Велике князівство Московське

На рубежі XV — XVI ст.ст. виникає ідеологічне обґрунтування влади Великих князів Московських на спадщину Київської Русі. Відстоюючи свої права на давньоруські землі, Великі князі Мос­ковські посилалися на аргумент «отчинності», вказуючи на своє походження від Рюрика і Володимира Святославовича, тобто вис­тупали спадкоємцями влади князів Київської Русі.

Теорію про те, що Київ був «володінням князів Русі і Московії» поділяв і литовський дипломат Михал он Литвин. Хоча у той час, коли виник Київ, «Московії» ще не існувало, Литвин не сумнівав­ся в правах московських князів на володіння цією землею. Він пи­сав, що Великий князь Московський — нащадок Володимира, а тому є спадкоємцем володаря Києва, «стародавньої столиці царів». Втім, Литвин одночасно з обуренням повідомляє про намір «князя московського» повернути Київ, вважаючи, що у цей час він нале­жить Великому князівству Литовському.

Інша теорія оголошувала, що Великі Московські князі походять від римського імператора Августа і можуть титулуватися царями,

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

У лютому 1498 р. в Успенському соборі Московського Кремля вінчався на царство шапкою Мономаха онук Івана III Дмитро. Вінчання Дмитра шапкою, нібито одержаною Володимиром Мономахом від візантійського імператора, мало символічне значення.

У зв'язку з цією подією був написаний особливий публіци­стичний твір «Сказання про князів Володимирських», в яко­му викладалися офіційні політичні ідеї. Йшлося про поход­ження російських князів від римського імператора Августа («августейші особи» ). Московські «государі» розглядались як безпосередні спадкоємці київських князів і наступники візантійських імператорів.

оскільки «їхній предок Володимир Мономах (Москву заснував син Мономаха Юрій Долгорукий) одержав царські регалії від свого діда — візантійського імператора Костянтина IX Мономаха».

На початку XVI ст. чернець Ферапонтового монастиря Спири­дон (Сава), на прізвисько Сатана написав «Послання про Мономахів вінець», запровадив до обігу переказ про подарунок візантійського імператора Костянтина IX Мономаха царських регалій онуку кня­зю Володимиру Всеволодовичу (Мономаху). З того часу київський князь отримав права зватися «боговенчаний цар... та цар Великої Русі». «Послання про Мономахів вінець» було покладене в основу знаменитого «Сказання про Великих князів Володимирських». У цьому творі був створений родовід московських князів, коріння яких виводилося від римського імператора Августа. Варяг Рюрик стає нащадком римського імператора Августа, запрошеним на кня­жіння з Прусії. Автор твору доводив священне право на монархіч­ну владу нащадків легендарного Пруса, «родича імператора Авгу­ста» (про це згодом з гордістю поминав на переговорах з польськи­ми послами цар Іван Грозний).

Дворянська кіннота XVI cm. С. Герберштейн

У 80-ті роки XV ст. у титулі Івана III спорадично з’являється термін «цар» (формально цей титул дорівнював імператорському, «цар» — «цезар»), причому «цар всієї Русі». Останні слова підкрес­лювали право московських государів на всі землі Давньої Русі, у чиєму підпорядкування вони б не були. Вже в 1490 р. Іван III гово­рить послу імператора Священної Римської імперії Георгу фон Тур­ну про бажання повернути свою «отчину» — Київське Велике кня-

Московські воїни XVI cm.

зівство. А на переговорах з литовським послом у 1503 р. було пря­мо заявлено, що мир з Литвою неможливий, доки Івану III не по­вернута «отчина» його предків — «вся Руська земля, Київ, Смо­ленськ та інші міста». Програма об’єднання Іваном III всіх земель давньої Русі викликала, звичайно, стурбованість і роздратування правлячих кіл Литви. Її політики та дипломати визнавали за Іва­ном III лише титул Великого князя Московії.

Крім названих аргументів на користь правомірності об’єднан­ня руських земель, Москва мала ще один — релігійний. Після па­діння Константинополя в 1453 р. сама Москва виступає з ідеєю духовного лідерства у православному світі. На початок XVI ст. ця ідея модифікувалася в теорію «Москви — третього Риму», яку сформулював чернець псковського Єлизар’єва монастиря Філо- фей. У своєму «Посланні проти звіздарів та латинян» він доводить, що спочатку центром всесвіту був Рим, потім — новий Рим — Кон­стантинополь, а останнім часом — третій Рим — Москва. «Два Рима падоша, а третій стоїть, а четвертому не бути». За цією тео­рією Москва стає відповідальною за долю християнства у все­світньому масштабі, а Великий князь розглядається як цар усіх православних.

Ці теорії, разом з наступом польської шляхти і католицької цер­кви на права українського населення (в першу чергу феодалів) та «прикордонні війни» між Московським та Литовським князівства­ми, призвели до того що з кінця XV ст. на Чернігово-Сіверщині починається «відхід у Москву з вотчинами» (перехід удільних князів разом з маетностями до Російської держави). Результатом всіх цих подій стало те, що з 1500 — 1618 рр. Чернігово-Сіверська земля входила до складу Росії.

Отже, українські землі в XV — XVI ст.ст. опинилися у складі сусідніх держав. Держави, які хотіли володіти землями колишньої Київської Русі, мали ті риси, що приваблювали руське населення: Литва — толерантність, Москва — єдину православну віру, Польща несла західну культуру і нові технології, врешті-решт навіть Мол­довське князівство у XIV — XVI ст.ст. використовувало як офіцій­ну мову церковнослов’янську з елементами місцевої (української) і православну віру. В той же час йшло окатоличення, ополячення, румунізація і мадяризація аристократичної верхівки українських земель, що у свою чергу вело до самоусунення українського пан­ства від виконання історичного призначення — розбудови націо­нального державного життя.