ІПОЛІТ ВОЛОДИМИР ТЕРЛЕЦЬКИЙ

Іполіт (релігійне ім’я Володимир) Терлецький¹ (1808-1888) зас­луговує на увагу істориків завдяки своєму внескові у розвиток ук­раїнської політичної думки XIX ст. та біографічній цікавості його довгого та незвичайного життя.

Таку неувагу до його особи можна пояснити фактом, що Tep- лецький попадає у маргінальне перехрестя польської, української і російської національних історій. З моменту свого народження він належав до польської шляхти Правобережної України; у свої зрілі роки ідентифікував себе з українською національністю; нарешті у старшому віці перейшов на бік росіян. Ці зміни у національно-полі­тичній орієнтації відбувалися паралельно з релігійними змінами. Терлецький по черзі був римо-католиком латинського обряду, като­ликом східного обряду (уніатом) і православним. Тому не дивно, що вчені усіх трьох національностей не виявляли особливого бажання претендувати на нього як на свою власну постать, яка, здавалося, не вписувалася добре у жодну з їхніх національних історій.

Оцінка особистості Терлецького і його багатої на пригоди ду­ховної одісеї буде подана у кінцевій частині цієї статті. Вона грун­туватиметься на попередньому розгляді його життя, писань та ідей. А тут я лише хочу запропонувати розглядати Терлецького, не зва­жаючи на його метаморфози, як дійову особу, котра невід'ємно на­лежить до української історії. І не лише тому, що у розквіті свого ві­ку він відверто заявляв про своє українство^, але й тому, що самі йо­го хитання були характерними для труднощів і пасток на тому шляху, яким змушені були мандрувати українські інтелектуали XIX ст.

ЖИТТЯ

В обсязі цієї статті можливо представити лише загальний на­рис життя Терлецького³. Але вистачить навіть цього, щоб показати дивні повороти долі і багатство переживань, які випали на долю цієї людини.

Іполіт Терлецький народився 1808 р. у Старокостянтинівсько- му повіті Волинської губернії. Він належав до старої української шляхетської родини, яка у XVI ст. дала Кирила Терлецького, пра­вославного єпископа у Луцьку, одного із архітекторів Брестської унії (1596). Проте, як й інша правобережна шляхта, Терлецькі були сполонізовані, і Терлецький був хрещений як римо-католик⁴

Батьки Терлецького були порівняно бідними. Про це свідчить хоч би й те, що він вибрав професійну кар’єру, яка вважалася невід­повідною для сина багатого дідича. Він учився у Кременецькому лі­цеї, славетній польській освітній інституції на Волині, а потім з 1825 по 1830 рік — на медичному факультеті Віденського університету, але не встиг одержати звання доктора медицини через вибух поль­ського повстання у листопаді 1830 року, яке перекинулося з Конгре­сового королівства на Правобережну⁷ Україну. Терлецький поспі­шив вступити до Волинського кавалерійського полку, сформовано­го з числа добровольців із місцевої шляхти. Він узяв участь у кампа­нії і дістав бойовий досвід Одного разу його схопили росіяни, але йому вдалося знову приєднатися до свого загону. Терлецький розді­лив долю свого полку: спочатку відступ до Конгресової Польщі, а пізніше — остаточна поразка і втеча до Галичини, де повстанці склали зброю перед австрійцями.

Він знайшов притулок у Кракові, на той час — вільному місті під спільним протекторатом трьох розборчих сид Терлецький поно­вив свої медичні студії у Краківському університеті й 1839 р. одер­жав звання доктора. Наступного року він одружився з дочкою про­фесора класичних мов, Анною Шугт, знаною як поетеса. Але мрії Іполіта про родинне щастя і нормальну професійну кар’єру невдовзі розбилися вщент. 1836 р. його молода жінка померла під час пологів. Того самого року австрійський уряд вигнав польських еміїрантів із Галичини і Кракова. Полишивши свого сина-немовля під опікою ба­бусі й дідуся, він сів у Трієсті на корабель, що вирушав до Марселя Він прямував до Франції — пристані польських вигнанців.

