Вживання спиртних напоїв за часів Київської Русі

Точно сказати коли люди вперше навчились виготовляти вино та інші алкогольні напої — «зелений змій», мабуть, неможливо. Але з більшою вірогідністю ця подія відбулася в той час коли лю­дина перейшла до осілого способу життя, почала займатися земле­робством та стала виготовляти гончарні вироби (близько ЗО — 35 тисяч років тому).

Слов’яни вживали алкоголь лише на деякі свята (тризну, свята врожаю, весняного та осіннього рівнодення, вшанування певних богів), переважно це був хмільний мед, який використовували замість вина, брага або пиво. Міцність цих напоїв не перевищувала 13 — 18 градусів. Арабський купець і письменник VII ст. Ібн-Русте пише: «... край слов’ян рівний і лісистій, є у них багато якби бочок

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Услад (Ослад) — слов'янське божество розкоші, бен­кетів, гулянь та веселощів. Великий шанувальник винних погребів. Зображався молодою людиною, але часто одягнутим у жіночий одяг. Ідол Услад стояв у Києві, а згодом був пова­лений за наказом князя Володимира.

з дерева, які вони називають «улишдж». З одного улишджа діста­ють 10 збанів меду. З меду роблять різні напої. По смерті покійни­ка ідуть на його могилу, беруть з 20 бочок меду, п’ють, їдять і бав­ляться». Другий арабський купець Гудуд-Аль-Алям доповнює: «... слов’яни сіють багато проса, не мають вина, але мають багато меду, з якого роблять вино й інші напої. Посуд для меду — бочки з дере­ва. Декотрі мають і по 100 бочок».

Як пише М. Карамзін, «мед був їх (слов’ян) улюбленим пит­тям: ймовірно, що вони спочатку робили його з меду лісових, ди­ких бджіл; а нарешті, і самі розводили їх». Під час свят та обрядів чаша з медом пускалась по колу, з неї кожен чоловік мусив відпи­ти кілька ковтків. Звичай пити з однієї чаші символізував у сло­в’ян повну довіру один до одного. Повна чаша символізувала ста­ток і добробут у домівці. За стародавньою слов’янською традицією той, хто проголошував заздравицю, випивши до дна келих, пере­вертав його над головою, демонструючи, що жодної краплі не за­лишив. При цьому людині бажали, аби

в її ворогів крові залишилося не більше, ніж у цій чаші. Тому за столом не випи­ти до дна, до останньої краплі вважало­ся вкрай недоброзичливо. За звичаєм у будні ніяких спиртних напоїв не вжи­вали і пияцтво вважали ганьбою.

За часи Київської Русі наші предки не змінили звичаїв та традицій і продов­жували пити натуральні напої, що пере­бродили: мед, пиво, брагу, квас, а іноді й вино іноземного виробництва («за-

морське зелене вино»). Про зелене вино — «медок-солодок» співалося у старо­давніх колядках:

Да на сій скам’ї три кубка стоять: У першому кубці — медок-солодок, У другім кубці — кріпкеє вино.

У третім кубці — зелене вино. Зелене вино — для пана сього, Кріпкеє вино — для жінки його, Медок-солодок — для його діток.

Але як з’ясували історики хоча ці напої й поступались за міцністю Spiritusu (винному спирту), але не за дією на організм. У «Повчанні блаженного Феодосія, ігумена Печерського, про кари божі», яке було написане після нападу половців 1067 року, є такі слова: «Біси тішаться нашим пияцтвом, радіючи, приносять дия­волу пияцьку жертву від п’яниць. Диявол, радіючи, говорить: «Ніколи я стільки не втішався жертвами язичеськими, скільки пиятикою християн, бо в п’яницях містяться всі справи мого ба­жання...»

Одна з легенд, записаних етнографом Георгієм Булашевим в кінці XIX ст., так розповідає про початок виготовлення горілки.

