ФРАНЦІШЕК ДУХІНСЬКИЙ І ЙОГО вплив НА УКРАЇНСЬКУ ПОЛІТИЧНУ ДУМКУ

Францішек Духінський — майже невідома історична постать. Навіть ті декілька вчених, які протягом останніх десятиліть вияв­ляли інтерес до його особи, не усвідомили його ролі в українській інтелектуальній історії.

Францішек Генрик Духінський¹ народився 1816 р. в збіднілій польській шляхетській родині на Правобережній Україні². Учився в середніх школах у Бердичеві й Умані, які належали орденам карме­літів і василіан відповідно. У1834 році поселився в Києві, де протя­гом наступних дванадцяти років заробляв на прожиття вчителю­ванням у родинах польських аристократів. Духінський дуже зрід­нився зі стародавньою українською столицею; пізніше свої праці польською мовою він часто підписував ¹Duchinski Kijowianin**, а французькою -∙ ¹¹Duchinski de Kiew**. У1846 р. він нелегально виїхав із Російської імперії на грецькому кораблі, який відпливав з Одеси. Прибувши до Парижа, Духінський зблизився з **некоронованим ко­ролем польської еміграції” князем Адамом Чарторийським. У газеті Чарторийського ¹¹Trzeci Maj" (1847-1848 рр.) Духінський, окрім де­кількох програмних статей, опублікував повідомлення про арешт і судову розправу царської влади над членами Кирило-Мефодіїв- ського Братства в Києві³. Духінський належав до гуртка '^україн­ських” співробітників князя Чарторийського. Двома іншими члена­ми гуртка були Міхал Чайковський (1804-1886) і Іполіт Терлецький (1808-1888). Кожен із них був сам по собі цікавою особистістю. Як і Духінський, вони походили з правобережної польсько-української шляхти й дотримувалися виразної українофільської орієнтації⁴. Під час революції 1848 року Духінський був представником Чарто­рийського в Італії, а також їздив до Сербії.

Ці твори грунтувалися на расовій філософії історії¹⁰. Духін­ський поділяв усе людство на дві великі групи: “арійці" (або індоєв­ропейці) і “туранці” До другої групи він відносив фіно-угрів, тюрків, монголів, китайців і навіть семітів, африканських негрів, американ­ських індіанців та австралійських аборигенів. Згідно з Духінським, основна різниця між двома расовими групами полягяє в тому, що арійці є осілими землеробами, а туранці — переважно кочовиками. Ця відмінність стосується всіх сторін соціального і культурного життя, і її не можна викоріняти. Не дивно, що всі позитивні риси, наприклад, любов до свободи і здатність до інтелектуальної твор­чості, Духінський приписував арійцям, а негативні — туранцям.

Ці універсально-історичні поняття послужили інтелектуаль­ною системою відліку для розгляду тих питань, які його по-справ­жньому цікавили. Духінський був одержимий проблемою польсько- російських відносин, у якій вирішальну роль він визначав Україні.

Русь — це сильніша і доблесніша Польща і що [майбутнє] польське повстання не матиме успіху, якщо не почнеться на Русі”¹¹.

Духінський пояснював польсько-російський конфлікт з расо­вого погляду. Для нього Польща представляла арійську расу, a Moc- ковщина-Росія — туранську. Звідси випливала теза про расову, (а відповідно ії культурно-політичну) єдність Польщі та Русі-України. Згідно з Духінським, арійська Європа простягається аж до Подніп­ров'я. Цей європейський регіон охоплює Україну (для якої він послі­довно застосовує термін “Русь”), Білорусь, Литву, балтійські землі, район Смоленська та територію колишньої республіки Великий Новгород. Далі на схід лежить чужий туринський світ, який геогра­фічно відповідає Поволжю. Духінський категорично заперечував слов'янський характер російського народу: "Москалі не є ані слов'я­нами, ані християнами в дусі [справжніх] слов'ян та інших індоєвро­пейських християн. Вони залишилися кочовиками до наших днів і залишаться кочовиками назавжди"¹². Він твердив, що москалі, по суті, більше споріднені з китайцями, аніж зі своїми українськими чи білоруськими сусідами. І навпаки — ці останні ближчі до ірлан­дців і португальців чи до європейських поселенців в Америці, аніж до москалів.