Терлецький оселився у Монпельє. Втрата всього, що було йому дороге, і раптове перенесення до чужої країни спричинили глибоку депресію. Досі він був байдужим до релігії, але тепер пережив на­вернення, став ревним католиком і почав задумуватись над прий­няттям священицького сану. Як він писав у своїх спогадах, “уже в цей час якесь внутрішнє, невизначене почуття тягло мене до східно­го обряду”⁵. Терлецький вирішив присвятити своє життя ідеї унії християн східного обряду, особливо — православних українців, із католицькою церквою. Та перш ніж вдатися до цього великого за­думу, він, проте, захотів підтвердити свій медичний ступінь. Тер­лецький записався на медичний факультет у Монпельє і 1838 р. одержав другий, цього разу французький докторат. Він також наві­дувався до Парижу, де його було представлено князеві Адамові Чарторийському, “некоронованому королю польської еміграції”. Він познайомився з французьким ліберально-католицьким політиком графом Монталамбером і заприязнився з поетами Адамом Міцкеви- чем і Богданом Залеським. Терлецький особливо прихилився до ос­таннього, оскільки Залеський народився на Україні і був представ­ником “української школи” у польській літературі. Але ці світські зв'язки не відвернули Терлецького від його духовного покликання. Після короткочасної медичної практики у Франції він 1839 р. пої­хав до Риму. Йому лише недавно виповнилося тридцять років.

У Римі Іполіт Терлецький приєднався до “змартвихвстанців” — недавно заснованого польського релігійного ордену. Він узявся до студій із теології, був висвячений на священика у 1842 р. і наступно­го року здобув ступінь доктора богослов'я. Обрання 1846 р. Пія IX, який мав репутацію ліберала, здавалося, вказувало на початок но­вої ери у політиці Ватікану. Терлецький відчув, що настав його час. 1846 р. він подав на розгляд папі меморандум у справі унії двох цер­ков. Папа прочитав цього документа і зацікавився ним. Він дав Tep- лецькому декілька приватних аудієнцій. Можна лише дивуватися удачі Терлецького, а також його незвичайному хистові переконува­ти, що дало змогу йому, простому молодому церковнослужителеві, оминувши усталену ієрархію, вийти на прямий зв'язок із папою рим­ським.

Головними пунктами меморандуму Терлецького були⁶: об'єд­нані з Римом східні церкви повинні мати такі самі привілеї та по­честі, що й католицька церква латинського обряду; має бути збере­жена непорушність їхніх обрядів і ритуалів, і східно-католицькі церкви повинні бути постійно представлені у колегії кардиналів; усі латинські місії серед православних повинні бути зліквідовані й мі­сіонерська робота доручена лише уніатам, представникам тієї самої національності й того самого обряду, що й відповідні православні громади. Четвертий пункт цього меморандуму стверджував, що “по­винен бути створений русько-слов’янський [тобто українсько-като­лицький] патріархат на правах інших [уніатських] патріарших престолів"; руський патріарх мав би бути також зроблений карди­налом⁷. На завершення Терлецький попросив для себе милостивого дозволу повернутися до обряду своїх предків, Щоб успішніше посвя­тити себе своєму завданню унії. Реакція папи на пропозиції Тер­лецького була якнайприхильніша. Папа негайно ж вдовольнив його особисте прохання. Одним із результатів навернення Терлецького з латинського на уніатського священика був кінець його пов’язання з орденом змартвихвстанців.

За ініціативою Терлецького у Римі було засновано Східне то­вариство унії церков. Воно мало включати у себе духовних та впли­вових світських осіб і повинно було служити платформою для зап­ропонованої унійної акції. Підготовчі збори відбулися у резиденції княгині Зінаїди Волконської, російської емігрантки, наверненої у католицтво. Княгиня Волконська виявила живий інтерес до планів Терлецького і помагала йому фінансово у скрутні моменти⁸. Патро­ном Товариства був французький місіонер єпископ Люке (Lucquet), який перед тим повернувся з Індії. Східне товариство формально зорганізовано 1 липня 1847 р. Кардинал Франзоні, префект Конгре­гації поширення віри, був обраний президентом, а Терлецький став секретарем. Схвалення Товариства, отже й праці Терлецького бачи­мо в енцикліці Пія IX ^oIn supreτni Petri apostoli sede^w датованій 6 січня 1848 р.

