Зниклі скарби

Історики будь-якої країни могли б розповісти немало історій про давно зниклі скарби, пошуки яких ведуться із століття в сто­ліття. Наприклад, до цих пір не розкрита таємниця золота пер­сидського царя Дарія III.

Переказ свідчить, що перед смертю Дарій наказав зарити по­близу міста Екбатан все, що ще уціліло від його незчисленних скарбів. Коли Олександр дістався до міста, від царських скарбів там не залишилося і сліду. За наказом Олександра його війська протягом декількох тижнів обшукували околиці — все безрезуль­татно. Через майже 250 років римський полководець Марк Ліциній Kpacc (115 — 53 рр. до н. е.) знов спробував відшукати тут персидське золото і теж нічого не знайшов. Так же безуспіш­но шукали золото Дарія римські полководці Юлій Цезар (100 — 44 рр. до н. е.) і Марк Антоній (біля 83 — ЗО рр. до н. е.), а також імператор Риму Нерон (37 — 68 рр.).

У 1973 р. іранський шах Реза Пехлєві (1919 — 1980) розпоря­дився відновити пошуки скарбів в районі Хамадана.

Чи збереглися скарби Дарія до наших днів, або, можливо, шу­качі скарбів давним-давно знайшли їх і лежать зараз ці коштов­ності в музеях і приватних колекціях не пізнаними? Дати відповідь на це питання поки не є можливим.

Восени 410 р. в Калабрії (Італія) помер король вестготів Аларіх (370 — 410). Той самий Аларіх, який 24 серпня 410 р. зумів захо­пити і розграбувати Рим. Легенда говорить, що хвороба прийшла до нього саме в ті дні, коли очолювані ним одноплемінники руй­нували столицю тодішнього світу. З тих пір пройшли століття. Давно вже немає народу, що називав себе готами. Але за більш ніж півтори тисячі років ні рука шукача скарбів, ні лопата архео­лога не торкнулися могили Аларіха. І це не дивлячись на те, що відомо, як багато золота, коштовних каменів і інших скарбів, на­грабованих по всій Європі, було складено в його могилу.

Готи добре знали про мисливців за скарбами. Тому вони по­старалися зробити недоступним місце поховання свого вождя. Готи перегородили дамбою одну з річок на території сучасної Італії і коли русло обміліло, вирили глибоку могилу на дні. Потім, опу­стивши в неї золоту труну і всі скарби, вони зруйнували дамбу, і річка повернулася в своє русло. Багатометровий шар води і швид­ка течія стали вартою похоронених скарбів. А щоб ті, хто готував поховання вождя, не змогли нікому розкрити таємницю, всі вони були убиті в ту ж ніч.

У 453 р. в своєму таборі в Паннонії (територія сучасної Угор­щини) помер могутній вождь гунів Аттіла (? — 453), що наводив жах на всю Європу і за це був прозваний «Бич Божий». До 451 р. він підкорив величезну територію і став повелителем держави, що тягнулася від середньоазіатських пустель до Рейну і від Балтійсь­кого моря до Чорного. Аттіла володів величезним багатством у вигляді золота, срібла, коштовних каменів. Тільки Східна Римсь­ка Імперія виплачувала йому щорічну данину у розмірі 860 кг зо­лота, а римський імператор Феодосій II (401 — 450) близько 950 кг золота. У 452 р.

За переказами, після смерті тіло Аттіли гуни перевезли в пус­тинний степ і помістили в шовковому шатрі. Жінки на знак трау­ру обрізали свої коси, чоловіки завдали собі глибоких ран на об­личчі. Кращі вершники влаштували іподроми навколо багаття, а в заупокійних піснях прославлялися його подвиги. Потім спору­дили курган і після заупокійної тризни, пізніше вночі тіло таєм­но поховали, уклавши його в три труни — золоту, срібну і заліз­ну, поклавши в могилу захоплену Аттілою зброю убитих ворогів, дорогу кінську збрую, золото і коштовності. У ту ж ніч були убиті всі, хто споруджував могилу грізного вождя, щоб ніхто не дізнав­ся її місця і не потривожив би його у пошуках скарбів. Місце цьо­го поховання до цих пір не виявлене. Лише приблизно відомий район поховання: на південний схід від нинішнього Будапешта, на високому кургані посеред великої рівнини.

Одна з легенд свідчить, що, коли в 1227 р. помер повелитель Монгольської імперії Чингізхан (1162 — 1227), тіло його похова­ли посеред безкрайнього степу. Місце, де покоїться той, хто підко­рив своїй волі півсвіту, не було відмічено ні кущем, ні деревом, ні курганом. Але навіть цього показалося мало, і ось, щоб прихова­ти щонайменші сліди, через степ прогнали десятитисячний табун коней. Були убиті і всі, хто приймав участь в похованні. Не див­лячись на численні спроби знайти могилу Чингізхана (особливо за останні 20 років), вона не знайдена до цих пір.

