Михайло Драгоманов

народився 6 вересня 1841 р. в Гадячому Полтавської губернії, помер 20 липня 1895 μ у Софії, Болгарії. Вче­ний, громадський діяч, публіцист, політичний мислитель. Народив­ся у дворянській родині козацького походження, вчився у Київсько­му університеті, де у 1864 р.

Драгоманов став однією з перших жертв антиукраїнських реп­ресивних заходів російського уряду і в 1875 р. був звільнений з Київ­ського університету. "Громада” доручила йому місію стати її пред­ставником у Західній Європі, і він оселився 1876 р. в Женеві. З допо­могою АЛяхоцького (Кузьми) він видав збірники "Громада” (5 тт., 1878-1882) — перший модерний український політичний журнал, та декілька брошур, переважно російською мовою. Разом з СЛодолин- ським та МЛавликом, що на деякий час приєдналися до нього у Швейцарії, Драгоманов утворив "Женевський гурток”, зародок ук­раїнського соціалізму. Він прагнув привернути увагу європейської громадської думки до тяжкого становища українського народу під царизмом брошурами ("La KttCrature Oulcramienne proscrite par Ie gouvernement russe”, 1878) і статтями у французькій, італійській і швейцарській пресі Драгоманов відігравав видатну роль й серед ро­сійської революційної еміграції; він видавав "Вольное слово” ~~ ор­ган земських лібералів.

У 1886 р. наступив розрив між Драгомановив? та Київською Громадою; остання вважала, що політична діяльність за кордоном може спровокувати наростаючі антиукраїнські репресії, Прийнята Драгомановим на засланні соціалістична позиція розходилася з по­міркованими поглядами членів Громади. Драгоманов рівно ж воро­гував з російськими еміграційними фракціями через свій конститу­ціоналізм і гостру критику диктаторських схильностей та прихова­ного шовінізму російських революціонерів. У Галичині послідовники Драгомаиова (ІФранко, М.Павлик, Остап Терлецький) терпіли від переслідувань з боку аветро-польської адміністрації та остракізму від місцевого клерикально-консервативного українського суспіль­ства. У середині 1880-х рр. Драгоманов опинився в ізоляції і був поз­бавлений фінансової підтримки з боку Громади.

У1889 р. Драгоманов прийняв запрошення на професора у Co- фіївському університеті В свої останні роки він пережив піднесен­ня Русько-української радикальної партії, заснованої у 1890 р. його галицькими послідовниками. Драгоманов був їхнім наставником шляхом інтенсивного листування і писання програмних статей у партійному органі “Народ”. Він також дописував до лондонського місячника “Free Russia” (“Вільна Росія’*), що видавався С.Кравчин- ським (Степняком). Незабаром після переїзду до Болгарії у Драго- манова розвинулася серцева недуга. Він помер і був похований у Со­фії.

Драгоманов розпочав свою наукову діяльність як історик ан­тичного світу і написав “Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит” (‘Питання про історичне значення Римської імпе­рії і Таціт”, 1869). Пізніше він працював у галузі слов’янської, голов­ним чином української етнографії і фолькльору, застосовуючи істо­рично-порівняльний метод. Драгоманов застосовував усну літерату­ру для дослідження історії суспільних ідей на Україні Його основ­ними працями є “Исторические песни малорусского народа” (“Історичні пісні малоруського народу”, підготовлена з ВАнтонови- чем, у 2 т., 1874-1875); “Малорусские народные предания и рассказы” (“Малоросійські народні легенди і розповіді”, 1876); “Нові українські пісні про громадські справи” (1881), “Політичні пісні ураїнського на­броду 18-19 ст.” (у 2 т., 1883-1885).