Зразу ж після заснування Східного товариства Терлецький вирушає у паломництво до Святої землі Метою подорожі було поз­найомитися з становищем християнських громад на Близькому Сході Мабуть, саме з цього приводу йому надали титулу “апостоль­ського місіонера”. Після короткого відвідання Єрусалиму Терлець­кий зупинився на два місяці в Стамбулі Його провідником там був старий товариш по зброї з Волинського кавалерійського полку Mi- хал Чайковський, плідний автор історичних романів про україн­ських козаків, а на той час — головний політичний агент князя Чарторийського в Османській імперії. Вертаючись назад, Терлець­кий обрав сухопутний маршрут. У Белграді він мав зустріч із князем Александром Караджорджевічем, правителем Сербії.

Повернувшись до Риму у березні 1848 р., Терлецький застав Східне товариство у дрімотному стані, що його спричинила відус- тність самого Терлецького та від'їзд єпископа Люке, який був приз­начений нунцієм до Швейцарії. Тоді якраз був “божевільний рік", коли майже увесь континент охопили революційні повстання Не зважаючи на сильну переобтяженість, Пій IX знову надав Терлець- кому декілька милостивих аудієнцій. Під час однієї з них Пій ЇХ сказав Терлецькому “Призначу вам [католикам русько-слов'ян­ського обряду] кардинала, призначу окремого патріарха"¹⁰. Папа наказав Терлецькому подати нову версію свого меморандуму. Вона була надрукована в обмеженій кількості відбитків, разом із думка­ми чотирьох церковних високопоставлених сановників. Вся справа велася на суворо конфіденційній основі, і сам Терлецький міг лише мигцем побачити віддрукований текст меморандуму. Пропозиції Терлецького мав розглянути комітет із семи кардиналів, який до 17 листопада повинен був сформулювати певні рекомендації Але робо­ту комісії перервали вибух революційних зворушень у Римі в листо­паді 1848 р. та втеча Пія IX й курії з Вічного міста.

Терлецький одержав розпорядження від Конгрегації поширен­ня віри скористатися з цієї вимушеної перерви, аби відвідати греко- католицьку дієцезію¹¹ Габсбурзької імперії в Галичині і північно- східній Угорщині і прозвітувати про їхнє становище, Сам він хотів побачити свого сина у Кракові. Але Терлецький спромігся доїхати лише до Дрездена у Саксонії; австрійські кордони були закриті че­рез революцію й громадянську війну в цій країні. Перебуваючи у Саксонії, Терлецький встановив зв'язки з лідерами лужицьких сер­бів. Це знайомство з представниками найменшої слов'янської націо­нальності зміцнило його панславістичні нахили. Після вибуху рево­люції в Саксонії у травні 1849 р. Терлецького заарештовують, підоз­рюючи у ньому чужоземного революційного агента. Він провів мі­сяць у тюрмі разом із Михайлом Бакуніним, який відіграв активну роль у Саксонському перевороті. Після його звільнення Терлецько- му наказали покинути Саксонію за двадцять чотири години. Не за­вершивши своєї місії, він повернувся до Парижу¹².

