КОЗАЦЬКИЙ ПРОЕКТ МІХАЛА ЧАЙКОВСЬКОГО ПІД ЧАС КРИМСЬКОЇ ВІЙНИ: АНАЛІЗ ІДЕЙ

Польська меншість на Правобережній Україні є недостатньо дослідженою суспільною верствою, оскільки з погляду і польської, і української історичної науки (в їхньому традиційному розумінні) це маргінальна група, що не вписується у перспективу обох націо­нальних історій.

Вячеслав Липинський, який теж походив із цієї верстви, роз­різняв серед правобережних поляків XIX ст. три не те щоб формаль­ні партії, а напрямки чи ідейні течії Першу течію становили лояліс- ти або угодорці, які прихильно ставилися до російського імперсько­го режиму. Протягом більшої частини XIX ст. імперська Росія не проводила політики етнічного націоналізму у цій імперській дер­жаві серед її еліти знаходимо людей різного походження, не лише православного віросповідання, але також значний контингент, нап­риклад, німецьких лютеранських чи польських католицьких арис­тократів. Доки вони зберігали лояльність до династії Романових, їх визнавали частиною “естеблішменту”. Другим напрямком був поль­ський націоналізм — групи, які ставили за мету відновлення Речі Посполитої в передподілових кордонах. І, нарешті, третій, за Ли- пинським найцікавіший для нашого дослідження напрям — украї­нофільство.

Проте ці напрямки не завжди можна чітко розмежувати. Нап­риклад, письменник Генрик Ржевуський, брат жінки Бальзака, ри- мо-католик за релігією й поляк за національністю, був водночас політично лояльним до російської монархії і місцевим патріотом- українофілом. Якщо говорити про пізніші часи, то польський жур­нал "Kultura^w ("Культура") в Парижі опублікував у своєму додатку "Zeszyty Historyczne" ("Історичні зошити”) спогади Генрика Юзев- ського, який у міжвоєнну добу понад десять років обіймав посаду волинського воєводи.

Підгрунтям цих українофільських симпатій було те, що ми мо­жемо назвати 'Tandespatriotismus** (територіальний патріотизм). Починаючи з 20-30-х років XIX ст. зустрічаємо багато виявів такої постави, зокрема, т.зв. українську школу в польській літературі, яка посідає певне місце в історії польського романтизму. Деякі пред­ставники цієї школи пробували писати народною українською мо­вою, хоча звичайно вони писали по-польськи. (Антологію цієї украї­номовної поезії, написаної людьми польського походження збірку "Українською музою натхненні**, що її уклав Роман Кирчів — опуб­ліковано 1971 р. в Радянській Україні).

Землевласницька аристократія, що належала до цього гуртка, дуже добре знала українську мову. (В Галичині ситуація була інак­ша, оскільки там польська меншість становила 20-25 % населення, і міські поляки могли й не знати української мови.) Але на Правобе­режжі представники польської меншості однаково вільно володіли польською та українською і, крім того, знали російську й західноєв­ропейські мови. Вони розмовляли українською з дитинства, оскіль­ки це була мова їхніх няньок і слуг, хоча у вітальні вживали поль­ської. Та українська мова, яку вони знали, була не літературна (яка тоді ще не розвинулася), а тогочасна розмовна мова даної місцевос­ті.

Політична ідеологія поляків-українофілів була спрямована на реставрацію історичної Речі Посполитої Але в складі майбутньої Речі Посполитої Русь (Україна) мала стати автономною одиницею. Таку розв’язку передбачала Галицька угода, — висунута в середині XYII ст. і не зреалізована концепція перетворення Речі Посполитої з двочленної на тричленну структуру.

На відміну від майже забутих донедавна Духінського й Tep- лецького, інтерес до Чайковського ніколи не вигасав. Попередні дослідники Чайковського користувалися переважно двома підхо­дами. По-перше, біографічним. Чайковський прожив довге й дуже авантюрне життя, і декілька біоірафічних праць розповідають про нього в жанрі пригодницького роману. Кілька років тому довжелез­ну біографію Чайковського під назвою “Дивне життя Садика Паші” ("Dziwne zycie Sadyka Paszi") опублікувала в Польщі Ядвіга Худзі- ковська. Є й раніші біографічні дослідження. Одне з них написав десь на зламі століття Францішек Равіта-Гавронський. Другий під­хід використовується в історії літератури. Оскільки Чайковський був плідним письменником і добре відомим свого часу польським ро­маністом, то дослідники польської літератури розглядали його творчість і в загальних нарисах, і в кількох монографічних дослід­женнях. Я не маю наміру змагатися з цими двома напрямами, бо не можу додати нічого нового до біоірафії Чайковського, а література й історія літератури не належать до сфери моїх дослідницьких за­цікавлень.

