Приєднання Чернігово-Сіверщини до складу Росії

У квітні 1500 р. Іван III взяв на службу з вотчинами Семена Іва­новича Можайського, Василя Івановича Шемячича, князів Tpy-

Державна печатка Івана IV Грозного

бецьких, Хотеновських, Mo- сальських, Бельських.

Так почалася російсько-ли­товська війна 1500 — 1503 рр. Майже без опору передавались російським воєводам багато міст, що вважалися литовськими: Пу­тивль, Мценськ, Серпейськ, Ста- родуб, Гомель, Любеч, Новгород-Сіверський, Рильськ. Це вже були не прикордонні сутички, а глибоко продумана Іваном III військова кампанія. Про суть стратегічного плану Івана III можна дізнатися з твору імперського посла барона Сигізмунда Герберштейна: «... перший загін направляє він на південь, проти Сіверської області, другий — на захід проти Торопця і Білої, третій розміщує посере­дині проти Дорогобужа і Смоленська. Крім того, він зберігає в за­пасі частину війська, щоб вона швидше могла надати допомогу тому загонові, проти якого буде помічено рух литовців».

Потрійний удар по Литві, про який писав С. Герберштейн, роз­вивався для Москви успішно. На півдні Яків Захар’їн, Іван Репня- Оболенський, Тимофій Тростенський та інші московські воєводи захопили майже всю Сіверську землю. В центрі воєвода Юрій За­хар’їн приступом узяв Дорогобуж, і в битві на р. Ведроша розгро­мив литовське військо під командуванням гетьмана Костянтина Острозького. У цій битві відзначилися загони чернігово-сіверських князів Семена Можайського, Василя Шемячича. Нові піддані вірно служили Іванові III, а після його смерті (1505 р.) — Василю IIL Ва­сальний зв’язок зміцнили шлюбні узи: у 1506 р.

Успіхи Івана III були значною мірою зумовлені сприятливою зовнішньополітичною ситуацією. Діючи в союзі з кримським ха­ном Менглі-Гіреєм, Іван III досяг дві мети: тримав у постійній три­возі Литву і Польщу і відволікав кримського хана від нападу на південні кордони Руської держави.

У 1503 р. Великий князь Литовський Олександр, який на той час став і польським королем, запросив миру. За умовами переми­р’я 1503 р. Литва визнала за Іваном III титул «государя всея Руси» та землі Чернігово-Сіверщини, що складали майже третину ли­товської держави. Однак приєднання Чернігово-Сіверської землі до Москви було не завжди добровільним. У Типографському літо­писі є звістка, що російські воєводи на Сіверщині «многие грады и села поплениша, а людей мечу и огнев придаша, а иных в плен по- ведоша». Так, використовуючи політику «батога і пряника», Іван III розширив кордони Росії на захід.

Після приєднання до Росії Чернігово-Сіверщину поділили на повіти, очолювані воєводами, котрі заступили місцевих князів, чиї володіння, за визнанням О. Зиміна, являли собою щось середнє між уділами родичів Великого князя Московського і вотчинами служи­лих князів. Включення Чернігово-Сіверщини до складу Російсь­кої держави не принесло миру на ці землі. У 1506 р. литовські воє­води, порушивши перемир’я, спалили Чернігів і напали на володі­ння князів Стародубського і Рильського. У цьому ж році «россия­не воевали Смоленскую область... Осадили Минск, разорили все до самой Вильни...»

У 1507 р. князь литовський Сигізмунд І Старий (брат Олексан­дра) прийняв рішення про війну з Росією, у лютому його підтримав литовський сейм, а в березні розпочались воєнні дії. Спочатку це були дрібні прикордонні сутички, які потім перейшли у велико­масштабні бої. Литва повернула Любеч.

На початку 1509 р. був укладений мир між Вільно і Москвою. Си­гізмунд І визнав кордон 1503 р., а Василь III «обещал не ступаться в Киев, в Смоленск, ни в друтия литовския владения...» В цьому була суть так званого «вічного миру» між Росією і Литвою. Але в 1512 р. розпочалася нова війна між Литовською та Російською державами, яка тривала 10 років. Литовські війська в союзі з кримським ханом здійснили напад на прикордонні кня­зівства. Активна роль у цій війні нале­жала Чернігово-Сіверській землі.