«... Під час земного життя Спасителя один чорт, що верховодив над іншими чортами, жив собі у невеличкому будиночку і знічев’я надумав гнати горілку з див-дерева. Якось зайшов до нього Спаси­тель зі святими Петром і Павлом, і чорт, бажаючи скласти їм шану, став частувати подорожніх винайденою ним горілкою. Спаситель відмовився, а святі Петро й Павло випили по чарці. Після першої чарки святий Павло схотів випити ще і, звертаючись до чорта, каже: «Та! Добра твоя горілка! Давай-но вип’ємо ще». Чорт дав другу чар­ку, випивши яку Павло почав вимагати ще й третю. Врешті-решт, Спаситель став прощатися з чортом. А той у цей час зірвав зі свято­го Павла шапку і каже: «Перша чарка на приїзд, друга — на виїзд, за третю — заплати!» Сталося так, що ні в Спасителя, ні у святого Павла, ні у святого Петра не виявилося грошей. Тоді Спаситель рече до чорта: «Стривай, віддай шапку, а тобі буде така заплата: душі тих Людей, які помруть від горілки, будуть твоїми». Чорт погодився на це і віддав шапку святому Павлові. Звідтоді чорт завжди про­живає у корчмах, де й підбурює людей обпиватися горілкою до смерті, бо в цьому — його прямий прибуток».

Офіційно спиртні напої у Київської Русі вживали тільки на свята та на бенкетах, які влаштовували князі, бояри та заможні жителі (як в казках говориться: «на бенкеті був мед, пиво пив, по вусах текло, а до роту не потрапило»). Бенкети влаштовувалися після будь-якої успішної події, особливо після перемог. Для дружинників князь особисто проводив бенкети щотижня («де всім готова була чаша вина, пива п’яного та меду солодкого»). На таких бенкетах хмільний мед споживали безмірно, іноді пили його і вдень, і вночі, а інколи й помирали «з кухлем у руках» (тільки в піст церква об­межувала споживання цього смачного напою). Літописець XI ст. вклав до вуст Великого князя Київського Володимира Хрестителя фразу, що Русь не може жити без пиття («Русі єсть веселіє пити, не можемо без того бути»). За літописом, однією з причин відмови князя Володимира прийняти мусульманську релігію (іслам) було те, що вона офіційно не дозволяла пити вино та бенкетувати з дру­жинниками.

Особливо популярними в народі були пиво та брага (її готували з вівса, пшона, жита з додаванням вишні, чорниці, малини, ожини або інших ягід). Усе це варили обов’язково гуртом, гуртом і вжива­ли. Дорожчим і більш важким у виготовленні був питний мед. Ви­готовлення таких медів називалося медоставом. Один з рецептів виготовлення питного меду був таким: мед розмішували з різною ягодою (брусницею, чорною смородиною, порічкою та ін.) у про­порції два до одного, додавали хміль, корицю, імбир, гвоздику. Цю суміш тримали у великих діжках, періодично перемішуючи, доки не перебродить. Потім її розливали у маленькі діжки по 100-150 літрів і закопували в землю. Мед можна було відкопувати не рані­ше як через півроку. Мед, що пролежав в землі більш 10-15 років, вважався зрілим, а більш 15-20 років — витриманим. Такий мед подавали на князівських бенкетах. Пересічний мешканець робив мед за іншою технологією: спершу виготовляли медову ситу, зап­равляли її запареними шишками хмелю, додаючи прянощі та яго­ди; кип’ятили, потім холодний сироп заправляли закваскою і ста­вили для бродіння. За три-чотири тижні хмільний напій був гото­вий. Залежно від часу витримки мед був або слабшим, або міцнішим.

У цей же час у звичаях та традиціях населення Київської Русі з’являються заборони на вживання спиртних напоїв: не можна було вживати під час праці, в будні, в окремі святкові дні і особливо це заборонялось молодятам.

Горілки (винного спирту) мешканці Київської Русі не знали, а тому і не вживали. За легендами, які дійшли до нашого часу, вин­ний спирт був уперше одержаний шляхом перегонки (дистиляції) виноградного соку арабським лікарем Альбуказесом у XI ст. За іншими джерелами, ми зобов’язані цьому винаходу італійському ченцю і алхіміку Базиліусу Валентиніусу.

Винахідники винного спирту були здивовані його надзвичай­ними властивостями і дали йому поетичну назву «al cohol» — алко­голь, що в перекладі з арабської означає «ніжний», «благородний». Європейські алхіміки називали його «aqua vitae» (з латинської «вода життя»), оскільки людина, яка вживала алкоголь, ставала веселою, жвавою, в неї виникало відчуття здоров’я, сили, енергії. Але швидко прийшло розчарування. «Aqua vitae» зіграла з люди­ною злий жарт: блаженство виявилося несправжнім, а здоров’я від надмірного вживання навпаки погіршувалось. «Перед хмелем пад­ко, в хмелю солодко, після хмелю гидко», — говорить народний вислів. Але зупинити вживання алкоголю було вже неможливо, він швидко розповсюдився по світу не мінуючи і українські землі.

