«Велике княжіння Руське» (1430—1435). Реставрація удільного устрою та його остаточна ліквідація (1440—1471).
Смерть Вітовта в 1430 р. пробудила у православних сил Литви й України сподівання на зміни до кращого. Вони пов’язувалися насамперед з обранням нового князя литовського. Всупереч положенням Городельської унії литовські та «руські» феодали обрали без згоди польського короля великим князем литовським Свидригайла (1430— 1432).
Новий князь одразу взяв курс на державну незалежність Литви, а з нею й України в її складі. Його апарат перестав підкорятися розпорядженням польського короля, почалася заміна польських гарнізонів литовськими. На ці заходи литовської адміністрації та вимогу Свидригайла повернути Литві захоплене поляками Поділля Польща відповіла воєнними діями. В листопаді 1430 р. її війська захопили кілька подільських замків. У відповідь прихильники Свидригайла з місцевої знаті оволоділи Збаражем, Кременцем, Олеськом та іншими містами. Виступи подільської й волинської людності проти польських властей набирали дедалі ширшого розмаху. Для їх придушення Ягайло влітку 1431 р. повів на Україну сильне польсько-шляхетське військо. Ламаючи опір місцевих жителів, військо просувалося вглиб Волині. Захист українських земель очолили князь Федір Несвізький, Богдан Рогатинський та інші феодали. Міщани Луцька під проводом мужнього воєводи Юрші відстояли замок і шкодили полякам в його околицях. Староста Іван Преслужич перетворив Олеський замок на неприступний форпост визвольних сил на Волині. Тут розбилась наступальна міць польського війська. Повстанці мали успіх і в Галичині. Головною запорукою успіху визвольних змагань в Україні влітку 1431 р. стала єдність дій патріотично настроєних кіл українського й литовського суспільств. Перед ними відкривалась реальна перспектива здобуття незалежності для двох держав.Однак орієнтація Свидригайла переважно на українську знать викликала занепокоєння й протест литовських феодалів. Не бажаючи миритися з реальною перспективою втрати українських земель, литовські князі й бояри організували змову, скинули Свидригайла і проголосили великим князем литовським Сигізмунда Кейстутовича (1432— 1440).
Сигізмунд відновив унію між Литвою та Польщею 1401 р., повернув Польщі Західне Поділля й прикордонні міста Олеськ, Ратне, Лопатин та ін. Литва визнала зверхність Польщі. Україна ж відділилась і від Польщі, і від Литви й пішла самостійним шляхом розвитку. Цей період в історії дістав назву «Велике княжіння Русь к е».До Східного Поділля, Волині, Київщини й Сіверщини приєдналися Смоленщина, Вітебщина й Полоцька земля. Почалася розбудова Української держави. На місцях виганялися ставленики польського короля і прибічники великого князя литовського, владу щодалі повніше перебирала до рук українська аристократія. Краківський біскуп з цього приводу писав кардиналу, що Свидригайло в усьому слухається «руських схизматів» і роздав їм найважливіші замки й уряди. Значні успіхи мала українська знать на Поділлі та Волині, де на чолі визвольних сил став брацлавський намісник Несвізький і луцький — Ніс. Свидригайло спільно з німецькими рицарями почав воєнні дії проти Литви. «Велике княжіння Руське» поступово брало гору над метрополією.
Щоб позбавити Свидригайла підтримки національної знаті, Ягайло в 1432 р. видав привілей, яким зрівнював у майнових і особистих правах тих «руських» бояр, що перейшли на бік Сигізмунда, з литовськими боярами-като- ликами. Іншим привілеєм луцькі феодали зрівнювалися в правах з польською шляхтою. Якщо ці привілеї якоюсь мірою влаштовували руських бояр, то князів аж ніяк, і вони продовжували боротьбу до переможного кінця. 6 травня 1434 р. Сигізмунд обнародував новий документ, який значно розширював права й привілеї литовських і руських феодалів. Привілеї 1432 р. поширювалися й на князів. Великий князь зобов’язувався нікого з феодалів не карати без суду, тобто запроваджував елементи правової держави. Після привілею 6 травня 1434 р. руські феодали почали переходити на бік Сигізмунда спочатку поодинці, а потім і групами. Такі переходи активізували жорстокі розправи Свидригайла з не- вдоволеними, його намагання укласти церковну унію й союз з німецькими рицарями.
