Дунайський розкол
За два роки по смерті Германаріха готський союз племен формально пристав на бік гунів. Уже загинув на річці Ерак Вітимир, нащадки Германаріха присягнули новим вождям. На чолі готського союзу опинилися двоє ватажків — Алатей і Сафрак.
Обоє, судячи з імен, були не готського роду, а гданського. Правили вони, до речі мовити, як регенти малолітнього Відеріха — готського князя по крові. Всіляко уникаючи прямих сутичок з ворожими народами довкола, вони намагалися, за будь-яку ціну врятувати свої племена. Гуни, алани й анти з венедами залишили їм тільки один шлях — на північний захід. Але там уже мешкали везиготи на чолі зі старим Атанаріхом. За їхніми землями був лімес — кордон Римської імперії. Посланці від Алатея і Сафрака доповіли Атанаріхові, що зі сходу суне небезпека. Старий вождь не сприйняв їхні слова серйозно, таємно зрадівши слабкості остроготів. Очевидно, колись давно він чогось не поділив із Германаріхом. Та все ж досвідчений і хитрий вождь послав за Дністер передовий загін, очолюваний Мундеріхом. Одночасно везиготи почали споруджувати укріплений табір — на випадок нападу. Та не встигли. Надто сильною була жадоба гунів, прагнення здобути імперську скарбницю, а ще вони дуже поспішали. Відтак, восени 378 р., однієї темної ночі, передові загони гунів обійшли вартових Мундеріха, навіть не потривоживши їхнього сну, і до ранку вже дісталися Дністра. На світанку везиготів у Дністровській фортеці збудив галас. Вони побачили, що загони гунів пере-
тинають річку. Господарі фортеці насилу встигли втекти. Ледве уникнув смерті й сам Атанаріх — останній свідок щасливого століття. Сподіваючись у горах знайти надійне сховище від кінноти, Атанаріх повів свій народ у Карпати. Наближалася зима, їжі було обмаль, а народ везиготів був численним. У районі теперішнього Семиго- родця вождь вирішив зупинитись і перезимувати. Везиготи швидко побудували укріплене місто.
Старий конунг квапив підданих, бо знав, що вороги не покинуть своєї здобичі. І лише холод та каміння, об яке ламали ноги гунські коні, здатні якийсь час стримувати навалу. Гуни ж, як пише Йордан, «обважніли» від награбованого, та й незвичний для степового народу ландшафт також дався взнаки. Ата- наріхові вдалося втримати рубежі й не пропустити степовиків старою римською Дакською дорогою в Європу. Тим часом голод посилився. Люди залишати місто-фортецю, вирушаючи на пошуки їжі. Та куди податися народові, який знову став «мандрівним»? Хіба що навідати далеких родичів, обізнаних із готською і грецькою мовами...Отут нам доведеться зробити невеликий відступ, повернувшися на декілька років назад. Незадовго до смерті Германаріха в землях Наддніпрянщини у пониззі Дунаю серед везиготів стався розкол. Від свавільного й авторитарного Атанаріха відкололася частина його воєначальників. Серед них був такий собі Фрітігерн — представник доволі заможного роду. Не припускаючи й гадки про те, щоб порушити цілісність своєї держави, Атанаріх розпочав міжусобицю. Фрітігерн за підтримки молоді, яка не бажала далі терпіти Атанаріхові застарілі методи управління державою, подався до римлян просити захисту. Імператор Валент, не в змозі пробачити Ата- наріху глузи під час антиготської кампанії 60-х р., дуже зрадів чудовій нагоді провчити непокірних варварів їхніми ж руками. І вирядив на допомогу Фрітігернові нікопольський легіон. Коло м. Нов відбулася битва готів із готами. Атанаріх відступив на північ, де першим прийняв на себе удар гунів. А Фрітігерн зайняв приду- найські землі. Війська проголосили його конунгом готів. На знак подяки Риму за надану допомогу Фрітігерн вирішив прийняти християнство разом зі своїм народом, аби в такий спосіб позбутися
статусу «варвара і язичника». Валент послав до готів священика з Мезії, тобто від «малих» готів. Цим священиком був уже згадуваний нами єпископ Ульфіла. Саме таким чином він і завершив справу свого життя — навернув у християнство всіх готів.
От якраз до Фрітігерна — останнього готського оплоту — втікали прикарпатські готи Атанаріха. Прийшло до нього й військо Мундеріха, яке першим зіткнулося з Гунами, а тому виявилося відрізаним від вестготського табору. Вислухавши розповіді цих вояків та їхнього ватажка, Фрітігерн зрозумів, що з новою бідою самі вони не впораються.