Драгоманов був видатним політичним мислителем. Він док­ладно займався конституційними, етнічними, міжнародними, куль­турними й освітніми питаннями, а також літературною критикою. Ідеї Драгомаиова представляли собою суміш ліберально-демокра­тичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з по­зитивістським філософським підгрунтям. Під впливом П.Ж.Прудона Драгоманов вбачав кінцеву мету людського поступу як майбутнє встановлення анархії — добровільної асоціації вільних і рівних осіб з усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Він припускав, що цей ідеал може бути досягнутий шляхом федералізму і самоуп­равління громад та регіонів. Драгоманов обстоював пріоритет гро­мадських справ і вільних політичних установ над економічними класовими інтересами та універсальних людських цінностей над виключно національними потребами. Він, проте, вірив, що націо­нальність є необхідним будівельним каменем усього людства, і вит­ворив гасло: “Космополітизм в ідеях та цілях, національність у грун­ті та формах’*.

Драгоманов проголошував себе соціалістом, не підписуючись ні під будь-яку школу сучасної йому соціалістичної думки. Мотивація його соціалізму була етичною: турбота про соціальну справедли­вість і непривілейованих та експлуатованих. Він висунув програму конкретних соціально-економічних реформ (наприклад охоронне трудове законодавство, прогресивний прибутковий податок). Дра­гоманов був переконаний, що в аграрній Україні соціалізм мусить орієнтуватися на селянство. Тому його можна класифікувати як народника у широкому значенні цього слова, хоча він противився деяким рисам російського народництва (таким, наприклад, як вих­валяння селянських бунтів та зневага до ліберальних інституцій західного типу).

Драгоманов продовжував демократично-федералістичну тра­дицію, представлену українським декабристським рухом у 1820-х рр. (Товариство Об'єднаних Слов'ян, членом якого був дядько, ЯДрагоманов) та Кирило-Мефодіївським Братством. Він бажав по­в'язати український рух з прогресивними течіями у сучасному за­хідному світі. Драгоманов жалкував з приводу того, що україн­ський народ не зберіг свою самостійну державу у минулому. Однак він вважав, що політика сепаратизму була нереалістичною, а його філософський анархізм не дозволяв йому розглядати національну державність як мету українського руху. Він переконував своїх спів­вітчизників зосередитись на демократизації і федералізації існую­чих держав — Росії й Австро-Угорщини, що, на його думку, мала б забезпечити достатні рамки для вільного розвитку української на­ції. Він вимагав співпраці з усіма народами Східної Європи, включ­но з Росією. Але Драгоманов настоював на організаційній незалеж­ності українського руху. Він поборював як концепцію "неполітичної культурницької роботи" (якій надавала перевагу у 1880-х роках Київська громада), так й участь українців у російських організа­ціях, які відчужували їх (українців) від свого власного народу.

Своїм баченням Драгоманов схоплював усі етнічні українські землі. Він був першим національним лідером, який відвідав Закар­паття. Драгоманов взяв на себе тривке зобов'язання щодо цього “по­раненого брата". Він вітав систематичну співпрацю серед різних ук­раїнських земель, яка б перетинала державні кордони. Драгоманов пропонував, що до скинення російського самодержавства центром національного руху мала би бути Галичина, де конституційний ре­жим надавав певні можливості. Галицьким українцям, однак, нас­тійно треба було позбутися свого провінційно-клерикального сві­тогляду. Він вимагав секуляризації українського громадського і культурного життя та відокремлення церкви від держави. Вважаю­чи протестантизм більш відповідним для поступу, аніж православ’я або католицтво, Драгоманов проявляв інтерес до появи євангеліс- тських сект на Україні.

Розглядаючи українське питання на широкому тлі, Драгома­нов присвячував багато уваги сусідам України. Стосовно Росії він пропонував спільний фронт поміркованих лібералів і революціоне- рів-соціалістів проти самодержавства, але засуджував терористич­ні методи. Драгоманов запропонував проект конституційної реорга­нізації Росії (“Вольный союз'7 “Вільна спілка”) зі зверхністю зако­ну, гарантіями цивільних прав, регіонально-локальним самоуправ­лінням і рівністю національностей (МВебер хвалив конституційний план Драгоманова за його трактування національного питання). Драгоманов підтримував право національностей на Україні, зокре­ма євреїв, на корпоративну національно-культурну автономію. Він вітав визволення південних слов’ян від турків, але застерігав від царського імперіалізму на Балканах. Драгоманов критикував рівно як гноблення Польщі Росією, так і польські претензії на землі, де більшість населення в етнічному відношенні не було поляками. Він вбачав загрозу для Східної Європи в прусько-німецькому мілітариз­мі, в пихатих територіальних аспіраціях польських “історичних” патріотів та в “якобінізмі” російських революційних груп.

