Скіфське золото

Шукачі скарбів на території України діяли не гірше за своїх єгипетських колег. В давнину місцеві «знавці» могил один за од­ним пограбували більшість курганів скіфської знаті («царських курганів»).

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Кургани скіфської знаті — їх називають ще й «царськи­ми» — були споруджені переважно нарубежіУ— IVст. до н. е. у пониззі Дніпра. Це велетенські споруди, які сягали висоти до 20 і більше метрів, діаметром понад 100 метрів.

Археологічними дослідженнями у XIX — XX ст. вивчено цілу групу курганів: Солоха та Гайманова Могила (Запорізь­ка область), Чортомлик та Товста Могила (Дніпропетровсь­ка область), Куль-Оба (в околицях м. Керч), Огуз (Херсонсь­ка область), Олександропольський, Соболева Могила та інші. Більшість з курганів було пограбовано ще в давнину.

Першими археологами тоді виступали не науковці, а військові. Й серед них — дослідник керченських курганів, начальник фло­тилії Н. Патініоті, Катеринославський генерал-губернатор В. Ка­ховський та інші. Розкопками займалися здебільшого іноземці, що перебували на російській службі й були обізнані з досягненнями археології в Європі. Це, наприклад, грек П. Ніковул, голландець І. Бларамберг (Одеса), француз П. Дюбрюкс (Керч).

Важливим етапом у розвитку археології в Україні було створен­ня гуртка археологів в Одесі, до якого входили І. Стемпковський, І. Бларамберг, А.

В 1839 р. було створено Одеське товариство історії та старожитностей — одне з перших наукових істо­ричних товариств в Європі. Воно видавало «За­писки Одесского общества истории и древностей» (з 1844 по 1919 рр. вийшло 33 томи), реставрувало ар­хеологічно-архітектурні пам’ятки тощо.

В 1824 р. в Києві поча­лися розкопки Десятинної церкви. В 1838 р. були роз­криті руїни Золотих воріт. У 1834 р. в Києві відкрив­ся університет, а через рік у ньому вже діяв «Тимчасо­вий комітет пошуків старо­житностей». Зібрані ним знахідки надходили до Київського університету, де 17 березня 1837 р. був організований археологічний музей. У 1859 р. була заснована Археологічна комісія (діяла до 1917 р.). Поряд із розкопками прово­дилося й вивчення історії Києва. Активну діяльність із фіксації ар­хеологічних пам’яток України розгорнула створена в 1843 р. у Києві Тимчасова комісія для розбору стародавніх актів. В 1845 — 1846 рр. співробітником цієї комісії був Т. Шевченко. Це йому належать сло­ва: «Люблю археологію — таємничу матір історії». Шевченко зафі­ксував чимало стародавніх курганів, пам’яток козацької старови­ни, в тому числі й руїн столиці гетьмана Б.Хмельницького — Чиги­рина. Шевченко був знайомий і подорожував по Україні з О. Капні- стом, який зі своїм батьком — В. Капністом — створював програму збереження античних пам’яток Криму. В числі знайомих поета були також відомі археологи та історики І. Забєлін, М. Іванишев, О. Вель- тман, П. Шафарик.

Перший скіфський курган в Україні був розкопаний недалеко від Кіровограда (Елісаветграда) в 1763 р. за наказом Новоросійсь-

Ваза з кургану Чорта мли к

кого губернатора генерала О.

У 1860 р. археологи поча­ли розкопки скіфського курга­ну Чортомлик (поблизу сучас­ного міста Нікополь). Розкопки тривали два роки. Курган, що при­ховував поховання царя і цариці, виявився частково пограбова­ним ще в давнину, але навіть те, що залишилося і було відкрите археологами, викликало справжню сенсацію. У кургані були знай­дені грецькі амфори, золоті прикраси, золоті бляшки у вигляді звірів і птахів та рельєфи, що зображали битву фантастичних хи­жаків. Викликала особливе захоплення срібна з позолотою ваза, з рослинним орнаментом і рельєфними фігурами скіфів, що па­суть, ловлять, приборкують коней.

Приблизно через п’ятдесят років був розкопаний один з най­більших скіфських курганів, що увійшов до історії під назвою Co- лоха. Тут серед інших знахідок особливо вражав масивний золо­тий — майже в 300 грамів вагою — гребінь. Над довгими зубцями, що скріплені пластиною, прикрашеною фігурками лежачих левів, як рукоять відлили скіфських воїнів.

