Знову війна

Фрітігерн, переправившись зі своїм народом через Дунай, вирі­шив не зупинятися на досягнутому. Якщо Рим поступився в чомусь одному, треба взяти від Імперії все — так міркував молодий ватажок готів.

нений у своїй владі та мало не божественному походженні, віддав наказ перебити готську сторожу. Але ті були напоготові — й кинули­ся в бій із римськими солдатами. Фрітігерн та Алавів, зрозумівши, що й до чого, відразу ж покинули негостинний дім Лупіцина. Війсь­ко, розбурхане чутками про напад на їхніх вождів, поривалося йти на приступ. Та Фрітігерн вивів їх подалі від міста. Чутки про «го­стинність» Лупіцина швидко поширилися, тож невдовзі Фрітігерн зібрав під своїми прапорами велике військо. Лупіцин виступив на­зустріч, і за 10 миль від Маркіанополя відбувся бій. Уперше римля­нам довелося воювати з готами як із співмешканцями Імперії. Загін Лупіцина було розбито, а сам він ледь уцілів, сховавшись за міським муром. Готи перевдяглися в здобуті римські обладунки — і продов­жили чинити розбій. Тепер їм ніхто не ставав на заваді: звістка про нападників лякала тубільців сильніше від самих готських вояків.

Приблизно тоді само в Адріанополі перебували два готських князі — Сверид і Колія (так їх називає Амміан Марцеллін) з дружи­нами, які стали на службу Риму ще задовго до переправи своїх спів­вітчизників через Дунай. Діставши від імператора Валента наказ прямувати до місця нової дислокації, вони звернулися до міських властей з проханням про кілька днів відстрочки, а також зажадали харчів та грошей на дорогу.

«Не зважали вони у своїх убивствах ні на стать, ні на вік і чини­ли на своєму шляху страшні пожежі; відриваючи немовлят від мате-

риних грудей і вбиваючи їх, брали в полон матерів, забирали вдів, зарізавши в них перед очима чоловіків; по трупах батьків тягнули в неволю підлітків і юнаків, хапали, нарешті, з собою чимало старих людей, а ті кричали, що вони досить уже пожили на світі. Відібрав­ши в них усе майно і вродливих дружин, скручували вони їм руки за спиною і, не давши отямитися, забирали на чужину». Так описує тодішні події Амміан Марцеллін. Та найгірше було ще попереду.

Імператор Валент не міг миритися з таким становищем і вирі­шив іти з військом із Антіохії, щоб навести лад у східних провінціях. Одночасно з ним у Фракію рушили полки Граціана, який щойно розправився з аламанами, що загрожували Західній імперії. Проте населення Константинополя, вражене вістями про звірства варва­рів, зчинило бунт. Тому Валент не став затримуватися в бунтівній столиці. Він забрав скарбницю, атрибути імператорської влади, значну частину свого двору — і назавжди залишив місто. Назустріч готським загонам він вирядив воєначальника Себастьяна, який то­ді очолював усі піші сили римлян. Себастьян прийшов під Адріано­поль, щоб перешкодити з’єднанню двох варварських армій. І встиг.

Фрітігерна дуже засмутила ця поразка, й він звернувся по допо­могу до інших варварів. Ватажок готів запропонував їм частку від здобичі, якщо похід на столицю, знесилену бунтом, виявиться ус­пішним. «Народи, забувши про чвари», об’єдналися для спільного походу. Союзниками готів були алани, герули, гепіди, бастарни, тайфали і представники місцевого населення.

Війська Валента саме просувалися назустріч варварам, його гризли заздрощі. Імператора непокоїли несподіваний успіх Себа­стьяна і військова слава племінника Граціана. Тож він вирішив сам здійснити героїчний вчинок. На відстані п’ятнадцяти миль від Ад­ріанополя авангард армії Валента натрапив на передові загони го­тів. Імператор вислухав повідомлення розвідки про десять тисяч во­їнів (насправді їх було набагато більше) і зупинився в укріпленому

