Іерманаріх

«Після того як король готів Геберіх відійшов від справ, за деякий час його королівство успадкував Германаріх, найблагородніший з-поміж Амалів, який здолав чимало надзвичайно войовничих пів­нічних племен і змусив їх коритися своїм законам.

інаунксів, васинабронків, меренсів, морденсів, імніскарів, рогів, тадзансів, атаулів, навего, бубегенів, колдів. Уславлений підкорен­ням цих численних племен, він не стерпів того, аби плем’я герулів під проводом Аларіха, в основному перебите, не підкорилося — в тій частині, що вціліла, — його владі. Плем’я це дуже рухливе і — більш того — люди там надзвичайно гордовиті. Не було тоді жодно­го іншого племені, яке не вдавалося б до послуг легко озброєних ге- рульських воїнів. І хоча прудкість часто допомагала їм вислизати в бою від супротивників, однак вона поступалася твердості й помір­кованості готів: волею долі вони [елури] вкупі з іншими племенами підкорилися королю готів Германаріхові. Після поразки герулів Германаріх пішов війною на венетів, котрі, попри недосконалість їхньої зброї, становили значну загрозу через свою численність і спочатку чинили могутній опір. Але чого варта велика кількість невдатних вояків, а надто, коли сама доля на боці безлічі чудово оз­броєних чужоплемінників? Ці [венети], як уже зазначалося на по­чатку нашої розповіді, а саме, в переліку племен, походять від од­ного кореня й нині відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавенів... Тоді всі вони скорилися владі Германаріха. Розумом своїм, звитягою і доблестю він полонив також плем’я естів, які на­селяють найбільш віддалене узбережжя Германського океану. Тож він запанував над усіма племенами Скіфії та Германії...¹¹»

Розповідь Йордана скидається на сагу, а постать Германаріха оповито в ній вигадкою, наче це міфічний персонаж.

Якщо відкинути емоції, навіяні пропагандою, достовірними зали­шаться тільки відомості про успіхи Германаріха у розбудові певної протодержавної структури. Адже в жодному історичному докумен­ті античності й середньовіччя не згадується про силовий чинник приєднання до Рейдготаланду (еддична назва, що, найпевніше, стосується Германаріхової імперії) інших племен. Більшість пере­мог Германаріх, будучи мудрим конунгом, здобував за столом пере­говорів. Його завданням, окрім контролю над торговими шляхами, було створення навколо готського ареалу свого роду «буферної зо­ни» із сусідніх лояльних до готів племен. Адже наближалася орда гунів, про що конунг мав знати, хоч Амміан і пише, що гуни напа­ли на Германаріха «раптово». Однак у ті часи словом «раптово» мо­гли характеризуватися події тривалістю до десятка років. Несподі­ваною була радше зрада кількох прикордонних племен (зокрема сарматських та аланських), які не стримали напору гунів і, здавши­ся їм, увійшли до гунського союзу. «Купівля» лояльності була на той час поширеною формою міжнародних відносин. Готи мали що за­пропонувати сусідам: незліченні скарби, награбовані під час пірат­ських рейдів у Чорному морі, вишуканий римський і місцевий по­суд, зброя, знаряддя праці, золото і, нарешті, хліб. Крім цього, племена, що погоджувалися віддавати в готську армію своїх воїнів, здобували гарантований захист від спільних зовнішніх ворогів. На цих вигідних умовах до союзу вільно приєднувалися чи не всі сусід­ні народи.

Цінність «імперії» Германаріха доволі значна ще й з огляду на її «концептуальність». У ті часи серед варварських племен і племін­них союзів не було жодного державного утворення. Та й Рим уже

майже розпався на самостійні провінції в очікуванні правителя, який зміг би його об’єднати. Тож таке могутнє утворення (практич­но вся територія сучасної України, частина Білорусі, Росії і прибал­тійських держав) засвідчувало порівняно високий рівень суспільно­го розвитку готського племінного союзу. Зрозуміло, Германаріх правив не одноосібно. У прийнятті доленосних рішень брали участь також вожді союзних племен. Дотепер точно не відомо, де була ставка готського владаря, його палац, «повний усякого добра». Так само не розкрито таємницю місця легендарної фортеці Данпар- штадт (Danaprstadir), столиці Рейдготаланду і, можливо, «імперії» Германаріха. Володар міг бувати й у придніпровських фортецях. Найбільш правдоподібними є його часті появи в старій фортеці бі­ля с. Башмачки Дніпропетровської області. Ця фортеця контролю­вала шлях повз Дніпровські пороги і вважалася надзвичайно важли­вим стратегічним пунктом. Може, саме вона і є отією легендарною «Дніпровською фортецею»? На жаль, чіткої відповіді на це запи­тання немає. Певна річ, окрім безсумнівних дипломатичних пере­мог, Германаріх здобував і військові. Ось що пише про конунга Ам- міан у розповіді про навалу гунів:

«І ось гуни, пройшовши через землі аланів, які межують із грев- тунгами, завдали їм страшного руйнування і спустошення, а з тими, що вціліли, уклали союз і приєднали їх до себе.

