Смутні часи
Після розгрому гунів на території Імперії мир не настав. Розкол колись могутньої держави на частини був невідворотним. Константинополь процвітав, слава ж Рима згасла. Двір імператора остаточно перемістився до Равенни, і в палаці спостерігалися дивні речі.
Напевно, несприятливий клімат і випари довколишніх боліт зводили високопоставлених римлян з розуму. У 454 р. імператор Валентинівн III убив героя Каталаунської битви Аеція. Можливі причини — боротьба за владу, прагнення усунути уславленого і рішучого суперника. Імператор не помилявся: Аецій справді мав високий авторитет у війська, що незабаром і підтвердилося в надзвичайно жорстокий спосіб. Менш ніж за рік Валентинівна позбавив життя один із його солдатів. Якийсь час трон залишався порожнім, та невдовзі його обійняв узурпатор Петроній Максим. Відчувши, що імператорська влада дає слабину, в Італію вторглися полчища вандалів, очолюваних королем Гензеріхом. У 455 р. вони захопили Рим. Ніколи ще Вічне місто не зазнавало такого жахливого спустошення і руйнування. Десять днів тривала вбивча вакханалія. У числі мирних жителів було вбито й узурпатора. Саме після цих подій слово «вандалізм» стало синонімом жорстокості та осквернення.Після Гензеріхового «вандалізму» імператори в Равенні стали змінювати один одного мало не щороку. То були тимчасові маріо-
нетки варварських королів або агентів впливу з Константинополя. Причому протягом трохи не двадцяти років за всіма політичними іграми в Римі та Равенні стояла одна людина — Рекімер. Він був онуком везиготського короля Теодорида. Везиготи в ті часи взагалі користувалися всією повнотою привілеїв, наданих їм статусом федератів Римської імперії. Герої битв на Каталаунських полях, рятівники Імперії від Аттіли, вони підпорядковували собі всі великі території, причому досягали цього мирним шляхом, не викликаючи протестів серед населення.
Тоді везиготському королівству належали землі майже всієї Іспанії, південної і центральної Франції, заходили вони й на територію нинішніх Німеччини та Італії.Зовсім інакше почувалися остготи. Ставши у великих битвах на бік Аттіли, вони перетворилися ніби на ворогів Константинополя. Разом з тим у столиці Східної імперії розуміли, що мати по сусідству таких сильних ворогів — далеко не краща гарантія безпеки Імперії. І тому передусім було задоволено прохання остготів передати їм землі Паннонії. Так вони й розселилися: три частини одного народу під десницями своїх владарів — братів Валамира, Відімира й Тіудемира. їм належало захищати свою землю, а отже, й землі Рима, від залишків гунського союзу, що розпався на безліч різних народів. Вцілілі племена раз у раз здійснювали набіги, порушуючи кордони Імперії, де тепер на прикордонних землях оселилися остготи. Того дня, коли Валамир завдав поразки черговому війську загарбників — а були це алани й гунські племена з Причорномор’я, очолювані сином Аттіли Динтцігом, у Тіудемира народився син. Немовля нарекли Теодоріхом. Сталося це в 450 р..
Звиклий до військових походів народ недовго жив у мирі. Через сім років Валамир вдерся на землі Імперії. Імператор Лев погодився на умови миру, згідно з якими він мусив щорічно платити остготам доволі значний викуп (3 тис. фунтів золота). За це вони продовжували охороняти Імперію від вторгнень інших народів. Однак імператор зажадав від остготів знатного заручника. Тіудемир довго не погоджувався віддавати в Константинополь сина, але потім здався. Так семирічний Теодоріх опинився в столиці Імперії. За десять ро-
ків перебування при дворі імператора він здобув досить серйозну освіту (в період своєї найбільшої могутності Теодоріх Великий напише чимало книг з історії, філософії та ратного мистецтва).
За якийсь час в остготів стався конфлікт зі свевами. У результаті війни свевів було переможено, однак загинув Валамир.
Він заповів свої землі племінникові — Теодоріху. Це був перший наділ землі, який ліг в основу майбутнього могутнього готського королівства. Імператор Лев відпустив юного заручника (йому тоді виповнилося всього 18 років). Молодий вождь одразу ж виявив себе у військовій справі. Разом із батьком він вирушив у похід землями Наддніпрянщини. Після цього, на чолі своєї шеститисячної дружини, він відбив у сарматів місто в Паннонії. Через кілька років з якоїсь причини остготи мусили знову покинути насиджені місця й податися вглиб Імперії. Деякі дослідники припускають, що до цього їх могли спонукати надто агресивні сусіди, серед яких уже могли бути й слов’яни, котрі згодом заселили балканські землі. Але Йордан мав про це зовсім іншу думку.«Оскільки незабаром зменшилася здобич від грабування сусідніх племен, готи потерпали від нестачі продовольства й одягу. Людям, які завжди мали зиск з війни, тобто пожиток та їжу, остогидло мирне життя; й ось усі вони з голосними криками прийшли до короля Тіудемира, просячи його вести військо в похід, куди б то не було. Він же, покликавши брата свого й кинувши жереб, переконав
Королі віддають почесті Теодоріху. Гравюра XIX ст.
