Українське Національне Відродження

У той час, коли російський уряд поступово ліквідував україн­ські освітні, культурні й релігійні осередки й занепадало шкільниц­тво, в Україні появився філософ Григорій Сковорода, що був од­ним з найбільш відомих передвісників українського національного відродження.

Це, що Сковорода понад усе цінив свободу українського наро­ду, чи не найкраще виявляється в його короткому філософічному вірші "De Libertate" ("Про свободу"), в якому він стверджує, що "свобода — це найдорожчий скарб". Закінчуючи цей вірш, він сла­вить гетьмана Б.Хмельницького, як того, що здобув свободу Укра­їні. Він славить гетьмана саме в той час, коли цариця Катерина II наказала не лише зруйнувати Запорізьку Січ, осередок свободи ук­раїнського народу, але саму назву Січі і запорозьких козаків кину­ти у вічне забуття⁴.

¹ Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1962. -Т. 4.- С. 1213.

² Іванис В. Вказ. праця.- С 10.

³ Там же.

⁴ Пільгук І. Григорій Сковорода, художній життєпис.¹- Київ, 1971.- С. 236.

49

У 1759 р. Сковорода був призначений на посаду вчителя по­етики в Харківському Колегіумі, але він часто входив у конфлікт з владою, зокрема з церковною, яка, на його думку, забагато прис­вячувала уваги матеріальним вигодам. Він відмовлявся, коли про­понували висвятити його в єпископи, і негативно ставився до мо­настирського життя.

Сковорода 1769 р. назавжди покинув працю в Колегіумі і про­тягом наступних 25 років, аж до самої смерті восени 1794 p., був мандрівним філософом.

Твори Сковороди ширилися по всій Україні у рукописах І мали великий вплив на його сучасників. Слава Сковороди росла і дій­шла аж до цариці Катерини II, яка здобула собі славу освіченого монарха-автократа. Через післанця вона запросила його пересели­тися до Петербурга, але він відмовився від цієї почесті.

Першим твором, що з'явився друком щойно чотири роки після його смерті, у 1798 p., був філософічний трактат "Нарциз, або піз­най самого себе". Сковорода як поет залишив збірник віршів, писа­них у 1753-1785 роках українською літературною мовою того часу, з деякими елементами народної мови, під назвою "Сад божествен­ных песен" і кільканадцять пісень та фабул, написаних у 70-х pp. здебільша латинською мовою, збірник прозових байок, "Басни харь-ковскія", створених у 1760-70-х pp. Філософічна творчість охоп­лює трактати, діалоги і притчі².

Дев'ятнадцяте століття в історії українського народу — це доба, в якій національне відродження почало набирати певні окреслені форми. Звичайно воно датується 1798 p., але ця дата відповідає дійсності тільки стосовно сучасної української літератури, оскіль­ки тоді з'явилася друком перша частина твору Івана Котляревського "Енеща".

¹ Мірчук І. Історія української філософії //Енциклопедія українознавства (Під гол. ред. Володимира Кубійовича і Зенона Кузелі).- Мюнхен-Нью-Йорк, 1949.- Т. 1.- С. 72.1.

² Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Париж-Нью-Йорк, 1976. - Т. 8. С 2864.

Справжніх початків українського політичного відродження тре­ба шукати раніше, а саме — в половині XVIII ст. Збирання пети­цій серед козацької старшини в останніх роках гетьманування Ки­рила Розумовського, щоб московська влада погодилася на дідичне гетьманство Розумовських, було чи не першим проявом зміни пуб­лічної опінії серед провідної верстви України. Козацька старшина настільки дозріла політично, що не намагалася вже обмежувати геть­манської влади, а навпаки, старалася піднести авторитет гетьма­на¹. Росії це було невигідним і до того як петицію вручено Кате­рині II змушено Розумовського зректися гетьманства. Катерина II, скасовуючи указом 1764 р. гетьманат України, писала в інструкції: "Треба старатися, щоб навіть саме ім'я гетьманів щезло"².