місті. Порадившись із придворними й полководцями, Валент вирі­шив не чекати на галльські війська Граціана, щоб не ділитися лав­рами зі співправителем. Отут і нагодилося посольство від Фрітігер- на. Готський вождь просив для свого народу Фракію з усім, що є на її території. У разі задоволення свого прохання він зобов’язувався жити в мирі з Імперією. Однак, як повідомляє Марцеллін, одноча­сно з цим офіційним клопотанням, імператорові було передано та­ємний лист, в якому готський ватажок просив Валента пройти з ус­іма військами повз позиції союзників, щоб ті побачили могутність римської армії, злякалися й припинили війну. Водночас імперато­рові донесли, нібито Фрітігерн якось сказав: «Я розсію війська Валента, але мені це надто дорого коштуватиме». Що то було? Тон­ко розіграна дипломатична провокація чи щире бажання домогти­ся миру на вигідних умовах? Як засвідчили подальші події — радше перше. Валентові кинуто виклик, і він вийшов назустріч своїй заги­белі та швидкому падінню Рима.

Тим часом у таборі готів тривали останні приготування до вирі­шального удару.

Не дочекавшись підмоги, Валент повів свої полки до табору готів. Шлях був досить довгий, сонце піднімалося дедалі вище й не­щадно палило солдатів, одягнених у важкі лати. Бракувало води і їжі. Коні нервували і весь час норовили скинути вершників. Куря­ва, що її здіймали перші маніпули, вкрила весь простір, тож значна частина війська рухалася в імлі навмання. Готський табір був вигі­дно розташований серед пагорбів за п’ятнадцять миль від міста. Він являв собою традиційне коло з візків типу «караго» (або ж «ваген- бург», як казали готи). Передові загони готів зустріли римлян уже коло виходу з долини. Полководці Фрітігерна влаштували кілька засідок. Багато готів до цього служили в римській армії, а тому доб­ре знали тактику бою римлян.

Римляни, діставшися бойових позицій, стали дожидати тієї ча­стини кінноти, яку планували поставити на лівий фланг. Кіннота розтяглася по дорозі, на неї довелося чекати під палючим сонцем. Аж тут готи, нібито налякані виглядом римського війська, справді, як і повідомляв Фрітігерн у своєму листі, вислали послів із прохан­ням про мир. То були двоє простолюдинів у бідному одязі. Імпера­тор, розуміючи, що повторюється давня історія зі знущанням, вчи­неним колись Атанаріхом, відмовив їм і наказав відрядити до нього більш знатних парламентерів. Фрітігерн погодився, але навзамін зажадав кількох знатних заручників, щоб перемовини відбулися без ексцесів. На роль заручника було призначено дворецького Валента Еквіція, а крім нього, озвався ще воєначальник Ріхомер (судячи з імені, він належав до племені готів).

На ту пору римські скутарії (важкі піхотинці) з лівого флангу занадто просунулися вперед і вступили в бій. Можливо, то був тра­диційний тактичний прийом римлян: втягнути в битву ворожий фланг, потім стрімким ударом відрізати його від основних сил, а од­ночасно завдати нищівного удару в іншому місці. Та цього разу ні­чого не вийшло. Скутарії, наразившись на могутню відсіч, кинули­ся навтіки й оголили фланг. І тут, наче гірська лавина, у фланг війська вдарила аланська кіннота. Це ж, мабуть, уперше римляни зіткнулися з варварською тактикою ведення бою. Всі попередні би­тви були тільки сутичками погано навчених і кепсько озброєних варварських загонів із вимуштруваним римським військом. Тепер же полководці Валента побачили, що їм протистоїть справжнє військо, що діє «за правилами», причому — за їхніми ж, римськими, правилами. Битва була жорстокою.

«Ліве крило підступило до самісінького табору; якби йому на­дали підтримку, воно могло б просунутися ще далі. Проте решта кінноти його не підтримала, ворог натиснув масою; його розчави­ли так, наче прорвалася велика гребля, а тоді погнали з бойових позицій. Тож піхота втратила прикриття, і маніпули були щільно притиснуті одна до одної, так що важко було застосувати меч або відвести руку. За хмарами куряви, що здіймалася довкруж, не вид­но було неба, від якого відбивалися крики погроз. Смертоносні стріли, що летіли звідусіль, влучали в ціль і завдавали ран, тому що їх не можна було ані побачити, ані уникнути. Коли ж варвари, які насувалися незліченними загонами, почали чавити та збивати з ніг коней і вершників, а в цій страшній тісняві несила було роз­чистити місце для відступу, і штовханина позбавляла всякої мо­жливості відійти; то наші, зневірившись у всьому, знову взялися за мечі й почали рубати ворога, і удари сокир щомиті пробивали шо­ломи й панцирі.