На початку січня 1513 р. війська із «Севери» під командуванням Васи­ля Шемячича здійснили рейд на Київ і навіть спалили міські посади. Сигі- змунд І писав про цей похід: «... мос­ковский враг разоряет и опустошает наши владения. Литовцы же, охва­ченные страхом, располагают для за­щиты лишь своими силами, так как приглашать на помощь иноземцев уже поздно».

Чернігівська емблема з великої державної печатки Івана IV. 70-ті роки XVI cm.

У 1515 р. навколо Василя Шемячича і його Новгород-Сіверсь- кого князівства розгорнулася складна дипломатична боротьба. На Чернігово-Сіверщину припадала левова частка постійної сторожо­вої служби в степах, на них же і звалювалися перші удари кримсь­ких татар, першими вони йшли і в бій. Стратегічне становище князівств важко було переоцінити. Вони були на стику Литовсь­кої, Російської держав і Кримського ханства, і саме вони контро­лювали регіон.

У1515 р. литовський князь і польський король Сигізмунд І звер­нувся до кримського хана Менглі-Гірея з проханням бути посеред­ником між ним і Василем Шемячичем з тим, щоб умовити його пе­рейти на бік Литви. Сигізмунд І пообіцяв йому на випадок взяття Москви удвічі збільшити його князівства («А коли король Москву возьмет, а он ему вдвое даст»). Але, видно, переговори ні до чого не призвели, бо Менглі-Гірей у березні цього ж року направив свого сина на Сіверські князівства «со многою ратью». Це був спільний похід литовських та кримських сил.

Військові дії на прикордонних землях тривали з перемінним успіхом, до 1522 р., коли 25 грудня було підписано перемир’я стро- ком на 5 років. Смоленськ відійшов до Росії, а кордонами між дво­ма державами стали річки Дніпро, Івака і Меря.

Розорення Чернігово-Сіверської землі кримсько-литовськими військами, як не дивно, сприяло зміцненню влади Російської дер­жави на території Сіверщини. У 1523 р. князь Василь Шемячич був заарештований за зраду (переговори з кримським ханством та польським королем). За версією С. Герберштейна, котрий перебу­вав у Москві в 1526 р., звинувачення було фальшивим, Василь ПІ хотів усунути з політичної арени князя Шемячича, який помітно впливав на Сіверщину і мав прямий контакт з Кримом. Невдовзі, у 1529 р., Шемячич помер. Його дружина й діти були змушені прийняти постриг. Удільне Новгород-Сіверське князівство, як і раніше Стародубське, було ліквідоване. Для управління ліквідо­ваними уділами в Москві спочатку створюються спеціальні органі­зації — замки на чолі з дворецьким, а в другій половині XVI ст. — прикази.

У 1526 р. в Москві було відновлено перемир’я з Польщею по 1533 рік.

«Но договор сей не восстановил прочного согласія между обой­ми державами. Литовци и россіяне пограничние продолжали не- приязненние действія, отнимая земли друг у друга. Сигізмунд не хотел именовать Василия Великим Государем. Обладатель Россіи не соглашался также називать короля россійским и прусским. Так продолжалось до самой кончини Василіевой, последовавшей 5 де­кабря 1533 года», — пише Д.М. Бантиш-Каменський.

У 1534 р. київський воевода Андрій Немирович з багато чис­ленною раттю вступила у межі Чернігово-Сіверщіни, обложивши Стародуб і Чернігів, але змушений був відступити.

У 1535 р. татарський мурза Булгак у союзі з Шашкевичем по­грабував Сіверську землю.

Свої ж міста і майно кожна сторона захищали стійко. У 1564 р. російський гарнізон з допомогою місцевого населення відбив на­ступ польсько-литовських віськ на Чернігів «и знамя Сапегино взя- ли». За цю перемогу від Івана Грозного в Чернігівсь­ку землю був «послан с золо­тими и речью Яків Щєтнєв ».

Прикордонні сутички продовжувались весь час, а прикордонні землі перехо­дили із одних рук до інших.

Іван Грозний.