Духінський уважав за велику помилку починати історію Мос­ковщини зі слов'ян Києва і Новгорода, а не з фінських племен По­волжя. Всупереч твердженням російських істориків, заявляв він, ні­коли не було масової міграції слов'ян із Дніпра на Волгу, і Москов­ське царство не можна вважати продовженням чи законним спад­коємцем Київської держави. Прийняття правителями Московщини назви "Росія" — історична узурпація.

Духінський представляв історію українсько-російських відно­син (в його термінології — русько-московських відносин) як постій­ну конфронтацію: починаючи від Володимира Великого (який під­корив волзькі племена), через сплюндрування Києва суздальцями в XII ст., аж до часів Мазепи й самого Духінського. Війни польсько- литовської Речі Посполитої проти Московщини були продовженням попередніх конфліктів русичів Києва й Новгорода з Суздалем і Мос­квою. Він уважав неправильним твердження, що москалі правлять Малоросією (Лівобережною Україною) з добровільної згоди цієї країни. Насправді Переяславська угода, укладена 1654 р. між геть­маном Богданом Хмельницьким і царськими послами, встановлюва­ла лише вільні зв’язки між Малоросією та Московщиною, аналогічні до відносин між Волоським і Молдавським князівствами й Осман­ською Портою. “Москалі правлять Малоросією внаслідок їхньої пе­ремоги над нею 1708 р. [так у Духінського] у битві під Полтавою”¹³.

Зворотною стороною цього нібито вічного українсько-росій­ського конфлікту, твердив Духінський, є органічна єдність україн­ців і поляків. Доказом цього була, мовляв, сама назва полян слов’ян­ського племені біля Києва, яку він уважав тотожною з назвою “по­ляки”. Ця первісна єдність слов’ян Вісли та Дніпра була тимчасово розірвана варязькою династією Рюриковичів і татарською навалою, але, на щастя, відновлена в XIV столітті під зверхністю династії Ягелонів. Всупереч очевидному Духінський твердив, що поляки й українці не розділені ні мовою, ні релігією.

“Потрібно включити до польської історії все історичне минуле Литви і Русі... Середньовічна історія Польщі до об’єднання її народу у XTV ст. належить сьогодні всім жителям Польщі, так само як провінційні історії князівств і королівств, що існували у Франції до XV ст., належить сьогодні всім жителям Фран­ції”¹⁴.

Своєрідно поводився Духінський з історичними фактами, які не вдавалося легко узгодити з його концепцією визначеної Прови­дінням польсько-української злагоди. Особливо це стосується його трактування великого козацького повстання проти Польщі в XVII столітті: козаки не були справжніми слов’янами, а ослов’яненими татарами, і козацькі банди насправді гнобили українське селян­ство¹⁵. Проте Духінський одразу забуває “туранство” козаків, коли мова заходить про їхню боротьбу з Москвою. Він схвально відгу- кується про повстання Мазепи проти Петра І. Таким чином, для Ду­хінського козаки були лихими “туранцями”, коли воювали проти Польщі, але добрими “арійцями", коли виступали проти Московщи­ни.

Було б спокусливо начепили на Духінського ярлик поляка-на- ціоналіста, що бажав відновити польське панування над Україною і переманити українців на бік Полиці в її боротьбі проти Росії. Однак така інтерпретація не справедлива щодо його позиції. Не може бу­ти жодного сумніву в тому, що він щиро любив свою українську батьківщину і вірив у рівноправне партнерство і братерський союз слов’ян з-над Вісли та Дніпра. Духінський рішуче виступав проти польського етнічного націоналізму як “мазовського провінціоналіз- му”¹⁶.

Духінський зі співчуттям, а навіть з якимось ентузіазмом спос­терігав за тогочасним українським національним відродженням. У його працях часто знаходимо покликання на історично-політичний трактат “Історія Русів”, написаний близько 1820 і опублікований у 1846 р., “в якому яскраво зображено ненависть Малоросії до Moc- кви”¹^, на діяльність українських письменників і вчених, наприк­лад, на публікацію козацьких літописів; на намагання дворянства Чернігівської та Полтавської губерній зберегти, на противагу цен­тралізаторській політиці Миколи І, традиційний кодекс цивільного права, тяв. Литовський статут. Духінський був перший, хто в поль­ській емігрантській пресі повідомив про розгром Кирило-Мефодіїв- ського Братства. Щоправда, часом твердження Духінського про ук­раїнський рух були перебільшені, але це траплялося тоді, коли у своїх думках він видавав бажане за дійсне. Так, він переконував французьких читачів: Тоголь і Шевченко зовсім не москалі. Вони малороси і першими палко протестували проти московського пану­вання над Малоросією. Вони мріяли про повну самостійність цієї країни”²⁰. Це тведження доволі точно характеризує національно- політичну позицію Шевченка, але навряд чи справедливе щодо по­зиції Гоголя!