його йти в Італію, де тоді правив імператор Глікерій, а сам як сильніший [вирішив] податися до Східної імперії — могутнішої держави. Так і сталося»[45].
Відімир подався на захід, але зазнав там невдачі. Його армію було розбито, а сам він загинув. Лише завдяки заступництву везиго- тів, які вже давно проживали на території Франції, остготам Віді- мира вдалося закріпитися в районі річки Луари. Тіудемир і син його Теодоріх діяли рішучіше, то ж їм усміхалася доля. Вони змогли захопити західну частину Балканського півострова, здобути велику поживу й налагодити нові відносини з Константинополем, де на престол вступив імператор Зенон. У 474 р. Тіудемир помер, тож остготи обрали королем сина вождя.
Одночасно королем остготів, які проживали на Луарі, став іще один Теодоріх — на прізвисько
Теодоріх Великий. Монета, перетворена на фібулу
Страбон (що означає — «одноокий»). Імператор Зенон, зрозумівши, що йому випала пречудова нагода застосувати принцип «розділяй і владарюй», почав хитру політичну гру з обома Теодоріхами, щоб зискувати з їхніх міжусобиць. Ця гра мала всі характерні атрибути: підроблені листи, шпигунів і дезінформаторів. Урешті, політичне протистояння королів сягнуло відкритого військового конфлікту. Та коли дві армії зійшлися, воїни відмовилися воювати один з одним (що й не дивно, адже трохи менше десяти років тому вони жили поряд). І тоді сталася дивна подія: Теодоріх Страбон випадково впав з коня і так само випадково був простромлений списом, що не знати звідки взявся в цю мить. Об’єднане військо проголосило Теодоріха Амала королем усіх остготів.
До молодого короля в Константинополі ставилися з великою шаною. Тільки сам імператор міг розраховувати на більші почесті. Патрицій і магістр армій, у 484 р. він був призначений консулом. За перемогу над узурпатором Леонтієм Теодоріха визнали гідним кінної статуї перед імператорським палацом. За рік він вирушив у похід утихомирювати булгар, які прийшли з Наддніпрянщини. Ця перемога принесла Теодоріху тріумф. Здавалося, його варварське походження вже забуто, і король готів долучився до еліти Візантії. Однак імператорові заважав надто активний воєвода, учасник усіх політичних і суспільних подій, а відтак і явний претендент на імператорський багрянець. Тому імператор вирішив вирядити Теодоріха відвойовувати у вандалів Італію. Йордан, щоправда, висловлює з цього приводу іншу думку: він переконаний, що Теодоріх особисто вирішив відновити цілісність Імперії, повернувши їй колишні кордони. Варто зазначити, що подібні честолюбні наміри виникали у багатьох і до, і після нього.
Палац Теодоріха (V ст.) в Равенні, на фундаментах і стінах якого у XII ст.
було споруджено церкву Сан-Сальваторе«Отак собі помисливши, він сказав імператорові: «Хоча нам, оскільки ми перебуваємо на службі імперії вашої, нічого не бракує, однак, якщо ваше благочестя [мене] удостоїть, то вислухає милостиво бажання мого серця». Коли йому зі звичною доброзичливістю було надано можливість говорити, [він сказав]: «Гесперійська сторона, якою донедавна управляли попередники ваші, й місто це — голова і володар світу, то чому метушаться вони, мов на хвилях, будучи покірними тиранії короля торкілінгів і рогів? Пошли мене з плем’ям моїм і коли ти так звелиш, то й тут звільнишся від тягаря видатків, і там, бо як буде на те воля Божа, я здобуду перемогу, і засяє слава благочестя твого. На користь же буде — якщо я вийду переможцем, — щоб королівством цим, тобою дарованим, володів я, слуга твій і син, а не той, кого ти не знаєш, хто ла-
ден утискати твій сенат тиранічним ярмом, а частину держави [твоєї] — рабством полону. У разі перемоги я володітиму твоїм даром, твоєю благостинею; в іншому випадку благочестя твоє нічого не втратить, і навіть, як ми говорили, виграє на видатках». І хоч імператор не схвалював цього походу, зачувши ці слова і не бажаючи засмучувати його, пристав на його вимоги й відпустив із численними дарами, доручаючи йому сенат і римський народ»[46].
Наприкінці 488 р. Теодоріх зібрав своє військо і подався на війну з Одоакром, який володів тоді Італією, сидячи на троні в Равен- ні. Не всі остготи пішли за Теодоріхом. Залишилися на місці так звані «малі готи» — плем’я Ульфіли. Вони мирно жили в Мезії, господарювали й не вплутувалися в битви народів. Не пішли до Італії й ті остготи, які оселилися на нашій землі. їм присвячено наступну частину розповіді.
2.