У 1969 р. почалися розкопки величезного — заввишки дев’­ять і діаметром сімдесят два метри — кургану у села Балки Запо­різької області, який місцеві жителі називають Гайманова Моги­ла. Поховання виявилося пограбованим. Правда, грабіжники не встигли або не змогли винести все. Археологи знайшли тут дек­ілька алебастрових обкладань від саркофага, бронзові щипці для м’яса, жаровню, казанок, черпаки для вина.

1971 р. був відмічений в історії вивчення Скіфії «знахідкою століття». Цього року в Дніпропетровській області проходили роз­копки кургану Товста Могила. Курган виявився розграбованим ще в давнину. Шукачі скарбів проникли до центрального похо­вання. Але грабіжників підвів досвід. Вони знали, що золоті і срібні чаші, кубки, намиста, підвіски, парадна зброя — зазвичай клалися поряд з померлими. Проте тут люди, що ховали свого царя, поступили «не за правилами»: найцінніші речі вони покла­ли осторонь, в проході усередині кургану. Всього в Товстій Мо­гилі було знайдено близько 1000 речей, з яких 600 — золотих (го­ловний жіночий убір, прикрашений крупними золотими пласти­нами, золоті сережки у вигляді сидячої на троні богині, золота гривна, браслети, персні, золоті піхви меча). Але найголовнішою знахідкою — «знахідкою сто­ліття» — була золота пектораль вагою в 1150 грамів із зображен­нями сцен із життя скіфів.

Влітку 1996 р. спільною ук­раїнсько-польською експедицією було досліджено Рожанівський курган на Черкащині. Тут вдало­ся виявити не пограбоване похо­вання вождя, який мав при собі золотий головний убір, важку шийну гривну, меч із золотим ру­ків’ям.

На великий жаль, подібні зна­хідки трапляються рідко, а архе­ологічні дослідження не зупиня­ють шукачів скарбів, які часто грабують кургани безпосередньо під час розкопок. Прикладом може служити курган Куль-Оба.

Історія розкопок кургану Куль-Оба почалася в перших чис­лах вересня 1830 р., коли розпо­рядженням керченського градо­начальника полковника Стемп- ковського було «призначено дос­тавити 400 сажнів каменя для споруди казарм відставним мат­росам». Основним джерелом буд­івельного каменя в тих місцях здавна були стародавні кургани.

Золота сережка з кургану Куль-Оба

В цьому випадку камінь вирішили брати з кургану Куль-Оба. Було виділено 200 осіб нижніх чинів розквартированого в Еникалі ба­тальйону Воронезького піхотного полку. До 12 вересня, коли ос­новна частина кам’яного панцира була знята, Стемпковський зап­ропонував начальникові місцевої митниці Павлу Дюбрюксу «суп­роводити на місце добування каменя з тим, щоб не допустити про­пажі стародавніх речей, які могли ховатися в череві гори».

У своїм звіті Дюбрюкс пише: «19 жовтня було виявлено в ній (гора-курган Куль-Оба) порожнечу. Я наказав рити — і точно, було знайдено дві гробниці». Далі Дюбрюкс описує речі, що відкрили­ся йому, і їх розташування в склепі: «чотири глиняні амфори з написами, довгаста бронзова ваза з двома ручками, срібна позо­лочена балія»

Головним було поховання знатного воїна, можливо скіфського царя: біля останків лежали вироби із золота, срібла, зокрема ма­сивна (461 грамів) золота гривна з фігурками кінних скіфів, золоті ручні і ножні браслети, золоті обкладання рукояті меча, його піхв і футляр для лука і стріл з витиснутими на них зображеннями фан­тастичних тварин і звірів, сімсотграмова золота чаша з чеканними рельєфами. Поряд зі скіфським царем була похована жінка, його дружина або наложниця — в саркофагу із кипарисового дерева, прикрашеному пластинами слонячої кістки з гравіюваннями на теми грецьких міфів та мисливських сюжетів.