У своїй історично-політичній теорії Духінський обстоював ідею загальноєвропейської федерації, очолюваної Францією і спрямова­ної проти Росії. Щоб посприяти формуванню такої європейської спільноти, він прагнув загасити тліючу німецько-польську воро­жість. Згідно з Духінським між німцями і поляками немає підставо- вої расової несумісності. Протягом століть два народи мирно жили біч-о-біч, і в конфліктах минулого брали участь тільки окремі ні­мецькі держави (як, наприклад, Тевтонський орден чи Пруссія Фрідріха Великого), а не німецька нація в цілому. На жаль, після 1848 року німецько-польські відносини загострилися, але ця напру­женість мала зменшитися, “щойно поляки та німці збагнуть ті не­безпеки, які загрожують їм зі Сходу”²¹,

За словами самого Духінського, все життя його надихала одна провідна ідея, що її він сформулював у зверненні, адресованому на­родам Європи: Ηa Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Мос­кви на захист своєї європейської цивілізації*”²².

Погляди Духінського творять курйозне сплетіння очевидних помилок і доктринерських перекручень, перемішаних зі справ­жньою прозірливістю. Розплутування ниток цього клубка виходить поза межі даної статті. Натомість я розглядатиму теорію Духін­ського як ідеологію, історичний вплив якої можна оцінити неза­лежно від того, чи витримує вона наукову критику.

Наприкінці 1850-х і протягом 1860-х років прихильники Духін­ського з'явилися серед французьких інтелектуалів: Еліа Реньйо, ПІарльє де ІПтейнбах, МБрульє (декан факультету природничих наук університету в Діжоні); історик Анрі Мартен (автор популяр­ного підручника з французької історії) і мандрівник, географ, ет- ноіраф Огюст Вікенель²³ Додамо також політика й економіста Ka- зіміра Делямара (1796-1870), члена правління Французького банку і видавця газети “La Patrie” (’’Батьківщина”), який “став завзятим апостолом ідей Духінського”²⁴. У 1868 році Делямар опублікував брошуру, адресовану Законодавчим зборам (Corps Idgislatif) Фран­цузької імперії, в якому запропонував перейменувати кафедру сло­в’янської мови й літератури Коллеж де Франс на кафедру “слов’ян- ських мов і літератур”: така множинна форма мала “знищити [російський] панславізм у його основі”²⁵. Ініціатива Делямара увін­чалася успіхом. Законодавчі збори обговорили його пропозицію і прийняли схвальну резолюцію. 20 листопада 1868 року Наполеон ПІ підписав декрет про зміну назви слов’янської кафедри. На другий рік Делямар видав другу брошуру, цього разу спеціально присвяче­ну українському питанню, під назвою ‘П’ятнадцятимільйонний єв­ропейський народ, забутий історією” (Un peuple europden de quinze millions oublid devant Fhistoire)²⁶. Це було звернення до французь­кого сенату із закликом провести реформу у викладанні історії в се­редніх школах, прийнявши нову програму навчання, в якій підкрес­лювалася б різниця між русинами й росіянами та неслов’янське по­ходження цих останніх У вступі до німецького перекладу брошури ПІ. де ІПтейнбах визнавав за Духінським такі заслуги: “Якщо ми у Франції протягом останніх дванадцяти-п’ятнадцяти років знали на цю тему [’’правду про східні частини Європи”] більше, ніж будь-який інший народ, то завдячуємо цьому лише дослідженням п. Духін­ського...”²''

Успіх Духінського у Франції був нетривалим. Крах Другої ім­перії в 1870 році звів нанівець вплив його пропаганди. Розбиті і при­нижені Бісмарковою Пруссією-Німеччиною, французи не могли далі тішити себе мріями про гегемонію на континенті чи про втручання у східноєвропейські справи. Традиційні для Франції пропольські сим­патії зникли безслідно. Громадська думка у Франції почала подив­лятися на Росію радше як на потенційного союзника проти Німеч­чини. До того ж розвиток наукових слов’янознавчих досліджень в останній чверті століття здискредитував ідеї Духінського. Відомий французький славіст Луї Леже (1843-1923), який упродовж бага­тьох років посідав кафедру славістики в Коллеж де Франс, знищив Духінського кількома презирливими фразами, навіть не називаючи його на ім’я²⁸.

