Бич Божий
Розповідь про гунів неможливо завершити без знайомства з найталановитішим представником цього племені — навіть попри те, що події, пов’язані з гунською навалою, завели нас далеко від кордонів нашої країни.
Це має своє пояснення. Адже, поки не «відійшов від справ» останній з остроготів, серед яких іще багато століть поспіль побутували легенди про країну Ойум, нинішні жителі цієї землі не втрачають цілком зрозумілого інтересу до подій, у яких брали активну участь наші далекі «земляки». Тих подій відбулося таки чимало, бо жоден історичний роман, хоч як вигадливий, не дорівняється за звивистістю сюжету до реальних історичних епізодів. Отож, до появи з-за лаштунків років головного персонажа цього підрозділу лишається близько сімдесяти років. Що відбувалося протягом цього часу? Вестготський вождь Фрітігерн, союзник імператора Феодосія Великого, чия влада поширилася на всю Римську імперію, після того як Граціана було по-зрадницьки вбито узурпатором Євгенієм (причому головну роль у спійманні вбивці відіграло саме везиготське військо), прожив недовго. Він загинув у одному з походів. Влада над народом везиготів перейшла до Аларі- ха. Цю людину було наділено багатьма вміннями. Але найголовнішим талантом, що зажив йому слави у віках, був талант полководця. У 391 р. упокоївся з миром імператор Феодосій. Подагра, що дошкуляла йому все життя, взяла гору над вінценосним мужем у розповні сили й літ. Влада над Римом перейшла до двох його синів. Флавій Гонорій пішов правити у Рим, Аркадій залишився в Константинополі. Щоправда, обидва імператори були тоді ще зовсім юними: Аркадію виповнилося сімнадцять, а Гонорієві — лише дванадцять. Тож регентами при них стали родичі померлого імператора — Стиліхон і Руфін. Перше ім’я варто запам’ятати, тому що саме Стиліхон буде однією з ключових постатей у цій історичній драмі. Після смерті Феодосія й очевидного ослаблення Імперії готи знову повстали проти ромеїв. Під проводом Аларіха вони рушили на Фракію і вчинили там страхітливе спустошення. Далі, після переговорів з Руфіном, який вийшов назустріч Аларіхові, захищаючи Константинополь, Аларіх облишив столицю і подався до Македонії та Фессалії. Таким чином, готи дісталися Греції. Вони взяли в облогу Афіни, але місто відкупилося від нападників золотом, тож готи пограбували легендарні грецькі міста Коринф і Спарту. Стиліхон уважно стежив за переміщенням Аларіхових військ і завдав їм удару в Пелопоннесі, закривши їх у передгір’ї без води та їжі. Готам не лишалося нічого, крім полону, аж тут нагодився наказ імператора Аркадія не чіпати союзника. Мало того, Арка- дій довірив Аларіхові почесну посаду намісника в Іллірії, фактично віддавши провінцію варварам. Стиліхон мусив коритися. Тоді ще ніхто не здогадувався, чого коштуватиме Риму ця політична слабкість.Аларіх, відчувши підтримку з боку Константинополя, облишив зухвалі плани захоплення столиці Східної імперії і замислився над помстою Риму. Уже в 401 р. Аларіх звернувся по допомогу до одноплемінників — остроготів, які весь цей час жили в наданій їм Пан- нонії. Діти країни Ойум під проводом Радагаста (за народженням чи то сармата, чи анта) подали допомогу везиготам і розпочали десятилітню війну за володіння Італією. Війна ця відбувалася з перемінним успіхом для кожної сторони: то Стиліхон здобував перемогу, і тоді імператор Гонорій влаштовував у Римі тріумф на свою честь, то в таборі готів звучали переможні пісні й рікою лилося пиво. Та одного разу до Аларіха прибув гонець від його найлютішого ворога Стиліхона з пропозицією зустрітися. Аларіх погодився — і Стиліхон (варвар за походженням) запропонував конунгові союз із урятування Італії від руйнування. Відомо, що готському ватажку
пообіцяли 4 тис. фунтів золота. Є, щоправда, й інші версії. За однією з них стверджується, що Стиліхон хотів, аби Аларіх рушив на Константинополь, щоб потім узурпувати владу. Так чи інакше, готи на Константинополь не пішли. Метою Аларіха був Рим, і в 408 р.