Замок Монсегюр в горах на півдні Франції, останній оплот аль­бігойців, або катарів — «здійснених» (релігійна секта, що запере­чувала ортодоксальне християнство), був узятий хрестоносцями після тривалої облоги в 1244 р. Жителі замку, як єретики, були спалені, але за легендою чотирьом вдалося втекти через підзем­ний хід. Разом з ними зникли скарби альбігойців. Хрестоносці, що увірвалися до замку, нічого не знайшли. Скарби шукали дов­го і не тільки в середні віки, в період Другої Світової війни на їх пошук німці направили спеціальний загін CC.

Також безрезультатно ось вже майже 500 років продовжують­ся пошуки легендарного золота інків. У 1532 р. конкістадор Фран­сиско Пісарро зі своїм загоном захопив в полон Верховного Інка Атауальпу і зажадав від нього викуп — повну кімнату золота. За наказом Атауальпи до міста Кахамарка, де знаходився в полоні Верховний Інк, зі всіх кінців країни рушили каравани із золотом. Але, не дочекавшись всього викупу, іспанці убили Атауальпу. Зо­лото, яке ще знаходилось в дорозі і повинно було ось-ось досягти резиденції Верховного Інка, негайно ж було надійно заховане. Згідно переказу, зник і золотий ланцюг завдовжки в 350 кроків, з ланками завтовшки в руку, який підняти могли нібито тільки 200 чоловік. Легенда про золото інків швидко розповсюдилася як в Новому, так і в Старому Світі, розпалюючи апетит конкістадорів. Але скарби Атаульпи так і не були знайдені. Захоплені в полон індійці один за одним вмирали під тортурами, але не відкрили тає­мницю.

До цих пір не знайдені скарби, награбовані французькою ар­мією під час походу на Москву у 1812 р. і кинуті при відступі. Здо­бич була величезна, з Москви в обозі великої армії були вивезені всі цінності Московського Кремля, Патріаршої ризниці, трьохсот семи міських церков і двадцяти чотирьох монастирів. Мінський історик Ігор Груцо відшукав у французьких архівах документ за підписом барона Сен-Дідьє. Це опис предметів, вивезених з мос­ковського Кремля. Тільки золота і срібла французи захопили більше п’яти тонн.

Взимку 1812 р. обоз з награбованими скарбами благополучно дістався до річки Березини. Тут відступаючих французів наздог­нали російські війська. Битва біля села Студенка стала останнім могутнім ударом по колись великій армії. У тому бою загинули 45 тисяч солдатів Наполеона, у тому числі і дивізія генерала Кла- пареда, що супроводжувала цінний вантаж. Частина дослідників вважає, що всі кремлівські скарби вдалося переправити на пра­вий берег Березини; менш цінні предмети були втоплені в річці. Так це чи ні, але після Березини на захід відправився тільки осо­бистий обоз Наполеона, кремлівських коштовностей в ньому не було.

У околицях білоруського міста Борисів московський скарб шу­кають майже два століття. Знахідки трапляються до цих пір: зо­лоті і срібні монети, солдатська амуніція, зброя. Колись жителі навколишніх сіл жили за рахунок того, що здавали дома при­їжджим шукачам скарбів.

Існують і інші версії про місце знаходження награбованих скарбів. Пилип-Поль граф де Сегюр — генерал, що знаходився в свиті Наполеона, у 1824 р. видав свої мемуари, в яких згадав про вивезені з Москви скарби: «Від Гжатська до Михайлівського села між Дорогобужем і Смоленськом в імператорській колоні не тра­пилося нічого значного, якщо не рахувати того, що довелося ки­нути в Семльовське озеро вивезену з Москви здобич: тут були по­топлені гармати, старовинна зброя, прикраси Кремля і хрест з Івана Великого». Повідомлення графа про Семльовське озеро підштовхнуло шукачів скарбів до пошуку. Першим відправив людей для обстеження озера смоленський генерал-губернатор М. Хмельницький, в часи Радянської влади сюди була направлена експедиція за участю представників газети «Комсомольська прав­да», а з кінця XX ст. цією справою зайнялися професійні шукачі скарбів. Але Семльовське озеро береже свою таємницю.

XX століття також багате на легенди про зниклі скарби.

На гроші, одержані таким шляхом, купували зброю, за нака­зом Махно допомагали незаможним. Сучасники свідчать, що суми допомоги деколи були чималими — до тисячі рублів. Робилося це в популістських цілях чи ні, сказати складно. Але факт зали­шається фактом.