Наприкінці гетьманування К.Розумовського з'явилися два літе­ратурні твори, які також вказують на політичне прозріння козаць­кої старшини. Один із них це "Разговор Великороссии з Малорос-сиею", що його написав перекладач Генеральної Військової Кан­целярії Семен Дівович у 1762 p., коли з приходом на царський трон Катерини II були серед козацької старшини зовсім слушні побо­ювання, що автономії України загрожує небезпека. "Разговор" у добрій віршованій формі дає діалог України з Росією, в якому Ук­раїна доводить права на свою історичну суверенність. Треба ска­зати, що автор зробив цс винятково майстерно і навіть таланови­то, з залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національ­ної правди і гідності, з глибоким розумінням історії України (та Росії), опертим на доброму знанні історичних джерел³".

Другим такого роду твором була поема "Ода на рабство", яку написав граф Василь Капніст на початку 1780-х років, зміст якої різно пояснювали, спершу як протест проти заборони вільного пе­реходу селян на Лівобережній Україні, що рівнялося закріпачен­ню селян царським указом з 3 травня 1783 p., а інші — як протест проти скасування державної автономії України.

У 1798 р. Капніст опублікував комедію під назвою "Ябеда", "яс­краво, майже документально, малює той глибокий моральний роз­клад, який принесла на Україну російська губерніальна реформа і взагалі вся російська централістична політика на Україні. Якщо "Ода на рабство" остерігала проти можливих майбутніх небезпек

¹ Холмсьшй І. Історія України.- Мюнхен, 1949.- С 262.

² Соловьев СМ. История России с древнейших времен.- Москва, I960.- Кн. 6.- Т. 2.- С. 29-30.

³ Оглоблин О. Люди старої України.- Мюігхен, 1959.- С. 17.

⁴ Там же.- С. 63.

50

51

для волі й добробуту України від нівеляційної політики Росії у 1780 pp., то "Ябеда" у винятково сильній сатиричній формі одвер-то кидає своє обвинувачення на підставі страшної картини дійсного стану російського судівництва на Україні¹ й засуджує російську цен­тралістичну політику. Не може бути сумніву, що Капніст не був самотнім у таких протимосковських поглядах.

Намагаючись усунути з пам'яті козацької старшини державно-на­ціональну традицію Гетьманщини, цариця Катерина II перетворю­вала ЇЇ на дворянство московського зразка. У 1785 р. вона видала т.зв. Жалувану Грамоту, якою надавала українській шляхті та козацькій старшині права московського дворянства, але під умовою, що своє шляхетство чи старшинський стан вони докажуть відповідними до­кументами. Так, нехотячи, Катерина II заставила козацьку старшину стати на шлях самопізнання, змушуючи її заглибитися в історію своїх родів, щоб доказати, що вона має право бути рівною у правах і при­вілеях з російським дворянством. Розшуки по архівах за різними до­кументами і грамотами показали не одному членові старшинських родів, що їхні предки складали свої голови на полях боїв за те, щоб жити у вільній козацькій державі, вщ якої у їхній час залишилися вже тільки спомини.

Ці передові старшини, які зрозуміли своє становище, вислали в особі дворянина Василя Капніста посольство до пруського коро­ля Фрідріха II, щоб він допоміг українському козацтву вирватися з "московської тиранії". Хоч це посольство не увінчалося успіхом, але воно є дуже важливою подією в розвитку української політич­ної філософії. Що серед української провідної верстви існувало невдоволення з російської політики в Україні, є ще й інші докази. Одним із них був надзвичайно важливий твір невідомого автора під назвою "Історія Русов". Писаний десь не раніше як наприкін­ці XVIII ст. й не пізніше 1805 p., але віднайдено його в рукописі щойно в 1828 р. Головною ідеєю "Історії Русов" є натуральне, мо­ральне й історичне право кожного народу на самостійний держав­но-політичний розвиток. Головним змістом твору є боротьба ук­раїнського народу проти польського і московського поневолення. У ньому підкреслюється нарушения Москвою тих прав, що були визнані Україні Переяславським договором з 1654 р.

У першій половині XIX ст. "Історію Русов" поширювано в ру­кописах серед провідної верстви українського народу, тобто серед українського дворянства й інтелігенції. "Історія Русов" насправді є радше політичним памфлетом, а не історією, але вона мала ве­ликий вплив на формування державно-автономної ідеї серед то­дішньої української інтелігенції.

Але мабуть таки найважливішим твором, який відіграв дуже важ-

¹ Там же.- С 98.