Про доблесть і вміння Германаріха воювати промовляють і факт перемоги над герулами, і війни з венедами. І якщо протягом трива­лого часу плем’я венетів (венедів) у науці також вважалося міфіч­ним, то Йордан недвозначно описує склад цього народу — анти й склавени, тобто племена, які прийнято вважати слов’янськими. Однак, зауважимо, що Йордан писав свою працю в VI cτ., a δ⅛e,

оперував поняттями і назвами свого часу. За часів Германаріха, зви­чайно, антів і склавенів іще не було.

Германаріх втілив давні сподівання готів: приєднав північно- східні землі, потіснивши майбутніх слов’ян з їхньої споконвічної території, яку вони, незважаючи на «недосконалість зброї», гідно обороняли, маючи такого небезпечного сусіда. Із цього логічно ви­пливають висновки, що в Германаріха не було іншого виходу, окрім як просуватися у лісисту зону — на території центральної та північ­ної України, частини Білорусі та Росії. Усі землі на півдні вже нале­жали готам, на заході тепер перебував союзник в особі Риму, тере­ни якого були закриті для завоювань. Водночас армія мала потребу постійно «вправлятися» на сусідах, бо інакше всередині неї неми­нуче спалахнули б міжусобні війни.

Завоювавши сусідів, Германаріх досяг ще однієї мети: здобув контроль над уторованими торговими шляхами. Тепер він міг кон­тролювати шлях бурштину в Європу. Оскільки бурштин був надзви­чайно цінним матеріалом і, до того ж, локально видобувався лише в Прибалтиці, контроль над його поширенням приніс Германаріхо- ві й статки, й політичний вплив. Ще прибутковішим виявився кон­троль над хутровим шляхом, що теж потрапив у зону впливу цього правителя. Тож епітет «Великий» дістався Германаріхові цілком за­служено. Археологічних свідчень про події цієї доби цілком досить, щоб можна було говорити про феномен проникнення черняхів- ської культури в північні райони.

Фібула. Ніжин

Могутня постать Германаріха виразно виділяється на тлі інших персонажів історії IV ст. Він справив незабутнє враження на давніх слов’ян як умінням воювати, так і вмінням правити. Саме звідси беруть початок дві його іпостасі, описані О.С.Пушкіним у літера­турних казках на основі народних переказів. Ідеться про образи Дя­дька Чорномора, який виходить із моря (звичайно, Чорного) з дру­жиною «витязів прекрасних» («Казка про царя Салтана...»), а також злого чарівника Карла Чорномора, який викрав у героя кохану («Руслан і Людмила»). Та є ще один образ, пов’язаний із Германарі- хом. Це, як не дивно... Кощій Безсмертний. І справді, відомо, що конунг помер у віці ПО років від смертельної рани, заподіяної собі самому, подібно до вчинку Одина у скандинавських легендах. До цього конунг брав участь у багатьох битвах, але виходив із них не- ушкодженим, навіть замах на його життя не досяг своєї мети. Він був воістину «безсмертним». Детальніше про феномен Кощія — на­прикінці цього розділу. X

Здавалося б, усі факти вказують на те, що більша частица розпо­відей про Германаріха близька до істини. Однак багато дослідни­ків скептично ставляться як до самої особи Германаріха; ⁷τaκ і — надто — до його «імперії». Визначний український історик і публі­цист М.

«Лєґенда одначе сама видає себе остільки, що представляючи в таких незвичайних розмірах власть Германаріха, не вміє замовчати незалежности Візіґотів від нього, а оповідаючи про напад Гунів, нічо­го не знає про ту велику монархію Германаріха, про ті підвласні на­роди, що мусіли відограти таку чи иньшу ролю при тім нападі. Не знає про них нічого й Аміан, оповідаючи про напад Гунів, і ми відпо­відно до його слів мусимо представляти собі дійсного, не легендар­ного Германаріха войовничим королем просторих придніпрянських остроґотських країв і тільки! В оповіданню Йордана можна-б іще ба­чити память про війни з сусідніми народами — Герулами, Словяна- ми, але нема підстави думати про якусь власть Остґотів над числен­ними і далекими народами, маючи перед очима міру дійсної власти Германаріха — факт, що Візіґоти від нього не залежали^[35]».

Л. Гумільов вважав державу Германаріха «клаптевою», неодно­рідною, і це також є досить правдоподібним. Деякі інші шановні автори воліють взагалі не помічати присутності готів на слов’янсь­ких територіях, а тому про Германаріха не згадують. Тож, певно, саме час скинути завісу таємності зі знаменитої історії про цього короля готів, що вже багато століть не дає спокою дослідникам, оскільки різні джерела подають її практично дослівно. Ми ж дові­римося двом із них. Отож надаємо слово Йорданові.

«Германаріх, король готів, хоч він, як ми вже повідомляли, і був переможцем над багатьма племенами, мусив, однак, задуматися, коли прийшли гуни. Віроломному ж племені росомонів, яке в ті ча­си служило йому серед інших племен, випала нагода нашкодити йому. Одну жінку зі згаданого племені [росомонів], на ім’я Суніль- да, за зраду її чоловіка король [Германаріх], охоплений гнівом, наказав розірвати на частини, прив’язавши до диких коней, а тоді пустивши їх навскач. Брати ж її, Cap і Аммій, щоби помститися за смерть сестри, вдарили його в бік мечем. Ця рана мучила і допікала короля, поки віку»^[36].

