II. ВІДНОШЕННЯ ДО СУСІДІВ НА ТРЬОХ ФРОНТАХ

Поділи, які зліквідували стару польську Річ Посполиту, ство­рили рівночасно міжнародну польську проблему. Ця проблема, пе­реходячи в 19 ст. різні перипетії, постійно мала за вихідний пункт державну, історичну Польщу в її передподілових кордонах.

Величезна заслуга Драгоманова — і тут один з пунктів, де іс­торія виправдала його якнайповніше, — це розірвання усієї цієї па­вутини плутаних понять. Спосіб для цього надзвичайно простий і нині здається самозрозумілий, але для його відкриття треба було небуденної політичної інтуїції: розрізнення Польщі історичної й ет­нічної Драгоманов вказав на те, що польська й російська націо­нальна територія ніде не стикаються, отже, в дійсності боротьба обох суперників ведеться за чужі, українські (а також литовські й білоруські) землі, що на них ні один з них не має права. Безумовно, допомогла Драгоманову до цього подвигу політичної думки його наукова спеціальність — етнографія. В етнографії здавна знали, де живе справжній польський народ і які його границі Але перенесен­ня цього наукового пізнання в політичну область являється вели­ким досягненням Драгоманова.

Драгоманов уважав, що посягання Польщі на українські землі було нещастям для обох народів. Щодо України, то для з'ясування її охоти чи неохоти належати до Польщі не треба ніяких плебісци­тів. Досить таких кривавих “плебісцитів" було в українській історії: великі козацькі війни 17 стол.; участь українців у розділах Польщі (малоросійські політики в Петербурзі зверху та повстанці-гайдама- ки в терені знизу), однодушна ворожа постава населення до поль­ських спроб у 1830-1831 і 1863 роках.

Розв'язка польського питання уявлялася Драгоманову в тому, щоб покінчити з фантомом історичної Польщі та змусити поляків задовольнятися реальною, себто етнічною Польщею. У цих границях Польща має право на вільний національний розвиток та, якщо за­хоче, на самостійність. А втім є сумнівне, чи поляки, замість такої малої і з природи речей слабої власної державности не воліли б по­годитися на якусь- ширшу східноєвропейську федерацію; але це дальше питання, що його мусять вирішити самі поляки. Лишається ще справа польських меншостей на схід від суцільної польської те­риторії. їм прислуговує право на культурну автономію. Ці польські меншості на українських, білоруських і литовських землях, диспо- нуючи поважними кадрами освічених, талановитих людей, могли б надзвичайно прислужитися справі свободи й поступу, відраджуючи бодай частину своїх сил для визвольної діяльності серед автохтон­ного населення.

Такі думки Драгоманова про один фронт українських зовніш­ніх взаємин.

Другий фронт — це південний, чорноморський. У нинішній сві­домості українця він посідає відносно мале місце, Не так було в дав­нину, коли відношення до південних сусідів, Візантії, Болгарії, піз­ніше Туреччини, також до різних степових народів, безперечно, стояло в центрі уваги. Історично-етнографічні студії Драгоманова добре йому тут стали в пригоді. Він бачив, наскільки грізною була татарсько-турецька небезпека в минулому. Знищення Кримської орди та залюднення за нецілих сто років велетенської смуги степо­вих просторів від Дунаю до Кубані являє собою для майбутности України діло вирішального значення.

Назагал не досить відомо, що київська Стара Громада, що до її провідників належав Драгоманов, у свій час живо цікавилася т.зв. “східнім питанням”. Коли з 1875 року загострювалися на Балканах конфлікти між османською владою та тубільним населенням, Ук­раїна перша між усіма частинами Російської імперії дала почин до збіркової акції на користь слов’янських повстанців та до висилки добровольців. Українські гуртки сильно втягнулися до цього діла. Члени Громад брали активну участь у київському та одеському до- помогових комітетах, а Стара Громада (провідна клітина україн­ського руху) видавала пропаґандивнї брошури та вислала була до Беоґрада, крім значніших грошових пожертв, агента для зв’язку з місцевими сербськими колами та для агітації серед добровольців з Росії. Декілька молодих українських діячів побувало тоді на Бал­канах.

Драгоманов був чи не головною пружиною, що штовхала полі­тику Старої Громади в цьому напрямі. Однак мотиви були в нього не зовсім ті самі, що в більшості його товаришів з Громади. Для них справа здавалася важливою з тієї ж причини, що й для всієї посту­пової Росії, яка захоплювалася тоді Східнім питанням: вони надія­лися, що зовнішня війна доведе до змін у внутрішньому правлінні Росії. Один приятель писав тоді Драгоманову, що треба сподівати­ся, що добровольці Балканської війни відіграють у розвитку Росії ту саму ролю, яку французькі учасники американської визвольної війни згодом відіграли у Французькій революції.