Midepum XVI ст. Г. Вайгеля

У 70-х роках XV ст. ро­сійська дипломатія зробила спробу покращити взаємини Росії з Річчю Посполитою. Приводом для цього послу­жила смерть у 1572 р. польського короля Сигіз- мунда II Августа і припинен­ня династії Ягеллонів. На польський престол була ви­сунута кандидатура Івана IV (Грозного), прийняття якої призвело б до російсько- польсько-литовської унії. Кандидатура Івана IV була дуже популярна не лише се­ред українського і білоруського населення Речі Посполитої, але і широких кіл польсько-литовської шляхти, невдоволеної засиллям у Речі Посполитій магнатської олігархії. Але Іван IV вимагав, щоб Польща і Литва навіки з’єднались із Російською державою, і польський трон був визнаний спадковим в «династии Рюрикови­чей». Крім того, він вимагав відмови Речі Посполитої від Лівонії і Києва, погоджуючись взамін повернути Полоцьк. Ці умови були відкинуті польською знаттю, бо магнати боялися не лише послаб­лення своїх політичних позицій у межах російсько-польсько-ли- товської держави, але і повторення Грозним у Речі Посполитій його досвіду боротьби з удільно-князівською опозицією. Після тривалої і жорстокої боротьби між кандидатами на польський престол у 15 73 р.

Королем Польщі став Стефан Баторій, один із видатних полко­водців Європи. При обранні на престол, він поклявся польському дворянству повернути всі землі, завойовані Росією в Литві і Лівонії.

У липні — серпні 1579 р. війська нового польського короля, який уклав союз з Кримом і Туреччиною, перейшли в наступ, захо­пивши частину території Російської держави. У 1582 р. в За- польській Ямі між Польщею і Росією почались мирні переговори. В перші дні переговорів посли Речі Посполитої одержали листи від старост прикордонних міст, у яких з тривогою повідомлялось, що «люди все з замков украйных поднялись прочь пойти». Це змуси­ло поляків поспішити з укладенням перемир’я, відповідно якому Іван IV Грозний відмовився від Лівонії на користь Речі Посполи­тої, а Стефан Баторій повернув Росії прикордонні землі, зайняті польсько-литовськими військами.

У 1586 р. Стефан Баторій помер, і в 1587 р. королем Польщі був обраний шведський принц під іменем Сигізмунда IIL

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Сигізмунд III Ваза (1566 — 1632 рр.) — король польсь­кий і Великий князь Литовський з 1587 р. Вихованець ієзуїтів, Сигізмунд III сприяв утвердженню в Польщі като­лицької реакції. У1592 — 1599 рр. — король шведський. Ски­нутий з престолу протестантським шведським дворян­ством. З допомогою Брестської унії 1596р. Сигізмунд III праг­нув добитися полонізації України і Білорусії. Уряд Сигізмун­да III жорстоко придушив селянсько-козацьке повстання К. Косинського (1591 — 1593),С. Наливайка (1594 — 1596), Т. Федоровича (1630) та ін.

У 1600 р. Сигізмунд III відправив у Москву посольство на чолі з Левом Сапегою, запропонувавши Борису Годунову укласти довічний мир, за умовами якого Польща претендувала на передачу їй Смо­ленська, Чернігово-Сіверської землі і установлення політичної унії між обома державами. Російський уряд відхилив цей проект і пішов лише на укладання 20-річного перемир’я на попередніх умовах.

У XVI ст. Чернігово-Сіверська земля була дуже неспокійним місцем. Вона знаходилась ніби в куті трикутника, який утворю­вався кордоном між Польсько-Литовською і Російською держава­ми. На заході кордон проходив поблизу Носівки, а на півдні При­луки вважалися спірною територією, через яку відбувалися постійні збройні сутички.

Прикордоння було дуже неспокійним, частими були «задоры», так на тодішній дипломатичній мові називалися різні прикордонні інциденти.

Ініціаторами цих «задоров» були обидві сторони, оскільки при­кордонні інциденти приносили відчутний прибуток як польсько- литовській шляхті, так і воєводам, князям, жителям прикордоння.

Прикордонні землі в XVI ст. являли собою цікаве місце за скла­дом населення: з російського боку — велика кількість «гулящих людей», з польсько-литовського — бідна шляхта, яка шукала, де б застосувати свої військові таланти.

Особливе положення невеликих прикордонних міст приверта­ло сюди «гулящих людей» і біглих холопів, бо саме тут їм було най­легше сховатися від розшуку і перетворитися у вільних людей. Крім того, уряд сам всіляко стимулював приплив населення в ці місця (захист кордонів), аж до того, що використовував для колонізації українських міст такий спосіб, як заслання туди злочинців, при­пускаючи (в указі 1582 р.), що той, хто «уличен будет в составе и крамоле, и такого лихова человека казнити торговою казнью да сослати в казаки, в Украйные города».

За свідченням монаха Авраамія Паліцина, келаря Троїцько-Сер- гієвого монастиря, який залишив записи про смутні часи, уряд ішов ще далі в своїй політиці заселення прикордоння. Він допускав, що якщо «кто злодействующий осужден будет к смерти и еще убежи в те грады Польские и Северские, то тамо да избудет смерти своя».