Наступні шість років — з 1849 по 1855 рік — Терлецький жив у Парижі. Там 1849 р. він опублікував свою програмну брошуру "Slowo Rusina ku wszej braci szczepu Slowianskiego о rzeczach Slowianskichⁿ ("Слово русина до всіх братів слов’янської вІтки про слов’янські справи”). Ця брошура, що появилася анонімно, містила в собі най­повніший виклад релігійних і політичних ідей Терлецького. Зі зви­чайною для нього енергією, аббат Терлецький (abbe Terlecki), (від­повідно до його французького титулу) незабаром встановив зв'язки з багатьма провідними церковними і світськими особами. У1852 р., за рекомендацією Міцкевича, йому було дана аудієнція з принцом Луї Наполеоном, президентом республіки. Основні зусилля Терлець­кого у його паризькі роки зосереджувалися на Східньому товарис­тві унії всіх християн Сходу, заснованому за його ініціативою. Хоча й вона засновувалася на преценденті — Східному товаристві, що у Римі існувало раніше — формально це була нова організація, утво­рена 29 квітня 1850 р. Архиепископ Парижу Сібур погодився стати почесним президентом; герцог Луї Кадор де Шампаньї (син міністра зовнішніх справ при Наполеоні І, член палати перів у часи липневої монархії і колишній скарбник Східного товариства в Римі) — прези­дентом, а Терлецький — віце-президентом. Славетний домінікан­ський проповідник Лакордер у проповіді, виголошеній у Нотр-Дам- ському кафедральному соборі (14 квітня 1850 р.), закликав фран­цузьких католиків підтримати діяльність Товариства пожертвами. Того самого 1850 р. у Паризі була урочисто відкрита перша Східна католицька церква, з Терлецьким як Ті парохом. Церква, названа іменами св.Кирила і Мефодія, розміщалася на Вавілонській вулиці, 69. Згідно повідомлення лужицько-сербського органу ^wJahrbucher fur slavische Literatur und Wissenschaftⁿ ("Річник слов’янської літе­ратури і науки”, Баутцен, 1852) "в іконостасі нової церкви бачимо ікони святих слов’янських апостолів Кирила і Мефодія, св.Ольги і св.Володимира — київського князя, який хрестив Русь. Кожної не­ділі у цій церкві відправляється служба у слов’янському обряді і виголошується проповідь руською мовою”¹’ Східне товариство зро­било спробу друкувати періодичне видання, але появився лише один випуск ^wAnnales de la SociCU Orientale pour TUnion de tous les ChrCtiens d’Orient” ("Річник Східного товариства унії всіх християн Сходу”, липень, 1853). Під покровительством Товариства і керівниц­твом Терлецького у Парижі був заснований Інститут для виховання ститут для виховання священиків-місіонерів у східному обряді Учні жили в інституті і поза тим відвідували класи у семінарії св.Сульпі- са; Терлецький навчав їх церковно-слов’янської мови й обрядів східної церкви. Але число учнів ніколи не перевищувало десяти, а висвячено було врешті лише двох. Обидва були молоді галицькі ук­раїнці, які у 1849 р. приєдналися до польських добровольців, що би­лися в Угорщині проти Австрії, а після поразки угорської революції переїхали до Франції ^lδ. Одному з протеже Терлецького, Юліану Куїловському, випало зробити визначну церковну кар'єру: він став єпископом станіславівським (1891-1898, м.Станіславів — тепер м.1ва- но-Франкшськ), і наприкінці свого життя короткий час обіймав престол галицького митрополита (1899-1900)¹⁶,

Не зважаючи на його різноманітну і буцімто успішну діяль­ність, становище Терлецького в Парижі не було легким. Із різних боків він зустрівся з підозрою і ворожістю. Його звинувачували од­ночасно у протилежних речах: у тому, що він є червоним революціо­нером, який підбурює європейські держави проти Росії, і в тому, що він є таємним православним і російським агентом, який намагаєть­ся зруйнувати католицьку церкву і польську національність. Під­тримка Терлецькому від польської еміграції приходила з т.зв. ∏6tel Lambert (Готель Ламбер), тобто з оточення князя Адама Чарторий- ського. У1850 р. Терлецький розглядався як один із можливих спів­видавців пропагандистської газети українською мовою, видання якої два співробітники Чарторийського — Міхал Чайковський і Францішек Духінський (обидва — уродженці України і переконані українофіли) — планували розпочати у Стамбулі або на о.Корфу¹⁷. Але Терлецький відчував дедалі більшу нехіть до того, щоб підпо­рядковувати свою діяльність польським політичним цілям¹⁸. Помно­жилося число нападок на Терлецького у польській пресі, що вида­валася за кордоном і в Познаньщині, і він змушений був давати спростування і втяіуватися у неприємну йому полеміку¹⁹. Його ста­новище ще більш ускладнювалося тим, що він більше не мав повного довір’я і підтримки з боку Риму. Його колишній зверхник Пій IX, стримуваний досвідом 1848-1849 років, втратив інтерес до іннова­ційних проектів. Під час повторного візиту Терлецького до Риму па­па прийняв його доброзичливо, але не було вже більше розмов про меморандуми 1846 і 1848 років. Те, що раніше Терлецький був фаво­ритом папи, повинно було викликати багато ревнощів, а його тодіш­ня поведінка сприяла появі нових злостивих почуттів. Циркуляр­ний лист Східного товариства, надісланий за підписом Терлецького східно-католицьким єпископам, містив критику роботи латинських місіонерів на землях східного християнства. Це було старою ідеєю Терлецького, яка була вже у його меморандумі 1846 р. Але тепер всемогутня Конгрегація пропаганди віри образилася на недиплома- тичну відвертість Терлецького. Йому була оголошена догана, і пап­ському нунцію у Парижі порадили тримати пильне око на Терлець- кому і його Східному товаристві²⁰. Здається, що на початку 1850-х років його зверхники дивилися на нього як на важку людину і по­тенційного порушника спокою. Друге Східне товариство, на відміну від першого, Рим лише терпів, але ніколи не схвалював і не надавав офіційного статусу. Отож Терлецький відчув, що ватіканська бю­рократія влаштовує обструкцію його зусиллям.