Очевидно, що Нестір Іванович Махно мав в своєму розпоряд­женні кошти і кошти чималі. Але після втечі до Румунії, а потім до Франції він жив вельми скромно, підробляючи швацьким ре­меслом. Виникає питання: чому легендарний отаман не скорис­тався зібраними цінностями? Із цього приводу існує декілька версій. По одній з них, Нестора Махна обдурили близькі йому люди, яким він довірив «золотий запас». По іншій — золото було заховане самим отаманом під час втечі до Румунії, але скориста­тися їм він так і не зміг. Існують й інші версії, всі вони зводяться до того, що золото залишилося в Україні.

Повернувшись з еміграції в кінці 20-х pp., С. Каретніков (Ка­ретник), який командував полком «махновців» при штурмі Кри­му, повідомив в ОГПУ, що золото отамана Григор’єва (вбитого 27 квітня 1919 р.) було зарите за наказом Махна в ніч з 27 на 28 сер­пня 1919 р. в районі Нікополя. У ті дні армію повстанців сильно тіснили частини білогвардійського генерала Я. Слащєва, тому було вирішено заховати цінності. Проте показати місце, де захо­вано золото, Каретніков не зміг. Можливо, він знав про це місце лише з чуток, або по якійсь іншій причині. Так або інакше в кінці 50-х рр. ці місця були затоплені водами Каховського водосхови­ща і перевірити цю версію не є можливим.

За іншою версією, золото Махна було заховане в 1920 р. непо­далік від міста Старобєльськ при відступі до Румунії. Декілька поколінь шукачів скарбів перерили маленький Старобєльськ вздовж і поперек. Результату поки немає.

Ще одна версія пов’язана з ім’ям начальника контррозвідки Повстанської Армії (особистого охоронця Н. Махна) Львом Задо- вим. За свідченням очевидців, з кінця 1919 р. Махно возив на своїй тачанці ящик доверху наповнений золотом і коштовностями. До цього ящика мали доступ тільки дві людини — сам Махно і За­дов. За версією, саме Задов, за наказом Махна і заховав золото. В кінці 20-х років Л. Задов повернувся з еміграції і під прізвищем Зеньковський був прийнятий на службу в Наркомат Внутрішніх Справ. У Одесі він очолив відділ, що займався розвідувальною діяльністю за кордоном, і навіть був нагороджений за свою служ­бу іменною зброєю, але у 1937 р. був репресований. За деякими даними Задов зробив таку кар’єру в HKBC завдяки тому, що по­відомив владі місцезнаходження золота Махна.

Інтерес до золота Махна не зник і сьогодні. Кілька років тому через інтернет, сайтом «Nestor.com» був оголошений набір групи добровольців для дослідницької експедиції в Україну. Умовою на­бору були: знання української мови, сучасних українських реалій, топографії, хороша фізична підготовка, навички самооборони. У разі успіху експедиції кожному учасникові гарантувалася висо­ка винагорода. Організатором експедиції був нащадок емігранта з України, громадянин СІЛА Григорій Федорчук. Де зараз знахо­диться ця експедиція і що вона робить — невідомо.

Пошук зниклих скарбів йде по всьому світу, іноді вдало, іноді ні. У 1873 р. Генріх Шліман знайшов «скарби царя Пріама» — золото Трої. У 1967 — 1969 рр. Робер Стеньюї — скарб «Непере­можної Армади», якав 1588 р. була надіслана королем Іспанії для завоювання Англії. Мел Фішер в 1988 р. — скарби іспанських га- леонів «Нуестра Сеньйора де Аточа» і «Санта-Маргарита» —тих, що перевозили коштовності з Південної Америки до Іспанії. Знай­дена частина піратських скарбів. Але і понині не виявлені: леген­дарні золоті копальні біблейського царя Соломона (бл. 965 — 928 до н. е.); бібліотека князя Ярослава Мудрого (978 — 1054); скар­би англійського короля Іоанна Безземельного (1167 — 1216); зо­лото правителя ацтеків Монтесуми (1466 — 1520); коштовності рицарського ордена тамплієрів, керівництво якого, за наказом французького короля Пилипа IV Красивого в 1307 р., було ареш­товане і після тортур страчене; скарби і бібліотека царя Івана Гроз­ного (1530 — 1584); шедевр ювелірного мистецтва — «Павиний трон» шаха Джахана, прикрашений золотом і коштовними каме­нями у вигляді павиного хвоста; «Янтарна кімната», подарована імператорові Петру 1(1672 — 1725) пруським королем Фрідріхом Вільгельмом, і багато що інше.