Є одна трудність у вивченні ідей Чайковського. Він був дуже плідним автором; зібрання його художніх творів складається з два­надцяти томів романів і коротких оповідань, і це не рахуючи спога­дів. Але він не був теоретиком і не створив бодай однієї систематич­ної праці, яка вияснювала б його політичну думку. Через те про ідеї Чайковського доводиться судити з їхніх відображень у літератур­них творах, зі спогадів і листування, а також зі свідчень сучасників. Крім того, про його ідеї говорять, певна річ, його вчинки. Єдиним пе­ріодом у довгому житті Чайковського, коли він, здається, мав наго­ду здійснити ці ідеї була Кримська війна (1853-1856), тому я зосе­реджуся на цьому критичному періоді, не з погляду військової істо­рії, а з погляду політичної думки. Але спочатку я мушу подати ко­роткий нарис життя й інтелектуального розвитку Чайковського до 1854 року, аби забезпечити підгрунтя для подальшого аналізу.

Чайковський народився 1804 року в селі Галичині (тепер Жи­томирської області). Юнацькі роки провів як багатий провінційний поміщик: здобув невелику формальну освіту й віддавався полюван­ню, верховій їзді та бурхливим розвагам. Проте в родині Чайков­ського, як він згадував не раз у своїх спогадах, існувало повір’я, що по материнській лінії він є нащадком козацького гетьмана XVII ст. Івана Брюхювецького. Він гордився цим, не знаючи, очевидно, що Брюховецький має в українській історії дуже погану репутацію. В листопаді 1830 року вибухнуло польське повстання, яке перекину­лося з власне польської території Конгресового Королівства — на суміжні литовські й українські землі.

Спочатку він працював у французьких газетах. У 1837 році опублікував свій перший художній твір польською мовою “Козацькі повісті” CTowieici kozackie”). Протягом наступних семи років вий­шло ще декілька томів його романів, повістей та оповідань. Очевид­но, Чайковський мав легке перо — він міг писати швидко, можливо, навіть не перечитуючи написаного. Сьогодні проза Чайковського широкому читачеві не знана — хіба що фаховим дослідникам поль­ської літератури. Більший успіх у польської громадськості мають іс­торичні романи Сенкевича, який досі залишається найпопулярні- шим польським історичним письменником. За технікою написання художні твори Чайковського наслідували, на мою думку, Вальтера Скотта. Його пригодницькі сюжети з домішкою романтичної чи лю­бовної інтриги, психологічно не цікаві, і його варто вважати друго­рядним письменником. Для нас важливим є те, що теми багатьох творів Чайковського пов'язані з українською історією. Наприклад, роман “Гетьман України” ("Hetman Ukrainy") це художня оповідь про життя Івана Виговського, наступника Хмельницького й одного з творців Гадяцької унії. Мабуть, найкращим художнім твором Чайковського є роман “Вернигора”, сюжет якого розгортається на тлі гайдамацького повстання 1768 року. Цікаво, що трагічну, з пог­ляду Чайковського, подію — повстання українських селян, які вирі­зували польську шляхту Київщини, — він використовує для пропо­віді ідеї про єдність українців і поляків. У його трактуванні україн­ці становлять органічну частину Речі Посполитої, що опирається чужоземному ворогові — Московщині.

Політична ідеологія Чайковського безпосередньо висловлена в його лекції, виголошеній на європейському історичному конгресі 1835 року в Парижі. Текст цієї лекції був опублікований у матеріа­лах конференції. Характерним є заголовок виступу: “Quelle а έίέ !’influence des Cossaques sur la litt6rature dans Ie Nord et dans !’Orient?” ("Який був вплив козаків на літературу Півночі і Сходу?”). Основна ідея лекції полягає в тому, що козацька Україна є доскона­лим втіленням справжнього слов’янського духу і що козацький пер- вень спричинився до відродження новітньої польської та російської літератури. Він покликається на українську школу в польській ро­мантичній поезії, а також на Богдана Залеського та Кондратія Ри­лєєва — декабристського поета-мученика. Він схвально відгукуєть­ся про козацьких гетьманів, не тільки про Мазепу, що, мабуть, не дивно, але навіть про Хмельницького — незвичайна позиція для лю­дини, яка вважала себе поляком. Про Хмельницького він говорить так: "Своїм генієм ця людина заслуговує на ім’я героя козацтва. Але пам’ять про нього заплямувало велике безчестя: він віддав свою батьківщину московському цареві, відокремивши козаків від поля­ків, їхніх братів і прнродніх союзників”. Я вважаю, що історик поль­ської літератури Зигмунт ПІвейковський влучно охарактеризував політичний світоглядЧайковського:

"Чайковський завжди вважав себе поляком, але ідея незалеж­ної Польщі без сумніву була для нього другорядною справою. У його свідомості вона нерозривно пов’язана з ідеєю вільної Ук­раїни, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс. Русь Чайковський уявляв собі під владою ідеалізованої Польщі. Влада, проте, обмежувалася польським королем, який був далеким повелитилем для України. Провідною ідеєю Чай­ковського було воскресіння Запорозької Січі, старої козацької України, у тій самій формі й характері, що існували в добу польської незалежності [тобто за старої Речі Посполитої! Він вірив, що стара Україна була втіленням найвищих життєвих ідеалів, тому її воскресіння вважав справою не локального, а радше європейського і навіть світового значення... За цією ”свя- тою”, за цією ’’божественною” Україною Чайковський тужив усе своє життя”.

Ще про віру Чайковського у всесвітнє значення козацтва: од­ним із найулюбленіших його висловів були слова Наполеона, що за сто років уся Європа буде або республіканською, або козацькою. Але, очевидно, пріоритети Чайковського були протилежні до Hano- леонових: за сто років уся Європа або буде відроджена козацтвом, або ж загрузне в багні матеріалістичного республіканства.

Мисленню Чайковського притаманні кілька незмінних рис. По- перше, він був, що незвично для поляка, твердим монархістом. Поль­ська шляхта мала по суті республіканські традиції. Стара Річ Пос­полита була монархією з виборним королем, а по суті коронованою республікою, і концепція спадкової монархії не посідала помітного місця в еволюції польської політичної думки. Винятковий монар­хізм Чайковського пов’язаний із його козацькою ідеєю. Він бачив автономну козацьку Україну під владою далекого спадкового коро­ля із династії Ягелонів, який буде визнаний і шанований всіма як батько, але не втручатиметься у справи автономного козацького війська. Іншою підвалиною його світогляду був панславізм. Хоч би як змінювалися його думки, він завжди намагався підкреслити ідею солідарності всіх слов’ян, не виключаючи й росіян. Визнання росіян слов’янами відрізняло Чайковського від його сучасника й колиш­нього товариша Духінського, який обстоював тезу, що росіяни — не слов’яни, а мовно слов’янізовані туранці. Третя цікава риса Чайков­ського — його спрямований проти єзуїтів антиклерикалізм. Він ува­жав, що католицтво відчужило Польщу від слов’янського світу, а головне — що зловмисні єзуїти найбільше спричинилися до кон­флікту між матір’ю-Польщею та козаками, які інакше залишилися б їй вірні. Цікаво, проте, що його антикатолицизм не поширювався на уніатське віросповідання. Він підтримував католицтво, але като­лицтво, так би мовити, отців-василіанів із їхнім “Господи помилуй”, а не католицтво єзуїтів із ' Dominus vobiscum” Він також висловлю­вав думку, що колись у майбутньому столицею Польщі і всього сло­в’янського світу має стати Київ.

У Парижі Чайковський політично солідаризувався з князем Адамом Чарторийським (1770-1861), людиною, яка мала довге жит­тя і дуже незвичайну кар’єру і яка після 1831 року стала лідером консервативного крила польської іромади на еміграції. Чайков­ський дуже прихилився до князя Чарторийського, в якому він ба­чив русина й нащадка старої литовсько-руської династії графів Ягелонських. В 1841 році за дорученням Чарторийського Чайков­ський вирушив до Стамбула як політичний агент і близько тридця­ти років провів у Стамбулі й Турецькій імперії Здається, атмосфера Османської столиці цілком улаштовувала Чайковського. Він нав'я­зав тісні стосунки із впливовими османськими сановниками і ввій­шов у довіру до великого візира, Решида Мустафи Паші. Його бага­тогранна діяльність — до речі, типова для еміграційного політично­го життя, але в даному разі цілком успішна — охоплювала налагод­ження контактів із кавказькими горцями під проводом ІПаміля, які воювали проти Росії; одержання дозволу османського уряду на зас­нування на Мармуровому морі колонії для польських ветеранів, названої Адамполем (на честь князя Чарторийського); спробу зала­годити конфлікт між балканськими слов’янами й турецьким уря­дом. Останнє завдання було майже неможливим, але Чайковський намагався, з одного боку, підтримати різноманітні культурні праг­нення балканських слов’ян, особливо — боротьбу болгарів за звіль­нення від церковного панування Грецького патріархату, а з другого переконати балканських слов’ян поступитися османській імпер­ській системі. Задля цього він використовував дещо оманливі аріу- менти, пишучи раз у раз, що султан був легітимним спадкоємцем се­редньовічних сербських королів, оскільки сербські принцеси става- ли жінками османських імператорів, отже, османська династія про­довжила легітимну лінію. Але він підтримував освітні прагнення болгар, і в деяких монографіях розглянуто вплив Чайковського на національне відродження Болгарії та Румунії.