На додачу до всіх цих клопотів Терлецький пережив особисте горе — смерть свого 18-річного сина²¹. Стомившись душею і відчу­ваючи огиду до нікчемності емігрантського існування, він не мав жодного бажання назавше залишатися у Парижі. Він просив доз­волу поїхати до Болгарії місіонером, але з огляду на нестабільну по­літичну ситуацію на Балканах, спричинену Кримською війною, Кон­грегація пропаганди віри йому відмовила²². Але Терлецький склав новий план: поселитися серед галицьких українців — людей тієї са­мої національності і віри, що і він. З Парижу Терлецький встановив контакти з деякими галицькими лідерами, такими як Григорій Яхимович, перемиський єпископ, і дописував до львівської газети "Зоря Галицька”²³. У1855 р. він зліквідував свій паризький інститут і подарував його бібліотеку, архіви та інше рухоме майно Народно­му Домові у Львові.

Терлецький залишає Західну Європу, щоб ніколи не поверну­тися туди, у вересні 1855 р. Він вирішив перебратися на українські землі Австрійської імперії та вступити там у монастир. Однак перед тим, як зректися цього світу, він забажав ще раз відвідати Святу землю й сусідні країни. Друга подорсж Терлецького на Близький Схід тривала близько півтора року, і шлях його мандрівки пролягав через такі більші зупинки: Мальта, Александрія, Каїр, Єрусалим, Бейрут, Дамаск, Смирна і Стамбул. У Єрусалимі Терлецького покли­кали надати медичну допомогу турецькому паші, правителеві міста. Після трьох місяців у Єрусалимі він перебрався до Бейруту, де зно­ву залишився на декілька місяціа Там він знайшов собі друзів серед маронітів — сірійських християн, чия церква була об’єднана з Ри­мом, і мав нагоду бути присутнім під час виборів маронітського пат­ріарха. З Бейруту Терлецький надсилає поштою довгого листа (19 травня 1856 рЗ до галицького вченого і громадського діяча о.Якова Головацького, в якому він описує деякі зі своїх подорожник пере­живань і виражає надію знайти постійний притулок серед руських співвітчизників²⁴. Досягнувши Стамбулу, Терлецький перепливає на кораблі Чорне море і рушає вгору Дунаєм до Белграду. Тут на­весні 1857 року він перетинає кордон Австрії. Його згадує Іван Голо- вацький в листі з Відня (26 квітня 1857 р.) до свого брата Якова у Львові: "Недавно приїхав сюди отець Іполіт Терлецький, суміш по­ляка Й українця у зовнішній православній, або радше грецькій фор­мі”²⁶.

Бажання Терлецького оселитися в Галичині розладнав своєю забороною крайовий губернатор граф Агенор Голуховський, пред­ставник інтересів польської аристократії і переконаний противник українського національного відродження Замість Галичини Tep- лецький переходить на український район північно-східної Угор­щини — т.зв. Угорську Русь, знану тепер як Карпатська Україна або Закарпаття Там 1857 р. він вступає до Василіанського чину, прий­маючи нове релігійне ім’я Володимира. Так колишній абат !політ Терлецький перетворився на о. Володимира Терлецького HCBB (Чи­ну Святого Василя Великого).