ливу роль у процесі українського національного відродження, була травестія оригінального латинського твору поета Вергілія під на­звою "Енеїда", що її написав дворянин Іван Котляревський. Важ­ливість її полягає не тільки в тому, що вона написана живою на­родною мовою і започаткувала модерну українську літературу, але також і в тому, що в ній збережені багатющі скарби народної по­езії і пафос козацьких літописів, традиції мандрівних діячів і по­етично-філософської настанови Сковороди¹.

В "Енеїді" Котляревського багато описів, пов'язаних з історични­ми подіями та політичними й соціальними відносинами в Україні того часу, які подані у легкій жартівливій формі, що легко доходили до свідомості читачів. В "Енеїді" Котляревський представив голов­ного героя Енея — козаком, борцем за волю, а римсько-грецьких богів — як українських дрібних панів-поміщиків. "Енеїда" — це пер­ший широкий словник української народної мови і перша енцикло­педія української етнографії,— писав відомий історик української лі­тератури Дмитро Чижевський.— Вона змушувала читача сміятися до сліз, але в той же сам час обзнайомлювала його з українським побу­том, звичаями, ба навіть минулим України. Завдяки Котляревському українська провідна верства, яка тоді підлягала доволі швидкій руси­фікації, віднайшла свою рідну мову, як мову книжки й літератури, а не тільки мову мужика-еслянина. Цей твір був відомий у рукописах ще далеко до того як з'явився друком. "Котляревський на початку своєї творчості став на межі двох епох: минулої Гетьманщини і крі­пацького ладу, заведеного в Україні царицею Катериною И, й обидві ці епохи, з їх побутом, соціальними і становими відносинами, знай­шли широке відображення в "Енеїді", а національне забарвлення і співчуття до долі простого люду мали сприятливий грунт у тогочас­ній літературі"².

. Друга половина XVIII ст. в історії Європи — це доба т.зв. осві­ченого абсолютизму, видатними представниками якого були прусь­кий король Фрідріх Великий, австрійський цісар Йосиф II та мос­ковська цариця Катерина II. Всі вони, хоча й не поступалися ні в чому в своїх правах як монархи, на словах удавали великих лібе­ралів, що перебували під впливом т. зв. французьких енциклопе­дистів Дені Дідро (1713-1784), Франсуа М. Вольтер (1694-1778) та дуже радикального на ті часи Жан Жака Руссо (1712-1778). їхню знамениту "Енциклопедію" частково перекладено російською мо­вою, видав її український учений Яків Козельський (1729-1795), син сотника Полтавського полку, вихованець Києво-Могилянської Ака­демії. Завдяки йому ідеї французьких енциклопедистів знайшли при-

¹ Чижевський Д. Історія української літератури.- Нью-Йорк, 1956.- С. 343.

² Петренко П. //Енциклопедія українознавства (словникова частина).- Т.З.- Париж- Нью-Йорк, 1959.- С 1151.

53

гожий грунт серед українського дворянства, яке не тільки у XVIII, але і з початком XIX ст., за словами одного російського генерала, що служив в Україні (1824р.), "було перейняте ненавистю до Ро­сії", причини якої він бачив у "порушенні прав України". До речі, Козельський один з перших теоретично засудив феодально-кріпо­сницький лад.

Хоча комунікація в другій половині XVIII ст. була дуже слабко розвинена, все ж таки Американська революція 1775-1783 pp., Ве­лика Французька революція 1789 р.;, з її кличами про свободу, рів­ність і братерство, доходили до України, зокрема через Польщу. Польські діячі, такі як Тадей Костюшко, Юзеф Понятовський і Ян Генрик Домбровський, брали участь у французьких наполеонівських війнах. Поляки були добре поінформовані про події у світі, а че­рез них те все доходило й до українців і скріплювало українське національне відродження. Зрештою, ціле Правобережжя України, тобто на захід від Дніпра, яке перейшло під час другого та третьо­го розподілів Польщі (1791 і 1793 pp.) під владу московських ца­рів, залишилося, як і перед тим, у руках польських панів-магнатів. Вони володіли землею і живо цікавилися подіями в західній Євро­пі, а зокрема у Франції, від якої сподівалися допомоги у відбудові Польщі.