Адміністративно-політичний устрій

Монголи, які досягли стадії державності, пройшли усі етапи економічного і політичного розвитку кочового суспільства. За відо­мою російською дослідницею-номадисткою (номадист — той, хто вивчає історію кочівників) С.

Загальний принцип адміністративно-політичного устрою Золо­тої Орди в головних рисах копіював систему, введену в Монголії за Чингісхана. Вона базувалася на прийнятому в монгольській армії десятковому розподілі. Отже, маємо традиційний розподіл терито­рії держави на два крила — праве і ліве. Однак, перш ніж аналізува­ти їх, визначимо відмінності назв «улус Джучі» — «улус Батия» — «Золота Орда». Адміністративно-політичний устрій Золотої Орди був особливим не лише через поєднання кочового і осілого укладів, але й тому, що упродовж своєї історії це утворення не мало офіцій­ної назви.

У літописах сформовану Батиєм державу жодного разу не оз­начено як «Золоту Орду». Як же її називали монголи, сусіди і яка назва закріпилася за нею вже після розпаду? В більшості мон­гольських державних утворень, які виникли у XIII ст., на чолі ста­ли династії, що вели свій рід від Чингісхана. Правитель кожного такого утворення розглядав виділену йому територію не як держа­ву, а як родове володіння. Кипчацький (половецький) степ отри­мав старший син Чингісхана Джучі, який і став засновником чи­сленної родини Джучидів. Отже, кожен золотоординський хан, що отримував у спадок державу, називав її просто «улус», тобто «народ, даний в уділ чи володіння».

Що ж до назв улусу Джучидів, то представники європейських і азіатських держав використовували щодо монголів ханські, етніч­ні, географічні та інші епітети. В арабських літописах найчастіше улус Джучидів виступає під іменем хана, що правив на той час, але з етнічним уточненням: «Берке, великий цар татарський», «Токта, цар татарський». В інших додавалися ще й географічні назви: «Уз­бек, володар північних країн», «цар Токта, володар Сараю та земель Кипчацьких», «цар Дешт-і-Кипчаку Токта». Іноді арабські й персь­кі літописці називали Золоту Орду лише за ім’ям правлячого хана — «улус Бату», «улус Берке» тощо.

Європейські монахи, що мандрували територією Золотої Ор­ди — Плано Карпіні та Гільом Рубрук — послуговуються старими термінами: «країна Команів» (половців), «Команія». На сторінках їхніх описів зустрічаємо також загальну назву «держава татар», «зе­мля татар». У листі Папи Римського Бенедикта XII улус Джучидів іменується як «імперія Північна Татарія». Руські літописи свого но­вого південного сусіда спочатку визначали за допомогою етнічного терміна: руські князі їдуть «в татари до Батия» і повертаються «із та­тар». Найменування «Орда» вперше згадується у Рогозькому літо­писі під 1293 р., весь наступний час існування Золота Орда визна­чалася в руських писемних джерелах й офіційних документах саме так. Однак, якщо на Русі з кінця XIII ст. під «Ордою» розуміли не лише кочову ставку монгольського хана, але й окрему державу, то самі монголи вкладали в цей термін вужче значення. У XIII-XlV ст. вони не застосовували його для визначення всієї держави, а розумі­ли під цим терміном пересувну ставку монгольського хана. Лише після розпаду Золотої Орди в XV ст. на кілька самостійних володінь термін «орда» стає синомином «держави». Наприклад, найбільший уламок Золотої Орди отримав назву «Велика Орда».

Що ж до назви «Золота Орда», то вона поширилася тоді, коли заснованої Батиєм держави вже не існувало. Вперше це словоспо­лучення зустрічається у другій половині XVI ст. у формі «Злата Ор­да» і «Велика Орда Злата» в Казанському літописі. Її походження пов’язано з ханською ставкою, точніше з багато прикрашеною зо­лотом юртою хана. Так, італієць Плано Карпіні 1246 року відзначає, що при виборах великого хана Гуюка для нього приготували «намет, що називається у них Золотою Ордою... Намет було поставлено на стовпи, вкриті золотими листами, прибитими до дерева золотими цвяхами...» [3]. Інший опис парадної юрти хана Узбека подає в 30-х роках XIV ст. арабський мандрівник Ібн-Батута: «Він (Узбек) сідає в незвично оздоблений намет, що називається «золотим». Він [склада­ється] з дерев’яних прутиків, обтягнутих золотими листками...». Тер­мін «Золота Орда», певно, був відомий на Русі вже у XIV ст., однак у літописах того часу він ніколи не трапляється. Руські літописці вихо­дили з емоційного навантаження слова «золотий» як синоніма гар­ного й світлого. Тому назва «Золота Орда» з’являється лише тоді, ко­ли жах монгольського панування розвіяв час.