Проте основна мета Чайковського полягала в тому, щоб підня­ти повстання в Україні проти Росії з допомогою донських і кубан­ських козаків, із якими він пробував нав'язати контакти. Основою цього майбутнього повстання мала стати козацька спільнота у нижній течії Дунаю, в Добруджі. Там жили нащадки запорожців, Т.ЗВ. задунайські козаки, добре відомі з оперети “Запорожець за Ду­наєм”, а також нащадки донських козаків, прибічників Ігошки Некрасова, який збунтувався проти царя Петра. Але з цією концеп­цією були пов'язані певні труднощі: наприклад, Січ, що справді існу­вала в дельті Дунаю під турецькою зверхністю, зникла в 1828 році, оскільки під час однієї з російсько-турецьких воєн більшість заду­найських козаків перейшла на бік Росії, після чого залишились тільки поодинокі розсіяні поселення. В той час відносини між міс­цевими українськими козаками й нащадками донських козаків не були добрі, і між ними велися локальні війни. Проте російський уряд сприймав діяльність Чайковського як неабияку прикрість, і російський посол у Стамбулі Володимир Тітов чинив тиск на ту­рецький уряд, вимагаючи вигнання Чайковського як людини, що завдає шкоди турецько-російським відносинам. У1849-50 роках ос­манський уряд уже ладен був погодитися.

Щоб запобігти цьому, Чайковський зробив дуже несподіваний крок: 1850 року він перейшов в іслам і став турецьким підданим. Він і далі діяв, дотримуючись тієї ж самої ідеології, але формально вже не як польський емігрант і представник Чарторийського, а як ту­рецький чиновник. Він узяв нове ім'я, Мехмед Садик, тобто Мехмед Лояльний, і перейшов на османську службу в ранзі генерала або па­ші, Існувала, проте, ще одна причина, чому Чайковський змінив ре­лігію і громадянство. Вона мала не політичний, а особистий, роман­тичний характер. Перебуваючи у Франції, Чайковський одружився з француженкою Леонід Габаре, яка народила йому чотирьох дітей. Жінка залишилася в Парижі, коли він поїхав до Стамбула, де мав роман із полькою Людвікою Снядецькою. Оскільки у Франції като­лицькі закони не дозволяли розлучень, то якраз навернення в іслам давало йому можливість упорядкувати стосунки зі Снядецькою.

Людвіка Снядецька народилася 1802 року, тобто була на два роки старша від Чайковського. Обоє тоді мали уже за сорок років, отже, це був роман не молодих, а таки зрілих людей. Снядецька са­ма по собі була видатною особою. Дуже цікаву її біографію написа­ла Марія Чапська. Снядецька була дочкою відомого польського науковця, доктора медицини і професора хімії у Віденському уні­верситеті Єнджея Снядецького. Його брат, дядько Людвіки протя­гом багатьох років був ректором Віденського університету. Як Сня- децька потрапила до Стамбула — це окрема романтична історія. Всі джерела свідчать про її виняткову інтелігентність і твердість ха­рактеру. Багато в чому вона була кращим політиком, аніж її чоло­вік. Чайковський був людиною проникливою, хороброю і дуже енер­гійною, але, здається, також імпульсивною і вразливою, міг втрача­ти контроль над своїми нервами, сердитися, сваритися з людьми і віддаватися своєму настроєві Снядецька, навпаки, відзначалася ве­ликою тактовністю й витримкою, чудово зналася на характерах і, що найважливіше в політиці, мала тверду і цілеспрямовану волю та нестримну рішучість. Людвіка стала для свого чоловіка основним політичним радником і помічником. Вона вела всі його справи, і вся його політична кореспонденція проходила через її руки. 1856 року в одному з листів до товаришки вона писала: ‘‘Тепер я для нього все. Жінка, друг, повіреник і нянька”.