Ми не досить знаємо про обставини життя Терлецького в Ав­стрії. 1858 року йому виповнилося 50, але він усе ще був міцний фі­зично і мав меткий розум. Йому доручили посаду ігумена Малобе- резнинського, ще згодом — Краснобрідського василіанських монас­тирів. Але людині, яка багато подорожувала і звикла до таких ве­ликих столиць, як Париж і Рим, було затісно серед диких Карпатських гір. У листі до Якова Головацького Терлецький скар­жився на брак новин і середовища, яке стимулювало би розуму⁶ Час від часу він дописував до львівської газети “Слово”. Урізнома­нітнювали його життя поїздки до Галичини, що стали частішими після 1859 р., коли Голуховського було відкликано на посаду мініс­тра кабінету у Відні.

Становище о. Володимира Терлецького залишалося нестійким. Ставлення Голуховського до нього було знаком ворожості з боку польської панівної верстви в Галичині, в очах якої Терлецький був ренегатом. Але так само не довіряли йому в колах греко-католиць- кого дворянства, для якого людина такого походження і життєвого досвіду залишалась до певної міри загадкою. В тогочасних мемуа­рах можна надибати на свідчення задавненої підозри, що Терлець­кий був ‘’Конрадом Валенродом” — тобто поляком, який діє замас­ковано, завдаючи шкоди доброму руському народові²⁷. Його довге волосся, пишна борода й ряса на кшталт православної контрасту­вали з поголеними обличчями і златинізованим одягом місцевого греко-католицького духовенства. Для Терлецького це було виразом його прихильності до християнства східного обряду, але його екзо­тичний вигляд викликав підозру і шокував багатьох²⁸. Та завдяки своєму теплому й ніжному характерові він, як завжди, умів притя­гати до себе людей і зав’язувати дружбу. Він знайшов собі вірного друга в особі о.Олександра Духновича, закарпатського поета, педа­гога і національного “будителя” Духнович написав поему на честь Терлецького, в якій висловлював бажання, щоб “руський богатир” міг знайти “дружбу і мир” у своєму притулку серед Карпатських гір²⁹.

Але мир не судився Терлецькому. Незабаром він опинився у центрі публічної дискусії, пов’язаної з. пуристським, або т.зв. "обря­довим” рухом. Це була кампанія групи греко-католицьких священи­ків за очищення літургії й церковних звичаїв від усіх латинських нашарувань, які поступово вкралися від часів Брестської унії (1596 р.)> а особливо — від Замостського синоду (1720 р.). Це була стара улюблена ідея Терлецького. Уже у свому “Слові русина...” він протес­тував проти забруднення обрядів католицької церкви східного об­ряду звичаями латинської церкви. Тепер він знову підніс це питан­ня. Український церковний історик єпископ Юліян Пелеш, сучасник цих подій, називає Терлецького головним ініціатором обрядового руху у 1860-х роках³⁰. Вплутавшись у цю дискусію, Терлецький діс­тав нову догану від Конгрегації пропаганди віри і застереження не роздувати незгоди між двома обрядами у Галичині³¹. Його зверхни- ки порадили йому повернутися в монастир на Закарпаття.

Немає жодних підстав сумніватися у тому, що Терлецький щи­ро прагнув провести решту свого життя серед співвітчизників в Ав­стрії. Та події, вийшовши з-під його контролю, надали його життю цілковито нового напрямку³². 1867 р. австро-угорський компроміс перетворив Угорщину на самоврядну державу. Будапештський уряд і шовіністична мадярська панівна верства негайно вдалися до політики репресій і мадяризації національних меншостей та полю­вання на справжніх або уявних панславістів. Закарпатські україн­ці були найслабшими серед немадярських національностей Угор­щини, а, отже, нараженими на найбільший тиск. Терлецький був надто підозрілою фііурою, щоб не привернути уваїу угорської адмі­ністрації. 1871 р. міністерство внутрішніх справ в Будапешті вимага­ло його переведення з Краснобродського василіанського до Мука­чівського монастиря, до більшого міста, де за Терлецьким можна було б ближче наглядати. За шість місяців по тому на нього був по­даний донос (ми не знаємо, хто був його автором), у якому його зви­нувачено у тому, що він таємний агент Росії. Єдиною підставою для звинувачення був той факт, що він одержував книжки з Росії. За це Терлецький був арештований. Його тримали в ув'язненні недовго, оскільки для формального звинувачення не було достатніх свідчень. Але після звільнення йому було наказано негайно покинути Угор­щину³³ Ця наруга мусила глибоко обурити Терлецького і підштов­хнути його до радикального кроку. Він послав листа протесту до угорського міністра внутрішніх справ, у якому проголосив свою не­винність, Але оскільки він зазнав несправедливих переслідувань, то, заявив Терлецький, він вважає за краще віддатися правосуддю своєї рідної країни, проти якої він справді скоїв злочин за часів своєї молодості. Одночасно він звернувся з петицією до Олександра II, здався на ласку царя і попросив дозволу повернутися в Росію. Прохання було задоволене, і в вересні 1872 р. він переїхав у Росію. Того ж самого місяця, коли він прибув до Києва, його було прийнято в лоно Російської православної церкви.

