Золота Орда та її кордони у ХIII ст. Нейтральні зони

Повернувшись до степових просторів Дешт-і-Кипчаку — «ядра» майбутньої держави, Батий засновує нове державне утворення - Улус Джучі, відоміший у літературі як Золота Орда. Політична істо­рія її розпочинається з 1243 р., коли, згідно з Іпатіївським списком Бату «повернувся з Оугорь» (Угорщини).

Кордони Золотої Орди не були сталими, а змінювались упро­довж усього часу її існування: вони то звужувались, то розширюва­лись залежно від могутності держави. Це споконвіку притаманне всім кочовим імперіям, на відміну від осілих держав, у першу чергу, з економічних причин. Саме розуміння «кордон» в очах кочівника пов’язувалося з землями, непристосованими для ведення кочового скотарства. Природними перешкодами були ліси, болота і гори. То­му територіально Золота Орда здебільшого асоціюється зі степови­ми просторами, населеними кочівниками-скотарями, а десь посе­ред цих нескінченних степів і розташовувалась її столиця. Однак, ці уявлення справедливі лише почасти й для певного періоду.

Протягом усієї другої половини XIII ст. кордони Золотої Орди були більш-менш сталі. Тоді монголи обмежувалися здебільшого грабіжницькими походами і не прагнули захопити нові території. Розглядаючи повідомлення писемних джерел XIII ст., стикаємося з великими труднощами, адже свідчення уривчасті й неповні, а тлу­мачення топографічної термінології феодального суспільства — вкрай заплутані. Це стосується найраніших згадок про територію Золотої Орди, що належать Плано Карпіні і Гільому Рубруку. Пер­ший відзначає лише, що в «країні команів» є чотири ріки: Дніпро, Дон, Волга та Яїк (Урал). За описами Гільома Рубрука, «від витоків Танаїду [Дону] до заходу, до Дунаю, все належить їм; також і за Ду­наєм, до Константинополя, і мала Булгарія до Склавонії, і Валахія (земля Ассана) — всі сплачують їм данину».

У арабських і перських хроніках XIV -XV ст. трапляються різні розміри території Золотої Орди. За одними, держава завдовжки 8, а завширшки — 6 місяців шляху. Інші автори скорочують її розміри: до 6 місяців шляху уздовж і 4 — поперек. За третіми свідоцтвами, що спиралися на окремі географічні орієнтири, межі цієї країни бу­ли «від моря Константинопольського (Чорного) до ріки Іртиш, зав­довжки 800 фарсахів, завширшки — від Бабелебваба (Дербента) до міста Болгара, тобто приблизно 600 фарсахів». Ці цифри дають ли­ше поверхове уявлення про кордони Золотої Орди, охоплюючи по­яс євразійських степів. Найбільш докладний опис меж золотоор- динської держави подає арабський письменник першої половини XIV ст. ал-Омарі. Він відзначає на цій території такі річки: Сейхун (Сирдар’я), Джейхун (Амудар’я), Дунай, Ітіль (Волга), Яїк, Дон, Торлу (Дністер).

Якщо враховувати загальну площу Золотої Орди, то вона, безпе­речно, була найбільшою поміж середньовічних держав. За сучасни­ми підрахунками, її довжина складала близько 5600 км, а шири­на — майже 4000 км. Західний кордон Золотої Орди тягнувся від узбережжя Чорного моря вздовж правого берега Дунаю до угорської фортеці Турну-Северин, що закривала вихід із Нижньодунайської низини.

У басейні Дніпра монгольські північні володіння закінчувалися між Каневом і Києвом. На лівому березі Дніпра, в межах сучасної Полтавської області (Переяславщина) ординські порубіжні застави доходили до нижньої течії ріки Псел і середньої течії річки Ворскли. Далі на схід, уздовж Ворскли, кордон йшов територією сучасної Харківської області поблизу річки Уди, трохи південніше від Харко­ва [2]. Східніше кордон пролягав значно південніше Курська, в ме­жах сучасної Бєлгородської області Російської Федерації, виходячи до володінь Рязанського князівства уздовж лівого берега Дону. Від ріки Мокші до Волги тягнувся лісовий масив, заселений мордов­ськими племенами. Попри це, мордовське населення перебувало під контролем Золотої Орди і складало один з її північних улусів.