Деякою популярністю теорія Духінського користувалася в Польщі наприкінці XIX століття, але й там її вплив був скоромину- щим. Інтелектуально Духінський належав до віку польського ро­мантизму. Він не пасував до нового позитивістичного настрою, що охопив польське суспільство після поразки повстання 1863 р. Його дилетанство та брак академічної респектабельності викликали за­мішання серед польських інтелектуалів, серед яких термін “Духін- іцина” (Duchinszczyzna) набув іронічного значення. Навіть видавці посмертного видання його праць змушені були вставити у передмо­ву слова відречення: “Духінський не є вченим у стислому значенні цього слова”²⁹. Що стосується його політичної програми, то треба пам’ятати, що Духінський був спадкоємцем традиції Польсько-Ли­товської Речі Посполитої; Україна була його батьківщиною, і він не міг уявити собі Польщі без України. Піднесення польського етнічно­го націоналізму (що його Духінський засуджував) та поступове від­далення інтересу від колишніх східних кордонів зробили його тео­рію для польського суспільства недоречною.

Єдиною національною спільнотою, на інтелектуальний розви- ток якої теорія Духінського мала глибокий і далекосяжний вплив, була Україна. Коріння деяких уявлень, поширених у новітньому ук­раїнському суспільстві, можна знайти в його теорії, хоча їхнє справжнє авторство забуто.

Треба визначити, коли Духінський мав контакти з тогочасним українським національним рухом. В1870-72 роках він написав серію статей і коротких заміток до української газети “Основа”, яка ви­ходила у Львові³⁰. У статтях, які він тепер підписував “Киянин”, на­ново переповідалися його старі ідеї³!, β _ТОй самий час, тобто на по­чатку 1870-х, Духінський підтримував зв’язок із групою галицьких українських студентів політехнічного інституту в Цюриху³². Освіче­ні українці також читали польські твори Духінського і знали про відгуки та полеміку, яку вони викликали в польській і російській пресі.

Варто відзначити, що українське сприйняття ідей Духінського було вибірковим. Та частина його теорії, що стосувалася україн­сько-польських відносин, не торкала чутливих струн свідомості ук­раїнців. Весь перебіг українського національного відродження в Га­личині, від 1848 року до першої світової війни і далі, визначався де­далі гострішою боротьбою проти польського панування у краю. Ок­ремі спроби компромісу, одну з яких започаткував 1869 року видавець “Основи” Юліан Лаврівський, незмінно зазнавали невда­чі³³. Взаємини між поляками й українцями в Російській імперії бу­ли менш напружені, ніж у Галичині. Але польську національну мен­шість на Правобережній Україні представляла місцева землевлас­ницька знать, тоді як український рух мав народницьке забарвлен­ня й ототожнював себе з інтересами селянства. Жоден відповідальний український політик, ні в російській Україні, ні в Галичині, ніколи не стояв на позиції відновлення Польської Речі Посполитої з автономною Україною в її складі. Тому улюблена ідея Духінського про польсько-українську федерацію не могла витрима­ти випробування реальністю.

Звертаючи увагу на інший бік теорії Духінського, пов'язаний з українсько-російськими відносинами, натрапляємо на цілком іншу ситуацію. Його думки з цього питання знайшли сприятливе середо­вище серед певної частини українського суспільства.

Серед ідеологічних проблем, які стояли перед українським на­ціональним рухом у XIX столітті, мабуть, не було важливішої, ніж визначення української позиції щодо Росії Очевидна практична не­відкладність цього питання диктувалася потребою виробити полі­тику стосовно російської імперської держави, присутність якої так тяжко відбивалася на всіх аспектах українського життя. Теорія мала відповісти на питання, як співвідносяться між собою українці та росіяни як народи: чи вони творять єдину за своєю суттю націо­нальну спільноту з невеликими племінними і мовними відмінностя­ми, чи являють собою два цілком різні національні організми, а чи слід прийняти якийсь проміжний погляд Фактично всі українські суспільно-політичні мислителі тієї доби сушили голову над цією проблемою, і в пошуках національної тотожності щораз радикаль­ніше стверджували відмінність України як етнічної та історичної реальності.

