Скарби України

В світі немає, напевно, іншої такої країни, як Україна, на тери­торії якої відбувалося б стільки воєн, повстань, нашесть, походів за ясиром і внутрішніх нападів. І кожна виникаюча «нестабільність», небезпечна ситуація викликали в людях бажання якомога надійніше заховати те, що могли відняти, спалити або знищити.

Багато коштовних ювелір­

них виробів було знайдено в скарбах часів Київської Русі. Так, у 1842 р. на території Де­сятинної церкви у Києві було знайдено таку кількість ювелірних виробів, що, за словами оче­видців, вони ледве вмістилися у двох мішках. У 1848 р. у Черн­ігові біля Єлецького Успенського монастиря був знайдений скарб. Він складався з двох золотих браслетів; двох золотих перснів з коштовним камінням; п’яти срібних підвісок та 57 срібних позолочених поясних бляшок. Приблизно у той же час поблизу Чорної Могили (Чернігів) в окованій залізом скриньці були знайдені золоті прикраси: пояси, сережки, браслети, каб­лучки, персні та ін.

Турячі роги з Чорної Могили (Чернігів )

У 1873 р. у п’яти верстах від міста Ніжина (Чернігівська область) міщанин Ф. Шкурко і козак Д. Рак знайшли скарб. У Археологічну комісію вони передали 1312 срібних римських динарів перших століть нової ери, декілька бронзових ювелірних виробів та дві срібні застібки до плаща (фібули), прикрашені золотою фольгою і коштов­ними каменями (V ст.

У 1898 р. у Феодосії при ремонті стін льоху був виявлений ве­ликий глиняний глек з чотирма відділеннями всередині. У кожно­му відділенні лежали золоті і срібні монети, прикраси, коштовні камені. На глині був надряпаний напис, що розповів, що ж це таке. Це був скарб, але незвичайний, такий, що увійшов до історії під назвою «скарб чотирьох поколінь». Цей скарб збирала одна сім’я, починаючи з XIV століття і до 1610 року.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

У Нумізматичний музей Київського університету у XIX cm. надходили цінні знахідки зі скарбів, розкопаних у Києві та на його околицях. На 1865 р. зібрання музею на­раховувало понад 27000 експонатів. Серед них були уні­кальні злотники і срібляники київських князів, гривни, арабські дирхеми, а також античні, візантійські, західноє­вропейські й російські монети. Найголовнішим надбанням музею був скарб давньоруських срібляників, виготовлених на рубежі X — XI cm. Цей скарб знайшов у травні 1852 р. син селянина Сергія Бориса, що орав батьківське поле між передмістями Ніжина — селом Магерки та хутором Боб­рик (Чернігівська обл.). У глиняному горщику знаходилося приблизно 250 штук невеликих, почорнілих від часу кру­жечків. Коли виявилося, що це давні срібні монети, селянин відніс скарб волосному писарю. Він же, замість того, щоб повідомити про знахідку, став продавати монети всім ба­жаючим. Монети так би і пропали, якби на них не звернув увагу професор Ніжинського ліцею М. Тулов. Зібравши кілька монет, він відправив їх у Київ. У Ніжин зразу ж виї­хав професор історії Київського університету Я. Волошинсь- кий. Вивчивши знахідку, він дійшов висновку, що монети — князівські срібляники, виготовлені у Києві за князюван­ня Володимира (X cm.) і Новгороді Великому в часи Яросла­ва Мудрого (до 1015р.). Слід нагадати, що більше половини з відомих нині 300 найдавніших руських монет походить саме з ніжинського скарбу.

У 1898 р. каменярі, що ремонтували хори Успенського собо­ру Києво-Печерської лаври, натрапили в стіні на закладену цег­линою і заштукатурену нішу, в якій знаходився багатющий скарб. Він і сьогодні залишається найбагатшим скарбом Євро­пи. У ніші стояли чотири великі олов’яні відра і двовідерна де­рев’яна діжечка, доверху наповнена золотими і срібними моне­тами. У скарбі налічили 16079 монет, медалей, жетонів, з них 6188 золотих вагою 1 пуд 22 фунти 47 золотників (більше 27 кілограмів) і 9895 срібних, які важили 18 пудів (288 кілограмів). Історики вважають, що це була монастирська скарбниця, захо­вана від посланців імператора Петра І, що об’їздили монастирі у пошуках цінностей.

У 1967 р. в Криму, поблизу міста Сімферополя був знайдений скарб. В ньому були виявлені золоті і срібні монети, прикраси зі вставками з різних дорогоцінних каменів і перлів, намиста з сер­доліку. Серед чоловічих і жіночих прикрас виділявся жіночий го­ловний убір, що складається з 19 фігурних золотих виробів з пер­лами, бірюзою і іншими самоцвітами. Фігурні футляри і поясні набори, в яких золотий орнамент поєднується з сердоліком, при­крашені яшмою, бірюзою. Вельми ефектний і золотий ланцюг з медальйонів із коштовними каменями.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Перлини видобувалися і на землях Київської Русі. Так звані скатні перлини — крупні й круглі — видобувався в річках Чернігово-Сіверщини, Новгородської землі, Тверсько­го та Псковського князівств. Ці високоякісні перлини йшли на прикраси ікон та намиста, а також на кільця, сережки і брошки.

Імператриця Катерина II і королева Шотландії Марія Стюарт, як стверджує в своїх «Записках» Г.Державін, «но­сили намиста з перлин, видобутих в річках своїх країн».

У Київській Русі перші відомості про коштовні камені зустрі­чаються в «Ізборнику Святослава» (1073 р.). У нім наведений опис деяких властивостей каменя — кольору, твердості, можливості ви­користання в медицині. З часом завдяки своїй рідкості і цінності коштовні камені стали символом багатства, сили, влади.

Перлинним шиттям у Київській Русі прикрашали парадний одяг і чоловіків і жінок. І літописи X ст., і фрески того часу свідчать про надзвичайне шанування нашими предками перлин.

Одяг, прикрашений перлами, можна зустріти і на фресках Со­фійського собору. У багатьох музеях країни представлені зразки шитих перлами жіночих і дівочих головних уборів. На території Київської Русі були відомі крупні («великі») перли правильної фор­ми («скатні», «округлі»). їх видобували в багатьох річках. (У Санкт- Петербурзі в 1896 р. була зроблена невдала спроба організувати акціонерне товариство по видобутку перлин у річках Остер (Черні­гівщина), Кумса і Повенчанка (північ Росії).) Але особливо слави­лися «кафімські» перлини, названі так, очевидно, по місцю, де їм торгували. Кафа — стародавня назва Феодосії. У епічній поезії пред­мет найвищої якості визначався як «перлинний». Ось, наприклад, як пише автор «Слова о полку Ігоревім»: «Один же уронив перли­ну душі на хоробре тіло через золоте намисто».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Янтар (гинтарас — литовською) — мінерал органіч­ного походження, смола хвойних і деяких листяних дерев, які росли близько 40 мільйонів років тому, що окам’яніла. У ті далекі часи у Скандинавії був жаркий клімат з густими субтропічними і хвойними лісами. Бурі, урагани і шторми, що налітали з Балтійського моря, ламали гілки, валили і ви­корчовували дерева. У тихі дні, під променями пекучого сон­ця, в цьому буреломі з дерев виділялася смола. На місці загиб­лих лісів зростали нові.