Перехід Чайковського в іслам викликав у польському суспіль­стві шок Якщо зважити, наскільки глибоко польський патріотизм пов'язаний із католицтвом, то стає зрозумілим, що його релігійного ренегатства польське суспільство не могло легко перетравити. Сам князь Чарторийський висловив жаль з приводу цього кроку, але він усе-таки мав світогляд аристократа XVΠIcτ., вишукані манери і то­лерантність, був здатним, коли потрібно, подивитися на справу з ін­шого боку. А для більшості польських патріотів, зокрема й багатьох колишніх друзів і соратників Чайковського, цей вчинок не підлягав вибаченню і означав початок його відчуження від польського сус­пільства, яке з плином часу швидко зростало.

Кримська війна дала, як думав Чайковський, можливість здій­снити мрію його життя. Ще до того, як у 1853 році розпочалися воєнні дії, він звернувся до султанського двору з пропозицією ство­рити під османською зверхністю козацький військовий підрозділ для боротьби з Росією. Пропозиція була прийнята і Чайковський от­римав титул Мірміран-паші, — традиційне ім’я козацьких отаманів на службі при султанському дворі. Сформовано полк, що складався із шести рот або близько 1400 солдатів. Варто відзначити, що служ­бовою мовою була українська. Правда, через брак українців виник­ли певні труднощі, але підрозділ був зміцнений добруджійськими козаками і українського, і російського походження, дезертирами з російської армії з Росії та України, болгарами, а також звільненими в’язнями. Офіцерами були поляки, ветерани повстання 1831 року, багато хто — вихідці з України, земляки Чайковського. Полк Чай­ковського відіграв досить важливу роль у воєнній кампанії 1854 ро­ку. Він допоміг звільнити фортецю Сілістра на Дунаї, оточену росія­нами, і першим вступив до Бухареста після того, як місто залишили росіяни. Деякий час Чайковський навіть був військовим губернато­ром Бухареста, столиці Волоського князівства (Румунія тоді ще не існувала). Наприкінці 1854 року козаки Чайковського досяглії річ­ки Прут, по якій проходив кордон із Росією.

Чайковський планував вступити на Україну на чолі свого під­розділу, що, на його думку, мало викликати антиросійське повстан­ня. Але цього не сталося, і ми повинні спитати чому. Однією з голов­них причин була стратегія великих держак Британія і Франція ви­рішили основним театром війни зробити Крим, і тому Дунайським фронтом знехтували. Союзники висадилися в Криму, іцо привело до відомої облоги Севастополя, Роль Австрії під час Кримської війни була дуже двозначною, — її характеризують відомі слова Шварцен­берга, що Австрія здивує світ своєю невдячністю. Невдячність поля- галав тому, що 1849 року російська інтервенція допомагла Австрії придушити угорську революцію, тому Відень був явним боржником Санкт-Петербурга. Але державний інтерес узяв гору, коли Австрія виступила проти експансії Росії на Балканах і навіть пригрозила приєднатися до антиросійської коаліції, якщо Росія не виведе своїх військ із дунайсысих князівств. У серпні 1854 року Росія капітулю­вала перед австрійськими вимогами. До закінчення війни Австрія скуповувала князівства, спочатку разом із турками, але вже в січні 1855 року — сама Коли турецькі війська відійшли, легіон Чайков- ського відведено від кордону, від Дністра до Болгарії, де він був роз­квартирований до кінця війни, не беручи більше участі у воєнних діях.