він дістався його стін. На той час Стиліхонові вдалося розбити армію остроготів. Радагаста було страчено, а 12 тис. його найкращих воїнів перейшли служити Стиліхонові — згодом вони утворили «п’яту колону», яка й доклала рук до падіння Риму. Щойно стало відомо про таємні угоди Стиліхона з Аларіхом, при дворі Гонорія поширились інтриги, що призвели до звинувачення полководця у зраді та претензіях на трон, а відтак — до його страти. Отож Рим сам собі завдав смертельної рани.У 408 р. війська Аларіха перекрили дорогу що вела до Риму і зупинили всі судна з товарами, що пливли до Вічного міста річками. Виснажене голодом місто вирядило до готів парламентерів із сенату з проханням зняти облогу. Аларіх зажадав величезного викупу, тож римлянам довелося переплавити на зливки все золото, що знайшлося в палацах і храмах. Готи відступили. Завдяки золоту, армія готів швидко зростала. До неї охоче приєднувалися раби й германські бранці. З Дунаю разом із дакськими військами везиготів на з’єднання з Аларіхом прямував Атаульф. Імператор Гонорій, замкнений у Равенні, пообіцяв Аларіхові титул головнокомандувача військ Імперії, а також землі для розселення готів у північній Італії. Проте виконувати обіцянку не поспішав. Тоді готи Аларіха знову підійшли до стін Рима. Цього разу сенат погодився на всі умови конунга. Здобувши формальну владу, Аларіх посадив на римський трон імператора Пріска Аталла, а той своїм указом наділив готського князя всіма привілеями римської влади. Однак незабаром Аталла було усунуто з імператорського трону. У 409 р. конунг зустрівся з «легітимним» імператором — Гонорієм. Ці перемовини закінчилися без жодних результатів, готи знову підступили до Рима. Як сказано у хроніках, римська громадянка Проба відчинила міську браму і звільнила рабів, які відразу приєдналися до війська готів. У 410 р. Рим упав. Уперше за 800 років символ західної цивілізації
Аларіх підходить до Риму.
Гравюра XIX ст.перейшов до рук варварів. Уперше за всю свою історію готи відіграли провідну роль у житті Імперії. Та це був тільки початок.
Невдовзі Аларіх помер. Його поховали на дні річки, а тоді знову пустили воду старим руслом. До речі, могилу цього гота досі не знайдено, адже всіх свідків ритуалу було знищено. Так само закінчив свої дні й Аттіла — справжній герой цього розділу.
Точна дата народження Аттіли не відома, але дослідники схильні вважати, що він народився у 406 р. за чотири роки до падіння Рима. Молодість великого завойовника описано надзвичайно скупо.
Побутує версія, за якою Аттіла замолоду жив у Константинополі (або в Римі, що менш імовірно) як заручник. Він здобув добру освіту, ознайомився з основами філософії та мистецтва ведення війни. Не оминув своєю увагою й звичаїв римського суспільства, яке вже занепадало. Дехто пов’язує його самоназву «Бич Божий» саме із цим — мовляв, Аттіла прагнув покарати Імперію за її слабкість і розбещеність. Однак, по-перше, Аттіла як язичник був далекий від думки про кару Божу; по-друге, його, подібно до всіх гунів, вабило римське золото, й аж ніяк не ідея покарання за розпусту. Гіпотетичне перебування нашого героя в столиці Імперії чудово описано російським письменником Євгеном Замятіним в історичному романі «Бич Божий».
«Офіційна» історія непересічного вождя гунів бере початок від смерті його батька Ругіли в 433 р. Тогочасна «держава» гунів займала колосальну територію: від заволзьких — і аж до причорноморських степів, від Кавказу — і аж до Карпат. Навіть протоім- перія Германаріха, з яким дослідники варварського світу часто порівнюють Аттілу, тьмяніє перед такою величчю. Цим величезним державним утворенням він правив разом зі своїм братом Бледою. Здобути одноосібну
Портрет Атгіли на стародавній гравюрі
Статуя Аттіли в Будапешті.