У XVI ст. у Російській державі втікачі складали дуже значну частину населення і вважались легальною категорією. З їх існуван­ням змушений був змиритися навіть уряд. «Гулящих людей» особ­ливо багато було на прикордонних землях Чернігово-Сіверщини. Авраамій Паліцин відзначив, що їх кількість в українських містах перебільшувала 20 тисяч чоловік.

«Смутні часи» на Чернігово-Сіверщині

У Російській державі у кінці XVI і першій половині XVII ст. відбу­вались події, які ввійшли в історію під назвою «Смутного часу». Смутні часи, які продовжувалися на Русі 14-15 років, — це суцільна смуга (1598 — 1613 рр.) бунтів, безпорядків, заворушень, ослаблен­ня влади, зруйнування державних органів управління, внутріста- нової і міжстанової боротьби, вторгнень іноземних сил і т. д.

У 1601 — 1603 рр. Росія пережила страшний голод, за словами літописців, вимерло ледве чи не «треть царства Московского». У стані суцільного хаосу в країні різко виросло число злочинів, крім того мали місце голодні бунти.

Справді, розбійників розплодилося в неймовірній кількості, стільки, що вони перейшли в дещо іншу категорію — не лісових грабіжників, а заколотників.

У 1603 р. на Москву із Сіверської землі посунуло велике збори­ще «гулящого люду» під проводом Хлопка Косолапа. Це були вже не розбійники, а люди з певною програмою дій. Програма, правда, не відрізнялась ні новизною, ні глибиною — зайняти столицю, всіх винищити і все пограбувати. Головний центр руху знаходився на південній окраїні країни, там, де зводилася оборонна лінія («засеч­ная черта»). Саме тут шукали притулку гнані злиднями і голодом селяни і холопи.

Родючі землі прикордонної України менш постраждали від не­врожаю 1601 — 1603 рр. Але саме тому казна, прагнучи компенсу­вати великі недоїмки в інших повітах, збільшила тут збір податей, викликавши цим незадоволення у місцевих селян. Потрібна була лише іскра, щоб уся ця маса незадоволених повернула свій гнів на московський уряд. Тому Борису Годунову лише з великими зусил­лями удалося розгромити загони повсталих.

Після розгрому повстання Хлопка значна частина «развоев», які уціліли від розправи, знайшла притулок у Чернігово-Сіверсь- ких містах. За словами очевидців, «старые воры, и иже на конях овыкши и к воинскому делу искусны, уйдоша на украйну», де пізніше зі зброєю в руках виступили на боці Лжедмитрія. Поява спритного авантюриста Григорія (Юшки) Отрєп’єва, який видавав себе за Дмитра, сина Івана Грозного, стала поштовхом до ще одно­го масового повстання селян, козаків і дрібного служивого люду.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Ompen^f ев Григорій Богданович (? — 1606) — мабуть, збіглий дяк Московського Чудова монастиря, який видав себе за убитого сина Івана IV Грозного — Дмитра. У 1604 р. з польсько-литовським військом перейшов кордон і був прого­лошений російським царем (1605). Лжедмитрій І був убитий під час повстання городян у Москві.

Свої перші вирішальні успіхи самозванець одержав у Чернігово- Сіверській землі. Тут, крім місцевого населення, було багато голод­них, збіглих і засланих холопів, біженців із центральних повітів. Крім того, в кінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля народних повстань. Вони були жорстоко придушені шляхтою. Багато учас­ників цих повстань втекли за Дніпро, на територію Росії. Тому при­кордонні міста до початку «Смути» були переповнені збіглими неза- доволеними людьми як російського, так і українського походжен­ня. Одні потрапили сюди із Росії, інші — з Правобережної України. Населення прикордонних міст Чернігівщини підтримувало тісні тор­гові зв’язки з Київщиною. Тому чутки про «доброго» царя дуже швидко поширювались із Києва в прикордонні міста.

Всупереч стійким поглядам, самозванець з’явився не десь «у Польщі» і навіть не в Литві, а в «руських землях» на Київщині і Прилуччині, в 1601 р. у володіннях всесильного магната Адама Вишневецького. Саме Адам і його брат Костянтин першими дізна­лися, що один із їхніх слуг — син Іоанна Грозного.