Під час розкопок частина стіни склепу осіла, а із куполу де­кілька каменів звалилося вниз. Дюбрюкс, побоюючись за життя солдатів, наказав припинити розкопки. Пізніше він напише, що: «Увечері під час прийому рапортів, коли питали: чи належить за­лишити караул або зняти, — зізнаюся, я сказав Панові Градона­чальникові на питання його, що не думаю, щоб хто-небудь нава­жився увійти до склепу, особливо вночі, після того, що трапилося цього дня; але я говорив це о восьмій годині вечора, а згодом дізнав­ся, що караульні відведені були негайно після мого відходу від кур­гану і що в той час, коли Пан Градоначальник приймав рапорти, філомалами (так автор називав грабіжників) вже діяли...»

Те, що не встиг дістати Дюбрюкс, за ніч розкопали грабіжни­ки. Мало того, вони зламали кам’яну підлогу склепу, під яким опи­нилося ще одне незаймане поховання. Незабаром Дюбрюксу вда­лося зібрати у перекупників частину розкрадених скарбів, його ста­раннями була повернена велика золота бляха у вигляді лежачого

2

Ювелірні вироби з кургану Куль-Оба: 1) посудина; 2) кінці золотої гривні

оленя («цілісний предмет з електрума (сплав срібла і золота) вагою більш ніж в три чверті фунта (1 фунт — 453,5 г) представляє оленя, якого терзає собака...»). Однак про те, що було втрачено в резуль­таті грабежу Куль-Оба, ми вже ніколи не дізнаємося.

Вивчення знахідок зі скіфських курганів дає можливість уче­ним дізнатися більше про звичаї скіфів, перевірити правдо­подібність античних свідоцтв про Скіфію, а також конкретні епізо­ди її історії. Прикладом тому може служити історія про скіфсько­го царя Скіла, про якого в своїй «Історії» Геродот повідомляє таке.

У царя Аріапіта було багато синів. Наступником же йому став син від еллінки Скіл, якого мати навчила грецькій мові і грамоті.

Випробовуючи схильність до грецьких звичаїв, він часто відвіду­вав засновану на початку VI ст. до н. е. на березі Дніпрово-Бузького лиману грецьку колонію Ольвію. Супроводжуюче його військо він залишав біля міських воріт, які велів замикати, щоб скіфи не зна­ли, як він проводить в Ольвії час. Тут він жив як еллін: одягався в грецьке плаття, приносив жертви грецьким богам. Коли ж Скіл був посвячений в таїнства бога вина і виноробства Діоніса, один з жи­телів міста розповів про це скіфам. Він таємно провів їх на башту, звідки вони самі побачили царя, що бере участь в обряді, присвяче­ному богові Діонісу. Після цього скіфи збунтувалися, скинули Скіла і зробили царем його брата. Скіл був вимушений бігти за Ду­най до царя фракійців. Новий скіфський цар рушив війною на Фра­кію. Недалеко від Дунаю зійшлися війська фракійців і скіфів. Але битва не відбулася, оскільки царі домовилися між собою. Скіл був виданий братові-суперникові і обезголовлений. «Так оберігають скіфи свої звичаї і так суворо карають тих, які запозичують чуже», — розповідає Геродот.

Геродот — єдиний, від кого була відома історія Скіла. У вчених не було упевненості в достовірності цього оповідання, а деякі з них навіть сумнівалися в реальному існуванні самого Скіла. Але в ру­мунській Добруджі (між низов’ями Дунаю і Чорним морем) був знайдений стародавній золотий перстень, який учені віднесли до V ст. до н. е. На персні грецькими буквами було вирізане ім’я Скіл (за даними Геродота, Скіл був царем скіфів у середині V ст. до н. e.). На персні зображена богиня з дзеркалом в руках, що сидить на стільці або троні. Такий сюжет зустрічається на багатьох виробах скіфського мистецтва. Часто перед сидячою богинею з дзеркалом зображений скіфський вождь. Ці сцени символізують отримання влади скіфським царем від богині, очевидно, Табіті (Таботі), яку, як повідомляв Геродот, скіфи шанували «вище за всі інші боже­ства» і називали «царицею скіфів». Місце знахідки царського пер­сня співпадає з районом, де, по Геродоту, загинув Скіл. Чи був пер­стень втрачений або кинутий Скілом, коли він рятувався від пере­слідувачів? Або він був знятий з його руки перед стратою? Можна будувати різні припущення, але те, що Скіл був царем скіфів — історично доведений факт.