Головними політичними працями Драгоманова є “Переднє сло­во до “Громади”” (1878), “Пропащий час — українці під московським царством, 1654-1876” (написана приблизно у 1878 р., опублікована у 1909 р), ’’Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Историческая Польша и великорусская демократия” (“Історична Польща і вели­коруська демократія”, 1881-1882 рр), “Вольный союз’7“Вільна спіл­ка” (1884 р), “Либерализм и земство в России” (“Лібералізм і зем­ство в Росії”, 1889), “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1893).

Значну частину праць Драгоманова становлять його спогади й епістолярні писання: “Автобиографическая заметка” (“Автобіогра­фічна замітка”, 1883), з “Добавлением” (“Додатком”, 1889 р.) й "Ав- стро-руські спомини, 1867-1877” (1889-1892). Він листувався з МЛав- ликом (7 томів), !Франком (2 томи) і М.Бучинським, В.Навроцьким, Т.Окуневським і Н.Кобринською (з кожним по 1 т.) та ін. Особливе значення має “Архів МДрагоманова: Листування Київської Старої Громади з МДрагомановим, 1870-1895” (1937).

Досі не існує повного видання праць Драгоманова. Його фоль­клорні твори зібрані у книзі “Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство” (у 4 томах, 1899- 1907). Існують також часткові видання його політичних творів: “Собрание политических сочинений М.ПДрагоманова” (Зібрання політичних творів МПДрагоманова, видав Б.Кістяковський, у 2 то­мах, 1905-1906, включає в себе російськомовні писання з еміграцій­ного періоду), “Политические сочинения” (“Політичні твори”, вида­ли ІГревс і Б.Кістяковський, 1908, включають у себе доеміграційні російськомовні писання); “Вибрані твори” (видав П.Богацький, 1937), “Літературно-публіцистичні праці” (у 2 томах, 1970 рік). Єди­не видання західною мовою є “Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings” ("Михайло Драгоманов: Симпозіум і вибрані твори”, видане !.Лисяком-Рудницьким у 1952).

Вплив Драгоманова був найсильнішим у Галичині, де він по­ширювався не лише серед радикалів, але й серед частини народов­ців. На Підросійській Україні його вплив був послаблений конфлік­том зі “Старою Громадою”. Однак його продовжували підтримувати окремі діячі: М.Ковалевський, ЯШульгин, !Шальований, Є.Чика- ленко і Б.Кістяковський. Рівно ж існували розсіяні “драгоманівські гуртки”. Ідеологічна спадщина Драгоманова частково відображена в основній політичній орієнтації Центральної Ради у 1917 році (кон­цепція автономної України у федеративній російській республіці) та певних політичних заходах Центральної Ради, таких як З’їзд на­родів Росії у Києві і національно-культурна автономія меншостей. З політичних партій 1917-1921 років найближчою до драгоманівської традиції була Українська партія соціалістів-федералістів; деякі видатні соціалісти-революціонери (МДИаповал, Н.Григоріїв) “від­крили” Драгоманова лише на вигнанні, У міжвоєнну добу мала міс­це реакція проти нього серед українців поза межами CPCP — сим­птом загального “повороту вправо” в українській політиці. Репре­зентативні публіцисти інтегрального націоналістичного руху (ДДонцов, М.Мухин) атакували Драгоманова, обтяжуючи його мо­ральною відповідальністю за поразку українських змагань за са­мостійність. На Радянській Україні у 1920-х роках розпочалися пев­ні об’єктивні наукові дослідження про Драгоманова (ДЗаславсько- го та інших). З приходом сталінізму Драгоманов був засуджений як “дрібнобуржуазний ліберал” й “український націоналіст”. Після більш ніж 30-річного проміжку часу, у післясталінський період се­ред підрадянських українських інтелектуалів виступило наверх но­ве зацікавлення Драгомановим, яке досягло вершка виданням у 1970 р. його вибраних праць. Автори, які писали про Драгоманова у порівняно ліберальні 1960-і роки (РІванова, І.Романченко, В.Соку- ренко та ін.), проявляли обережність для загущування тих рис його думки, які були несумісні з радянською ідеологічною ортодоксією. Не зважаючи на те, відродження драгоманівських досліджень було осуджене на початку 1970-х років (’’Комуніст України”, 1972, N їй. У країнах соціалістичного блоку дослідження про Драгоманова ве­дуться ПАтанасовим (Болгарія) й Е.Горновою (Польща).