З самого початку авантюри утворилась сильна партія прихиль­ників самозванця на «поле», а потім і на московських «украинах», у Чернігово-Сіверській землі агенти Лжедмитрія І уже в 1603 р. у мішках жита і пшениці, в човниках і обозах з різними товарами переправляли за заступництва польських прикордонних властей, через московські рубежі і повз застави «прелестные письма» само­званця до населення, їх розносили по фортецях, містах, селах і се­лищах.

У жовтні 1604 р. загони Лжедмитрія вступили в межі російсь­кої держави в районі Чернігово-Сіверської України. Це призвело

до того, що більшість міст і сіл виступили проти Году­нова. В одному з джерел зга­дується «бисть мятеж BO всех северских странах и городах — Северяне и вси мятежницы иже во время власти растригины лакну- ша крови христианские».

17 травня 1606 року у Москві під час повстання проти інтервентів Лжед- митрій був убитий.

Звістка про його вбивство і прихід на престол Василя Шуйського викликала серед населення південйої окраїни держави, в тому числі і Чер- нігово-Сіверської України, великі хвилювання.

Влітку 1606 р. на Сіверській Україні почалося одне із найбіль­ших селянських повстань під проводом І. Болотникова. Стали по­ширюватися чутки, що «цар Дмитро живий». У грамоті патріархів Гермогена та Іова від 1607 р. сказано: «... собрались же на Северской Украине сєврюки и других рязанских и украинских городов стрель­цы и козаки, разбойники, воры, беглые холопы, прельстили преждеомраченную безумием Северскую Украину, и от той Украй­ни многие и другие города прельстились и кровь православних хри­стиан, как вода, проливается, називают мертвого злодея растригу живым...»

Замість загиблого Лжедмитрія І Польща висунула нового аван­тюриста, відомого під іменем Лжедмитрія II. У липні 1607 р. само­званець, який видавав себе за царевича Дмитра, померлого в 1606 р., з’явився у прикордонному місті Стародубі.

Навколо Лжедмитрія II зібрались значні польсько-литовські сили, крім того, до нього стали приєднуватися ті, хто продовжував війну з урядом Шуйського. В Чернігово-Сіверських містах до нього примкнули дрібні служиві люди, потім підійшли загони козаків, а

пізніше приєдналися залишки розби­тих селянських загонів Болотнікова.

Розбивши весною 1608 р. царські війська під Волховом, загони Лжед- митрія II 1 червня підійшли до Моск­ви і почали її облогу. Загони самозван­ця попутно грабували не лише захоп­лені села і міста, а й ті, що самостійно приєдналися до нього. Це призвело до того, що проти Лжедмитрія II підняв­ся народ, який ще недавно його підтри­мував.

У 1609 р. польський король Сигіз- τvr∖rττττ TTT ττp∏PRHttartttitpk v τnτvrv тттл

XT-L ^ij∙_r½ -L-LJUj VX1U,U JL-LL ZlV JJ Jf X V/ XT-L Jf j ⅞ 1 ⅝_j∖ /

Лжедмитрій II не в змозі оволодіти Москвою, вирішив розпочати відкрите вторгнення в межі Російської держави.

Усередині вересня 1609 р. польські війська перейшли російсь­кий кордон і з’явилися біля воріт Смоленська (мета Сигізмунда III була зробити російським царем польського королевича Владислава).

На Чернігово-Сіверщині діяли загони польського шляхтича Олександра Лисовського (лисовчики), за участь у шляхетському заворушенні проти польського короля в 1607 р. його засудили на вічне вигнання за межі Речі Посполитої і подітись йому було ніку­ди, тому «лисовчики» боролися відчайдушно.

«Лисовчики» в пору свого розквіту нараховували до десяти ти­сяч кінноти. Військові історики зазначають залізну військову дис­ципліну цієї ватаги, її виключну відчайдушність у бою і незамінність у дальніх кінних рейдах. Але з іншого боку, по грабежах і мародер­ству ця дружня компанія, мабуть би, зайняла перше місце в євро­пейському чемпіонаті, задумай його хто-небудь провести.

Дев’ять років ішла війна за російську корону. Однак невдачі польської армії і зміни в міжнародних обставинах підштовхнули Польщу до укладення перемир’я. Першого грудня 1618 р. у селі Деуліно (біля Троїцько-Сергієвого монастиря під Москвою) Річ Посполита і Російська держава підписали перемир’я терміном на чотирнадцять з половиною років, при цьому Польща утримувала за собою Смоленські та Чернігово-Сіверські землі.