Балтійські родовища — найбільші в світі. Крім того, янтар залягає біля берегів деяких північних річок в Росії; а також в Данії, Польщі, Англії, Франції, Німеччині; на Ук­раїні він зустрічається по берегах Дніпра, в районі Києва, Харкова і в Карпатах. У природі янтар буває в дрібних зер­нах і в крупних шматках, що іноді досягають кількох кілог­рамів. Він легкий, крихкий, легко піддається шліфовці і пол­іровці. При температурі 150 градусів за Цельсієм янтар роз­м'якшується, а при 250 — 400 градусах — плавиться, вида­ючи хвойний запах. Цю властивість янтарю відвіку вико­ристовували для благовонних курінь в храмах і церквах. Єгиптяни застосовували його при бальзамуванні трупів. Деякі народи приписують цьому каменю лікувальні власти­вості. Наприклад, вважається, що янтар захищає від зобу — базедової хвороби.

На Русі за старих часів в багатих будинках годувальниці надягали на шию янтарне намисто, вважаючи, що янтар не пропустить поганого від годувальниці до дитини і дитина виросте здоровою і сильною.

У Київський Русі був широко відомий і «ілектр» або «ілект- рон» — грецькі назви янтарю. У ювелірних виробах використо­вувався як привізний (Балтійський) янтар, так і місцевий, який знаходили в Карпатах, в районі Харкова, Києва і на Дніпрі за порогами. На дніпровських островах: Песьковатий, Беляев і Го- лодаєв ще в XVIII — XIX ст. знаходили шматки янтарю від 4 до 20 сантиметрів.

Д. Яворницький в книзі «Запорожье в остатках старины и пре­даниях народа» пише, що «колишньому власникові Ненаситецко- го порогу С. І. Синельникову одного разу селяни доставили шма­ток янтарю в п’ять вершків величини (приблизно 22 см), який

Монети часів Київської Русі: 1-5 - Володимира Святославича; 6 - Ярослава Мудрого; 7-9 - Святополка Окаянного відправлений був ним в подарунок поетові Гаврилі Державіну, що знаходився з Синельниковим в спорідненості.

У Київській Русі здобували рожеві перли, янтар, світлий аме­тист і ряд інших каменів. До XVII ст. в ювелірних виробах викори­стовувалися привозні коштовні камені. Самоцвіти привозили грецькі і бухарські купці з Візантії, Середньої Азії, Китаю або із західних країн, куди їх у свою чергу також доставляли купці і мо­реплавці. Найдавнішими центрами здобичі дорогоцінного камін­ня були Індія, Бірма, о. Цейлон (зараз Шрі-Ланка). Звідси потрап­ляли на Русь червоні рубіни з Сіаму (нині Таїланд) і провінції Пегу (Бірма); вишнево-червоні гранати, рожево-червоні турмаліни і бурі сердоліки з Індії; гранати, аметисти, топази, волошкового кольору сапфіри з Цейлону. З Персії привозили бірюзу, з Єгипту і з Ара­війського півострова — смарагди.

У XVIII — XIX ст. в Україні стали здобувати не тільки декора­тивно-облицювальні, але й коштовні камені. В першу чергу сма­рагди, золотисті і блакитні топази, димчасті кварци і напівопали, які за своїми якостями не поступаються світовим аналогам.

Про те, як знайшли волинський смарагд, розповідається в одній з народних легенд.

«Жив в Карпатах хлопець на ім’я Олесь. Ще хлопчиком захо­пився він різьбленням по дереву. Спершу допомагав своєму дідові з коріння, стовбурів і віток буку вирізувати різні вироби. Подобалося хлопцю, як під ножем дерево оживає, як птахи і звірі з блюд і чаш на нього, ніби живі, дивляться. А одного разу вирізував Олесь орла з розпростертими крилами і все пір’я і кігті так майстерно виробив, що сам дід похвалив хлопця і назвав його майстром. Іноді батько Олеся відвозив різьблені дрібнички на базар, тільки платили селяни за дерев’яне начиння гріш, як би добре воно не було зроблене.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Смарагд (російською — ізумруд) — коштовний камінь, прозорий різновид берилу, забарвлений в красивий зелений колір. Чисті смарагди цінуються іноді дорожче за алмаз. Назва каменя імовірно походить від персидсько-арабського слова «зуммуруд».В даний час смарагд успішно синтезуєть­ся. Із старовини цей камінь використовується в найдорож­чих прикрасах. Найбільшою вважається колекція смарагдів в палаці турецьких султанів в Стамбулі. Відомо безліч пе­реказів про рідкісні за красою смарагди. У класифікації, скла­деною Плінієм Старшим, смарагд займав третє місце. За твердженням ученого, жоден коштовний камінь не має та­кого приємного кольору: «Зелень дерев приносить велике за­доволення, але із зеленню смарагду не може порівнятися нія­кий предмет. Якщо ваш зір стомився, варто подивитися на смарагд, і він заспокоїться».

Згідно стародавнім переказам, смарагд впав з голови Лю­цифера, коли його виганяли з раю. Цей камінь був збереже­ний, і згодом з нього виточили чашу святого Грааля, з якої пив на таємній вечері сам Icyc Христос.

За старих часів смарагд вважався могу тнім талісманом, цілющим каменем для зміцнення зору, засобом від укусів от­руйних тварин, один вид якого нібито був смертельним для отруйних змій. У Київській Русі існувало повір'я, що смарагд — це камінь мудрості, холоднокровності і надії. Крім того, сма­рагдам приписували цілющу силу проти падучої хвороби і за­певняли, що якщо хвороба перемагалася каменем, то він роз­тріскувався. Як талісман, оздоблений золотом смарагд заго­стрює розум, пожвавлює кмітливість і винахідливість, додає воїнам хоробрості, збільшує багатство, а також відгонить погані сили, чорні думки і відновлює потенцію.

Була у Олеся наречена — дочка мельника Оксана. Часто сидів Олесь з Оксаною у млинової дамби, слухав гуркіт старих жорен, плескіт річки. їм би одружитися, та уперся батько Оксани, який шукав для дочки багатого жениха.