БІБЛІОГРАФІЯ

Павлик М.Михайло Петрович Драгоманов 1841-1896. Єго юбилей, смерть, автобіог­рафія і спис творів. —Львів, 1895.

Франко L Суспільно-політичні погляди МДрагоманова// Літературно-науковий вістник. —Серпень 1906.

Передмови Б.Кістяковського до паризького (1905-1906) і московського (1908) видан­ня творів Драгоманова.

І^ушевський М. З починів українського соціалістичного руху: Мих. Драгоманов і женевський соціалістичний гурток. — Відень, 1922.

Заславський Д. М.ПДрагоманов: Критико-биографический очерк.-Киев, 1924. Україна, 1926.—N 2-3 (число присвячене Драгоманову).

Возняк М. До історії місії Драгоманова/ / Україна.—1929.—N1-2.

Заславский Д. МП. Драгоманов. К истории украинского национализма—Москва, 1934.

Mytziuk О. Die politischen und Sozialokonomischen Anschauungen Drahomanivs// Jahrbiicher fur Kultur und Geschichte der Slaven (Neue Serien). —11 (1935).

Doroshenko D. M_tDrahomanov and the Ukrainian National Movement// Slavonic Review. —April 1938.

Rudnytsky LI* Drahomanov as a Political Theorist// Mykhaylo Drahomanov: A Symposium and Selected Writings/ The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.--Vo 1.2, N L-NewYork, 1952.

Заславський Д, Романченко I. Михайло Драгоманов. Життя і літературно-дослід­ницька діяльність,—Київ,1964.

Атанасов П. Роль М.ПДрагоманова у зміцненні українсько-болгарських зв’язків// Український історичний журнал.—1965,—N 9.

Пизюр Є. Конституційна програма і теорія МДрагоманова// Листи до приятелів (Філадельфія).—1966,—N 8-10.

Сокуренко В. Демократические учения о государстве и праве на Украине во вто­рой половине XIX века (МДрагомангав, СПодолинекий, О.Терлецкий).-Львов, 1966. Homowa Е. Ocena daialalno⅛d Michaia Dragomanowa w ħistoriogτafii Ukraiftskej₁ rosyjsldej і polskiej.-Opole, 1967.

Rudnytsky LL Mykhaylo Drahomanov and the Problem of Ukrainian-Jewish Relations// Canadian Slavonic Papers.—1969.—N 2.

Іванова P. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України,— Київ, 1971.

Одарченко П. Наукова діяльність Михайла Драгсманова // Сучасність,—1972.—N 7-8.

Hornowa Е. Problemy ρolskie w tw6rczc'оптимізм щодо української справи, не зважаючи на часто надзвичайно сувору кри­тику поточної української дійсности.

