стратили за амбіції щодо імператорського трону. Приблизно в той час почалися заворушення серед вестготів, яких окрилила звістка про смерть сильного імператора. Вони наміряли­ся відновити безчинства у Фракії. Валент вирядив туди свої війська. Одночасно в Константинополі Прокопій — за підтримки двох пол-« ків — проголосив себе імператором. Народ його хоч і не засудив, однак і не підтримав. Як зазначає Марцеллін, Прокопій не мав ора­торського дару Та й іншими, належними правителю чеснотами пох­валитися не міг. Проте вмінням плести інтриги володів досконало. Він постав перед константинопольським натовпом з малою дочкою Констанція на руках, до того ж був родичем самого Констанція та Юліана, що й стало вирішальним чинником народного визнання. Тоді ж викарбували монети з його зображенням (нині це надзви­чайна нумізматична рідкість). Прокопій навіть намагався на чолі війська захопити Іллірію, але вірні Валентові частини завадили цьому. Засмучений прикрою новиною Валент, перервав свій похід на розбурханих готів і повернувся до Константинополя. Легіони обох претендентів уже готові були кинутись до бою, коли Прокопій зумів хитрощами привернути армію супротивника на свій бік. Нас­нажений своїми успіхами, він усе-таки вирішив дати Валентові^ій. І зійшлися армії біля Фракії, поблизу міста Наколея.

Цю історію, безумовно, відому багатьом із тих, хто цікавиться Стародавнім Римом, переказано тут, оскільки не останніми дійови­ми особами в ній були готи Атанаріха. Прокопій відрядив до готів посольство із проханням надати йому, законному імператорові, максимальну підтримку.

Проте між новим імператором і готами після того пробігла чор­на тінь недовіри. За першої ж нагоди Валент рушив військами за Дунай. Для переправи використовувалися кораблі, позчеплювані бортами (знаменитий міст на той час уже було зруйновано). Атана­ріх зібрав свій народ'і повів у гори. Римське військо за ним не піш­ло, залишившись на правому березі Дунаю. Римляни чекали майже два роки. Окрім дрібних сутичок із готськими загонами, заняття для армії не знайшлося, тож вона знову повернулася за Дунай. Тоді Валент розпочав дипломатичну війну. Римляни придумали мирний

Срібне блюдо. Склеп на схилі гори Мітрідат, Керч.

Блюдо було виготовлено, найпевніше, до тріумфу імператора Констанція II в 357р. з приводу перемоги над узурпатором Магнецієм

договір, який істотно обмежував права готів. Початкові положення позбавляли готів стипендії, наступні пішли далі — до серйозних об­межень у торгівлі та вільному пересуванні. Атанаріх усвідомлював, що готи просто не в змозі змагатися з Римом, але вирішив усе ж та­ки підписати договір. Однак і тут він добряче «попсував кров» імпе­раторським дипломатам. Колись вождь присягнув батькові не сту­пати на римську землю довіку. Відтак Атанаріх наполягав на тому, щоб імператор сам приїхав до нього підписувати договір. Імператор же вважав нижче своєї гідності вирішувати державні справи на зе­млі варварів. Щойно налагоджені відносини між везиготами і Ри­мом загрожували знову перетворитися на війну. І, нарешті, відшу­калося рішення: двоє правителів зустрілися на кораблі посеред Дунаю. Договір укладено. Здавалося, миру досягнуто, хоч і ціною великих втрат. Та погані новини не змусили довго чекати. Цього ра­зу вони прийшли з південного сходу.

7.