— Якби мав ти, хлопець, нехай не такий млин, з кам’яною дам­бою, як у мене, а хоч дерев’яний, тоді інша справа, — сказав він Олесю. — А поки твоє звання — голота перекочувана. Не сьогодні- завтра в плотогонів підеш або на сезонні роботи. Не пара тобі дочка моя! Зрозумів?

— Як не зрозуміти. Все ясно.

Міцно задумався хлопець, склав пожитки в торбинку, попро­щався тайком з коханою і пішов з рідного села в місто. Завербував­ся Олесь в місті каменотесом на шосейні дороги, що прокладалися тоді в країні. Став він висікати гранітні шматки і підрівнювати бу­лижники, щоб камені один до одного щільніше приладнували. Важ­ка робота дісталася хлопцю. Цілими днями повзає по гострому ка­мінню: зверху сонце пече, а з-під молотка іскри з граніту сиплють­ся. Одна утіха, що платив підрядчик робочим вчасно: по сім гриве­ників на добу (гривеник — 10 копійок сріблом). Став Олесь відкла­дати щодня по двогривенному на крила млинові, на засіки та на сита бронзові, а по неділях жорна майструвати. Важко без вправ­ності два кам’яні круги впритул підігнати, але мрія про улюблену Оксану допомагала.

Якось сидів він на мостовій в святковий день, працював над другим жорном. Раптом при ударі молотка з граніту випав камінь зелений, величиною з півмізинця. «Що за диво?» — думає Олесь. Підняв камінчик, бачить — прозорий, немов льодяник, грає на сонці, зеленими вогниками переливається.

Зайшов надвечір до старого односельця Панаса. Був він колись кольщиком на одній з каменоломень Житомирщини, а зараз ось вже десятий рік як стрілочником на найближчому роз’їзді служить. Показав Олесь йому свою знахідку і питає:

— Що за притча така, що камінь в камені замурувався?

Подивився Панас на камінчик, поторкав його, на язик узяв і говорить:

— Щастя тобі, Олесь, привалило велике. Камінь цей зеленим смарагдом називається, і коштує він, може, цілу тисячу карбо­ванців. Багато на Україні таких дорогих каменів в гранітних гли­бах: і під Каневом на Дніпрі, і недалеко від Житомира, і на Волині, тільки знайти їх важко. Це не те, що на Уралі. Там камінчики ці в болотяній тайзі та під корчами ховаються, а на Україні в гранітну броню сховались. Не дістати їх без динаміту. Дорого така здобич скарбниці обійдеться. Тому уряд і дозволив підрядчикам за явні і таємні підношення бити той граніт на Волині і разом з вкраплени­ми в нього смарагдами вивозити на прокладку шляху, що нині тут будують. Минулого року, кажуть, один каменотес ось так само, як ти, першосортний смарагд знайшов і продав його поміщикові за великі гроші. їдь товарняком в місто, там і на твою знахідку ку­пець знайдеться.

Сів Олесь на платформу порожняка, що проходив повз нього, і поїхав в місто за своїм щастям. Походив по вулицях, відшукав зо­лотих справ майстра і запропонував йому свою знахідку. Ювелір крізь скельце уважно оглянув камінчик і говорить:

— Не відповідний для мене товар. Смарагд твій з брачком: по краях у нього з двох боків тріщини. Якщо його відшліфувати як годиться, то вийде серединка ціла, а краї на зразок гребінця густо­го. Не будь цієї вади, я б великі гроші тобі сплатив, а так ні до чого мені твій смарагд. І ніхто, хлопець, у тебе його не купить.

Засмутився Олесь, питає:

— А чи не знайдеться де майстер такий, щоб вади міг приховати?

— Немає такого майстра, — відповідає ювелір, — може, в Ант­верпені або в Парижі віртуоз такий є, а у нас ще не народився.

Від’їхав Олесь засмучений. Хотів по дорозі смарагд за шпали в бур’ян викинути, та пошкодував і задумався: а що, якщо самоцвіту надати форму крила орлиного? Може, і купить хто для брошки? Міцно запала йому ця думка в голову. Сидить на мостовій під сон­цем пекучим, б’є молотком граніт-камінь, а сам все думає, яку фор­му самоцвіту додати, щоб вона єство предмету відобразила. День думав, інший, а через тиждень узяв розрахунок і до Житомира виї­хав. Там відшукав маленьку майстерню, де українські блакитні і золотисті топази, кришталь та янтар шліфували, і в підмайстрів найнявся. Попрацював Олесь в цій майстерні місяці три-чотири, вивчив огранену справу. А вечорами, коли в майстерні нікого не було, шліфував свій смарагд. І хоча ограновування каменів було значно складніше різьблення по дереву, але і в цій справі він вия­вився майстром: обробляючи смарагд, Олесь перетворив порок са­моцвіту в його гідність. Всі тріщини, розташовані по краях каме­ня, він надпиляв ще глибше, а верх самоцвіту зрізав на конус. Вий­шов дивно тонкої роботи лист папороті. Зібравши всі свої заощад­ження, віддав Олесь огранований смарагд знаменитому у той час житомирському ювелірові і граверові Натану Маршаку, а той на брошку осип алмазну кинув, на зразок роси уранішньої, що лежить і виблискує в променях сонця на листі папороті. Почув про нову роботу Маршака уманський поміщик, граф Потоцький і купив для своєї Софії цю брошку за три тисячі рублів сріблом.

Повернувся Олесь в рідне село багатієм, одружувався на Оксані і млин, та не дерев’яний, а кам’яний, на річці поставив.

Тече під колесом млиновим вода студена, дзюрчить день і ніч і розповідає сплавникам лісу з сіл ближніх і дальніх легенду про са­моцвіт зелений, що знайшов Олесь у волинському граніті».

Величезний пласт народних оповідей і легенд про заховані або зниклі скарби складають розповіді, пов’язані з історичними особа­ми: князями, гетьманами, козацькими полковниками, керівника­ми повстань. Наприклад, існує багато легенд про скарби гетьмана Івана Мазепи. Одну з них записав в кінці XIX ст. історик Дмитро Яворницький. Він пише, що на Дніпрі, біля міста Мішуріна знахо­диться камінь з вибитою на нім буквою «М» (камінь є насправді), за легендою ця буква означає ініціал гетьмана Мазепи. А камінь цей нібито відзначає місце, де рятуючись втечею після Полтавсь­кого битви, Мазепа наказав кинути скрині з грошима і коштовнос­тями до Дніпра. Пошуки цього кладу ні до чого не призвели.