Упродовж 18 і 19 століть Україна крок за кроком щораз більше відхилялася від первісного шляху й відставала від Европи. Причина цього — її прилучення до Росії. В соціяльно-економічній ділянці московський вплив був відповідальний за відновлення на Україні скасованої козацькою шаблею кріпацької неволі. Щоправда, по справедливості доводиться ствердити, що в самому становому ус­трою козацької держави були зародки пригнічення посполитого се­лянства; але без опертя, що його рідна реакція знайшла собі в Мос­кві, ці зародки не були б встигли в такій мірі розвинутися. Той же зовнішній натиск привів до зламання виборного управління, почат- ків всенационального представництва та індивідуальних вольнос­тей, що їх посідала козацька Україна. Не менше фатальними вияви­лися наслідки російського підданства в культурній ділянці За сто років, від половини 18 до половини 19 віку, число народних шкіл та кількість грамотного населення зменшилася не тільки релятивно, але навіть абсолютно. Ще у 18 віці Україна була носієм культури на всю імперію. Українські діячі, виховані у своєму краю в дусі євро­пейської культури, внесли велетенський вклад у діло зреформуван- ня та європеїзації Росії Зате в 19 віці Україна перетворюється на глуху провінцію, відгороджену від світу російським державним кор­доном, немов непроходимою стіною, а свіжі європейські подуви долі­тають до неї не прямо, а крізь далеке петербурзьке вікно. Підводячи підсумки російському пануванню на Україні, Драгоманов здефінію- вав його двома словами: “пропащий час".

Ненормальність та неморальність сучасного становища Украї­ни бачив Драгоманов, крім ізоляції від світового культурного посту­пу, передусім у тому, що максимально хіба лише 5 процентів тих, що жили на Україні і коштом українського народу, що у великій біль­шості з нього ж таки вийшли, людей вищих верств, визнають прина­лежність до свого народу, говорять його мовою і працюють на його користь. Таким чином український народ, у порівнянні з іншими бездержавними народами, подвійно окрадений і скривджений: не тільки у відношенні державно-політичному, але й в соціяльному. Обом своїм сусідам, Росії й Польщі, платить Україна найстрашнішу данину крови: постійний відплив суспільно активних елементів в сусідські національні організми.

Для ілюстрації цих поглядів Драгоманова важливе його лис­тування з Желябовим. Желябов, українець з походження, що на по­чатку 1870-их років побував в українських гуртках та зберіг на все життя певні симпатії до українства, став згодом вождем російської терористичної партії “Народная воля”. До Драгоманова, що тоді пе­ребував на еміграції в Женеві, звернувся Желябов з доручення пар­тії, прохаючи його, як відомого на всю Росію із безкомпромісової чесности ліберала й поступовця, перебрати на себе збереження ар­хіву “Народної волі”. При цій нагоді пригадав Желябов Драгомано- ву їхні раніші особисті зустрічі. Желябов, намагаючись відхилити давній закид Драгоманова щодо помилковости переходу до росій­ської діяльности, вжив аргументу, що, мовляв, нема такого сильного українського руху, на який міг би орієнтуватися революціонер: ніде не видно українських феніїв (ірландські націоналісти), українсько­го Парнеля (видатний ірландський політик другої половини 19 в.). Прямо відписати Желябову Драгоманов не мав уже тоді змоги, але відповідь дав він у коментарі до опублікованого в пізнішому часі листа Желябова. Своїм полум’яним патосом, що виходив з глибини серця, незвичайно влучною аргументацією, ця відповідь Драгомано­ва належить до найкращих документів української свідомости ми­нулого століття: не має права посилатися на неіснування рідних феніїв та Парнелів той, хто мав би обов’язок сам стати за такого феніл.