Літописи та інші джерела зазначають, що винний спирт (хлібне вино) з’явився на наших землях десь у кінці XIV ст., до монгольсь­кої навали (середина XIII ст.). Більшість населення традиційно вжи­вала мед, брагу, вино, квас. У той же час частина дослідників вва­жає, що до кочовиків-тюрків (монголо-татар) алкоголь прийшов з території Київської Русі. Хоча ще за часів Чингізхана кочовики зна­ли що таке вино і вживали його.

Перші відомості про вживання алкогольних напоїв серед тюрків-кочовиків знаходяться в нотатках італійського ченця Джіо-

Київський бенкет. З Сильвестрівського збірника. XIV cm.

ванні де Плано Карпіні, який за дорученням Римського Папи Іно- кентія IV здійснив подорож у 1246 — 1247 рр. до Монголії. Він заз­начає, що монголи у великій кількості п’ють кобиляче, овече, ко­ров’яче і верблюже молоко, яке вживають влітку і з якого роблять кумис. Вино, пиво і мед вони не виготовляють, а отримують від інших народів.

Через неповні десять років домініканський чернець Вільгельм де Рубрук, який здійснив подорож в монгольську імперію в 1253 — 1255 рр., вже говорить про пристрасть монголів до вина і вка­зує, що вони п’ють спиртні напої при найменшій нагоді. П’янство поширене як серед простого населення, так і при ханському дворі. З цієї причини за порадою купців серед подарунків монгольським ханам монах віз мускатне вино, яке дуже полюбляли монгольські вельможі. Те, що спиртні напої вживали при ханському дворі

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Кумис виготовляється зі свіжого кобилячого молока, яке вливається в бурдюк. Після чого по бурдюку б'ють дерев'я­ною палицею, розширеною на кінці до розмірів людської голо­ви з отвором посередині, поки воно не скисне, після чого його п'ють. На смак воно нагадує молоде вино і на людину спри­чиняє тонізуючий ефект, хоча призводить до підвищеного сечовипускання. Його вживали як бідні, так і багаті монголи. На відміну від кумису каракосмос пили лише заможні мон­голи. Він виготовляється з молока, що не звертається (мо­локо від кобил, що ялові). Збивається воно доти, поки не роз­ділиться на гущу і світлу сироватку, що нагадує білий ви­ноградний сік.

підтверджують і дані Галицько-Волинського літопису. На початку 1246 р. під час аудієнції хан Золотої Орди Батий пригостив князя Данила Галицького вином. У листопаді 1259 р. галицько-волинські князі Василько Романович та Лев Данилович «узявши дари великі і пиття» вирушили до Бурундая, видатного полководця хана Бер­ке. Без сумнівів, під «питтям» слід розуміти алкогольні напої.

П’янство поширювалося не лише серед чоловіків, але і серед жінок. Так, жінка хана Менгу влаштувала бенкет, на якому пода­валися рисове пиво, червоне вино і кумис, на якому, за словами Рубрука, всі сильно сп’яніли. Обидва європейських мандрівники відмічають, що на бенкетах обов’язково вживалися спиртні напої і явищем, що зустрічалось доволі часто, було примушування і спо­нукання до пиття спиртного.

Серед маси цікавої інформації домініканець дає перелік спирт­них напоїв, які вживалися монголами в зимовий період: вино, тер- рацина (рисове пиво), що, на думку Рубрука, нагадувало за смаком найкраще Окскерське біле вино (зберігалося в довгих пляшечках з вузькою шийкою), каракосмос (чорний кумис), бал (напій з меду). Саме ці напої виливалися зі срібного фонтану, побудованого май­стром Вільгельмом у ханському дворі. Взимку монголи також ви­готовляли чудовий (на думку Рубрука) напій з рису, проса, ячме­ню і меду, чистий, як вино. Влітку монголи вживали переважно кумис.

Арабській мандрівник Ібн-Баттута, який відвідав Золоту Орду на початку XIV ст. (1304 р.), дає детальний опис хмільного напою — бузи або «води просяної». Буза виготовлялась із зерен дуки (про­са), очевидно, шляхом бродіння і, можливо, з додаванням молока. Напій був білого кольору і на смак кислий. За даними мандрівни­ка, найпоширенішим серед населення Золотої Орди було вживан­ня медового вина.