Скоро після цих подій, 1857 року, в Парижі вийшов альманах під назвою “Козаччина в Туреччині'' (^wKozaczyzna w Turcyi^w), вида­ний соратником і товаришем Чайковського Людвіком Зверхов- ським. Проте автором майже напевно був Чайковський, який висту­пив під криптонімом. Ця збірка була спробою виправдати його стра­тегію під час Кримської війни. Як і більшість робіт Чайковського, вона зліплена докупи поспішно й недбало, з величезною кількістю друкарських помилок. Альманах містить оповідання, список офіце­рів козацького полку, трохи поезії (деякі з віршів написані україн­ською мовою, але надруковані латинським шрифтом) тощо. А найго­ловніше — у ньому було декілька цікавих статей, які роз’яснювали політику Чайковськога Його підставова ідея полягала у відновлен­ні Гетьманщини під турецьким протекторатом, наслідуючи тради­цію козацьких ватажків, які були васалами Османської імперії, — Петра Дорошенка (1666-76) та Пилипа Орлика (1710-42), вигнанця, наступника Мазепи, а також тих запорожців, які поселилися в Добруджі після зруйнування в 1775 році Запорозької Січі: “Ця оз­броєна лицарська громада вигнанців існує вже півтора століття... У 1854 р. під проводом Міхала Чайки-Чайковського козацтво відроди­лося знову”. Чайковський удає, нібито в Туреччині протягом 150 ро­ків безперервно існувала козацька спільнота Це, звичайно, неправ­да Хоча й були окремі епізоди козацько-турецької співпраці, як у випадку Пилипа Орлика і поселення запорожців після 1775 р., але не існувало прямого зв'язку з політикою Дорошенка в кінці XVII століття, Чайковський із гордістю пише, що прапором козацького полку був старий прапор гетьмана Дорошенка, який зберігся у скарбниці Константинопольського патріархату. Правда це чи не правда сказати важко. Водночас — трохи нелогічно — той самий козацький підрозділ розглядається як органічна частина Польщі: "Ми кість від кості давніх козаків, вихованих у стременах для служби королеві й Речі Посполитій”. Проте Польща Чайковського була не етнічною Польщею, а радше багатонаціональною конфеде­рацією: "Державні мужі Корони забули про дрібне питання етногра­фії — існування чотирнадцятимільйонного руського народу; перес­тупивши через р.Прут, війна неминуче зіткнеться з русинами, і вона може просуватися лише в напрямку Києва та Вільна, а не Варшави та Кракова”, Існує досить багато свідчень на користь того, що Чай­ковський добачав свою власну майбутню роль як козацького геть­мана у відновленій Гетьманщині під сюзеренітетом султана або польського короля.

Польські історики назагал оцінювали плани Чайковського як химеру, якусь дивну особисту фантазію Я жодною мірою не вважаю його діяльність зразком "Realpolitik”, але ті плани, можливо, мали більше підстав, аніж хотіли б визнати попередні дослідники. Не за­буваймо, перш за все, що Кримська війна була єдиним випадком між наполеонівською добою і першою світовою війною, коли Росія опинилася в Європі перед військовим викликом найбільших євро­пейських держав — Великобританії і Франції, — які воювали на бо­ці Туреччини, і що вона завершилася поразкою Росії. Кримська вій­на також виявила внутрішню слабкість і загнивання системи Ми­коли І та спричинилася до глибокої внутрішньої кризи в Росії. Ра­дянські марксистьскі історики говорять навіть, дещо перебільшуючи, про першу революційну ситуацію, що виникла після Кримської війни. Чи існувала в українському суспільстві база для руху такого типу, як уявляв собі Чайковський? Що такий рух був можливий, свідчить епізод, відомий в історії під назвою "Київська козаччина”. В1855 році, перед закінченням Кримської війни, почав­ся стихійний масовий рух селян Київської губернії і сусідніх облас­тей Правобережної України, де близько 500 сіл відмовилися працю­вати на дідичів і організувалися за традиційним козацьким зраз­ком. Це сталося через певне непорозуміння. Царський маніфест, що закликав утворювати ополчення для боротьби проти чужоземного ворога, селяни помилково зрозуміли, як заклик до відновлення ко­зацьких вольностей. Рух пізніше був придушений військовою силою. Проте, цей епізод показує, що в тогочасному українському суспіль­стві існували деякі елементи, цілком незалежні від Чайковського, серед яких така ідея могла знайти прихильність.

Але концепції Чайковського були притаманні дві істотні вади. Насамперед, весь його світогляд має виразно архаїчний характер. Життя Чайковського охопило більшу частину XIX ст., але його пог­ляди належали XVII-XVin ст. Із його праць важко було б здогада­тися, що він був сучасником середньовікторіанської доби та про­мислової революції, таких мислителів, як Дарвін, Джон Стюарт Мілль, Маркс чи таких політиків як Пальмерстон, Бісмарк і Кавур. Тому, між іншим, він почувався як удома в Туреччині, оскільки ту­рецьке суспільство було архаїчним і все ще базувалося на відноси­нах особистої відданості, а не на новітньому інституційному поряд­ку. Пов'язання сучасного політичного руху з давнішною традицією мало свої переваги, і козацька традиція зберігалася в українському суспільстві аж до 1917 року. Проте цю традиційну ідею треба було перекласти мовою нової доби, чого Чайковський не був здатний зро­бити. Друга, не менш важлива вада — це принципова неможливість погодити між собою український і польський боки його лояльності. Якби на Україні раптом і вибухнуло народне повстання, то воно, ду­же ймовірно, було б спрямоване проти місцевої польської шляхти. Проте, щоб підняти український народ на боротьбу за відновлення Польщі, навіть пообіцявши, що ця Польща стане федеративною, не могло бути й мови. Отже, трагедія Чайковського полягала в тому, що він намагався з'єднати в своїй душі дві лояльності, які насправді не сполучалися.