На ранніх стадіях українського національного відродження — на початку й у середині XK столі™ - українські інтелектуали зазвичай не сприймали українсько-російські стосунки як неприми­ренний етнічний антагонізм. Український патріотизм у їхніх голо­вах часто співіснував з ідеєю ширшої всеруської ідентичності, що охоплювала й українців (південно- або малоросів), і москалів (пів- нічно-або великоросів)³⁴. Цю концепцію, що була спробою зрівнова­жити українську й російську лояльності, найвиразніше сформулю­вав Микола Костомаров (1817-1885) у програмовій статті “Дві руські народності” ("Две русские народности”), опублікованій 1861 року³⁵. Протиставивши українську традицію індивідуалізму та свободо­любства великоруській традиції колективізму й авторитаризму, Костомаров дійшов висновку, що дві гілки руського народу істотно доповнюють одна одну. Пізніше Костомаров коротко висловив свої переконання таким чином: "Малороси і великороси доповнюють од­ні одних своїми розвинутими історичними й географічними особли­востями.., справжнього добра малоросам і великоросам слід шукати у тісному злитті і взаємодії цих двох слов’янських народностей"³⁶. Один із сучасних істориків сказав, що стаття Костомарова "Дві руські народності” "була дуже популярна і довгий час вважалася "євангелієм українського націоналізму”³⁷.

Але в українському суспільстві існував — спочатку тільки на емоційному рівні — також інший, альтернативний напрямок, що йо­го можна окреслити як сепаратизм. Натхненно висловив ці погляди співець українського відродження Тарас Шевченко. Однак сепара­тистський напрям наражався на неабиякі інтелектуальні трудно­щі: він ішов проти усталеної думки про близьку етнічну спорідне­ність українців і росіян, вкоріненої в спільній спадщині давньої Русі й підтримуваної спільною православною релігією. Знаменно, що на­віть в "Історії Русів”, яка так промовисто протестувала проти лікві­дації московською владою автономії козацької України, часто гово­рилося про росіян як про "народ однакового походження й однако­вої віри”³⁸. Теорія Духінського пропонувала засоби, щоб подолати ці інтелектуальні труднощі. Це пояснює її привабливість для тих українців, які шукали аргументів на користь своєї окремішної на­ціональної ідентичності.

Антиросійських ідей, що грунтувалися на теорії Духінського, не можна було відверто висловлювати в публікаціях, які проходили царську цензуру. Ми знаємо, проте, що вони мали послідовників на Наддніпрянській Україні — для прикладу назву письменника та громадського діяча Олександра Кониського (1836-1900)³⁹, Такі ідеї могли вийти на поверхню тільки в австрійській Галичині. Вони час­то з’являлися в пресі народовців, особливо в їхній полеміці з москво­філами, що обстоювали поняття "єдиної руської нації від Карпат до Тихого океану”. Михайло Драгоманов (1841-1895) у 1889 р. з жалем відзначав, що "офіційні галицькі українофіли з певного часу почали поширювати... підновлену теорію Духінського™ у своїй популярній літературі, думаючи тим служити інтересам української національ­ності”⁴⁶. Добрим зразком такої пропагандистської літератури була брошура Лонгина Цегельського (1875-1950) "Русь-Україна a Moc- ковщина-Росія”, надрукована в 1900 році товариством "Просвіта” і поширювана десятками тисяч примірників по селах у Галичині⁴¹. За спогадами сучасника, мета брошури полягала в тому, щоб "спо­пуляризувати серед нашого народу назву "українець” та "Україна” і побороти москвофільство, виказуючи історичні, етнічні, ідеологічні та культурні ріжниці між обома народами”⁴².