У басейні Волги кордон ішов північніше ріки Сури (район суча­сної Чувашії) і повністю був під владою монголів. На Лівобережжі Волги золотоординське прикордоння тяглося північніше річки Ка­ми, де лежали колишні володіння Волзької Булгарії (сучасний Та­тарстан). Волзька Булгарія повністю увійшла до складу Золотої Ор­ди без збереження своєї автономії або васальної залежності. Передуралля, де проживали башкіри, також стало складовою ча- стиної нової держави. Північний кордон ішов обширами Сибіру у середній течії Обі, де ще були пишні луки, на яких можна випасати худобу.

Східні межі золотоординської держави включали області Сибір та Ібір із прикордонними річками Іртиш і Чулиман, що відокремлю­вали володіння Джучидів від корінного юрту Монгольської імперії.

Таврійський півострів також входив до складу золотоординської держави. Саме з XIV ст. він отримує свою сучасну назву — Крим (за головним містом цього улусу - Солхат-Крим). Однак самі монголи займали лише північну, степову частину півострова. Південне узбе­режжя Криму та його гірські райони були тоді низкою напівзалеж­них від монгольських ханів дрібних феодальних володінь — іта­лійських міст-колоній. Після Четвертого хрестового походу (1202—1204), в результаті якого з Візантійської імперії було утворе­но нову — Латинську, на чорноморському узбережжі Криму вини­кли кілька італійських купецьких факторій. Руками лицарів-хре- стоносців Венеція позбавилася свого головного супротивника щодо торгівлі зі Сходом — Візантії. Венеціанці швидко захоплюють купецькі квартали Константинополя, найважливіші острови й опорні пункти середземноморської торгівлі. Отримавши з дозволу Папи Римського Іннокентія III (1198—1216) монопольне право ко­лонізації Причорномор’я, Венеція засновує ряд факторій на Крим­ському півострові. Головним її містом на чорноморському узбереж­жі став Судак, який італійці називали Солдаєю (в давньоруських джерелах — Сурож). Проте значні прибутки венеціанців непокоїли іншу могутню морську купецьку державу періоду пізнього середньо­віччя — італійську Геную.

Військова допомога Візантії не знадобилася, однак цей договір став початком небувалої могутності Генуї упродовж майже 200 ро­ків. Генуезці витісняють з ринку венеціанців, економічно придушу­ють візантійців і будують свої поселення та міста по всьому Серед­земномор’ю. У Північному Причорномор’ї генуезці закріпилися вже у середині 60-х років XIII ст. Найвідоміші серед їхніх торгових факторій на Кримському півострові — це міста-колонії Кафа (Фео­досія), Чембало (Балаклава), Боспоро (Керч). Ці поселення й міста на південному узбережжі отримали назву Кримської Готії. Значні прибутки генуезькі купці у Криму за часів Золотої Орди мали від работоргівлі. Стосунки італійців з монголами не завжди були мир­ні, загалом тримаючись на гнучкій дипломатії, торгівлі й щедрих подарунках.

Отже, до складу Золотої Орди увійшла значна територія півден­ного і східного регіонів українських земель — сучасні Одеська, Ми­колаївська, Дніпропетровська, Херсонська, Запорізька, Луганська і Донецька області, степова частина Автономної Республіки Крим. У «серці» Половецького степу, по берегах низу Дніпра залишилось осіле слов’янське населення, однак його кількість значно скороти­лася. Багато хто з цієї людності вмів переправлятися через плавневу частину Дніпра — «Великий Луг», що пізніше став «колискою» майже всіх Запорізьких Січей. Територія колишньої Київської Ру­сі безпосередньо не входила в межі золотоординської держави, по Батиєвій навалі опинившись у васальній залежності від мон­гольських ханів.

Специфікою кордонів між колишніми києворуськими землями і ординськими кочовищами було існування «пустих місць» — нейтраль­них територій. За ландшафтом це були перехідні лісостепові райони завширшки (смугою) до 200 км, що перебували «під повного владою татар», однак не входили до складу золотоординської держави.