Скіфське золото привертало не тільки шукачів скарбів і архео­логів, з середини XIX ст. їм зацікавився криміналітет. Мода на пред­мети старовини диктувала пропозицію. Тепер улов «грабіжників могил» не переплавляли в золоті зливки, а продавали. Основними покупцями старовини були багаті колекціонери і крупні музеї. Ра­ритетів на всіх не вистачало, тому розпочалося виготовлення підро­бок із золота. На відміну від інших матеріалів, золото не старіє і тому зовнішній вигляд старовинного виробу нічим не відрізняєть­ся від нового.

За даними департаменту поліції відомо, що головними органі­заторами афери зі «скіфським золотом» були брати Леон і Шепсель Гохмани з Очакова. Старший брат-ювелір робив малюнки май­бутніх «предметів старовини» і сам виготовляв їх або замовляв одеським ювелірам, а молодший займався збутом. Першою жерт­вою заповзятливих братів став колекціонер з Миколаєва Фрішен. Якось до нього прийшли селяни (насправді — підставні люди братів Гохманів) і запропонували йому золоті речі — кинджал і корону, знайдені ними нібито під час польових робіт. За підробку із золота (вартість дорогоцінного металу в такому виробі складала в ті часи 900 рублів) любитель старовини виклав 10 тисяч рублів.

Для додання своїм «археологічним сенсаціям» більшої перекон­ливості брати користувалися послугами підставних осіб, що ніби­то знаходили в землі скарб. Одним з їх агентів була селянка Анюта В-ко, біля села якої знаходилося декілька стародавніх курганів. Іноді для більшої переконливості в свої «скарби» вони підмішува­ли частину справжніх предметів того часу, дійсно знайдених при розкопках курганів. Як писав історик А. Монгайт, «шахраї навіть дали можливість одному любителеві самому знайти підроблену ними річ, вони попросту підсунули її в розкопану при нім могилу. І це довго служило аргументом безперечної достовірності очевидної підробки». Пізніше брати вирішили розширити свій бізнес і попра­цювати за кордоном. Свої фальшивки вони стали продавати до Австрії, Німеччини, Англії, Франції.

У 1896 р. брати Гохмани провели свою головну аферу, що увій­шла до історії криміналістики під назвою «Справа про тіару скіфського царя Сайтоферна». Все почалося взимку 1895 р., коли директорам Віденського Імператорського музею Бруно Бухеру і Гуго Лейшингу Шепсель Гохман запропонував придбати за 200 тисяч франків «тіару скіфського царя Сайтоферна», нібито знай­дену в скіфському кургані недалеко від Ольвії. Після довгих пере­говорів директори заявили, що тіара — безумовно, унікальний витвір мистецтва, але заплатити ту суму, яку запитав її власник, вони не в змозі. Проте поцікавилися: як це небагатому бізнесме­нові з Очакова, саме так представився Шепсель Гохман, вдалося стати володарем такої реліквії?

Після операції, що зірвалася, Гохмани вирішили не ризикувати і знайшли двох посередників для продажу тіари — антиквара Анто­на Фогеля і віденського маклера Шиманського. Саме вони в 1896 р. провели переговори з директором музею в Луврі Кемпфеном про про­даж «тіари царя Сайтоферна». Після того, як всі експерти визнали достовірність раритету (з історії було відомо, що цар скіфів Сайто- ферн дійсно осаджував Ольвію і що ольвійці відкуповувалися від нього золотом) Лувр придбав тіару за 200 тисяч франків. (За даними департаменту поліції, гроші були поділені таким чином: брати Гох­мани одержали 86 тисяч, Фогель — 74 тисячі, а Шиманській — 40 тисяч.) До 1903 р. «тіара царя Сайтоферна» вважалася однією з виз­начних пам’яток головного музею Франції.

Тіара дійсно є унікальним витвором ювелірного мистецтва. Це був куполоподібний золотий шолом. У центрі шолома йшла широ­ка смуга зі сценами Троянської війни і грецької міфології. Нижній фриз прикрашали сцени з життя скіфів (цар полював на крилатих звірів, паслися кози, вівці, коні і бики, мчалися в бій скіфські вої­ни). Решта смуг була заповнена орнаментом. Грецький напис на тіарі свідчив, що цей дар піднесли цареві Сайтоферну жителі Ольвії.