Наприкінці XIX ст. велись інтенсивні пошуки легендарного скарбу гетьмана Мазепи в урочищі поблизу Кирилівської церкви в Києві. Місцевими жителями і археологами було відкрито майже 20 печер, але скарб не знайшли.

Записана письменником Юрієм (Осипом) Федьковичем гу­цульська легенда розповідає, що один із керівників опришок Олекса Довбуш закопав в Карпатах величезний скарб, в якому золота і срібла стільки, скільки зможуть відвезти шістдесят коней. Сила- силенна людей шукала скарб Довбуша. І серед них бідний хлопець Мазко, якому гроші потрібні були для того, щоб мати можливість одружитися на улюбленій дівчині — дочці багатих батьків. Цілий рік копав хлопець в різних ущелинах Карпат. І вдень, і вночі бачи­ли його з лопатою. Пройшов рік, термін, даний йому батьком наре­ченої, а Мазко так і не знайшов скарбу. Дівчина з горя померла, а сам Мазко загинув. До речі, якщо Ви, шановний читачу, сьогодні потрапите в Закарпаття, то Вам обов’язково розкажуть про скарби Довбуша, а можливо і покажуть печеру, де вони заховані.

Російський розвідник, дяк Посольського приказу Григорій Ку­наков у 1649 р. отримав інформацію від Адасія Бреімова — слуги литовського підканцлера Сапєги, — що «в Чигирині, учинив Бог­дан Хмельницький минзу (монетний двір) і гроші роблять, а на тих нових грошах на одному боці меч, а на другому — його, Богдана, ім’я». До сьогоднішнього дня шукачі скарбів шукають гроші геть­мана, але поки безрезультатно.

У той же час існування скарбів підтверджується історичними фактами. Наприклад, у 1657 р. Іван Виговський викопав у Гадячі скарби гетьмана Богдана Хмельницького; у 1687 р., за дорученням Івана Мазепи, Іван Бистрицький разом з Климом Довгополом «ви­копали із землі різні начиння гетьмана Самойловича, повні дукатів, і віддали в руки гетьмана Мазепи»; у 1708 р. на руїнах знищеного військами князя Меншикова Батурина Мазепа наказав відкопати свої скарби, які перед походом до Карла XII наказав закопати.

Відомості про скарби і про людей, які прагнули їх знайти, збе­реглися не тільки в переказах і легендах, деякі дійшли до нас в літописах і інших письменних джерелах. Наприклад, в «Повісті минулих літ» під 1037 р. згадується бібліотека (книгосховище), яка була заснована в Києві при Софійському соборі князем Ярос­лавом Мудрим (977 — 1054). На думку дослідників, бібліотека налічувала 950 — 960 томів. Перекладені і переписані книги роз­повсюджувалися по монастирях. «Велика буває користь від книж­кового учення. Книги нас наставляють і учать йти шляхом нако­пичення знань. Ми знаходимо мудрість і стриманість в словах книжних, бо це річки, які напоюють всесвіт, це джерела мудрості, бо у книг невимірна глибина, ними ми тішимося в печалі, і вони є уздою стриманості», читаємо у літописі.

За середньовічним звичаєм, книги з бібліотеки князя Ярослава були справжнім витвором мистецтва, над ними трудилися не тільки перекладачі, літописці і переписувачі, що створювали сам текст, але і художники — автори мініатюр, майстри, що готували перга­ментні листи і що зшивали їх в зошити, і навіть ювеліри — палі­турка, як правило, прикрашалася коштовним камінням. Перша ілюстрована книга часів Київської Русі, що дійшла до нас, — при­крашене золотом «Остромірово Євангеліє», — була виготовлена в Києві за замовленням новгородського посадника Остроміра. Інше старовинне Євангеліє відвезла з собою до Франції дочка князя Анна Ярославна. Воно зберігалося в Реймському соборі (сьогодні части­на книги знаходиться в бібліотеці міста Реймс), і на нім багато по­колінь французьких королів приносили клятву при вступі на пре­стол. Але повернемося до бібліотеки. У 1240 р. орда хана Батия, зломивши героїчну оборону Києва, увірвалася в місто і пройшлася вогнем і мечем по всіх храмах і монастирях. Після цих подій про бібліотеку князя Ярослава нічого не відомо.

Учені вважають, що бібліотека не була знищена, оскільки кни­ги не представляли для монголо-татар ніякої цінності. Багато хто намагався її знайти. У 1916 р. в провалі, що утворився від дощів недалеко від Софійського собору, був виявлений шматок березової кори з написом: «А ще хто знайде цей хід, той знайде великий скарб Ярослава». Експертиза стверджує, що цей напис був зроблений не стародавніми киянами, а набагато пізніше, в кінці XVII — початку XVIII ст., ймовірно, тими, хто шукав скарби в таємному підземеллі.

Таємниця бібліотеки Ярослава Мудрого і сьогодні бентежить дослідників. В. Ричка у історичній оповіді про Київську Русь «За літописним рядком» (К., 1991) пише, що «... Якось на одному із засідань ради Спілки письменників України з охорони пам’яток історії та культури виступив науковець М. П. Візир, який у мину­лому очолював відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки AH УРСР. Він розповів про те, як свого часу отримав листа від дру­жини одного відомого у 30-х роках архітектора. Вона сповіщала вченого, що її чоловік близько 1934 року, обстежуючи споруди Межигірського монастиря поблизу Києва з метою переобладнання їх для потреб уряду України, виявив підвальне приміщення, запов­нене стародавніми книгами. У ті часи йому суворо заборонялося повідомляти будь-кому про цю дивовижну знахідку. Зі слів архі­тектора випливає, що книги залишились у тому приміщенні, яке на його очах було замуровано».

На сьогоднішній день у дослідників, які шукають бібліотеку князя Ярослава Мудрого, є дві перспективні версії. Перша: вони вважають, що окремі книги з бібліотеки збереглися в монастирях і інших церковних установах. Друга: що швидше за все, книги були заховані в так званих кам’яних мішках, аналогічних знайденому в 30-і роки XX ст. на території Межигірського монастиря. Можли­во, подібні «мішки» можуть бути і під храмом Святої Софії, і на території Києво-Печерської лаври. У той же час вчені не поспіша­ють робити якісь однозначні висновки, продовжуючи вивчати й інші версії та гіпотези відносно місцезнаходження бібліотеки Ярос­лава Мудрого.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Реймське Євангеліє, яке належало Анні Ярославлі — це 16 писаних кирилицею пергаментних аркушів, що збе­реглися від стародавньої книги. Ця книга була створена в Києві, як гадають дослідники, не пізніше першої половини XI століття. Колись на цьому Євангелії, коронуючись на престол, складало присягу не одне покоління французьких королів. Пізніше, у XIV столітті, Реймське Євангеліє по­трапило (за винятком отих 16 аркушів) до рук Карла IV, який з 1334 р. був королем Чехії і Моравії, а у 1346 — 1378 роках — й імператором Священної Римської імперії. Утвер­джуючи у церковному богослужінні Чехії слов'янську мову, Карл передав це Євангеліє на батьківщину. Тут книгу гар­но оправили, оздобивши її витонченими коштовностями, і користувалися нею під час богослужіння в найбільш урочи­стих випадках. Нині одна частина Реймського Євангелія зберігається як національна реліквія у столиці Чехії — Празі. Друга частина, 16 аркушів Євангелія — в бібліотеці французького міста Реймс.

