Небезпечне сусідство

На противагу докладному опису Л. Гумільова, який є безперечним авторитетом у «гунському питанні» історії виникнення небезпеки зі Сходу, давні автори, що цікавлять нас у зв’язку з описуваними подія­ми, відтворили ці події трохи інакше.

«Король готів Філімер, син великого Гадаріха, після виходу з ос­трова Скандзи п’ятим за чергою владарював над гетами і, як ми вже розповіли, ступив на скіфські землі. Він виявив серед свого племе­ні кількох жінок-чаклунок, яких сам називав галіуруннами. Вва­жаючи, що вони викликають підозру, він прогнав їх подалі від сво­го війська і змусив їх у такий спосіб втікати, блукати пустелею. Коли їх, доки вони блукали тими безплідними землями, угледіли нечисті духи, то... змішалися з ними і дали початок тому щонайлю- тішому племені, яке спершу оселилося серед боліт, — низькоросло­му, бридкому і худорлявому, що його можна вважати родом людсь­ким тільки в тому сенсі, що воно має подобу людської мови»^{[38] [39].}

Амміан, сучасник тодішніх подій, перебуваючи у провінціях Римської імперії, не зміг скласти точнішої думки про гунів, окрім як на підставі страшних розповідей очевидців або ж просто чуток, які ширилися серед населення за тих буремних часів:

«Плем’я гунів, про яких стародавнім письменникам відомо ду­же мало, живе за Меотійським болотом, у бік Льодовитого океану,

і є надміру диким. Оскільки відразу після народження хлопчикам глибоко надрізають щоки гострим ножем, щоб у такий спосіб зат­римати ріст волосся на місцях надрізів, котрі зарубцювалися, їхні чоловіки доживають віку без бороди — потворні, подібні до кастра­тів.

Іноді, коли допече, вони стають до бою: у битву кидаються клинча- сним строєм і грізно, із підвиваннями при цьому гукають.

Ніхто в них не оре і ніхто з них ніколи не торкнувся плуга. Не маючи певного місця проживання, без дому, без законів, без устале­ного звичаю життя, кочують вони, наче вічні втікачі, з кибитками, в яких проводять усе життя: там дружини тчуть для них їхні убогі одежі, там вони сходяться з чоловіками, народжують, годують ді­тей, доки ті не виростають. Ніхто в них не може відповісти на запи­тання, звідки він родом: зачатий він був у одному місці, народже­ний далеко від цього місця, а ріс іще далі від нього.

Коли немає війни, вони підступні, легко піддаються будь-якому повіву нової надії, що їм випадає, в усьому покладаються на свою ди­ку лють. Подібно до нерозумних тварин, вони перебувають у цілкови­тому невіданні, що є чесним, а що ні, їхнє слово не є надійним, вони темні, не мають поваги до жодної з релігій чи до забобонів, палають шаленою пристрастю до золота, і такі мінливі та швидкі на розправу, що іноді того самого дня вони безпричинно відступаються від своїх со­юзників і так само без жодних пояснень знову миряться»^[40].

Такий докладний опис цього народу, який відіграв чи не вирі­шальну роль у долі готського союзу, допоможе зрозуміти, з ким зіт­кнулися найближчі сусіди готів — алани — в середині IV ст. н. д. Решта джерел повторюють думку двох поважних авторів — з деякими

доповненнями. Наприклад, розлога легенда про переправу гунів через Меотійське озеро, до якої повернемося трохи згодом.

