«Від’їзди» порубіжних КНЯЗІВ та прикордонні війни
На кінець XV ст. Московське князівство почало об’єднання навколишніх земель і в XVI ст. перетворилося на Російську централізовану державу з тенденцією до всебічного територіального розширення.
Ставши грізним сусідом Литви, Москва висуває претензії на українські і білоруські провінції Великого князівства Литовського. Тяжіння в бік Москви місцевої аристократії стало для Литви небезпечним явищем, симптомом якого стало чернігівське прикордоння. Не дуже довіряючи місцевим князям на цих прикордонних землях литовські володарі стали роздавати наділи вихідцям з Москви, що втікали з різних причин до Литви. Мета була проста: будучи ворогами Москви, вони будуть постійно боротися з нею, захищаючи себе і Литву. Князі Можайські, Боровські, Шемячичі отримали уділи: Чернігів, Стародуб, Любеч, Рильськ, Брянськ, Новго- род-Сіверський, Путивль, Оршу, Вітебськ. Крім того, князі-пере- біжчики (І. Можайський та І. Шемячич, які володіли Стародубсь- ким князівством, Новгород-Сіверським та Рильським) вважали себе потенційними претендентами на руський престол і не полишали надії «достать великого княженья». На Сіверщині, віддаленій від столичного Вільно, вони почувались як самостійні правителі, маючи не лише власні почти, а й великі військові загони.ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Чернігівська земля — територія у Давній Русі по річці Десні, Ті притоках та у верхів'ях Оки. Більш відома під назвою Чернігово-Сіверська земля. Основу населення становили сіверяни, жили також радимичі (по р. Сож) і в'ятичі (по р. Оці). Найбільші центри — Чернігів, Новгород-Сіверський, Брянськ, Муром. У XII cm. на території Чернігівської землі були Чернігівське, Hовгород-Сіверське і Муромське князівства, які на початку XIII cm. розпалися на декілька уділів. Путивльське, Трубчевське і Муроме-Pяванське князівства пізніше відокремилися від Чернігова, і їхня дальша доля пов'язана з Північно-Східною Руссю.
Під час монгола-татарської навали Чернігівська земля зазнала розорення. У XV cm. потрапляє до складу Російської держави, 1618 р. — до складу Речі Посполитої. За умовами «Вічного миру» між Польщею та Росією (1686 р.) була приєднана до Росії.Сіверська земля — історична область, що включала басейн середньої та нижньої Десни, Посейм'я і нижнє Посож- жя. Термін зафіксований у джерелах XIV — XVIII ст.ст. і є похідним від етноніма «сівер»; «сіверія» (сіверяни) — назва східнослов'янської діалектно-етнографічної групи дніпровського Лівобережжя (VIII — XII ст.ст.). Поняття «Сіверська земля» охоплювала тільки частину сіверського етнографічного ареалу, — власне, ті території, які у другій половині XI — першій половині XIII ст.ст. входили до складу Чернігівського князівства. Єдність Сіверськді землі була суто етнографічною і не підкріплювалась адміністративно-правовими інституціями.
Фактично на зламі XV — XVI ст.ст. володіння перебіжчиків перетворились на суспільний земельний масив величезної площі, розташований на прикордонні з Росією. Але наприкінці XV ст. стосунки між порубіжними князями та Вільно помітно погіршились. Прагнення Івана III утвердити свою владу у цьому регіоні примусило його розпочати таємні переговори з представниками Сіверщини. Сіверські князі розуміли, що, володіючи своїми землями як «пожалуванням», могли будь-коли їх втратити; перехід же на службу до Великого князя Московського обіцяв їм не тільки збереження нагромаджених вотчин, а й за сприятливих обставин примноження їх за рахунок земель, відвойованих у Литви. Переговори завершились укладанням угоди про їх перехід на службу до Івана IIL
Крім порубіжних князів на бік Москви почали переходити і нащадки князя Ольгерда — Олельковичі, фактично усунені від політичної влади. Йдеться про так звану «змову князів» 1481 р. Її організаторами були Михайло Олелькович, Федір Бельський та Іван Гольшанський. За свідченням джерел, змовники мали на меті усунення від влади (а, можливо, вбивство) Великого князя Казимира Ягайловича і возведения на престол Михайла Олельковича.
Це передбачалося вчинити на весіллі Федора Бельського, куди був запрошений Казимир. Не виключено, що князі діяли за підтримки Великого князя Московського.Похід Менглі-Гірея на Литовське князівство і пограбування Києва у 1482 р. теж не обійшлися без Івана III. Під час навали кримського війська на Київ на околицях міста зібралися князі: Одоєвський, В’яземський, Можайський, Трубецькой, Воротинсь- кий, Козельський зі своїми загонами, «вся земля» Смоленська, Вітебська, Полоцька, Волинська, Подільська, Брестська і т. д. Але їм не вдалося протистояти навалі.
Як свідчить Новгородський літопис, у вересні 1482 р., «по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прийде царь Минь- Гирей Перекопьския Орды с всею силою и Киев взял и огнем сжже, а воеводу киевского изымал и землю Киевскую учини пусту».