У джерелі початку XIII ст. — «Києво-Печерському патерику», — що оповідає про історію монастиря і життя ченців, розказана історія так званого «Варязького скарбу».

Про цей скарб згадує чернець Полікарп в описі житія ченців Федора та Василя. За його переказом, в 1093 р. чернець-затворник (печерник) Києво-Печерського монастиря Федір прийшов на вка­зане йому чарівним баченням місце (Варязьку печеру), почав там копати і знайшов скарб, «золотце і срібло множина і посуд цінний». Проте виявилось, що скарб посланий бісом, що вирішив спокусити ченця багатством. Богобоязливий Федір викопав глибоку яму і за­ховав знахідку. Про скарб дізнався і князь Мстислав Святополко-

Картографічне зображення Дальніх Печер Києво-Печерської Лаври 1661 р.

вич (? — 1099), він наказав схопити ченця і зажадав, щоб той пока­зав тайник. Чернець розповів, що знайшов скарб і заховав його в печері. Тоді князь запитав у нього: «Чи багато, батечко, там золо­та, срібла і посуду?» Федір відповів: «Ця печера служила коморою у варягів, і дійсно, посуд там латинський. Тому печера і нині зветь­ся варязькою. Золота і срібла там незліченна множина». Проте тай­ник Федір відмовився показати, сказавши, що забув це місце.

Така відповідь розгнівала князя. Він наказав закувати ченцеві ноги і руки і три дні не давати йому хліба й води. Але Федір упер­то твердив: «Не знаю, куди закопав його». Князь палив Федора на багатті, а іншого ченця — Василя, котрому Федір відкрив тає­мницю скарбу, уразив стрілою з лука. Обидва померли в муках, але так і не видали скарбів. Відтоді було зроблено чимало спроб відшукати скарб, та всі спроби виявилися марними. Під час Ве­ликої Вітчизняної Війни спеціальна німецька команда шукала «Варязький скарб» і теж зазнала невдачі. Не вдалося відшукати його і до цього дня.

У 30-х роках XX ст. історик І. Стеллецький знайшов у московсь­ких архівах справу якогось Михайловського, заарештованого за п’яну бійку з офіцерами. На допиті затриманий заявив, що в його руках тримається благополуччя самого царя Петра І. Під тортура­ми скандаліст зізнався, що він був знайомий зі слугою гетьмана І. Мазепи. І той нібито повідомив йому, що гетьман замурував у стіні свого батуринського палацу немалі скарби. Крім того, від свого приятеля Михайловський дізнався, що в деяких місцях України І. Мазепа видобуває із рудників золото та срібло.

Обшук батуринського палацу залишився безрезультатним, хоча послані царем солдати ретельно обдивились і горища, і підвали, простукали всі стіни. Проте чутка про срібні рудники, можливо, не була хибною: її підтвердив ще один арештант — писар, який, перебуваючи в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі, чув від якогось ченця Ілларіона, ніби за 20 верст від міста в лісі видобувають срібну руду. Влітку 1932 р. Стеллецькому вдалося відшукати це місце. Копальня Мазепи виявилась вже практично вироблена, але вона існувала.

В архівних документах часто приховується інформація про не­відомі скарби. І щоб їх знайти, сучасним шукачам скарбів потрібно починати з вивчення рукописів та матеріалів, особливо у про­вінційних музеях, де загубились книжки та документи, дуже час­то навіть не відображені в описах та каталогах. Але пошук необхі­дно проводити, базуючись на документах, а не на чутках, інакше можна потрапити в халепу.

У 1993 р. в українському парламенті був зроблений запит про золото наказного гетьмана Павла Полуботка (бл. 1660 — 1724). Автори запиту стверджували, що легендарний гетьман, котрий помер у Петропавлівській фортеці Санкт-Петербурга, заповідав вільній Україні золотий вклад в англійському банку. Суть легенди про заморські скарби П. Полуботка така: у 1720 р. (за іншою вер­сією — у 1723 р.) син гетьмана Яків та його слуги на кількох возах доставили в портове місто Архангельськ 200 тис. карбованців зо­лотом у бочках. Тут вони домовилися зі шкіпером англійської шху­ни про доставку їх з вантажем до Англії. Прибувши до Лондона, Яків Полуботок з допомогою шкіпера розшукав контору Ост- Індської компанії і від імені батька зробив внесок у цей найбіль­ший англійський банк з умовою 4% дивідендів щорічно. Термін, на який зроблено внесок, не визначався. Забрати вкладені кошти міг сам Полуботок і його спадкоємці, та ще за однією версією — уповноважені представники держави Україна. Виходячи з леген­ди, на сьогоднішній день цей внесок Полуботка в англійський банк має становити понад 16 мільярдів фунтів стерлінгів. «Лондонська версія» з’являлась в історії неодноразово, щоправда держава у цю справу не втручалась. Запити до англійського банку відправляли приватним способом О. Меншиков та Г. Потьомкін. У 80-х роках XIX ст. розслідування проводив і граф Капніст, дружина якого могла претендувати на спадок Полуботка. А у 1908 р. у м. Старо- дубі відбувся навіть з’їзд спадкоємців гетьмана (виявилось майже 480 нащадків П. Полуботка). На жаль, єдиний вклад, який вдало­ся виявити в Англії на сьогоднішній день, складає всього 10 тис. голландських дукатів, і проценти на них не нараховувались.

Проте золото П. Полуботка варто пошукати — якщо не в Англії, то в самій Україні. Наказний гетьман П. Полуботок у першій чверті XVIII ст. був найбагатшою людиною в Гетьманщині. Він мав 3200 дворів посполитих, вів значну закордонну торгівлю. Після арешту в Санкт-Петербурзі (1723 р.) його маєтки були описані й забрані до царської скарбниці. Але грошей царська комісія виявила мало, «усього тільки два сундуки дзвінкої монети, дрібних грошей 84 мішки, у кожному мішку по 200 єфимків, у оних же сундуках чер­воних 1700». Золото зникло безслідно. Але скарби, звичайно, були, адже кудись ділось все багатство роду Полуботків.

