Поразка українсько-литовських військ на р. Ворсклі (1399) й успіхи та невдачі визвольного руху першої третини XV ст.

Позбавлення удільних князів управлінських прав завдало відчутного удару визвольному рухові. Опальні можновладці, хоч і не наважувалися на відкритий збройний опір, дедалі більше виявляли опозиційність до дій великого князя.

ських князів вистачило, щоб підкорити дрібних татарських ханів півдня Правобережної України і вийти до Чорного моря. Але їх виявилося замало для протиборства $ усією Монгольською державою, до якого вдався Вітовт, маючи на меті оволодіти всією Руссю й Московським князівством. Принаймні, таку обіцянку дав йому за допомогу оволодіти золотоординським престолом хан Тохтамиш, скинутий з нього Тимуром. Вітовт пожалував ханові Південну Київ­щину, здійснив кілька походів на Дон, Крим та в інші місця, вивів звідти тисячі полонених татар і віддав їх Тохта- мишу. Для забезпечення свого тилу Вітовт відступив Тев­тонському ордену Жмудь, видав дочку заміж за московського князя Василя Дмитровича й намагався помиритися зі своїм внутрішнім супротивником князем Свидригайлом.

На початку літа 1399 р. військо Вітовта рушило вниз уздовж Дніпра. В його складі переважну більшість становили ополчення київського правителя Івана Борисовича, поділь­ського — Спитка Мельштинського, волинських князів Ос­трозьких, а також татари Тохтамиша, 100 хрестоносців, 400 поляків, загін валаського господаря, дружини смоленського князя Гліба і брянського — Дмитра. Сил було явно замало. Чи не вперше принишкла Україна побачила масу воїнів, озброєних вогнепальною зброєю — пищалями, самостріла­ми й гарматами. Ворожі армії зійшлися в гирлі Ворскли. 12 серпня 1399 р. добре озброєна, але не згуртована спільною метою українсько-литовська армія зазнала нищівної поразки від 100-тисячної армії хана Тимур-Кутлука. У битві загинули 18 князів і тисячі простих воїнів. Сам Вітовт ледве врятувався втечею. Переслідуючи відступаючих, ординці сплюндрували й спустошили Переяславщину, Київщину, Поділля, Волинь, повсюдно зустрічаючи мужній опір місцевого населення.

Після поразки на Ворсклі похитнулися позиції власне Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від кня­зівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі, загострилися відносини з Нов­городом. Все це разом узяте і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на дальше зближення з Поль­щею. За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали

перейти під владу корони польської. Одночасно литовським панам надавалась можливість брати участь в обранні поль­ського короля після смерті Ягайла.

Зростаюче незадоволення української й литовської знаті політикою Вітовта переросло на початку XV ст. у черговий спалах національно-визвольного руху в Україні. Спочатку він охопив тільки Чернігово-Сіверщину й набрав форму відходу незадоволених українських князів і бояр до Московщини. На початку литовсько-московської війни 1406—1408 рр. за Псковську землю до цього вдалися стародубівський князь Олександр Патрикеєвич і син київського намісника Олек­сандра Іван Гольшанський з групою місцевих бояр. На чолі невдоволеної чернігово-сіверської знаті став молодший брат Ягайла подільський і сіверський князь Свидригайло. Його боротьба за великокнязівський престол і державну незале­жність Литви органічно поєднувалась з визвольним рухом української аристократії. Не добившися бажаного з допо­могою Тевтонського ордену та Золотої Орди, Свидригайло в 1408 р. від’їхав до Москви разом із Звенигородським, путивльським, перемишльським князями, а також з багатьма чернігівськими, стародубськими й сіверськими боярами. Це змусило Вітовта припинити воєнні дії, укласти мир з Мо­сковським князівством і владнати стосунки з Псковом і Новгородом.