XIX ст.владу Аттілі вдалося лише через 12 років — у 445 р., коли він, запросивши брата на бенкет, заподіяв тому смерть. На той час він уже в усіх викликав страх і водночас загальне захоплення своїми обдаруваннями і суворою вдачею. Очоливши гунський союз племен, Ат- тіла підкорив залишки германських народів, які присягнули йому на вірність. Остготи й гепіди почали воювати пліч-о-пліч із Гунами, а гепідський конунг Ардаріх став «правою рукою» вождя гунів. Упродовж п’яти років Аттіла зміцнив владу і розширив межі свого впливу. Під ту пору до гунського союзу, поряд із германськими племенами, входили слов’янські й тюркські племена. Настала доба найбільш масштабного протистояння Заходу і Сходу як соціально-етнічних концепцій. У 447 р. війська Аттіли дісталися околиць Константинополя. Гунський вождь зажадав від імператора Феодосія II величезного викупу, а також придунайських земель Імперії. До цього гуни вже спустошили Фракію, Македонію та Грецію. Та ще й, як це звичайно буває, у перебіг історичних подій втрутилася жінка на ім’я Гонорія, сестра імператора Західної Римської імперії Валентинівна НІ. Практично позбавлена влади, але спрагла її, Гонорія надіслала Аттілі листа, в якому просила допомоги, натомість обіцяючи свою руку й спільну владу над Імперією. Скориставшись цим як приводом для початку нової війни, Аттіла поставив Валентинівну вимогу посприяти шлюбу гуна з Гонорією. Після відмови імператора, на яку Аттіла й сподівався, вождь гунів вторгся в Галлію. Перед ним простягалася дорога на Рим. Але тут шлях Аттілі перекрив талановитий римський полководець Аецій, який фактично правив Західною Римською імперією, будучи опікуном молодого імператора. Аецій знав Аттілу і навіть, за деякими джерелами, мав із ним дружні стосунки. Та коли над Імперією нависла небезпека, Аецій вирішив зупинити незліченне військо гунів. На допомогу полководцю прийшли вестготи, яких після смерті Аларі- ха очолив Атаульф. Цьому народу вдалося створити свою державу в Аквітанії. Тож їм так само загрожували полчища гунів.
Вирішальна битва відбулася в 451 р. на Каталаунських полях. Цілком слушно історики називають її «битвою народів». На боці римлян, окрімоб’єднаного війська Аеція, були й вези- готи під проводом Торисмунда і Теодорі- ха — синів короля Теодорида, а ще — бургунди, свеви, франки, і, можливо, навіть слов’яни, котрі разом із готами дісталися Аквітанії. Гунів підтримали острого™ під командуванням Валамира, Тіудемира і Відімира з роду Амалів (про них ми вже згадували), гепіди Ардаріха, сармати, алани, анти, бастарни та інші народи готського союзу.
Пам’ятник Атаульфові в Мадриді. XIX ст.
