Орда зі Сходу
Хуннського царевича на ім’я Моде його батько недолюблював. Батько царевича, шаньюй, який подібно до всіххуннів і всіх кочівників, мав кількох дружин, найдужче любив молодшу дружину і сина від неї.
Отож він вирішив послати нелюбого своєму серцю Моде до согдійців, які вимагали від хуннів заручника. Далі цар задумав здійснити набіг на Согдіану, щоб підштовхнути согдійців до вбивства сина. Однак той розгадав батьків намір. Коли шаньюй розпочав набіг, царевич убив свого вартового і втік. Ця його втеча так вразила хуннських воїнів, що вони вирішили: Моде багато на що здатний. Батькові довелося поставити нелюба на чолі одного з уділів держави. Моде почав навчати воїнів. Він став застосовувати свистячу стрілу (в її наконечнику робилися отвори; коли нею вистрілити, вона свистіла, подаючи сигнал). Одного разу він наказав воїнам, щоб ті стежили, куди він пустить стрілу, й стріляли з луків у тому ж напрямку. Наказав — і раптом пустив стрілу у... свого улюбленого коня. Воїни охнули: «Нащо ж убивати таку чудову тварину?» Але тим, хто не послухався, відрубали голови. Далі Моде стрільнув у свого улюбленого сокола. Тим, хто не стріляв у безневинного птаха, також відрубали голови. Потім він поцілив кохану дружину. І знову тих, що не виконали наказу, скарали на горло. А потім під час полювання він зустрів шаньюя, свого батька, і... пустив стрілу в нього. Шаньюй умить перетворився на подобу їжака — так рясно пообтикали його стріли воїнів Моде. Адже цього разу не стріляти не ризикнув уже ніхто.Моде став царем у 209 р. Він домовився про мир із согдійцями, але від нього зажадали данини східні кочівники, котрі називалися дун-ху. Спочатку вони забажали найкращих коней. «Тисячолійний кінь» (лі - давньокитайська міра довжини, яка становить приблизно 580 м) — ось як поетично називався такий прудконогий жеребець. Деякі хунни говорили: «Не можна віддавати скакунів».
«Не варто воювати через коней», — заперечив Моде, а тим, хто не хотів віддавати коней, відрубав, за своїм звичаєм, голови. Потім дун- ху зажадали прекрасних жінок хуннів, у тому числі й дружину володаря. Тим, хто казав: «Хіба ж можна віддавати наших дружин!» — Моде відрубав голови, заявивши: «Наше життя й існування нашої держави — дорожчі від жінок». Нарешті, дун-ху зажадали частину пустища, безплідної землі, що була кордоном між ними й хуннами. Це була пустеля на сході Монголії, тож дехто сказав: «Ця земля нам не потрібна, адже ми там не живемо». На що Моде заперечив: «Земля — основа держави. Землю не можна віддавати!» І відрубав тим людям голови. Після того він наказав воїнам негайно йти походом на дун-ху. Він переміг їх, тому що хунни тепер корилися йому беззаперечно.,Потім Моде розпочав війну з Китаєм. Здавалося б, у цій війні не було потреби. Кочівники жили в степу, а китайці — південніше, за своєю Великою стіною, у вологій і теплій мусонній долині. Проте хунни мали підстави напасти на Китай.
Військо Моде оточило передовий загін китайців, у якому був сам імператор Лю Бан. Хунни весь час обстрілювали китайський загін з луків, не даючи йому перепочинку. Китайський імператор попросив про перемир’я. Дехто з вельмож Моде пропонував скористатися моментом і вбити ворога, але Моде відповів: «Дурні, навіщо нам убивати цього китайського царя? Адже вони виберуть собі нового. Нехай цей живе собі. Основні сили китайців стоять в ар’єргарді, ми з ними ще не воювали». І Моде уклав з цим імператором, засновником династії Хань, договір «про мир і родинність» (198 р.). Це означало, що обидві сторони будуть жити, не заміряючись на землі одна одної. Хунни звикли кочувати в степу, їх не турбував холод. А китайцям був до вподоби м’який клімат долини Хуанхе, і вони зовсім не збиралися потикатися в степ.
Тим часом протистояння Хунну і Китаю тривало. І хоча в Китаї було 50 мільйонів населення, а всіх хуннів — близько трьохсот тисяч, боротьба, зумовлена потребою кочівників у шовку, борошні та залізних предметах, точилася на рівних.
Коні китайців були набагато гіршими, ніж скакуни степовиків. Експедиції в хуннський степ зазвичай закінчувалися загибеллю кінних китайських загонів. Коли китайці довідалися, що в Середній Азії є «небесні жеребці» — породисті коні, подібні до коней арабської породи, вони спорядили туди військову експедицію. Узявши в облогу місто Гуйшан (в районі нинішньої Фергани), китайці зажадали видачі найкращих жеребців. Городяни поступилися, і китайці, повернувшись зі здобиччю, узялися до розведення нової породи. Досягнувши значного успіху в цій справі, вони стали чинити вдалі набіги на хуннів. Мало того, вони переконали сусідів-кочівників зі сходу, півночі та заходу також виступити проти хуннів.У 93 р. хуннський шаньюй програв вирішальну битву, утік на захід, де й зник безвісти. Держава хуннів розпалася. Частина племен розсіялася південно-сибірськими степами, інші рушили в Китай, тому що в цей час у Великому степу почалася велика посуха. На півночі Китаю відбулося розширення пустелі Гобі, тожхунни змогли переселитися на пересохлі китайські поля, де тепер виникли любі їхньому серцю посушливі степи. Частина ж хуннів подалася в Середню Азію і дісталася Семиріччя (район сучасної Алмати). Саме тут осіли «слабосилі» хунни. Але найвідчайдушніші рушили далі на захід. Вони пройшли через весь Казахстан і в 50-х рр. Il ст. вийшли до берегів Волги, втративши при цьому значну частину жіноцтва, яке фізично не змогло витримати такий перехід. Та й з-поміж чоловіків вижили тільки найміцніші.
Хунни швидко освоїлися в нових, зручних для скотарства місцях, де їх ніхто не чіпав. Жінок вони здобули після набігів на аланів, а згодом, об’єднавшись і поріднившись із народом вогулів (мансі), хунни утворили новий етнос — етнос західних гунів, так само не схожих на азійських хуннів, своїх попередників, як техаські ковбої на англійських фермерів. І ось ці західні гуни розпочали війну з готами1.
2.