Неспроможність війська Литви протистояти набігам кримчаків підірвала віру в доцільність перебування православних князів у цій державі. Певно, 1482 р. можна вважати переломним у свідомості православної еліти східних районів Литовського князівства в її ставленні до цього державного утворення. Кількома роками пізніше більша частина перерахованих вище князів опиниться на боці Івана IIL Але, на думку М. Крома, рушійним мотивом такого переходу була надія зберегти свій майновий і соціальний статус.
Географічне положення Чернігово-Сіверської землі, яка лежала на межі Литовської і Московської держав, було дуже зручним для місцевих удільних князів, які «виїжджали» до Москви. Відхід у чужу державу членів вищих станів суспільства був звичним у середньовіччі. Це було властивим як для Литви, так і для Москви. Із Литви бігали до Москви князі: Володимир Ольгердович, Свидри- гайло, Патрикій Наримунтович, Михайло Сигізмундович, Михайло Олелькович та інші. Із Москви в Литву — князі: Можайський, Боровський, Серпуховський, син князя Дмитра Шемяки — Іван. Така ситуація була цінною для держави, а для особистості була збитковою, людина залишалася без засобів існування. Наприкінці XV ст.
зі старого звичаю виросло щось таке, у чому держава була серйозно зацікавлена, а саме: «відхід князів з вотчинами». Звичайно, здійснюватися такий відхід міг лише за виключних обставин, а саме: коли вотчини лежали на межі двох держав. Таким умовам якраз і відповідала Чернігово-Сіверська земля.Д. Бантиш-Каменський в «Малой истории России» пише: «... остались в Литве». «Во царствование Казимира многие удельные князья земли Черниговской, видя возростающую силу Иоанна, начали переходить в Россию со своими отчинами и для успокоения совести давали только знать королю, что слагают с себя обязанность его присяжников. Князья служили московскому государю...и вели непрестанную войну со своими родственниками».
У1487 р. зросили «наїзди московських загонів» удільних князів і бояр на прикордонні Сіверські землі. Унаслідок цього литовська сторона у прикордонних з Руссю районах була зовсім засмучена: землі обезлюдніли, населення розбіглося або було «виведене». Власники цих земель для відновлення свого становища змушені були переходити на бік Великого князя Московського. В період так званої прикордонної війни між Росією та Великим князівством Литовським (1487 — 1494 рр.) на бік Івана перейшли князі Bopo- тинські, Бельські, В’яземські, Одоєвські, Перемишльські.
Коли «королівські люди» намагалися силоміць зашкодити їх від’їздам на допомогу останнім приходили московські воєводи з полками. Формально війна між Москвою та Вільно не оголошувалась. Великокнязівські полки у ній участі не брали, воєнні дії проти королівських людей вели місцеві князі, московські прикордонні воєводи і намісники брали у ній участь ніби за власної ініціативи, без наказу государя «всея Руси».
Відстоюючи свої права на давньоруські землі, Великі князі Московські посилалися на аргумент «отчинності», вказуючи на своє походження від Рюрика і Володимира Святославовича, тобто виступали спадкоємцями влади князів Київської Русі. Київ — «отчина извечная» московських царів — Рюриковичів, а «Москва — другий Київ».
У «Казанській історії», пам’ятці російської публіцистики середини 1560-х років, сказано: «Россия ныне стольный и пре- славный град Москва яко вторый Киев». Паралельно оголошувалося, що великі московські князі походять від римського імператора Августа і можуть титулуватися царями, оскільки «їхній предок Володимир Мономах (Москву заснував син Мономаха Юрій Долгорукий) одержав царські регалії від свого діда — візантійського імператора Костянтина IX Мономаха».У 80-ті роки у титулатурі Івана III спорадично з’являється термін «цар», причому «цар всієї Русі». Останні слава підкреслювали право московських государів на всі землі Давньої Русі, у чиєму підпорядкування вони б не були. Вже в 1490 р. Іван III говорить послу імператора Священної Римської імперії Гергу фон Турну про бажання повернути свою «отчину» — Київське Велике князівство. А на переговорах з литовським послом у 1503 р. було прямо заявлено, що мир з Литвою неможливий, доки Івану III не повернута «отчина» його предків — «вся Руська земля, Київ, Смоленськ та інші міста». Програма об’єднання Іваном III всіх земель давньої Русі викликала, звичайно, стурбованість і роздратування правлячих кіл Литви. Її політики а дипломати визнавали за Іваном III лише титул Великого князя Московії.
У боротьбі за Чернігово-Сіверську землю Іван III використовував свої дружні відносини із молдавським господарем Стефаном. «В 1498 году господарь вместе с крымскими татарами вторгся в Подолию и Украину, разорил Брацлав, Чернигов, Львов, Пере- мышль, Ярослав и другие города», — пише Д. Бантиш-Каменсь- кий. Руйнування чернігівських міст підштовхнуло князів до нового від’їзду на «московську службу».