На той час імператор Валент перебував у Сирії, продовжуючи багаторічну війну римлян із парфянами. Валент не забув, що став імператором Східної Римської імперії завдяки щасливому збігу обставин на цій війні. Він мав плани стосовно розгрому військ царя IIIanypa і чути не хотів про варварський світ. Тому відомості про гунів дійшли до римлян не відразу. Готи, алани й інші племена, що втікали від навали, скупчувалися вздовж берегів Дунаю, не наважуючись перетнути прикордонну річку. Ночами, за описом Амміана, вогні їхніх багать сягали скільки бачить око і нагадували відображення зоряного неба у воді. Природно, що за такого скупчення людей у величезному таборі біженців ширилися хвороби і голод. Небезпечне сусідство почало загрожувати й прилеглим провінціям Імперії. Потрібно було приймати рішення державної ваги, доки тисячі зневірених людей, мов сарана, не заполонили землі Рима. Розв’язати цю проблему взявся готський вождь Фрітігерн: навала біженців на землі його народу нікому не залишала шансів уціліти. До Валента відрядили делегацію, у складі якої були представники всіх народів, що зібралися в долині Дунаю. Вони просили дозволу вступити на землі Імперії й оселитися в Дакії та Фракії. Валент досить довго обдумував їхнє прохання, а далі прийняв фатальне для себе та Римської імперії рішення, дозволивши варварам порушити кордони Великого Риму.
Події, що розгорнулися відразу ж по тому, важко описати. Внаслідок весняних дощів Дунай розлився, човнів не вистачало, дарма що їх було безліч. Люди тисячами гинули в тісняві, у швидких водах
річки та дрібних сутичках, що спалахували практично скрізь. Ті, кому пощастило опинитися на тому березі Дунаю, не тямили себе з радості.
Вони не відали, що це лише початок найтяжчих випробувань. Річ у тім, що відразу після тривалої переправи вцілілих людей знову спіткали хвороби й голод. Цим скористалися римські воєначальники, покликані забезпечувати переправу. Продукти, призначені для біженців, потрапляли до комор легатів або ж утридорога перепродувалися заможним біженцям. А прості люди — загартовані в боях славні готські витязі, аланські катафракти, безстрашні воїни тайфалів, бастарнів і гепідів — мусили, аби вижити, продаватися чи віддавати своїх дітей в рабство. Рим виявився неприязним, бюрократичним, бездушним. Незабаром, дізнавшися про переселення, до Дунаю підійшли Відеріх зі своїми опікунами Алатеєм і Сафраком та залишками народу Германаріха. Однак імператор відмовив остроготам у переселенні. І жителі Наддніпрянщини, останні представники колись процвітаючого народу, ще довго поневірялися берегами Дунаю, страждаючи від голоду й безпритульності, гинучи у прибережній трясовині та наражаючись на сутички з іншими біженцями. Атанаріх подався вглиб карпатських лісів, потіснивши сарматів: дороги в Рим йому не було. Врешті, ос- троготи, якими правив юний Відеріх, вирішили не чекати ласки від імператора, а відтак розпочали переправу самотужки. Зімітувавши бійку, вони відвернули увагу римських прикордонників і завдяки цьому переправили на рятівний правий берег значну частину свого народу. Останніми переправилися аланські «загороджувальні» загони — незначна військова сила, що відділяла Рим від гунів, котрі наступали аланам на п’яти. Після переправи кордони Імперії знову зачинилися. Численні прикордонні армії поповнилися новоприбулими хоробрими вояками з варварських племен. Чимало рабів з- поміж переселенців брали участь у спорудженні оборонних валів.Однак історія, в якій діяли цікаві для нас особи, ще далека від завершення. Імператор Валент висунув умови, на яких готи, що переправилися через річку, мали здатися в полон римлянам. Це була помста за давню образу, завдану Атанаріхом, і вияв з боку імперато
Остготська фібула. IV ст.
ра своєї значущості. Та гордовиті варварські народи (в Імперію прийшли не тільки готи) не припускали й думки про здачу зброї й добровільний полон, а фактично — рабство. Тож цей декрет було одразу скасовано, бо, з одного боку, якби римська армія спробувала відібрати в переселенців зброю, вона зазнала б великих втрат; з іншого — прибульці були вкрай обурені нелюдським ставленням до них з боку корінного населення, а також римських полководців і чиновництва. Наявність величезної кількості знедолених, зневірених і розлючених людей зі зброєю в руках, поряд із зарозумілими римлянами, була загрозливою; справа повертала на лихе.
4.