Микола Костомаров і Михайло Драгоманов, два визначні ук­раїнські політичні мислителі XIX століття, виступали проти поши­рення теорії Духінського як з інтелектуальних, так і з політичних причин Як сумлінні вчені, вони не могли погодитися з перекручен­нями історичної правди, до яких удавався Духінський. Так, Косто­маров твердив:

“Великороси ~ не фіни, а слов’яни, тому що не знають фін­ських діалектів, а розмовляють слов’янським. Правда, крові фінської багато ввійшло в великоруську, але асимілювалась на слов’янську. Домішка фінського племені не залишилась без певного впливу на матеріальний та інтелектуальний лад вели­коруського народу, але панування залишилося за слов’ян­ською стихією. Ми не можемо назвати слов’янами маклембур- жців на тій лише підставі, що їхні предки були колись слов’я­нами”⁴³.

Драгоманов послідовно виступав проти розповсюджених клі­ше про національний характер і проти пояснення расовими ознака­ми певних рис російського життя, які насправді зумовлювались іс­торично-соціальними факторами, тобто були не природні, а здатні змінюватися⁴⁴. До питання про міру спорідненості українців і ро­сіян Драгоманов вимагав підходити неупереджено. Він уважав, що тогочасний рівень знань не дозволяв дати однозначної відповіді на це питання: “при такому стані речей відкриваний простір одинако­во і для теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії панруської”⁴⁵.

Костомаров і Драгоманов виступали проти вчення Духінського і з політичних мотивів. Як переконані федералісти вони вірили, що справа національного й соціального визволення українського наро­ду пов’язана з еволюцією Росії в цілому, тобто з перебудовою імпер­ської держави на демократично-федералістичних засадах. (Ми не будемо тут розглядати відмінностей між костомарівською та драго- манівською версіями федералізму). Це потребувало співпраці з лібе­рально-демократичними елементами російського суспільства і вик­лючало етнічну ненависть до російського народу. Але майбутнє фе- дералістичних програм залежало від відповіді з російського боку, а ця відповідь, здається, не могла бути більш невтішною. Не тільки царський режим залишався затято централізаторським і репресив­ним, але також і російська ліва інтелігенція, включаючи її револю­ційне крило, ставилася до вимог неросійських національностей зі зневагою і ворожістю. Цікаво, що самих теоретиків українського федералістичного напрямку, Костомарова та Драгоманова, росій­ські діячі часто критикували, приписуючи їм “сепаратизм”. Такий стан справ сприяв поширенню серед українців ідей Духінського та його однодумців. Драгоманов якось писав з обуренням до свого га­лицького товариша: “Дурень Катков таки прищепив до україно­фільства Духінського!”⁴®

Цей діагноз Драгоманов поставив у 1889 р. Майбутній розви­ток подій повністю підтвердив його правильність. Вирішальний пе­рехід в українській політичній думці від федералізму до ідеї неза­лежної держави відбувся в Галичині приблизно на зламі століть, а в середньо-східній Україні — в 1917-1920 рр., як результат болісного досвіду з Росією Керенського, Леніна та Денікіна⁴⁷ Те що україн­ські патріоти розуміли раніше як конфронтацію передусім із цар­ським режимом, тепер стало для них конфронтацією з російською державою як такою — незалежно від форми правління чи навіть як етнічну конфронтацію з російським народом. У міжвоєнну добу в українському суспільстві поза межами CPCP (яке охоплювало ук­раїнське населення в Польщі, Румунії і Чехословаччині, а також українську діаспору) набула поширення ідеологія войовничого ан- тиросійського націоналізму. Найвпливовіший публіцист міжвоєнної доби Дмитро Донцов (1883-1973) у праці “Підстави нашої політики” (1921) сформулював теорію вічної боротьби між Росією і Європою, визначивши Україні історичну місію бути форпостом Європи проти Росії⁴⁸, Подібність між поглядами Донцова та Духінського вражає, хоча ми не знаємо, чи йдеться про безпосередній вплив. Патріотич­ною догмою стали тепер серед нерадянських українців деякі інші положення теорії Духінського: теза про те, що середньовічна Київ­ська Русь була творінням лише українського народу і що росіяни не мають законних підстав претендувати на цю спадщину⁴⁹; наголос на тому, що в етнічному складі російського народу є неслов’янське, фіно-угорське підгрунтя. Навіть після другої світової війни лінгвіст і літературний критик Юрій Шевельов (Шерех) вважав за потрібне виступити проти расистських забобонів, поширених серед україн­ських емігрантів:

“Чому кровні зв’язки з фінами можуть компрометувати ро­сіян?.. Чи поводився за останні роки який-небудь народ героїч­ніше від фінів?.. Воістину вчитися нам і вчитися у фінів... Знева­гу до монголів, семітів і фінів ми позичили з Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборона Європи від Сходу ми позичили у Варшаві., Провінційна національна пиха завжди смішна, її наслідки — тільки катастрофи”⁵⁰.