Ослаблення патріотичних сил незабаром далося взнаки. У вересні 1435 р. під Вількомиром відбулась вирішальна битва між руськими військами в союзі з рицарями Лівонського ордену князя Свидригайла та польсько-литовськими військами Сигізмунда. Руські загони очолював герой гуситських воєн, близький до Яна Жижки князь Сигізмунд Ko- рибутович. У жорстокій січі руське воїнство та його союзники зазнали нищівної поразки. Тільки князів у ній загинуло 13, у тому числі й їхній проводир, 42 потрапило в полон, а сам Свидригайло із загоном «в ЗО муж» втік. Незабаром після цього від князівства Руського відколовся Смоленськ, наступного року Полоцьк і Вітебськ. Ослаблена Україна залишилася віч-на-віч з двома могутніми, вороже настроєними державами. Свидригайло відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя «Великого княжіння Руського» й від’їхав на Волинь. Його приклад наслідувала більшість брацлавських, київських і сіверських можновладців.
Патріотично настроєна меншість руських князів не поступилася національною ідеєю й продовжила боротьбу за незалежність України. Волинські князі Іван і Олександр Чарторийські організували змову руських патріотів і в 1440 р. вбили Сигізмунда. Одразу ж на білоруських, російських і українських землях спалахнули повстання проти Литви. Вони набрали такого загрозливого характеру, що новообраний великий князь литовський Казимир IV (1440— 1492) мусив визнати відновлення Київського й Волинського князівств. Київським князем став син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольгердовича О л е л ь к о (Олександр, 1440—1455), волинським — C в и д р и- г а й л о (1440—1452). Десятирічна визвольна боротьба українських князів і бояр завершилася перемогою. Україна в черговий раз відновила свою національну автономну державність.
В історії удільної України чітко визначилися протилежні тенденції. Перша — прагнення українських князів здобути Україні повну державну незалежність. І друга — намагання литовських правителів ліквідувати українське автономне утворення.
Все залежало від сили й єдності як української громади, так і польсько-литовської унії, яка поступово почала відроджуватися. Після загибелі польського короля Владислава III у битві з турками польська шляхта в 1445 р. обрала своїм королем литовського князя Казимира ΓV. He- затухаюча боротьба руських князів змусила короля в 1447 р. видати новий привілей, який поширював шляхетські воль- ності й привілеї на шляхту усіх земель Великого князівства Литовського. Волинь і Східне Поділля закріплювалися за Литвою. Влада Великого князівства Литовського над українськими землями посилилась.Утворилася коаліція литовських магнатів на чолі з Казимиром ГѴ, яка виступала за негайну ліквідацію автономії українських князівств. Скориставшись із смерті Свидригай- ла, великий князь литовський зайняв волинські міста гарнізонами й в 1452 р. ліквідував Волинське князівство. Краєм став управляти литовський намісник. Князі й бояри Звягеля, частини Мозирщини та Брацдавщини відмовилися підкоритися владі намісника і перейшли під протекцію київського князя. Те ж саме зробила українська знать й інших порубіжних з Київським князівством волинських і подільських земель. Київське князівство знову перетворювалося на консолідуючий центр українського народу. Князь Олелько Володимирович продовжував батьків курс на зближення з місцевим боярством і найповніше задоволення його інтересів. Він широко закріплював за боярами вотчини, вивів їх з-під юрисдикції великокнязівських чиновників, дав ряд привілеїв київським міщанам. Його син Семен Олелькович (Олександрович, 1455—1470) активно підтримував опозиційне польському королеві магнатське угруповання й вважався реальним претендентом на великокнязівський стіл. У своїх діях київський князь використав автономістські устремління південно-західних улусів Золотої Орди й створення в 1449 р. незалежного, дружнього Україні Кримського ханства. Влада київського князя поширилась на південні й південно-західні українські землі. В 50-х роках XV ст. Київське князівство займало величезну територію від гирла Дністра, понад р.
Мурафою й на Північну Київщину. Південний його кордон простягався північніше Очакова до гирла Дніпра, дніпровської фортеці Тавань і далі річками Овеча Вода, Самара, Тиха Сосна й до Сіверського Дінця.Визрівав тісний союз Кримського ханства й України, що було явно небажаним як для Литви, так і для Польщі. Київське князівство перетворювалося на загальноукраїнську державу з тенденцією до самостійності. Литва й Польща з цим не могли миритися. Тому після смерті Семена Олель- ковича в 1470 р. литовські правителі відмовилися задовольнити прохання киян визнати князем брата померлого Михайла й прислали до Києва воєводу Мартина Гаштовта. Це означало повну ліквідацію Київського князівства й зведення його до стану звичайної литовської провінції, з чим не збиралась миритися київська знать, яка двічі не пускала Гаштовта в Київ, і тільки на третій раз воєвода в 1471 р. силою захопив місто. Ліквідацію Київського князівства українська громадськість розцінила як приниження національної гідності, відсторонення від влади місцевої знаті й ще довго бідкалася за тими часами, коли Литва через свою бідність платила Києву данину березовими віниками.