У березні 1903 р. у Франції вибухнув скандал. Паризький ювелір Ліфшиць виступив із сенсаційним викриттям. Він заявив, що особисто знайомий з творцем «тіари Сайтоферна», одеським ювеліром Ізраїлем Рухомовським. Незабаром кореспондент однієї з паризьких газет передав сенсаційне повідомлення: «Гравер Ізраїль Рухомовський, що проживає в Одесі по вулиці Успенській в будин­ку № 36, з повною категоричністю проголошує, що саме він є твор­цем тіари і виконав замовлення на неї за дві тисячі рублів протя­гом восьми місяців».

У квітні 1903 р. Рухомовський приїхав до Парижа і на доказ свого авторства не тільки відкрив секрет «старовинного» сплаву, яким він користувався в роботі, але і відтворив на очах у комісії експертів фрагмент тіари. Сумнівів в тому, що автором «тіари Сай­тоферна» був Рухомовський, ні у кого не залишилось.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

В 1873 р. Британський музей придбав етруський сарко­фаг з теракоти, який незабаром став найбільш популярним експонатом музею в розділі етруського мистецтва. Як відо­мо, етруски були загадковим народом високої для свого часу культури і жили на території сучасної Італії до стародавніх римлян. Вони зникли, залишивши після себе оригінальні (але, на жаль, вельми нечисленні) пам'ятки культури і загадко­ву писемність, яку до цих пір не вдалося розшифрувати.

Придбаний етруський саркофаг протягом шістдесяти років вважався гордістю Британського музею, поки в 1936р. його раптово не зняли з експозиції і не прибрали в запасни­ки. Виявляється, автором саркофага були не невідомі май­стри стародавнього народу, а два брати — італійці П’єтро і Енріко Панеллі. Використовуючи як зразки відомі їм справжні етруські витвори мистецтва, вони створили свою підробку і закопали свій шедевр в місці масових знахідок етруських речей в Черветері. Як зразок брати Панеллі ви­користовували єдиний відомий у той час справжній етрусь­кий саркофаг, що зберігається в Дуврі. Проте брати не ста­ли робити просту копію, а використовували всю свою фан­тазію, щоб на славу прикрасити «стародавню» гробницю барельєфами з життя етрусків.

Потім їм залишилося тільки інсценувати свою знахід­ку і по вигідніше продати її музею. Але коли брати побачили, яким усесвітнім успіхом користується «їхній» саркофаг, вони не витримали і розкрили секрет найбільшому французь­кому археологові тих років Соломону Рейнаку. Проте їм ніхто не повірив. Підробка була так добре і зі смаком вико­нана, що протягом шістдесяти років її вважали зразком етруського мистецтва.

Здавалося б, афера розкрита! винних можна притягати до відпо­відальності. Але так тільки здавалося. З різних причин багатьом людям скандал був не потрібний і його зам’яли. Гохмани, Фогель і Шиманський вдало уникнули кримінального переслідування. Py- хомовський повернувся до Одеси, де його сліди загубилися. Тіару ж передали в Музей декоративного мистецтва Парижа, де вона збе­рігається і до цього дня.

Більше 100 років пройшло з тих пір, як була розкрита афера з «тіарою скіфського царя Сайтоферна», і весь цей час «скіфське зо­лото» продовжувало і продовжує з’являтися на «чорному ринку», в приватних колекціях і на європейських аукціонах. Бізнес цей процвітає і нині.З 90 років XX ст. «археологічний товар» з Украї­ни наповнює чорний ринок США та європейських країн. «Чорні» археологи руйнують скіфські кургани, античні та києво-руські па­м’ятки, а останнім часом і стоянки часів неоліту, відкопуючи з культурного шару крем’яні скребла та гостроконечники. Дійшло до того, що «чорні» вже стріляють по археологам, як це сталося під Сімферополем.

У березні 2004 р. Верховною Радою України ухвалено Закон України «Про охорону археологічної спадщини». Цей Закон регу­лює відносини, пов’язані з охороною археологічної спадщини Ук­раїни, а також визначає права та обов’язки дослідників-археологів, державних та наукових установ, міжнародне співробітництво щодо археологічної спадщини тощо.

Сподіваємось, що цей закон допоможе організувати охорону та збереження археологічних пам’яток і не дасть так званим «чорним» археологам та іншим «любителям» історичних раритетів і антиква­ріату розкрадати історичне минуле нашої країни.