Півострів варварів

Навала гунів докорінно змінила етнічний склад населення Північного Причорномор’я і лісостепової зони сучасної України. Можна навіть сказати, що чимало племен просто зникли, вини­щені, розсіяні, поневолені гунами.

Процес зникнення цілого народу, за всієї своєї парадоксальності, все- таки має досить логічні пояснення; їх ми вже розглядали. На жаль, цей фе­номен характерний і для готів. їхнє «зникнення» відбувалося кількома етапами. Витіснені з наших земель Гу­нами, готи пішли на захід, за Дунай. Про це свідчать писемні джерела. Та хіба ж насправді на нашій землі взага­лі не лишилося нащадків сильного племені, яке панувало тут дві сотні років? Звичайно, нащадки лишилися. Однак з кінця IV ст. їх уже ніхто не на­зивав готами. Вони стали антами, аланами, склавенами й гунами. Вод­ночас деяка частина народу готів уникла сумної долі своїх одноплемінників — їх оминула гірка чаша гунської навали. Ці люди не тільки зберегли свою етнічну ідентифі­кацію, а й створили своєрідну державу, побудували собі столицю з фортечними стінами, майстернями та храмами. Тут готи запекло воювали з хозарами, які прийшли на зміну гунам, торгували, а їхні патріархи мали в цьому регіоні великий суспільний вплив. Аж до XVII ст. у цих місцях можна було почути готську мову.

Щоб зрозуміти, як готи опинилися в Криму і як вони врятува­лися від гунів, потрібно повернутися майже на двісті років у мину­ле. Невдовзі після появи готів на теренах Наддніпрянщини та їхніх походів через степ до Меотіди, у Крим із заходу прийшли борани. Цей таємничий народ згадується в літописах досить часто, щоб не сумніватися в його існуванні. Потіснивши скіфів і зруйнувавши грецькі міста на узбережжі, борани подолали пустища Керченсько­го півострова і вийшли до протоки. На іншому боці цієї протоки бу­ла столиця Боспору. Окремі джерела розповідають, що борани зу­стрілися з готами у межах Танаїса, і вже звідти дісталися Боспору. Що цікаво, готи з боранами досить швидко «порозумілися» — й по­чали разом грабувати узбережжя, а потім, змусивши Боспорське царство дати їм кораблі, подалися промишляти піратством по всьому Чорному морю. Більшість дослідників зазвичай вважає бо- ранів сарматським чи навіть слов’янським племенем. Водночас трапляються й інші назви цього племені — «воради», «ворани». Від останньої назви можна відштовхнутися у бік співзвуч, а відтак при­пустити, що «ворани» — це варни, про яких згадує Прокопій Kecca- рійський^[47]. На його думку, варни — германське плем’я, яке прийшло на землі Меотіди через Дунай. З цього погляду союз готів із борана­ми дуже просто пояснити. Втім, не самі лише варварські загони ви­саджувалися на чорноморському узбережжі, грабуючи всі міста й поселення, що траплялися на шляху. Однією з умов надання Бос- порським царством флоту готам і боранам була та, щоб на суднах залишалися грецькі шкіпери. Мовляв, вони і корабель доглянуть, і частину здобичі отримають.

У 257 р. готи разом із боранами (на боспорських кораблях) здій­снили зухвалий рейд уздовж узбережжя, грабуючи всі більш-менш примітні поселення. Тоді було розграбовано і майже вщент спалено Питіунт (Піцунду) і Фазис (Поті). З кавказького узбережжя пірат­ський флот вирушив до турецького берега.

Миска з могильника Краснозер’я. Крим

само було захоплено невільників-хрис- тиян, і з цим дослідники пов’язують початок поширення християнства серед готів. Не бажаючи зупинятися на досягнутому, варварські племена через десять років повторили свій ве­ликий похід. Хіба що цього разу осердям піратської армії стали геру- ли — споріднене з готами плем’я. Ра­зом вони пройшли від Меотійського озера у бік гирла річки Tip (Дністер), де з’єдналися з везиготами, певками, гепідами та іншими варварськими племенами. Для походу такою армі­єю їм довелося побудувати 600 кораб­лів. За словами того ж Зосими, «сів­ши на судна кількістю 300 тисяч осіб, вони рушили до Понту». Облишмо на совісті історика таку неймовірну кількість воїнів, та навіть коли відкинути від неї один нуль, армія, як на ті часи, виходить величезна. Грандіозна експансія тривала близько року. Варварам вдалося захопити Галатію, Каппадокію і на­віть Кілікію. Три римських імператори — Таціт, Флоріан і Проб — мусили воювати з цією армією. Зрештою, римляни перемогли, ба­гатьох перебивши, а багатьох узявши в полон. Проте значна части­на розбитого піратського флоту повернулася на «базу» (найпевні- ше, у гирло Дністра або Дунаю), де мала змогу продати цінності та рабів. Саме з цього походу готи привезли на Дунай прабатьків май­бутнього єпископа Ульфіли.