Незважаючи на персональні ідіосинкразії Францішек Духін- ський був представником особливого соціального типу — поляка- українсфіла. Польська меншість на Правобережній Україні протя­гом XIX — початку XX ст. дала цілу низку особистостей, які стояли на межі між польською й українською національностями. Деякі по- ляки-українофіли навіть перейшли на український бік. Духінський не зробив цього кроку. Він завжди вважав себе поляком, але збері­гав і українську лояльність. Вже в старшому віці він гордо заявляв: “„.мого київського прапору, тобто [прапору] незалежної України... я не зрадив?”⁵¹ Поляки-українофіли й українці польського походжен­ня (лінія поділу між цими двома категоріями була дуже хисткою) зробили певний внесок у творення новітньої України, внесок, якого не поспішали визнавати історики. Вийшовши з національного сус­пільства, що мало міцні традиції державності й активного спротиву чужоземному гнітові, вони змогли передати щось із цих якостей ук­раїнському рухові. їхній вплив допоміг українському відродженню піднятися понад рівень аполітичного культурного регіоналізму і збуджував його антиросійську войовничість. Неважко збагнути, чо­му вони не отримали належної уваги в науковій літературі. Поля- ки-українофіли мали нещастя потрапити в “білу плям/*. З погляду польської національної історії вони здавалися маргінальними і не вартими уваги; водночас, схоже, вони не належали повністю до ук­раїнського історичного процесу, принаймні в розумінні істориків народницької школи.

ПРИМІТКИ:

1. Цей біографічний нарис базується головним чином на статті: Grabski 3. Zycie і dzialalno⅛6 Iiteracka Franciszka Duehirtskiego Kyowianina, надрукованій як вступ до зібрання праць Духінського: Pisma Franciezka Duchirtskiego. -RapperswiI], 1901— T-L-S-VIII-XXrv. Спогади про юність Духінського можна знайти у його публікації: ^tiDrdgi feic] m6j XXV^е Ietni JubiIeusz. -Paryz₁1885. Додаткову інформацію взято з дос­ліджень: Handelsman М. Ukrairtska ρo]ityka ks. Adama Czartoiyskiego przed wojnq kιymskφ —Warszawa, 1937; Борщак І. Україна в Парижі... IX. Франціптек Духін- еький //Україна. —1953.—N9,—С.701-709.

2. Щодо року народження Духінського існує деяка непевність. Частина джерел по­дає 1817 р. Але я приймаю той рік, що його вказує сам Духінський у праці: Drdgi mdj XXV^е Ietni jubileusz.™ S.V. Я не маю інформації про місяць і день його народження.

3. Trzeci Maj. —1848 —N 7. —24 etycznia. Див. Handeleman М. Ukrairteka polityka... — S.114. Хоча Духінський жив у Києві у той самий час, коли діяло Братство, він не був знайомий із жодним із його членів (Duchineki F. Drdgi mЕ. LUkraine...--Р.90-91.

26. Надрукована у Парижі, 1869. Уривки з цього тексту вміщено у кн.: Borschak Е. LUkraine...--Р.93-94. Мені був доступний німецький переклад: Delamarre C. Ein Volk von fOnfzehn MiHionen Seelen welches von der Geschichte vergessen worden ist: Eine Petition an den Franzosischen Senat. —Paris, Berlin, Lemberg, 1869.

27. Delamarre C. Ein Volk... —S.8.

28. Leger L Souvenirs d’un Slavophile. —Paris, 1905. — P,20-24. Цитується у пращ: Borschak E. LUkraine... — p. 88.

29. Od Wydawedw // Pisma.-T.1.-S.V.

30. Газету "Основа”, що виходила у Львові двічі на тиждень-у 1870-1872 рр.. не слід плутати з більш відомим петербурзьким місячником з тако» самою назвою (1861- 1862).