Фібула

Варварська страта князівни-заручниці з пле­мені росомонів (що в ньому слов’янофіли ЦІЛКОМ безпідставно вбачають «русів»), звичайно, не ро­бить честі старому конунгові. Але можна уявити собі гнів короля, коли він довідався про зраду лояльного народу. За тих часів у скруті нехтували звичаями. Король попросту міг зібрати дружину і спалити кілька поселень росомонів з усіма жите­лями вкупі, на більший пострах решті. «Цивілізо­вані» римляни за таких обставин карали на смерть тисячі людей, а хрести з розіпнутими зрадниками ставили обабіч доріг. Тож Германаріх учинив щодо бунтівників іще досить м’яко. За що й поплатився невигойною раною.

Проте маємо ще одну версію описаних подій.

Міститься вона в... «Старшій Едді» — пам’ятці скандинавського епо­су, котра увібрала в себе чимало народних переказів, зокрема й гот­ських. Тут історію потрактовано як родинну трагедію. Сунільду (в еддичному варіанті — Свангільду) Германаріх (Ермунрекк) карає за подружню зраду. Свангільда — донька легендарного Сігурда з ро­ду Вольсунгів, улюбленців Одина, й данської принцеси Гудрун. Пі­сля смерті Сігурда Гудрун стала дружиною Атлі — короля гунів. То була надзвичайно нерозважлива пані: спершу вона вбила своїх си­нів, народжених від Атлі, щоб помститися королю за смерть рідних братів. Потім настала черга і самого гунського правителя. Звільнив­шись від подружніх уз, вона ще довго плела інтриги, про що свід­чить, зокрема, й ця історія. У ній Германаріх живе в Рейдготаланді й одружений із молодою дочкою лиховісної Гудрун. Підступний рад­ник короля Біккі, підмовляє конунгового сина схилити Свангільду до зради. Важко піднятися — легко впасти. Свангільду знеславлено. Ермунрекк жорстоко покарав її, кинувши під кінські копита. Та стративши невірну дружину, він не заспокоївся, доки не помстився й синові. Зазначимо, що королевич не був єдиним спадкоємцем: насправді Германаріх мав двох рідних синів та одного пасинка.

^[1] Норни — міфічні скандинавські богині долі.

Як бачимо, фабула в обох джерелах збігається, імена героїв та­кож. У Йордана вони дещо змінені — на римський штиб. Готський історик вплітає в цю легенду політичні мотиви й перетворює її на памфлет проти росомонів, дивного народу, не згадуваного, крім Йордана, ніким з його сучасників або попередників. Можливо, ма­ються на увазі роксолани — народ із сарматським корінням. Відо­мо, що сарматські племена першими прийняли на себе удар гунів, та невдовзі, не витримавши виснажливих партизанських набігів гунських воїнів, перейшли на їхній бік, чим зрадили Германаріха і порушили договір із цим правителем..

До речі, згадана тут так детально легендарна історія мала вельми сумні й цілком реальні наслідки. Германаріха було поранено, й він не міг, як раніше, ефективно правилу своєю країною. Як це часто трапляється, у «клаптевій» державі без «сильної руки» почалися міжусобиці, «парад суверенітетів». Згодом відбувся її розпад на кня­зівства, кожне з яких прагнуло самостійно вершити свою долю. На тлі нашестя гунів така ситуація виявилася катастрофічною. За­мість об’єднатися для захисту від спільного ворога, готський союз розпався. Саме цим і зумовлений розгром остготів і втеча цих пле­мен з Причорномор’я. Втім, Германаріхові судилося з’явитися в лі­тописах ще раз — майже напередодні розколу.

За часів легендарного конунга у готів був іще один правитель, сучасник Германаріха. Йдеться про Атанаріха — сина Aopixa. Він носив дивний титул — «judex», тобто «суддя», і походив, очевидно, з духовної аристократичної знаті. Однак це не заважало йому також здійснювати успішні військові походи. Та своєю основною метою Атанаріх вважав викорінення християнства, що швидко поширю­валося за Дунай. І щодо цього їхні з Германаріхом погляди з якоїсь причини не сходилися. Зрештою, в них не було й кровного спорід­нення: Атанаріх походив із роду Балтів, а Германаріх — із роду Ама- лів. Так чи інакше, народ готів розколовся на дві частини. Остаточ­но оформився поділ на остготів і вестготів, тобто тервінгів (лісовиків, древлян) і гревтунгів (степовиків, полян). Контакти між народами тривали й далі, проте тепер вони стали не настільки жва­вими. Вестготи рвалися на Захід, до Риму, тоді як остготи на чолі з Германаріхом освоювали північно-східну «глибинку». Тим часом іс­торія зробила свій черговий виток, що якнайдужче позначилося на долі обох народів.

6.