Тепер можемо збагнути сенс гасла Драгоманова, що “поганий той радикал на Україні, який не став свідомим українцем”. Не сміє називати себе поступовцем та народолюбцем той, хто абстрактно говорить про свою прихильність до простого люду, а на ділі відвер­тається від реального українського народу, серед якого та з якого він живе. Ще одне треба тут додати: Драгоманов уважав, що в річи­щі широкого національного та соціяльного визвольного руху є місце для всіх людей доброї волі, для всіх груп населення, поскільки вони тільки не мають паразитарного характеру. Не підкидаючи, очевид­но, ні промислового робітника, ні селянина-бідняка, Драгоманов не хоче зрікатися співпраці ні з “куркулем” (заможним хліборобом у Полтавській та Чернігівській губерніях, що до його козацької тра­диції треба відгукнутися), ні з інтелігенцією (роля якої, як просві­тительки громадянства, особливо важлива), ні з бч ржуазією (голов­ним двигуном новітнього економічного розвитку), ні навіть з дво­рянством (яке може прислужитися тим, що в самодержавній імпе­рії має релятивно найбільшу свободу рухів та найбільші корпоративні права). Як бачимо, розуміння демократизму у Драго­манова інакше, ніж в українських соц’ялістичних партій пізнішої революційної доби 1917-1920 років, які звужували соціальний фун­дамент УНР до тяв. трудових шарів, викидаючи за борт національ­ного життя інші групи населення

Але повертаємося до вихідної точки, себто до погляду на ук­раїнський історичний процес. Переповіджені думки Драгоманова значно відбігають від думок його сучасників; зате доводиться виз- нати їх за доволі близькі до наших сучасних. Перспектива, що в ній бачено українську історію, перейшла в 19 ст. дві фази. Перший пе­ріод — це доба романтичного захоплення та возвеличення козацтва, репрезентована в науці Маркевичем, Срезневським, в літературі Го­голем (’’Тарас Бульба”), молодим !Левченком та кирило-методіївця- ми. Друга доба — позитивістична, що її найвидатніші представники Антонович і Лазаревський, була може аж надто сурова в оцінці рід­ної бувальщини. Цей перелом пережили в собі вже колишні кирило- методіївські братчики. Костомаров симпатизував масовим україн­ським народним рухам, козаччині й гайдамаччині; але всі держав­отворчі якості скупчувалися, згідно з його інтерпретацією, в "пів­нічній Русі”. Найвиразніший перескок в історичних оцінках зробив Куліш, що від оспівування козаччини перейшов до похвал Москві, Польщі й навіть Туреччині. Нарешті, історики-позитивісти немов спеціалізувалися у випорпуванні слабостей у староукраїнських по­рядках та в демаскуванні здогадних шкурницьких мотивів у поста­тях нашої історії Драгоманов рівно далекий від обох крайностей. Він сам говорив про себе, що легкість поверхового, чуттєвого захоп­лення не лежить у його натурі. Він бачив пластично все лихе в ми­нулому й сучасному українстві. Але не менше противний був йому національний мазохізм. Він докоряв історикам-народникам, зокре­ма Лазаревському, за те, що під російською» цензурою їм вільно дос­хочу гудити Виговських, Мазеп, Полуботків, — але вони мусять мов­чати про злодіяння Петра й Катерини. Таким чином, коли тільки обмежуватися висвітлюванням кривд і неправд, які бували в Геть­манщині чи Запоріжжі, але залишати їх без порівняння з тими по­рядками, що в той час взагалі панували в світі, а зокрема в наших сусідів, — тоді образ рідної історії мусить вийти спотворений, немов у кривому дзеркалі.

У народів поневолених, покривджених долею, національне по­чування має нахил ставати наболілим місцем психіки. Проявляєть­ся це в хитаннях між крайностями. Люди або зневажають, ос­міюють, принижують усе рідне, або перекидаються у протилежність, у шовіністичний дурман, що під його впливом заперечують об'єктив­ні вартості, якщо вони тільки не є специфічно "свої". Не раз такі комплекси національної меншевартости та національної мегалома­нії співжиють в одній душі, ~ дивне видовище для стороннього гля­дача. Поставу Драгоманова можна вважати в цьому відношенні за зразкову. Далекий від усяких патріотичних самообманів, завсіди відкритий на позитивні вартости чужини, критичний нарівні до свого й чужого, — при цьому він твердо знав і вірив, що український народ має природні дані для вільного існування і в зміненій обста­новці він міг би заняти гідне місце у вселюдському історичному про­цесі.