31 Детальний розгляд статей Ф. Духінського в “Основі” див.: ВознякМ. Під гаслом “На Дніпро! На Дніпро! До Києва!” ФранцІшек Духінський і українська справа // Діло. -1935. -NN 96,97,98Д01. -12,13,14,17 квітня.

32. Інформацію взято з кн.: Драгоманов MJL Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. —Т.2.—Київ, 1970. — С.11,183-185,461 Відомо, що одним із галичан, який зус­трічав ФДухІнського у Цюріху, був Василь Нагірний (1847-1921). Пізніше він зробив видатну кар'єру як архітектор і піонер українського кооперативного руху.

33. Про політику Юліана Лаврівського див.: Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848-1914. —Львів, 1926. —С.118-123.

34. Порівняй глибокий тогочасний аналіз Ю.Венеліна ^uO споре между южанами и северянами на счет их россизма”, надрукований посмертно у “Чтениях Московско­го общества истории и древностей” (1847, N 4). Я користувався резюме з обширними цитатами з оригіналу, вміщене у кн.: Пыпин АН. История русской этнографии.— СПб., 1891 — TJJ. Этнография малорусская. — С.301-307.

35. Костомаров Н. Две русские народности 7/ Основа (СПб.) —1861. -N 3. Уривки цієї статті в англійському перекладі див.: Doroshenko D. A Survey of Ukrainian Historiography // AnnaIs of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. — 1957.—Vol 5-6.-P.137-139.

36. Костомаров M. Мое украинофильство в “Кудеяре” // Науково-публіцистичні і полемічні писання І Ред. М.Груліевський. —Київ, 1929. —С.251.

37. Doroshenko D. A Survey... —Р.139.

38. Історія Русів / Ред. О.Оглоблин, перекл. ВДавиденко. —Нью-Йорк, 1956. —С.134, 158,184,223,274,308,320.

39.0.Кониський надрукував у Галичині під псевдонімом О.Стодольский досліджен­ня під назвою "Етнографія славянщини” (Львів, 1887), у яких описував росіян як хи­жих дикунів і пояснював їхній характер "фінсько-татарською кров'ю”. Див. критич­ну рецензію М.ПДрагоманова "Науковий метод в етнографії” (1888 р.), передруко­вану в кн.: Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство / Вид. МЛавлик. —Львів, 1906. — Т.З. — С.117-128.

40. Драгоманов М.П. Добавление к автобиографической заметке /7 Літературно- публіцистичні праць —Т.1. —С.77.

41. Я міг користуватися другим доповненим виданням: Цегельський Л. Русь-Украї- на а Московщина-Росія. —Стамбул (насправді Відень], 1916.

42. Спогади А.Цурковського, надруковані в кн.: Альманах “Молодої України”: Спо­гади про гімназійні гуртки в Бережанах. —Мюнхен, Нью-Йорк, 1954. — С.ЗО.

43. Костомаров М. Ответ на выходки газеты (краковской) ⁱⁱCzas^lt і журнала "Revue contemporaine” (1861) // Науково-публіцистичні писання... —С.79.

44. Див. статтю-рецензію МЛДрагоманова “Науковий метод в етнографії", наведе­ну вище у примітці 39. Подібні аргументи часто зустрічаються у його творах.

45. МЛДрагоманов. Чудацькі думки про українську національну справу // Літе­ратурно-публіцистичні праці. —Т.2. —С.364.

46. Лист М.ПДрагоманова до МЛавлика від 31 жовтня 1889 μ // Переписка Ми­хайла Драгоманова з Михайлом Павликом / Зладив МЛавлик. — Чернівці, 1912. — Т.5. — С.396. Згаданий у листі російський публіцист Михайло Катков (1818-1887) вважався ідеологом реакційно-шовіністичного режиму Олександра ПІ.

47. Я аналізую цей перехід з позицій федералізму до самостійництва у статті “Чет­вертий Універсал і його ідеологічні попередники" (див. другий том цього видання).

48. Донцов Д. Підстави нашої політики. —Відень, 192L

49. Див. недавню спробу підперти цю тезу науковими аргументами: Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй. —Нью-Йорк, Париж, 1964.

50. Шерех Ю. Друга черга —[Нью-Йоркі 1978. —С.370-371; цитований уривок був на­писаний у 1948 μ

51. Duchifiski F. Dr⅛gi ιn6j XXV^е Ietni jubileusz. —S.XI.