Стосунки між землеробами і кочівниками не повсякчас були во­рожі, але завжди — складні та неоднозначні, їх не можна розгляда­ти лише як військове і духовне протистояння двох різних культур, двох протилежних світів. Тиск із боку кочівників відбився на еко­номічному, державному й культурному розвитку українського на­роду, навіть на його ментальності. Однак реально взаємини між землеробськими і кочовими світами залежали від конкретного співвідношення сил на кожному етапі небезпечного сусідства. Ос­лаблені степовики завжди шукали замирення. Багато в чому відно­сини зі Степом залежали і від політичного рівня розвитку землеро­бських народів та змоги дати військову відсіч завойовникам. Такі стосунки добре ілюструються взаєминами між половцями і русами. Вдалі походи руських дружин на Половецький степ у другій поло­вині XII ст. сприяли поступовому замиренню половців із Руссю. Ві­домі випадки шлюбів між княжою верхівкою і половецькою ари­стократією. Під час монгольської навали багато половців відійшло до кордонів Київської Русі, стало її васалами. Проте коли кочівни­ки посилювались, то не завжди зважали на мирні угоди із землеро­бами. Війни та грабунок були частиною їхнього способу господа­рювання. За Батиєвої навали українські землі зазнали більше людських і матеріальних втрат, ніж у попередні часи боротьби з пе­ченігами, торками, половцями.

Осіле населення, що жило в передстеповій зоні, звикло до війсь­кових нападів кочівників і в разі небезпеки відходило в лісисту міс­цевість. Тому зрозуміло, що спеціфіка цих нейтральних, буферних зон полягала у тому, що осіла людність намагалася селитися подалі від зон кочівлі монгольських орд. Зазвичай такі території викори­стовувались в господарчо-промислових цілях то однією, то іншою стороною. Так, якщо влітку кочовики випасали тут худобу, то взим­ку руське населення займалося на цій території мисливством.

Щоправда, такі нейтральні зони характерні лише для середини XIII ст. — періоду найвищої військової агресії монголів. Головною причиною їхньої появи було значне знелюднення цих території пі­сля монгольської навали 1237—1241 років. Частина мешканців за­гинула або потрапила в полон, інша — переселилася у північні, без­печніші райони. Руські князі, що володіли цими землями, опинилися в загрозливому сусідстві з монголами, отже, могли пов­ністю втратити політичну незалежність, а також зіткнулися з по­стійною загрозою розорення. Крім того, економічна база цих райо­нів найбільше постраждала, для її відродження потрібен був певний час. Процес економічного розвитку тут гальмувався через брак на­селення. До того ж, деякі з дрібних князів залишали свої уділи, пе­реходячи під владу сильніших феодалів. Наприклад, князь Юрій Пороський, землі якого по річці Рось відійшли у володіння ордин­ців, перекинувся на службу до князя Володимира.

Це ж стосується і Переяславщини, що стає контактною зоною осілого землеробського руського і кочового ординського населен­ня. Давня проблема відсутності власної княжої династії ускладни­лась Батиєвим погромом. Останні князі розбіглися напередодні монгольської навали, життя на ординському пограниччі не прива­блювало сюди княжу верству. У перші роки після монгольського за­воювання Переяславщина входила до улусних володінь монгольсько­го воєначальника Мауци («Могучего» руських літописів), а з 1245 р. увійшла до складу Курського князівства. Відомий історичний кон­флікт між курським князем і ординським збирачем данини у 1283—1284 роках. Відповідно до літописних свідчень, баскак Ахмат намагався сформувати на території Курського князівства буферну зону, на яку хотів поширити свою владу. Він створював так звані «Ахматові слободи» зі слов’янським населенням, що не підлягало руській адміністрації.

Натомість, протилежне відбувається в деяких районах і містах на Південному Бузі та у середній течії Дністра. Безпосередньо ці території не входили до золотоординських, однак мали, за руськи­ми літописами, особливе становище, що відрізнялося від сусідніх володінь галицьких князів. У першу чергу це стосується міста Ба- коти (сучасне село Бакота Кам’янець-Подільського району Хмель­ницької області). На деякий час ця територія, населена руськими мешканцями, стала нейтральною зоною між галицькими і золото- ординськими володіннями, але політично підкорялася безпосе­редньо монголам. Болохівська земля у верхів’ях Піденного Бугу та­кож не входила до ординських володінь, однак літопис сповіщає про «людей татарських», які жили там. Це було викликано спро­бою болохівських князів зберегти свої невеличкі володіння від за­зіхань Галицько-Волинського князівства.

Отже, такі нейтральні смуги були контактними зонами між осі­лим і кочовим населенням, що відбилося в культурному і духовному житті їхніх мешканців. Це добре простежується за матеріалами архео­логічних досліджень. Ситуація дещо змінилася, коли відбувся пере­розподіл прикордонних земель на улуси. Лише за таких умов волода­рі не давали іншим кочівникам грабувати податне населення власних улусів, опікувались своїми васалами. Тому вже в XIV ст. ці території поступово опановують осілі народи, не лише слов’янського похо­дження, що перебували у складі Золотої Орди.