Перед битвою Аттіла звернувся до військ із такою промовою: «Після перемог над безліччю племен, після того як цілий світ — коли ви здужаєте! — підкорено, даремно спонукати вас словами, ніби ви не розумієте, про що йдеться. Цього потребує хіба що новий вождь або недосвідчене військо. І не личить мені говорити про загальновідоме, а вам до цього байдуже. На чому ще, крім війни, ви знаєтеся? Чи не найбільшою насолодою для героя є прагнення відплатити ворогові власноруч? Наснага духу помстою — то безцінний дар природи! Нумо, швидкі й окрилені, нападімо на ворога, адже відважним є той, хто завдає удару. Не зважайте на різномовні племена, що скупчилися потойбіч: захищатися союзними силами — ознака страху. Погляньте! Онде ще до вашого натиску ворогів проймає жах: вони шукають височин, лізуть на пагорби й у запізнілому каятті благають про укріплення в степу. Вам відомо, яка легка зброя в римлян: їх обтяжує не тільки перша рана, а й сама пилюка, коли йдуть вони бойовим порядком, змикаючи лави під черепахою щитів. Ви ж боріться натхненно й затято, як і завжди, не беріть до уваги їхнього строю, нападайте на аланів, атакуйте везиго- тів. Нам слід шукати швидкої перемоги в гущі битви. Коли перетято жили, невдовзі відпадають і кінцівки, а тіло не може стояти, якщо вийняти з нього кістки. Піднесіться ж духом, сколихніть притаманну вам лють! Цю ж мить, гуни, візьміться за розум, застосуйте зброю! Поранений хай завдасть смерті супротивнику, неушко- джений хай насититься ворожою кров’ю. Звитяжців не поцілять жодні стріли, а бранців смерті недоля чекає й у мирні дні. Зрештою, хіба фортуна прихилялась до гунів, зробивши їх переможцями стількох племен, не для того, щоб підготувати їх до тріумфу після цієї битви? Хто, врешті, вказав предкам нашим шлях до Меотіди, що століттями лишався заповідним і таємним? Хто змусив тоді озброєних відступити перед беззбройними? Лику гунів не могла опиратися вся та сила-силенна, що зібралася. Я певен у результаті битви — ось поле, обіцяне нам звитягою! І я перший пущу стрілу у ворога. Хто лишається незворушним, коли Аттіла б’ється з ворогом, того вже поховали!»[43]
І почалася велика битва. Щоправда, Аттіла обмежився лиш одним традиційним пострілом з лука, дозволивши вмирати в бою своїм воїнам і найманцям. Узагалі, римський історик Пріск дає Аттілі досить неоднозначну оцінку. Показна скромність гунського ватажка стала легендарною: відомий епізод, коли на бенкеті він їв із простої дерев’яної тарілки — і це тоді, як його воєводи їли й пили із золотого посуду. У битвах він здебільшого виявляв себе стратегом, не кидався в бій наосліп, як готські вожді. За описами сучасників, це була настроєва людина із складним внутрішнім світом. Він міг бути великодушним і жорстоким, безкорисливим і жадібним, несамовитим у нападі люті й поблажливим у свята.
Каталаунська битва тривала три дні. Горбисту рівнину вкривали гори тіл. Струмки, що протікали неподалік, розлилися від крові. Загинуло близько 300 тис. воїнів. Аттіла мусив відступити. Аецій теж не міг продовжувати переслідування. Однак перелом у світовій історії відбувся. Після цієї битви Аттіла ще тричі вирушав у походи проти Імперії. Одного разу навіть мало не захопив Рим. Та повсякчас він наражався на достойну відсіч з боку римлян, франків і вези- готів, об’єднаних у досить міцний військовий союз. У 454 р. Аттіла несподівано помер. Миттєво пішли чутки про насильницьку смерть. Як на біду, Аттіла мав багацько синів. Звичайна міжусобиця призвела до розколу поміж гунами і зробила їх легкою здобиччю для готів, які вже фактично панували в Західній імперії. На ріці Недао (Паннонія) відбулася остання битва, в якій було вбито сина Аттіли Еллака, котрий перебрав на себе обов’язки кагана[44]. Інші сини Аттіли відступили в пониззя Дніпра. Гуни залишалися на території нинішньої України ще досить довго — доки не асимілювали з іншими кочовими тюркськими племенами — аварами, булгарами, хозарами.
За переказами, поховали Аттілу, так само, як і Аларіха, — на дні річки. Всіх свідків обряду було знищено, тож ніхто не знає, де останній спочинок великого кагана. Аттіла став легендарною особистістю. Зокрема в «Старшій Едді», цитованій раніше, його виведено як Атлі — чоловіка мстивої Гудрун. Тепер ми, звичайно, розуміємо, що ці постаті розділяє в часі близько сотні років, але легенда є легендою. Нехай це переказ про вигадані події, та нарешті зійшлися два великих завойовники пізньоримської доби, гун і гот, Гер- манаріх та Аттіла. Обидва вони не раз ступали на наші землі.