Щоб знайти скарб, необхідно виконати велику роботу. Перші відомості про зниклі цінності можна почерпнути з книг і архівних документів. Проте це лише підступи до початку серйозного дослід­ження, під час якого потрібно буде вивчити одержані відомості, з’ясувати обставини зникнення скарбів, визначити, де може зна­ходитися скарб, і ще багато що інше. Первинну інформацію можна зібрати використовуючи дані археологів, краєзнавців і працюючи в архівах. Цілком надійним джерелом служать книги церковних приходів — адже в них впродовж сторіч заносилися відомості про всі місцеві події. Потім необхідно обробити і розшифрувати доку­менти, «очищаючи» реальні факти від нагромадження домислів і спотворень. І лише після цього приступити до пошуку на місцевості. Професійні шукачі скарбів XX — XXI ст. використовують для вив­чення передбачуваного району пошуків різну апаратуру, в першу чергу металошукач. Наші предки користувалися зовсім іншими засобами.

У давнину, коли не було ні сучасної техніки, ні точних карт, існували народні засоби і прикмети пошуку скарбів. В ночі над скар­бами зазвичай показується світло, у вигляді світлих вогників над тим місцем, де він захований, а іноді у вигляді палаючої свічки. Побачивши вогники або свічку, що горить, потрібно ударити но­гою в тому місці об землю і сказати: «амінь, амінь, амінь, розсип­ся!». І нібито тоді скарб з’явиться у вигляді казана, барила або скрині з коштовностями і золотими монетами.

У іншому сказанні розповідається про те, що шукачам скарбів можуть допомогти рослини. Наприклад шапець-трава, яку як і інші чудодійні трави викопували в ніч з 6-го на 7-е липня, тобто на Івана Купала. Як свідчить повір’я, потрібно узяти віск свічки, узятої з церкви на Великдень і корінь шапець-трави, розділивши його на дві половини. Одну половину кореня перехрестити воском свічки і покласти на передбачуване місце скарбу, а з того місця узяти жме­ню землі і змішавши з половиною кореня, що залишився, знову розділити надвоє. Одну з частин покласти на ніч під подушку, а другу прив’язати білою тканиною або хусткою до серця. У ту ж ніч Вам повинен наснитись скарб і уві сні Ви дізнаєтеся, коли він захо­ваний, ким і як його знайти. Якщо на цьому місці щось є, то сон повинен повторитися три ночі підряд. Тільки тоді можна бути упев­неним в успіху пошуку скарбу.

Травою шукачів скарбів називають і папороть. За легендою він квітне раз на рік в ніч на Івана Купала. Опівночі цього дня найвищі сили накопичуються в квітці і насінні папороті. За декілька хви­лин до опівночі з куща показується квіткова брунька, рухаючись то назад, то вперед, коливаючись і стрибаючи в різні боки. Щомиті збільшуючись і зростаючи вгору, вона рівно опівночі з тріском роз­гортається в цвіт схожий на вуглинку, що горить.

За народним уявленням, побачити подібне явище майже нере­ально тому, що жіноча папороть зустрічається в кількості 2-3 рос­лин на гігантських полях чоловічого, такого, що покриває тисячі гектарів простору. Але якщо кому повезе побачити вогник — сміли­во слідуйте за ним; за народними повір’ями цей вогник вкаже місце, де захований скарб.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Папороть —реліктова трав’ яниста рослина, що ніко­ли не цвіте,розмножуючись вегетативно. Проте, за народ­ними повір’ями, в ніч на Івана Купала на коротку мить з’яв­ляється вогненна квітка папороті. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів. Проте нелегко заво­лодіти таємничою квіткою, яка росте в дрімучому лісі та охороняється нечистою силою. На сміливця чекають чис­ленні випробування, часом небезпечні для життя. Легенди про спробу здобути квітку папороті послужили основою відомої повісті Миколи Гоголя «Вечір напередодні Івана Купала».

Папороть вважалася улюбленим зіллям чортів та відьом. Тому на Гуцульщині, зокрема, існував своєрідний зви­чай бити папороть. Аби вона не сіялася в полі і не шкодила травам, її били палицею навхрест, потім це місце святили.

Найсприятливішим часом для пошуку скарбу вважаються ночі під Новий рік, на Великдень і на Івана Купала. Відшукують скарби і у час від Великодня до Вознесіння — в інший час їх не відшукати.

Але виявляється, мало знайти скарб — його ще потрібно узяти. За переказами, «нечистий» дух на ім’я Розпуста відводить очі шу­качеві скарбів і примушує його блукати по знайомих місцях. Інший дух — Мара — посилає марево і страхи. Скарби з великими кош­товностями охороняє Ховала — дух з дванадцятьма очима, які вночі світяться і можуть засліпити. Нечистий, що стереже скарби у по­добі людини, зветься Скарбник або Лукавий.

За народними переказами і легендами, скарби в абсолютній більшості випадків ховали із закляттям. Закляття були різними, одні скарби заклинали на певний час, інші — навіки, треті — при­носили хвороби і нещастя тому, хто їх візьме. Наприклад, заклят­тя, записане на Харківщині у середині XIX ст., говорить: «Коли закопують гроші або коли опускають їх у воду, то заклинають їх: будьте ви тричі прокляті, прокляті, прокляті. Хто ці гроші візьме, той і сам буде проклятий». Іноді скарб заривали на певну кількість голів, що означало, що скарб покладений, наприклад, «на сорок голів», принесе сорока шукачам скарбів смерть, а сорок перший одержує скарб безперешкодно. Іноді разом з скарбами заривали заговорені шаблі, списи і інші гострі предмети, що колють, в надії, що вони захистять від шукачів скарбів. Надійним хранителем від грабіжників вважалася замурована разом зі скарбом людина.