На той час Терлецькому було шістдесят чотири роки. Йому за­лишалося прожити ще шістнадцять. Історію решти його життя можна переповісти коротко. Спочатку він жив у Михайлівському монастирі у Києві і працював у секретаріаті Слов’янського добро­чинного комітету в цьому місті. 1874 р. Терлецький поїхав в Італію з російським аристократом, князем Демідовим, і провів п’ять років як особистий духівник у помісті Демідова поблизу Флоренції. Це мало бути приємною синекурою для старшої людини, і можна лише здо­гадуватися, з якими відчуттями Терлецький ще раз відвідав Італію, місце своєї ранньої діяльності. У 1879 р. він повернувся до Києва. Після смерті князя Демідова його вдова надала Терлецькому пен­сію, що фінансово забезпечила до кінця його життя. Пізніше Тер­лецький переїхав до Житомира, у свою рідну Волинську губернію, де він знайшов товариша і покровителя в особі архиепископа Діміт- рія. Коли той переїхав в Одесу, Терлецький у 1881 р. вирушив за ним. Російська православна церква наділила Терлецького званням архі­мандрита. Він був зв'язаний, мабуть у почесний спосіб, з Одеською духовною семінарією, і потім жив у цьому місті, відійшовши від справ. У ці останні роки він написав “Записки архімандрита...”³⁴.

О.Володимир Терлецький помер вісімдесятирічним в Одесі 17 січня 1888 р.

ТВОРИ

Терлецький не був професійним письменником. Однак його лі­тературним і журналістським доробком зовсім не варто нехтувати. Подаючи список писань Терлецького, я мав на меті окреслити рам­ки його інтелектуальних зацікавлень, а також основні напрямні майбутніх досліджень.

Мені були доступні лише дві праці Терлецького. Це програмна політична брошура польською мовою ^rtSlowo rusina” (1849)³∖ яка бу­де детально розглянута в наступній частині статті, та його росій­ськомовні “Записки.,.”³⁶. Вони мають чималу вартість з історичного та літературного погляду. Польський історик Марцелій Гандель- сман підкреслює їхню вірогідність³! Вони написані у простій, щи­рій, але водночас сильній манері, без жодної самореклами або особ­ливого виправдовування. їхньою прикметною рисою є, можливо, емоційна відстороненість. Вони справляють враження праці старої людини, яка зберегла розум і живу пам’ять про минулі події і яка розповідає історію своєї бурхливої молодості та зрілого віку з від­стані багатьох років, ніби з другого берега.

Перебуваючи в Австрії, Терлецький опублікував декілька кни­жок українською мовою: переклад Томи Кемпійського “Наслідуван­ня Христа”³⁸, том перекладів поем Богдана Залеського³⁹, збірку проповідей⁴⁰ та опис своєї другої подорожі до Палестини й Близь­кого Сходу⁴! Остання праця була запланована у трьох томах, але вийшли друком лише перші дві частини першого тому. Як сказано в загадковій примітці бібліографа Івана Левицького, публікація була перервана, оскільки" [її] продовження прийшлось не до смаку га­лицькій публіці"⁴². Несподіваного клопоту завдали Терлецькому й переклади поем Залеського, які не мали б викликати суперечок. Богдан Юзеф Залеський, поет-романтик і чільний представник т.зв. "української школи" у польській літературі, був товаришем Tep- лецького в його паризький період Терлецький присвятив цей том авторові "на пам'ять непохитної дружби”. Але Залеський відмовив­ся від перекладу⁴³. Причина цієї напевно болючої для Терлецького відмови була досить своєрідною. Залеський розсердився на те, що книжку друковано кирилицею. У той час багато польських патріо­тів були переконані, що українська мова — це селянський діалект польської мови. Відповідно до цього, вони вимагали впровадження в українських публікаціях латинсько-польського шрифту і засуджу­вали вживання кириличного алфавіту як засобу, що його викорис­товувала царська Росія.