Чайковський написав дві книжки спогадів: одну про своє жит­тя (написана після повернення до Росії, польський оригінал її про­пав, зберігся лише російський переклад, опублікований між 1895 і 1904 роками в журналі “Русская старина"); другу — про Кримську війну, її видано 1962 року в Польщі під назвою “Мої спогади про вій­ну 1854 року" ("Moje Wspomnienia о wojnie 1854 roku"). Читаючи цю другу книжку, я був дуже вражений уривком, у якому Чайков­ський твердить, що отримав таємні послання з України від імені підпільної організації під назвою ‘Комітет України і Бесарабії". В них містилося прохання до Османської Порти взяти Україну і Беса­рабію під свій протекторат і відновити автономну козацьку держа­ву в кордонах, прийнятих Петром Дорошенком, зі статусом, подіб­ним до того, що мали Волощина та Молдавія, які в той час залиша­лися автономними князівствами під зверхністю Порти. Чайков­ський твердить, що цей меморандум був написаний російською мовою і що він зробив велику помилку, відіславши КОПІЇ, які його жінка переклала французькою, до Парижа князеві Чарторийсько- му. Там вони потрапили до рук провідників польської еміграції і викликали серед них тривогу, давши переконливий доказ того, що Чайковський є небезпечною людиною, яка прагне стати новим Бог­даном Хмельницьким.

Найвидатнішим винятком у загальному спротиві, на який наражався Чайковський у польському суспільстві, був великий по­ет Адам Міцкевич, його товариш іще з Парижа. Міцкевич навіть приїжджав до Туреччини, щоб підтримати діяльність Чайковсько- го, але став жертвою епідемії холери і помер у його таборі. Крім то­го, що смерть Міцкевича була великою втратою для польської літе­ратури, вона також стала ударом особисто для Чайковського, яко­му престиж і авторитет поета надав би величезну підтримку

ЇЦо особливо мене захопило, то це твердження Чайковського, нібито в середині XIX століття існувала в Україні таємна організа­ція з сепаратистською політичною програмою. Це дуже дивно, ос­кільки назагал український рух у XIX ст. був не сепаратистським, а автономістським, тобто спрямованим на культурне самовираження або федералізацію Російської імперії. Цілком можливо, що мемо­рандум сфабрикував сам Чайковський тому, що висловлені в ньому ідеї підозріло схожі на його власні Я не мав змоги пошукати цей документ у Польській бібліотеці в Парижі, де зберігається частина архіву Чайковського, чи в Бібліотеці Чарторийського в Кракові. Проте я знайшов інше свідчення, яке було опубліковане вже давно, але не привернуло належної уваги. В 1918 році, під час німецької окупації Криму, філолог на ім’я Євген Рудницький (він не має нія­кого відношення до автора цієї статті) зустрічався із сином Чайков­ського (від його французької жінки) Адамом. Той свого часу поїхав до Туреччини, служив у Чайковського, а потім повернувся з бать­ком до Росії і став генералом на російській службі. Наприкінці життя, під час громадянської війни та революції, Адам Чайков­ський зустрів у Криму Євгена Рудницького і вручив йому деякі па­пери, що залишилися від батька. Вони були опубліковані 1924 р. у відомій серії “За сто літ**. Крім цього, галицько-український історик та уніатський священик о. Йосип Застирець написав перед першою світовою війною декілька статей, пов’язаних з особою Чайковського. Очевидно, він також мав контакти з родиною Чайковського, бо пок­ликався на ті самі документи, але не наводячи текстів. Хоча ці статті настільки плутані, що користі від них небагато, проте вони виводять на ті самі джерела.