Згодом активна розбійницька діяльність кримських готів пішла на спад. Потім розпочалася доба «держави» Германаріха. А далі з’явилися гуни. Втім, Прокопій Кесарійський зазначає, що вони жили тут раніше, і були відомі як кіммерійці. Якоїсь миті, за правлін­ня двох братів на ім’я Утигур та Кутригур, цей народ розколовся на дві частини, які стали називатися за іменами своїх ватажків. М.Щу- кін вбачає в цьому помилку Прокопія (або ж його переписувачів). Він вважає Утигура й Кутригура синами знаного гунського вождя, тобто Аттілою та Бледою. Якщо це так, то подальші події, описані тут, відбувалися років на п’ятдесят раніше. Хоч для нашої розповіді це не має особливого значення.

Через Керченську протоку слідом за оленем переправилося тільки одне плем’я гунів, так звані утигури. Та цього вистачило, щоб спустошити велику територію в Степу. Залишивши гори ліво­руч (туди кінному народові йти було незручно, тим більше що попереду розстелялися звичні степи), гуни знову подолали водну перешкоду (Сиваш) і вийшли на материк. Власне, ця версія просування гунів Кримом пояснює те, чому готи з півострова май­же не постраждали від гунської навали.

Після смерті Аттіли й поразки біля р. Недао гуни так само бли­скавично відступали на південний схід. І знову утигури, які вже знали дорогу, вирішили дістатися степів у пониззі Дону, пройшов­ши через Крим. Цього разу степ вивів їх до передгір’їв. Саме тут во­ни натрапили на лютий опір готів, котрі вже освоїлися в горах та на узбережжі й контролювали всі виходи до моря. Уникаючи бою, гу­ни відійшли в степ і продовжили шлях у напрямку Керченської протоки. Але й тут їх зустріли готи.

Прокопій називає цих готів тетракситами. На його думку, жили вони в Східному Криму, біля протоки: «По той бік від Меотійсько- го болота й місця його впадання в Евксинський Понт... здавна жи­вуть готи-тетраксити. Далеко збоку від них осіли готи-везиготи, вандали та інші племена готів»^[48]. Коли гуни-утигури поверталися через Дунай, їх зустріли готські загони, що встали у бойовий поря­док, прикрившися щитами.

Фібула у вигляді орла. V ст. Бухарест.

Поліхромна техніка характерна для пізньо- готських виробів, однак форма прикраси зумовле­на гунським впливом

для кочового народу це поняття відносне), вирішили піти на перемовини з готами. Готи й самі були не від того, аби уникнути зайво­го кровопролиття, тож пристали на умови гунів. Відтак готи отримали для життя місце на материку — на протилежному березі Кер­ченської протоки. «Вони вирішили, що готи оселяться на протилежному материку, біля берега протоки, там, де вони живуть і тепер, а ставши друзями й союзниками утигурів, житимуть там надалі, маючи разом рівні права.»^[49] До речі, побутує кілька думок з при­воду назви цього готського племені — те- mpaκcumu. Здавалося б, насамперед у цьому слові чується грецьке «тетраксис» — «чоти­ри». Дехто пов’язує назву з якимось розподі­лом цього народу на чотири племінні групи. Та ця гіпотеза ніде не підтверджується. Про- копій писав про те, що ці готи відрядили до імператора Юстиніана чотирьох послів із проханням призначити їм єпископа. І це навряд чи може стати підставою для назви народу. Тим часом А. Васильєв категорично заперечує існування зазначеного терміну взагалі. Порівнявши кілька видань Прокопія, він дійшов висновку, що «тетраксити» — то різночитання вже відо­мого нам слова «трапезити»^[50]. Можливо, так і є, але для римського літописця, освіченої людини, якою, без сумніву, був Прокопій, бу­ло б дивним переплутати два аж таких різних слова.

Так чи інакше, але писемні джерела прямо вказують на те, що в Східному Криму і в Тамані мешкали готські племена; те саме під­тверджують і археологічні знахідки, насамперед черняхівська кера­міка, що є «візитівкою» готсько-аланських племен. У Керченському історико-археологічному музеї зберігаються гончарні лощені та не- лощені миски, з яких найбільш типовими є велика миска-ваза, при­крашена у верхній частині пролощеним орнаментом у вигляді сітки, і сіролощений глечик із гранчастою верхньою частиною. Крім того, в цьому районі знайдено характерні фібули, ромбічні й орлиноголо- ві пряжки. Це переконливо свідчить, що під час гунської навали й після неї кримські готи жили відносно благополучно, на відміну від своїх придніпровських одноплемінників. Водночас не тільки Схід­ний Крим та узбережжя Чорного моря стали притулком готів. їхня таємнича цитадель була захована від ворогів у серці Кримських гір.

3.