Отже, нова небезпека змусила всіх шукати шляхів для порятунку Та війна була невідворотною, і з цим довелося змиритися. Алани та інші сарматські племена довго протистояли ударам гунів, будучи, за словами Йордана, «рівними їм у битві». Але гуни взяли на озброєння тактику «партизанської війни», а відтак виснажували аланів постій­ними наскоками. Бойові навички непереможної аланської кіннота виявилися даремними, адже битв, власне, і не було, тож їй не було де розгорнутися бойовим порядком, застосувати тактику. Гуни напада­ли, як розбійники: спустошували поселення, потай убивали воїнів. Оцінивши ситуацію, сарматські племена, які тривалий час були «бу­фером» між Сходом і готами, вирішили підкоритися владі нових гос­подарів Степу. Очевидно, саме тоді до Германаріха й долинула звіст­ка про зрадництво роксоланів (росомонів), що вкрай розлютила його і стала причиною загибелі нещасної Сунільди. Потіснивши сарматів та аланів, гуни вийшли до гирла Дону. Перед ними відкривався шлях у причорноморські степи. Однак там їм могли протистояти великі об’єднані армії готського союзу. Фортець гуни брати не вміли, кора­блів не будували, та й воєнний успіх вони здобували лише завдяки своїй швидкості, чисельності та нехтуванню смерті. Та саме тут ста­лася випадковість, яка знову змінила хід історії.

Якось на околицях Меотійського озера мисливці з племені гунів полювали на оленя. Рятуючись від них, тварина підійшла до води і... поскакала по ній, немов по твердій землі. Вражені мисливці відразу ж доповіли про побачене шаньюю. І тоді на берег нинішнього Азова прийшов збройний загін. Воїни виявили, що море можна перейти убрід. Можливо, то була піщана коса, яких і нині в Азовському морі чимало. Зрештою, загони гунів переправилися через Меотійське озе­ро^[41]. Зробивши це, вони опинилися в тилу готів і завдали їм нищівно-

го удару. З північного сходу на готів наступали анти, які також перей­шли на бік гунів. На південному сході в них були підступні аланські племена, які теж долучилися до гунського союзу.

Після того як Германаріх відійшов у Валгаллу готувати учту для своїх воїнів, вождь гунів Баламбер (це дивне, зовсім не китайське ім’я вказує на те, що, можливо, він належав до племені прото- слов’ян) рушив свої війська на готів. Населення цих земель, небез­підставно остерігаючись лютої смерті від рук страхітливих і жорсто­ких загарбників, почало просуватися на захід, покидаючи свої оселі й нажите добро. Гунів варто було боятися: вони дощенту спустошу­вали захоплені землі. Рабів гуни не брали, оскільки осілий спосіб життя черняхівців був для них неприйнятним. Тож бідаки мали один вихід: утікати від хмари, що насувалася. Частина готів лиши­лася в Криму, де їм вдалося втримати лінію оборони і врятуватися від знищення. Найпевніше, гуни просто не стали їх переслідувати: надто багато нових земель їм тепер треба було контролювати. Ос­новна маса черняхівського населення відходила на захід, до Дунаю.

Почалася доба Великого переселення народів. На вільне місце приходили нові, молоді й сильні, пасіонарні племена. Вперше в Причорномор’ї з’явилися угри — приволзький народ, що дав при­тулок гунам, коли ті масово втікали з Китаю; саме угри й стали ос­новою орди. Вони відіграли значну роль у захопленні цих земель. Назва цього племені навіть дає підстави окремим сучасним дослід­никам історії робити висновки про етимологію назви Україна (адже справді, дуже спокусливо замінити «угри» співзвучним «укри»,

а тоді силкуватися вибудувати родовід українців від цього тюрко­мовного етносу).

Готи, однак, намагалися чинити опір новим народам. Після Гер- манаріха на чолі «імперії» став такий собі Вінітарій. Зазначимо, що деякі дослідники вважають це не ім’ям, а титулом зі значенням «переможець венедів». Справді, ім’я суто римське. Оскільки пере­можцем венедів був Германаріх, деякі вчені схилялися до думки, що тут ми маємо справу не з новим вождем, а з Германаріхом — у ролі полководця. Водночас Йордан згадує як вождя Вітимира (а це на­чебто слов’янське ім’я). Хто з них був Вінітарієм — Германаріх чи Вітимир, достеменно невідомо й понині.