В одному із переказів, записаних у XIX ст. на Запоріжжі, гово­риться: «Стережуть скарби запорожці, замуровані в льохах, і ви­ходять на світ божий в сорок років раз. Оце вийде він й закликає стрічного чоловіка в льох, як той піде — він зачинить за ним залізні двері і був такий... Давно, дуже давно діялось, — з могили вийшов запорожець з шаблею і став ходить по острові. Довго ходив і поба­чив чоловіка. Він до його, а той злякався — та від його. Запоро­жець наздогнав і каже: не бійся, чоловіче, ти, бачу, убогий, а я можу допомогти грішми: ходімо до могили, я там живу. Чоловікові і страшно, і охота бере дістати грошей. Недовго думаючи пішов. Той одкрив льох і каже: бачиш барильце з червонцями — бери, скільки тобі треба. Чоловік за гроші, а запорожець за двері, — грюкнув і загорнув хід землею. Зробив своє діло і пішов ходить по світу. Та­ких людей, кажуть, і смерть не бере». В іншому переказі йдеться:

«На острові Хортиця супротив Дубового островка, що під возне- сенським берегом, є два вибалочки, між ними запорожці сховали полкову казну — дванадцять бочонків червінців. Кажуть старі люди, що біля червінців, в льоху, і підскарбій козацький сидить замурований».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Мара (Марена) — богиня зла, темної ночі, хвороб і смерті, донька Чорнобога. Сіє на землі чвари, брехню, недуги. Слов'яни навесні робили опудала Мари і спалювали або то­пили у воді. Образ Мари уособлював хворобливий, тривож­ний, неспокійний сон. Мислилася вона страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сонну люди­ну, а коли та прокидалася, то Мара миттю зникала.

Чур (Цур) — домашній бог у слов'ян, охоронець домаш­нього вогнища, тепла, затишку та заступник роду. Вважа­ючи чура охоронцем власності, наші предки вбачали в ньому джерело всякого багатства, початок усякого примноження, шанували в ньому немовби старійшину, прабатька. Заклят- тя чуром охороняло від злого наслання.

Скарбник (Лукавий). Існує кілька варіантів трактуван­ня цього образу. За одним, Скарбник — це вірний охоронець скарбів свого господаря, а також помічник в усіх його справах. Проте після смерті господаря він з'являється зі зграєю круків і вириває запродану йому душу. Інший варіант пов'язаний із популярними повір'ями про закопані та закляті скарби, які наділялися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділя­лися на чисті та нечисті. До перших належали ті, що закопу­валися людьми під час складних життєвих колізій (воєн, на­падів, пограбувань). На Гуцульщині, зокрема, такими вважа­ли скарби опришків. Інші ж скарби перебували під охороною нечистої сили. Вірили, що раз на сім літ закопані та закляті скарби пересушуються і горять. Ті з них, котрі вночі охороняє Скарбник, і є закляті. Взяти їх може лише той, кому вони при­значаються. Коли ж це буде стороння людина, то скарби пере­творяться на черепки, вугілля, гадюк або жаб.

Із надприродними властивостями грошей пов'язано та­кож повір'я про зачаровану монету (інклюз), яка мала влас­тивість притягувати інші й таким чином збагачувати сво­го господаря. Опікав цю монету злий дух. Його, як і домови­ка, можна було виховати собі з курячого зноска. Цей дух по смерті господаря забирав його душу.

З переказів відомо, що в давнину люди закопували клади при свідках і клали зверху до ями дошку, на якій крейдою було напи­сано закляття. У разі порушення закляття на винного обрушува­лися різні напасті. Правда, якщо термін, на який заклятий скарб, закінчився, його може знайти будь-яка людина, але при дотри­манні певних правил.

За народними переказами, записаними в кінці XIX ст., необх­ідно дотримуватись певних умов. «... Коли здасться щасливцеві скарб, він повинен промовити: «Чур! Чур! Свято місце, чур, Боже та моє» або «Мій скарб, з Богом на навпіл». Потім шукач скарбів повинен зняти шапку з голови і кинути на місце скарбу, що озна­чає залишити в заставу голову і нікому про таємницю кладу не розповідати». При витяганні скарбу суворо забороняється лаяти­ся, поминати нечисту силу і т. п.

Нерідко, для того, щоб ніхто, окрім власника, не міг відкрити скарб, його заривали поверх відрубаної людської голови, іноді де­кількох. За переказами, зазвичай так ховали свої скарби розбій­ники. Вважалося, що примара убитого охоронятиме скарб. Щоб відвести закляття, шукач скарбів повинен був убити стільки чо­ловік, скільки було голів під скарбом.

Слід згадати звичай забивати тварин, найчастіше барана, над заклятим скарбом, щоб і з тим, хто спробує здобути його, сталося те саме. «Як вийде строк, тоді вони (скарби) і з’являться: який свічкою, який ведмедем, який жереб’ям». У деяких оповіданнях говориться, що біля грошей під землею є жеребець, прив’язаний на ланцюгу; є й прикуті люди. В одному записі розповідається: чумаки, їдучи одного разу повз богатиреву могилу, бачили, як з неї «вискочив дикий жеребець і заіржав. Побачив чумаків та як подався, як подався — мов та птиця. Добіг до лісу, став на диби й подався поверх лісу... Де пробіг — там слід: скрізь поламав верхи на дубах Це він, кажуть, одвідував могилу свого богатиря». У пе­реказах про появу скарбів подекуди скарб з’являється у вигляді коня з вершником разом.

Оповідання про скарби свідчать, що без виконання умов, яких вимагає закляття, скарб неможливо дістати. Чим завзятіше лю­дина копатиме, тим глибше він ховається в землю; іноді шука­чеві здається, що заступ ударився у кришку плити або скрині, але в той же час скарб зі страшним гуркотом провалюється ніби в пек­ло, а з-під землі чується несамовитий сміх нечистої сили. Навіть якщо кому пощастить дістати скарб, все одно він не в силі буде ним скористатися: тільки доторкнеться до нього, відразу ж відчує в усьому тілі слабкість — ніби руки і ноги хтось поперебивав; або, узявши золото, буде блукати з ним навколо ями і доти не знайде дороги, доки не покладе знайдене на старе місце або не вилізе із зачарованого підземелля; при намаганні піти звідти не з порож­німи руками земля починає стулятися, а залізні двері ладні з грю­котом зачинитися; самі ж гроші падають з рук, стрибають поміж пальців.

За переказами були скарби, зариті взагалі «на вічні часи», скарби прокляті, які губили всякого, хто намагався їх викопати.

Український фольклор найчастіше пов’язує закляті скарби із запорожцями і гайдамаками. Народна чутка вважала козаків чак­лунами, які приятелюють з нечистою силою, і тому заховані ними скарби називалися «нечистими», узятими під охорону бісами, відьмами і іншою нечистю. Брати «нечисті» скарби не рекомен­дується, але якщо хто і візьметься відкопати такий скарб, то він не повинен молитися і хреститися.

Про козацькі скарби збереглося багато легенд і оповідей, зібра­них в XIX — XX ст. істориками, краєзнавцями і етнографами.