Поділяючи цю загальну настанову ліберальної інтелігенції, Драгоманов все-таки добачав у східньому питанні перш за все спе­цифічно українські національні цілі.

Нарешті, третій — найважливіший — зовнішній фронт Украї­ни, російський. Як ми вже сказали попередньо, добу приналежнос- ти України до Росії вважав Драгоманов “пропащим часом", що тяжко і фатально заважив на соціяльному і культурному розвитку народу. Однак, з другого боку, прилучення України до Росії не було випадком. Чому з усіх калейдоскопних змін у політиці гетьмана Богдана саме московський союз виявився тривалим? Чому саме ши­рокі народні маси схилялися в 17-18 стол. до московської орієнтації?

Відповідь Драгоманова на цю проблему вдумлива й оригіналь­на. Два великі національні завдання стояли перед українцями в се­редню, козацьку добу історії: відпір польській загрозі від заходу та відвоювання степів на півдні. Обидва ці завдання були направду всенародні, себто вони жили не в змінливих комбінаціях козацьких політиків, але відчувалися всіми верствами й станами, всією народ­ною гущею. Доказ на те: боротьба з турками й татарами — ясир, чорноморські походи, з одного боку, та шляхетський глум і насиль­ства та протипольські бої — з другого, запечаталися глибоко в на­родній пам’яті, наповнили собою козацький епос. Зате заходи Ви- говського, Дорошенка, Мазепи, Орлика не знайшли собі відбиття ні в думах, ні в піснях, або як знайшли, то негативне.

Не вміючи дати ради рівночасно на заході та на півдні із труд­нощами свого природного становища, українці 17 і 18 століть готові були йти на поступки Москві. На зруйнування Січі, на скасування автономії Гетьманщини не прийшла реакція у вигляді якоїсь націо­нальної революції. Але ж бо в цей самий час відбувалися: ліквідація Кримського ханства, що відкрило для заселення велетенські степові обшири, та поділи Польщі, цей давній постулат української політи­ки з заповіту Богдана Хмельницького.

Драгоманов передбачав, що щойно в його дні (себто в другій половині 19 стоя.), із невдачею польського повстання 1863 року (що підрізало корені польській гегемонії на Правобережжі) та із Бал- канською війною 1877-78 років (яка покінчила з Туреччиною як єв­ропейською потугою), насувається, поки що майже непомітно, новий рішучий злам в українській історії: справи, що на протязі трьох чи чотирьох століть стояли на драбині вартостей на першому місці, робляться менш чи більш “очищеними питаннями” та сходять униз, зате тепер висувається на чоло справа упорядкування українських взаємин з Росією. Драгоманов, як відомо, вірив у те, що українсько- російські відносини буде можна наладнати на основі “вільної спіл­ки”, себто перебудови Російської імперії на федерацію вільних наро­дів. Але основна теза про центральне значення російської проблеми в українській політиці залишалася дійсною навіть у тому випадку, коли історичний розвиток допровадив до іншої розв’язки, ніж та, що її пропонував сам Драгоманов.

Не хочемо на цьому місці зупинятися на критиці поглядів Дра- гоманова про суть українсько-російських взаємин. Зауважимо тіль­ки, що існує цікавий паралелізм у думках на цю справу між лібера­лом і соціялістом Драгомановим та теоретиком українського кон­серватизму Липинським. Обидва мислителі стоять на тому, що ви­хідні позиції для розгорнення російського фронту української політики можуть бути дані тільки при передумові попереднього “очищення” інших проблем, західньої та південної. Додаймо, що іс­торичні факти, мабуть, виправдали тези наших теоретиків, бо допі­ру від 1917 року боротьба на протиросійському фронті набуває що­раз більшого посилення, якого вона раніше ніколи на мала в ук­раїнській історії.

Радянський біограф Драгоманова Д.Заславський підкреслює, що він був перший на всю Росію між публіцистами лівого табору, що широко цікавився закордонно-політичними проблемами. Його роз­відки й статті, де стільки говорилося про Галичину, Австрію, Бал­кани, відкривали новий і невідомий світ російській поступовій гро­мадськості, яка здавен-давен жила засклеплена в колі внутрішніх зацікгЕлекь, що оберталися довкола державно-устроєвої та со­ціальної реформ, чи пак революції. Драгоманов вказував цій публіці на взаємозалежність між зовнішньою й внутрішньою політикою. Ко­ли ж на таке становище стає Драгоманов навіть у розвитку росій­ської публіцистики (яка багатша за нашу), то тим більше значення має його вклад у скарбницю української політичної думки.