У відповідь на зазіхання нових племен Вінітарій вдався до напа­ду на антів, які заступали його народові шлях на північний схід. Звільнивши цей шлях, готи могли піти в лісисту зону і там успішно тримати оборону, адже ліс був недоступний для степовиків-гунів. Вінітарієві вдалося перемогти антів ще на самому початку кампанії. Щоб завдати більшого страху нападникам, він наказав стратити їх­нього князя Божа (якого вважають прообразом Буса з «Велесової книги» та «Слова о полку Ігоревім»), його синів і сімдесятьох ста­рійшин племені антів. Зрозуміло, такої кривди союзники гунів стерпіти не могли, тож спалахнула виснажлива війна. Змушений воювати на два фронти, Вінітарий піддався на хитрощі Баламбера і на річці Ерак (найпевніше, в нижній течії Дніпра) потрапив у засід­ку. Як розповідає легенда, його вбив сам Баламбер «стрілою в голо­ву», а можливо, вождь став жертвою сутички з розвідувальним заго­ном гунів. Представникам племен готського союзу не лишалося нічого іншого, як присягнути на вірність Баламберові й долучитися до нового — гунського — союзу, куди, крім сарматських племен, входили й протослов’янські народи: анти, венеди та склавени. Син і внук Германаріха (Гунімунд і Торисмунд) обійняли в союзі «поса­ди» вождів свого народу. А малого Вінітарієвого сина на ім’я Ванда- ларій (знову-таки на римський штиб, ніби титул зі значенням «пра­витель вандалів»), ціною великого труда вдалося переправити до рідних везиготів, на Дунай. Через багато років у Вандаларія наро-

дяться три сини — з іменами, подібними до слов’янських: Валамир, Відімир і Тіудемир. Останньому судилося стати батьком Теодоріха Великого — ще однієї грандіозної постаті в історії Європи. Таким чином, хоч і через силу, можна припустити, що прабатьківщиною Теодоріха є Наддніпрянщина.

Перебування гунів у причорноморських степах було досить не­тривалим: їх вабив блиск імперського золота. Тож у 80-х рр. IV ст. вони рушили в бік Дунаю — на землі везиготів. Майже 400 років по тому Лісостеп України лишався полігоном, де точилися війни й за­роджувалися нові народності: протягом століть рух «степовим ко­ридором» не припинявся. Після гунів прийшли авари, за ними — булгари, далі — хозари. Заволзькі степи продукували появу нових енергійних народів, немов якийсь налагоджений механізм. І тільки ближче до VIII ст. на шляху безперервного потоку тюркських пле­мен з’явився сильний народ. На той час уже забули про гунів, готів, аланів, сарматів, антів і венедів — ці племена згадувалися лише в легендах. Та в жилах слов’янського народу шугала фантастична су­міш їхньої крові, й це забезпечило йому довге і славетне життя.

Промчавши буревієм по нині українських землях, гуни залиши­ли чимало згадок про своє перебування, що зробило неможливою спробу оголосити їх легендарним народом через їхнє раптове зни­кнення. Рештки гунських поховань виявлено в ряді областей Укра­їни, зокрема в Одеській (могильник Кубей), Запорізькій (с. Hobo- григорівка), Миколаївській (біля м. Цюрупинська, с. Поді, Саги, Олешки) областях, у Криму (смт Чикаренко Жовтневого району, на г. Клементівка біля м.Феодосії). Прикметною рисою гунських по­ховань є відсутність у них посуду та обов’язкова наявність (у чоло­вічих похованнях) предметів кінської збруї. Ще однією істотною ознакою є те, що черепи похованих мають неприродно видовжену форму. Такої форми череп набував внаслідок того, що гуни в осо­бливий спосіб перев’язували дітям голову. Зверху на могилу вони клали опудало коня, адже ця тварина була невід’ємною частиною їхнього життя. Часто в гунських похованнях знаходять скарби з коштовностей і золота. Так, у с. Рублівка Полтавської області вия-

влено скарб, що складається з 201 золотої монети. Певною ознакою наявності скарбу є покинуте поселення черняхівської культури, в якому не знайдено зброї, а також відсутні сліди руйнування і заги­белі мешканців, натомість є рештки посуду.

Такий кінець спіткав майже двохсотрічну добу процвітання і поступу до цивілізації. Однак на той час готський народ ше не ви­черпав чаші свого історичного призначення.

3.