Існують легенди про скарби останнього кошового отамана За­порізької Січі Петра Калнишевського. Коли Січ у 1775 р. за нака­зом імператриці була «узята нападом» і припинила своє існуван­ня, отаман втік на Дон. На вимогу Катерини Другої кошовий «шкідливого скопища» — Запорізької Січі — Петро Калнишевсь- кий, а також військовий писар Іван Глоба і військовий суддя Пав­ло Головатий були розшукані і перепроваджені під конвоєм в сто­лицю. Калнишевський закінчив своє життя в’язнем Соловецько- го монастиря в 1803 році, ста дванадцяти років від народження. І сьогодні на кладовищі Соловецького монастиря лежить плита з написом: «Здесь погребено тело в бозе почившего кошевого быв­шей некогда грозной Запорожской Сечи казаков — атамана Пет­ра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему по­велению в 1776 году». Із втечею кошового отамана зникли і сліди запорізької скарбниці. Із цього приводу існують різні припущен­ня, але знайти скарби до цих пір не вдалося.

Скарб останнього запорізького отамана міг бути заритий і на Доні і десь по дорозі, що вела з о. Хортиці до Дону. Краєзнавець Микола Самойлович Овчаров записав переказ, який переходить в його сім’ї від дідів до внуків. Прапрадід краєзнавця Іван Овчаров був привезений з сім’єю в Приазов’я поміщиком з Рязанської гу­бернії. «Деревушка і поміщицька садиба були закладені у злиття двох струмків, у невеликому гаю, де росли могутні дуби-велетні. Одного разу Овчарови надумалися вирити у дворі колодязь, щоб не тягати воду з «копанки» у струмка. Коли яма досягла двох аршин глибини, заступ наткнувся на щось тверде. Витягнули... обгорілий обрубок товстого дерева, за ним — інший, третій, і здавалося, їм не буде кінця. Вся земля на двометровій глибині виявилася завале­ною обгорілими пеньками і суччям. — Ось тобі і раз. Копали-копа­ли і докопалися. Місце це, виходить, нечисте, погане... — розгу­бився Овчаров-старший. — Вилазь, синку, вгору, закидай яму. Ви­копаємо колодязь у іншому місці... Так і зробили.

А багато років опісля зайшов в двір до Овчарових втомлений і запилений подорожній. Був він старий і хворий. Коли нагодува­ли і напоїли його, розговорився. Пригадав, як п’ятдесят або шістдесят років тому загін запорізьких козаків, що поспішали піти від гонитви, зарив нібито в цих місцях — триста кроків від криниці — багаті скарби. Незручно, видно, було везти їх далі. Мандрівник пішов, а переказ в сім’ї залишився.

Чи намагався хто-небудь з Овчарових ще раз дістатися до тих обгорілих колод, що лежали на двометровій глибині і дізнатися, що під ними таїться? Ні, не намагався. Люди побожні, богобояз­ливі, вони не хотіли навіть поганити свої руки дотиком до скарбів (якщо вони там дійсно заховані), що добули запорожці «розбій­ним шляхом». Іноді говорили на дозвіллі про дивного прибульця, згадували його розповідь, але лопат в руки не брали, всякий раз осяявши себе хресним знаменням і відганяючи «лукавого», який ні-ні та і намагався ввести їх в спокусу».

Цей переказ має і непряме підтвердження. Запорізька Січ дійсно за наказом Катерини Другої була узята царськими війська­ми нападом в 1775 р. і кошовий отаман Калнишевський дійсно встиг з невеликим загоном втекти на Дон. А далі історія могла виглядати так. Поки загін рухався по Дикому полю, йому ніщо не загрожувало. Але коли він став наближатися до гирла Дону, стало небезпечно. До 1775 р. на Таганьєму Розі була відновлена Троїцька фортеця, в якій знаходився великий гарнізон, сторожові пости якого контролювали територію на десятки кілометрів на­вколо. У цій ситуації отаманові могла прийти в голову думка не ризикувати, спробувати поки пробратися на Дон з порожніми ру­ками, а скарби до певного часу приховати.

І ось зняті з коней в’юки, наповнені золотими і срібними ча­шами, чеканною монетою. Вже присипані скарби шаром землі, і тут сивовусий отаман наказує зібрати на місці табору все, що мог­ло б залишити сліди. Тому були прибрані всі не згорілі дрова, при­сипані землею багаття. Навіть золу і вугілля теж поховали в ямі.

Можливо, саме так все і відбулося.

Проте є й інші легенди. Неподалік від Азова знаходиться хутір Кагальник, а біля нього колодязь під назвою «Забарін». Виявили цей колодязь в XVIII столітті, причому абсолютно випадково. Під час весняної оранки на полі козака Забаріна провалився бик. По­чали копати і наткнулися на викладений величезними каменями з самого верху і до рівня води глибокий колодязь з прозорою дже­рельною водою. Коли і хто викопав цей колодязь і чому він був засипаний невідомо, але недалеко від нього знаходиться курган, який місцеві жителі називають Заповітним. У тому кургані ніби­то і захований скарб «отамана Калниша», що складається з шес­ти клепаних бочок, підвішених на дубових балках.

Правда, за іншими легендами на цьому місці знаходяться не скарби Запорізької Січі, а скарб аланського царя Індіабу, що був заритий, за арабськими джерелами, в кургані Контеббе, в 104 вер­стах від Тани (Азова). Саме цей скарб шукала в цих місцях у сере­дині XVIII ст. експедиція венеціанця Джозефа Барбаро.

Частина дослідників вважає, що інформація, яка міститься в легендах і оповідях, заслуговує довіри і відображає реальні події.

Це, в першу чергу: Н. Сементовський «Запорожская рукопись, ука­зывающая, в каких именно местах и какие сокрыты клады гайда­маками и местными жителями», П. Иващенко «Предания и суе­верные повествования о кладах как данные к вопросу об археоло­гической топографии Гадяцкого уезда», Я. Новицький «Скарби острова Хортиці» та «Народна пам’ять про Запоріжжя. Перекази та оповідання, зібрані на Катеринославщині (1875 — 1905 рр.)», Д. Яворницький «Запорожье в остатках старины и преданиях на­рода», В. Гошкевич «Клады и древности Херсонской губернии».

Чи знайшов хто-небудь скарби з допомогою цих оповідей і ле­генд, сказати важко, якщо і знайшов, то навряд чи став це афішу­вати. Але те, що шукали скарби в масовому порядку і досить ефек­тивно — факт. Дослідник Запоріжжя, історик і етнограф Яків Новицький, у кінці XIX ст. писав: «Мандруючи по могильниках, нам не раз доводилося натрапляти на свіжі сліди нічних розкопу­вань і знаходити викинуті камені, а то й цілі кам’яні плити, кістки, череп’я горщиків, намистинки, стріли тощо».

Професія шукача скарбів в Україні була відома і в давнину. Автор «Києво-Печерського патерика» ще в XIII ст. попереджав співгромадян: «Не збирайте собі скарбів на землі, де злодії підко­пують і крадуть». Затребувана ця професія і у наш час.