Патріотично-визвольне піднесення української знаті на по­чатку XV ст. збіглося із загостренням відносин Литви й Польщі з Тевтонським орденом. На початку 1410 р. 100-тисячна ли­товсько-польська армія увійшла до Пруссії. Крім польських і литовських загонів та незначної кількості татарської кін­ноти, у її складі рухалися львівська корогва під блакитним з жовтим левом знаменом, перемишльська — під блакитним з жовтим двоголовим орлом, холмська — під зеленим з білим ведмедем між трьома соснами, три подільські — під білими з сонячними ликами, галицька — під білим з чорною галкою посередині знаменами. Участь у поході взяли також стародубська, київська, кременецька, мельницька, дороги- чинська, берестейська та інші українські корогви. 14 липня 1410 р. під Грюнвальдом союзницька армія слов’янських на­родів ущент розгромила хрестоносців. Збройній експансії Тев­тонського ордену на слов’янські землі було покладено край. Однак визначна перемога не зняла напруження між Поль­щею та Литвою.

Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення ли­товських князів до державної незалежності від Польщі. Щоб остаточно не втратити Литву, Ягайло мусив піти на суттєві поступки Вітовту. В 1411 р. він передав великому князеві литовському відібране у Свидригайла в 1402 р. Західне По­ділля й домігся відмови угорського короля від претензій на Галичину й Поділля. На сеймі в м. Городлі а 1413 р. між Литвою й Польщею було укладено нову унію. Горо­дельська унія визнавала існування великокнязівського пре­столу в Литві. Але обрання великого князя мало контро­люватися і затверджуватися польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви й Вітовта на міжнародній арені. Литовський князь знову звер­тає свій погляд на золотоординську проблему. При його підтримці до влади в Золотій Орді прийшла династія To- хтамиша, після чого Вітовту було неважко закріпитися на Півдні України і в Криму. Узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром князь укріпив системою замків і міст: Хаджибей (нині Одеса, 1415), Каравул на Середньому Дні­стрі, Білгород і Чорногород на Дністровському лимані, Дашів (нині Очаків, 30-ті роки XV ст.), св. Івана й митницю поблизу о. Тавані в пониззі Дніпра та ін. Зміцнювалися фортеці й в глибинних районах України. Здобуті землі Вітовт заселяв не тільки українським людом, а й насильно чи добровільно виведеними з місць проживання татарами, а також кабардинцями, черкесами та іншими вихідцями з Кавказу. Племінник Вітовта Сигізмунд Корибутович з 5-тисячним загоном руських бояр мужньо воював на боці гуситів. Литовські війська руйнували Рязанське й Тверське князівства, безпосередньо загрожували Московському кня­зівству.

Разом з тим Городельська унія фактично позбавила укра­їнську аристократію сподівань на здобуття державної неза­лежності мирними методами. Тривало її відсторонення від вищих адміністративних посад та основних джерел збага­чення.

На перше місце в управлінській системі висуваються крупні бояри. Зростала кількість середнього боярства за ра­хунок князівських дружинників та їхніх нащадків, а також багатих міщан і навіть селян. У цьому випадку вони звіль­нялися від різноманітних повинностей і зобов’язувалися від­бувати військову службу. За це їм надавали різні за розмірами земельні ділянки, які мали назву земель-служб. Кожен з таких бояр мав виступати «оружно й кінно» на війну за першим покликом властей. У противному разі в нього від­биралися земельні наділи. Власник невеликої за розміром землі-служби вирушав у похід тільки «парсуною власною» без помічників, зате на бойовому коні й в лицарському обладунку. Хто мав більше восьми земель-служб, той ви­ставляв вісім озброєних вершників, які називалися почтом.

Ініціатором нового виступу проти Вітовта стали князь Дашко Острозький і Олександр Ніс. У 1418 р. вони зі своїми людьми напали на Кременецьку вежу й звільнили з ув’яз­нення Свидригайла. Повсталі оволоділи кількома замками на Волині, у тому числі й Луцьком. Але маса подільських і волинських князів та бояр не підтримала повсталих. І при наближенні литовських військ Свидригайло відійшов під захист угорського короля. Сигізмунд помирив Свидригайла з його братами й добився для нього чернігівських земель. Кілька років сидів непокірний князь на далекій Чернігів­щині, очікуючи свого часу. З ним чекала українська й пра­вославна литовська знать.