Документи ці такі: коротка біографія Міхала Чайковського, яку написав його син; список маєтків родини Чайковських на Воли­ні, що були конфісковані після 1831 року; маніфест або відозва таємного патріотичного Комітету України і Бесарабії від 16 вересня 1853 р. —- очевидно, це той самий меморандум, про який Чайков­ський згадував у своїх спогадах; звернення “Комітету України і Бе­сарабії** до Високої Порти, теж датоване 16 вересня 1853 року. їхній зміст справді відповідає викладові у спогадах Чайковського. Отже, документи існують, але, оскільки вони надійшли від сина Чайков­ського, не виключено, що їх підробив сам Чайковський. Є ще одна цікава риса: документи підписані, але мушу признатися, що ці пріз­вища мені невідомі. Наприклад, під "Зверненням до Високої Порти" стоять підписи голови Комітету України і Бесарабії генерал-майо­ра князя Дабіжі, генерал-майора Крайченка, генерал-майора Гапа- рія, державного радника Образи, "громадянина" (тобто купця) Грамби і делегата Бесарабії ПСБашати. Імена на другому докумен­ті, за деякими винятками, ті самі. Додаткові дослідження могли б визначити, чи ці люди насправді існували¹, але в кожному разі, цей призабутий епізод є цікавим і важливим, і має більшу вартість, ан­іж до цього назагал уважалося.

На закінчення хочу сказати, що нічого з кримського проекту Чайковського 1854 року не вийшло. Козацький військовий підрозділ проіснував ще декілька років, але був переведений до складу регу­лярної турецької армії і врешті розквартирований на кордоні з Ко­ролівством Греція у Фесалії, яка ще належала до Османської імпе­рії. В1866 році померла Людвіка, що стало для Чайковського вели­кою втратою, оскільки в його житті вона була врівноважуючим чин­ником. Через деякий час Чайковський одружився втретє, з гречанкою Ірене Теосколо, набагато від нього молодшою. Почасти під впливом його третьої жінки і почасти через усвідомлення мар­ності свого життя на вигнанні та провалу планів, усі пізніші писан­ня Чайковського просякнуті глибокою ностальгією за його україн­ською батьківщиною. До того ж зміна на політичній сцені після па­діння Другої імперії і Наполеона ІП виключала будь-яку можли­вість антиросійської коаліції в Європі Тепер панівною силою стала Німеччина, яка була близьким союзником Росії Чайковський зав­жди мав антинімецькі погляди, а тепер він дійшов переконання, що для слов'ян Росія є останньою надією перед лицем тевтонської заг­рози. В 1873 році він попросив помилування в Олександра П, якого вітав як вождя всіх слов’ян. Помилування було надане, і він повер­нувся до Росії, що для нього означало Україну. Він іще раз змінив своє віросповідання і навернувся в православ'я. Отримав невеликий земельний маєток на Лівобережній Україні. Польське суспільство бойкотувало його; не було в нього зв'язку і з новим українським на­ціональним рухом, який мав народницький характер і не потребу­вав таких архаїчних постатей, як Чайковський. Дружина його за­лишила, і Чайковський жив разом зі своїм старим ад'ютантом і со­ратником Морозовичем. Після смерті свого товариша Чайковський 1886 року скінчив життя самогубством.

ПРИМІТКА

1 Професор Омелян Пріцак твердить, що генерал Дабіжа існував насправді; відомо, що він мав мазепинеьку орієнтацію і надрукував декілька статей у журналі “Киев­ская старина”.

БІБЛІОГРАФІЯ

Chudzikowska Jadwiga. Dziwne zycie Sadyka Paszy.—Warszawa, 1971; Wyd.2-e.-1982. X.K.O. (Czajkowski Michal). Kozaczyzna w Turcyi-Paryz_i 1857.

Czajkowski Michai (Mehmed Sadyk Pasza). Moje wspoπmienia о wojnie 1854 roku∕ Wydj Jdzef Fijalek —Warszawa, 1962.

Grabowicz George Gregory. The History and Myth of Cossack Ukraine in Polish and Russian Romantic Literature. Ph,D.Thesis, Harvard University, 1975.

Pawlicowa Marja. O Iormacjach kozackich w czasie wojny ktymskiej/ /KwartaInik Historyczny.-R.50 (1936)—S,3-50,622-654.

Hotrowiezowa Jadwiga z Wakulskich. Michal Czajkowski jako powieSciopisarz. — Wilno, 1932

Rawita-Gawrortski Fr. Michal Czaykowski (Sadyk Pasza).-Wyd. 2-е. — St₁Petersburg, 1901

Рудницький Євген. До історії польського козакофільства // За сто літ/ Вад М.Гру- шевський. —Київ, 1927. — ВипХ—С.62-66.

ІПамрай Сергій. Київська козаччина 1855 р. // Записки історично-філологічного відділу УАН. —Київ, 1928. —Т.20. —С.199-323.

Стоичев Иван Кв. Казак алаят на Чайковски. -София, 1944.

Szweykowski Zygmunt. Wstςp // Czajkowski Michat Owruczanin / BibIioteka Narodowa. -N103. -Krakdw, b.d. -S.III-XLIV.