Не витримавши натиску варварів, римляни почали відступати. Бачачи це, імператор Валент сам кинувся в бій попліч зі своїми сол-

Вторгнення готів у Римську імперію. З картини О. Фрітше, XIX ст.

датами (адже він теж колись був солдатом) — і тут його поцілила варварська стріла. Поранення в голову, найпевніше, було смертель­ним. Однак Валент помер не одразу, оскільки відомо, що його пере­правили в ар’єргард війська і терміново розмістили в одному з бу­динків у найближчому поселенні для надання першої допомоги. Втративши імператора, римське військо запанікувало. Готи не ві­дразу кинулися навздогін римлянам, адже й самі зазнали великих втрат. Усю долину було завалено горами трупів. Земля просякла кров’ю. Струмок, що протікав неподалік, розлився кривавими по­токами. Над усім бойовищем лунали зойки поранених і скигління вмираючих. За різними оцінками, в цій битві полягло до 150 тисяч чоловік.

Пізно вночі загони варварів увірвалися в поселення, де в одно­му з будинків при смерті лежав Валент. Оскільки лише цей буди­нок — єдиний з-поміж усіх — був зачинений і з вікон верхнього поверху на голови готам посипалися стріли, вони зрозуміли, що воїни, які затаїлися всередині, охороняють щось важливе. Варвари, звичайно, подумали, що то — імперська скарбниця. Та опір виявив­ся таким запеклим, що втомлені битвою готські вояки вирішили просто спалити будинок. Саме так вони і вчинили. Отож від рук готів загинув уже другий римський імператор (першим був Децій, якого в 251 р. перемогли остготи), який чимало зробив для народу варварів. Пізніше, довідавшись, кого вони вбили, готи засмутились,

а Фрітігерн страшенно розлютився. Адже полонити імператора — вчинок найвищої військової доблесті й чудова нагода домогтися ба­жаних пільг, торгуючися за його звільнення. Вестготи Фрітігерна й остготи Алатея та Сафрака, а також їхні союзники підступили до Адріанополя з метою заволодіти імператорською скарбницею, але облога фортеці не виправдала сподівань. Фрітігерн, щоб уникнути марнотратства, забрав військо від Адріанополя й подався грабувати балканські провінції. Так, 23 серпня 378 р. готи, зокрема й вихідці з Причорноморських степів, і жителі Наддніпрянщини, і мешканці Лісостепу, спільно із західними співвітчизниками завдали Римській імперії нищівної поразки, після якої вона вже не оговталася. На іс­торичній сцені з’явилися нові персонажі.

Новообраний імператор Феодосій, котрий прагнув налагодити мирні стосунки з готами, запросив до Константинополя старого конунга Атанаріха. Тож на схилі віку Атанаріхові довелося пору­шити клятву й ступити на римську землю. За дивним збігом обста­вин, приблизно в той час у імператорському палаці гостював і пра­витель Малої Готії єпископ Ульфіла. Історія не зберегла свідчень про те, чи зустрічався просвітитель готів зі своїм найлютішим во­рогом. Водночас до Константинополя прибув і Фрітігерн, аби поз­найомитися з молодим імператором, себе показати, з’ясувати нові умови та обставини. Зустріч Феодосія і Фрітігерна відбулася й мала успіх. Двоє молодих правителів пройнялися повагою один до одного, а тому змогли досягти компромісу. Готи нарешті дістали дозвіл жити в Дакії і навіть будувати там свої аріанські храми (до речі, сам Феодосій був прихильником католицьких догм і пере­слідував аріан). За цю імператорську милість готи зобов’язалися служити Константинополю вірою й правдою, стримуючи набіги кочівників через Дунай. Щоправда, це свято примирення затьма­рили дві сумні події. Несподівано помер Атанаріх. А вже за кілька днів по тому відійшов у вічність і Ульфіла. Подейкували, що тут не обійшлося без отрути: для майбутніх звершень молоді правителі потребували простору і свободи дій. Однак, Феодосій улаштував готським вождям такий пишний похорон із додержанням відповід­них почестей, що Фрітігерн зрозумів: новий імператор прихильно ставитиметься до готів.

Здається, можна радіти з того, що всі лиха позаду. Та невблаган­на доля розпорядилася інакше. Того ж таки 381 р. гуни вперше пе­ретнули Дунай — і ступили на землі Римської імперії...

5.