Вживання алкоголю за часів Великого князівства Литовського та Речі Посполитої
Наприкінці XIV ст. завдяки генуезьким та венеціанським купцям через кримські порти виноградний спирт став відомий на українських землях. Спочатку спиртові настоянки різних трав у малих дозах вживали перед їжею з лікувальною метою, або втирали у хворі місця.
Пізніше стали самі виготовляти горілку, переганяючи у спирт брагу. У XIV — XVI ст.ст. під час входження більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського вживання спиртних напоїв населенням помітно збільшилось. У цей час пивоваріння та винокуріння швидко розвивались, а вирощуваний у князівстві хміль був одним з предметів експорту. Тоді ж широкого розповсюдження набуло виробництво та споживання горілки.В трактаті (1550 р.) «Про нрави татар, литовців і московитян» литовський дипломат Михалон Литвин (Венцеслав Миколайович) пише: «... немає в містах литовських справи, що частіше зустрічається, ніж приготування з пшениці пива і горілки. Беруть ці напої всі незалежно від того йдуть вони на війну або збираються на богослужіння... Селяни, закинувши сільські роботи, сидять у корчмах. Там вони гуляють дні і ночі, примушуючи вчених ведмедів розважати своїх товаришів по пия- тиці танцями під звуки волинки... День для цих п’яниць починається з пиття вогненної води. «Вина! Вина!» — кричать вони ще в ліжку. П’ється потім ця отрута чоловіками, жінками, хлопцями на вулицях, площах, по шляхах; а отруївшись, вони нічого після не можуть робити, окрім як спати; а хто тільки приохотився до цього зла, в тому невпинно росте бажання пити».
У цей час у Великому князівстві Литовському була зроблена спроба (невдала, яків деяких інших країнах) поставити вживання спиртних напоїв під контроль. Але влада домоглась лише того, що виробництво і продаж алкоголю стали складати особливу та велику статтю доходу держави.
Офіційно продавати спиртні напої було дозволено тільки в корчмах (шинках, кабаках). Частина корчем належала державі (доходи йшли до скарбниці Великого князя) інші віддавались на відкуп тому, хто більше заплатить, тут прибуток йшов власникам (чим більше вони продадуть горілки, тим більше буде прибуток).ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Корчма (шинок, кабак) — постоялий двір, трактир, харчевня; місце казенного або відкупного продажу спиртних напоїв. Знаходилася звичайно у центрі села, інколи — на околиці, на перехресті доріг. У різні часи за право торгувати алкоголем власники сплачували податки: Великому князю Литовському, королю польському або російському царю. Корчми виконували функції сучасних готелів та клубів. Сюди заходили випити і потанцювати, обмінятися новинами, селяни обговорювали тут приватні й господарські справи, а торговці навіть укладали різні угоди тощо. З поняттям корчма на Україні асоціюються і негативні явища. Пов'язане це з тим, що корчмарі споювали селян і за борги забирали не тільки гроші, а й майно невдах. Тому більшість селян ставилися до корчми, як до ворожбі сили, яка руйнувала сім'ї, ставала місцем не одного злочину. Крім того корчма серед народу вважалась притулком волоцюг. У народних переказах Ті часто пов'язують з чортом та іншою нечистю.
Спочатку корчми належали в основному Великому князю, але литовська шляхта, відчувши всю прибутковість цієї справи, стала звертатися до уряду з проханнями про дозволи на відкриття корчем з правом продажу меду, пива, горілки. Часто шляхта домагалась при цьому і звільнення від збору за право пропінації (тобто виробництва спиртних напоїв). У 50-і рр. XVI ст. видача таких дозволів отримала особливо масовий характер. Після 1569 р. у Речі Посполитій нерідко продаж шляхтою селянам алкогольних напоїв носив примусовий характер, селянин був зобов’язаний у разі свята, весілля, хрестин купувати у свого пана певну кількість горілки, що фактично заохочувало пияцтво. У другій половині XVI ст. у Польщі виробляли так багато горілки, що її стали експортувати у сусідні країни.
З корчмою в українському суспільстві асоціюються дві великі негативні риси характеру людини: пияцтво та гра в карти або кості.
Крім того корчма, серед народу, вважалась притулком волоцюг. У корчмах, як констатує Литовський Статут 1588 р., «уставичне за- бойства, злодейства, розбой и иншие многие збитки деются» (розділ
XIV, арт. 31). Згідно з православними церковними уставами, корчма — це місце, де «безперестанно души погибають без покаяння и без причастя». (Побутова свідомість цілком засуджувала пияцтво згідно з християнською мораллю й, очевидно, під її безпосереднім впливом.)
В Україні корчма — невіддільний атрибут підозрілих людей. Корчмар — «особа легка», що не заслуговує на довіру. Архівні справи свідчать, що у 1587 р. підозрюваного у крадіжках на Володи- мирському ярмарку Яна Циганка люди, які його бачили, характеризували як «чоловіка підозрілого, кграча, корчмаря». У 1591 р. бажаючи образити свого ворога Януша Угриновського, особу цілком поважну, Олександр Семашко, обзиваючи його, називав «корчмарем». У той же час шляхта, як польська, так і українська, вважали корчми й азартні ігри «нормальним» способом життя «лицарського люду».
У XV — XVII ст.ст. у Галичині існувала монополія на виробництво пива. Наприклад у Львові право варити пиво мав кожен міщанин, але тільки для власного вживання і не більш як на протязі двох діб. За цим особливо слідкував цех пивоварів та медоварів. Пиво продавалось у корчмах, шинках на ярмарках, на базарах, вивозилося за межі Галичини.
У XVI — XVII ст.ст. розвиток винокуріння (ґуральництво, медоваріння), пивоваріння та продаж спиртних напоїв продовжувався. Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні і пивоварні були в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток у 2 — 4 рази більший, ніж продаж хліба, від кожного відра — 44%. У XVI ст. неодмінною належністю кожного шляхетського маєтку була ґуральня на 1 — 3 казани. В першій половині XVII ст. поширеним явищем стала ґуральня на 4 — 6 казанів і більше, де працювало в середньому 6 — 8 чоловік. Горілка була однією з головних галузей виробництва шляхетських маєтків. Селянам заборонялося виробляти і торгувати нею.