Ми вже відзначали, що за військовим принципом держава діли­лася на праву і ліву частини. В улусі Джучі праве крило складали во­лодіння хана Бату — від Дунаю до Іртиша. Ліве крило було під вла­дою молодшого брата — хана Орда-Ічена («ічен» від монг. «господар-володар» — епітет, що давався наймолодшому сину, який наслідував «юрт» батька), займаючи землі на півдні сучасного Ка­захстану уздовж Сирдар’ї та на схід від неї.

Розподіл назв (праве і ліве) пов’язаний із традиційним мон­гольським уявленням про орієнтацію за сторонами світу. Головним був південь, саме тому монгольські юрти дверима завжди були по­вернуті в цьому напрямку. Захід вважався правою, а схід — лівою стороною. Крім того, кожна сторона світу мала окремий колір: пів­день — червоний, північ — чорний, захід — білий, схід — синій. Тому володіння Бату іноді в джерелах називали Ак-Ордою (Білою Ордою), під якими слід розуміти Золоту Орду, а володіння Орда- Ічена — Кок-Ордою (Синьою Ордою).

Бронзове дзеркало, перша половина XIV cτ., могильник Мамай-Гора (с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський район Запорізької області)

Монгольський лучник Китайський малюнок

Монгольська кавалерія Середньовічна мініатюра

Монгольська кіннота. Сучасна реконструкція до святкування 800-ліття Монгольської імперії

Особисті прикраси: буси з гірського кришталю, срібні скроневі кільця і сережки, срібні персні зі вставками із бірюзи, XIV ст., могильник Мамай-Сурка (с. Велика Знам’янка, Кам’янсько-Дніпровський район Запорізької області)

Дирхеми Узбек-хана, 1333—1334 pp., Золота Орда

Бронзовий і залізний замки, XTV ст., городище Великі Кучугури (Василівський район Запорізької області)

Сучасний краєвид місцевості, де знаходилася давня столиця Карокорум

Бронзові дзеркала, XlV ст., городише Великі Кучугури (Василівський район Запорізької області)

Кам’яна половецька баба, XII— XIII ст.

Степовий курган Могила Куйметас після зливи, Приазовський район Запорізької області, вересень 2007 р.

(час спорудження не встановлено — курган ше не розкопано)

Намисто зі скла і сердоліку, XIV ст., могильник Мамай-Сурка

Піала з поліхромним розписом, XlV ст., городище Великі Кучугури (Василівський район Запорізької оЄшасті) ми була ріка Яїк (Урал). В руських літописах іноді ліве крило нази­вали Заїцькою Ордою (за Яїком). Одже, «улус Джучі» і «Золота Ор­да» не були синонімами.

Хани Кок-Орди протягом своєї історії зберігали певну залеж­ність від золотоординських ханів. Однак і сама Золота Орда від по­чатку не була суверенною державою, бо володіння Джучидів, як і інших монгольських ханів, юридично складали єдину імперію з центральною владою в місті Каракорум. Великий хан, що правив зі столиці імперії, відповідно до Яси Чингісхана, мав право на ча­стину прибутків від усіх завойованих монголами територій. Крім того, каган мав у кожній частині імперії свої особисті володіння. Така система повинна була запобігти розпаду великої імперії на окремі незалежні частини. Однак після того як у 60-х роках XIII ст. столицю Монгольської імперії було перенесено на територію захо­пленого Китаю, в місто Ханбалик (сучасний Пекін), золотоор- динський хан Менгу-Тимур не визнав юрисдикцію великого хана. Він звинуватив кагана в тому, що той кинув напризволяще корін­ний юрт Чингізидів — Монголію. Відтоді Золота Орда стає суверен­ною державою.

Основою адміністративно-територіального ладу стала улусна система, традиційний поділ на крила зберігся лише для військових підрозділів. В адміністративній системі їх було замінено на чотири головні територіальні одиниці (Сарай, Дешт-і-Кипчак, Крим і Хо­резм), які очолювали улусбеки.

Загальний вигляд адміністративної системи в середині XIII ст. подає у 1253 р.

Отже, з цього уривку стає зрозумілою улусна система. Це було право кочових феодалів отримати від самого хана або іншого степо­вого аристократа визначений уділ — улус. За це володар улусу

5 Золотоордиііські часи на укр. землях

65

(за рангом — темник, тисяцький, сотник, десяцький, аж до рядових нуксрів і уланів) був зобов’язаний виставляти певну кількість воїнів (залежно від розміру володінь), а також виконувати різні податкові й господарські повинності. Улуси не передавалися у спадок, хан міг відібрати їх зовсім або замінити володаря іншим.

Господарі великих улусів (улусбеки) підкорялися безпосередньо хану. На початковому періоді існування Золотої Орди таких улусів було 12-15, природними кордонами між ними були річки (за ста­рою кочівницькою традицією). Красномовно це ілюструє Плано Карпіні: «їхали ж ми через всю країну Команів, суцільну рівнину з чотирма великими річками: Дніпром (Neper), біля якого з боку Русії кочував Коренца, з іншого ж — Мауци, вищий від Корений; Доном, біля якого кочує якийсь князь на ім’я Картан, одружений із сестрою Бату; Волгою (ця ріка дуже велика, біля неї переходить з місця на місце Бату); четверта ж називається Яїк (Jaec), біля неї переходять з місця на місце по різних берегах два тисяцькі. Всі во­ни взимку спускаються до моря, а влітку тим же берегом підніма­ються вгору. Море це є Велике Море, з якого виходить рукав Св. Ге­оргія, що тече в Константинополь» [5].

За цими та іншими свідоцтвами маємо змогу визначити, шо за Батия українські землі входили до складу п’яти значних улусів, на чолі яких стояли беклярібеки (темники). Землі в пониззі Дунаю й мЬк Прутом і Дністром були під владою Ногая; межиріччя Дні­стра і Дніпра входило до Куремси (Коренци, Курумиші); лівобе­режжям Дніпра кочував Мауци (Могучий); правобережжя Дону бу­ло зайнято кочовищами Картана; Кримом володів Мовал (Мавал, Мувал, Бувал). Києворуські землі не увійшли до складу Золотої Ор­ди, хоча деякі автори виділяють окремо ці землі в «Руський улус». Фактично монгольська навала зруйнувала Київську Русь як полі­тичне й етнічне ціле, хоча золотоординські хани розглядали руські землі як політично автономні, із власним врядуванням, але залежні від ханів і зобов’язані платити данину «ординський вихід». Русь­кі князі перетворилися на васалів монгольського хана. Руський ве­ликий хан посідав трон «жалуванням царевим», тобто ханським. За ярликами на княжіння їздили в Орду, інколи не повертаючись додому. Посаджений на престол від імені хана князь ставав у той же час під контроль ханської влади.

За правління Бату-хана (1227-1255/6) було закладено підвали­ни держави, що збереглися при всіх його наступниках: оформили­ся феодальні володіння монгольської верхівки, з’явився бюрокра­тичний апарат чиновників, затверджено й розподілено податки та повинності. Правління Батия і хана Берке (1256/7—1266) відзнача­лося абсолютною владою ханів, авторитет яких асоціювався з роз­мірами награбованих багатств. Хан більшу частину року був у степу, в кочовій ставці, серед своїх дружин і значної кількості прислуги. Тільки короткий зимовий період він проводив у столиці. Пересув­на ханська орда-ставка немов би підкреслювала, що головна міць держави — в кочовому ладі. Безумовно, хану, який постійно руха­вся, важко було самому керувати справами держави. Це підкреслю­ють також і писемні джерела, які сповіщають, що верховний прави­тель «звертає увагу лише на суть справ, не розглядаючи їх докладно, і задовольняється тим, що йому доносять, але не дошукується по­дробиць відносно прибутків і витрат».

За часів Батия в Золотій Орді перестали практикувати характер­ні для Монголії курултаї (традиційний кочівницький державний ін­ститут), на яких вирішували найважливіші державні питання. Маючи в стаціонарній столиці уряд із представників правлячого роду й великих феодалів, хану більше не потрібен був курултай. Об­говорення державних справ проводили при потребі. Затверження ж наступника престолу, що раніше було прерогативою курултаю, тепер стало винятково компетенцією хана. Однак найвагомішу роль у змінах на престолі відігравали «палацові» перевороти і все­сильні темники. У XIII ст. таким був темник Ногай, за його участі змінювали ханів. Він навіть карбував свою монету, а в руських літо­писах його подекуди називали ханом. Органами центрального управління були дивани, роботу яких координував голова уряду — візир. Місцеве управління на підкорених територіях здійснювали даругачі (у руських літописах «баскаки» — збирачі податків), які

спиралися на значний штат чиновників — саме вони контролюва­ли руських князів. Аби обкласти всіх підлеглих податками, монголи (численники) час від часу проводили перепис населення. «Підсчи- тали... в число і почали на них данину збирати», — свідчить літопис.