Протягом десятиліття від 1861 до 1872 р. Терлецький друкує бі­ля десятка статей у львівській газеті "Слово"⁴⁴. Деякі з них досить довгі й тягнуться з номера в номер. Судячи за їхніми назвами, у них ішлося про релігійні та політичні справи або про колишні подорожі Терлецького.

Після переїзду до Росії Терлецький видав книжечку про свої враження від Закарпаття під заголовком "Угорська Русь і відрод­ження свідомості народності між руськими в Угорщині" ("Угорская Русь и возрождение сознания народности между русскими в Вен­грии", Київ, 1874)⁴⁵. Наскільки я знаю, це була остання праця Тер­лецького, що появилася за його життя. "Записки..." надруковано посмертно. Жодне з писань Терлецького ніколи не передруковува­лося.

ПОЛІТИЧНА ДУМКА

Найповніший виклад політичних ідей Терлецького можна знайти у його книжкового обсягу трактаті "Слово русина.." Його пишномовний стиль, від якого віддає проповідницькою риторикою, помітно відрізняється від сухуватої, простої розповідної манери йо­го пізніших "Записок...”

Терлецький трактував політичні справи як людина церкви. Розглядаючи історію різних слов’янських націй, він підходив до неї головно з погляду їхнього релігійного розвитку. Релігія для нього була фундаментом громадянського суспільства. Згідно з Терлець- ким, здорове громадянське життя можливе лише тоді, коли воно грунтується на одній справжній релігії — католицизмі Його філо­софія історії була провіденційною. Бог призначив кожній нації особливу місію, і Його рука спрямовує всі нації до здійснення їхньої визначеної наперед долі. Коли несподіваний поворот історичних по­дій і напрямів розвитку відхилявся від провіденційного плану, Тер­лецький утішав себе думкою, що Божа воля незбагненна.

Проте підставова релігійно-церковна орієнтація Терлецького не робила його реакційним. “При цьому визнаємо, що ми є щирими і сердечними прихильниками всіх належних свобод і рівності у сус­пільстві, поважаємо й схиляємося перед волею народу, оскільки часто вбачаємо у ній натхнення Боже.., але ми ніколи не були і не є її сліпими прихильниками. Ми не визнаємо її непомильності, яка властива лише одному Богові** (с.5). Отже, політичне кредо Терлець­кого можна досить точно означити як християнсько-демократичне. Він віддав належне Пієві IX, ^котрий натхненням із неба, відчувши потребу часу, впроваджує благотворні зміни*’ і котрий, “поєднуючи свободу з вірою, закладає тим самим наріжний камінь майбутнього суспільного порядку** (с.З).

Початок “Слова...” дивним чином нагадує початок “Маніфеста Комуністичної партії”. "Привид бродить по Європі — привид кому­нізму”, — проголошували 1848 р. Маркс і Енгельс. Терлецький на рік пізніше стверджував, що з великої пожежі революції 1848 р. підняв­ся *ⁱH0B∏ft первень, який дрімав багато віків і цілковито невідомий західним людям.» Це всеслов’янський первень, що називається в Єв­ропі панславізмом” (с.1-2). Цей феномен, додав Терлецький, знайшов великий відгук; йому давали різні й суперечливі тлумачення. Він мав намір викласти свої власні погляди та переконання, що стосу­валися значення слов*янського відродження. Він збирався зробити це як “син Русі, цієї не останньої вітки серед слов’янської родини” (с.2).

Далі Терлецький подає нарис історії слов’янських народів. Цей огляд, який складає найбільшу частину книжки, показує його начитаність і обізнаність. Здебільшого він не цитує своїх джерел, але часом покликається на літопис Нестора й на Карамзіна, а та­кож таких провідних слов’янських учених, як Добровський, ІПафа- рик і Копітар. Терлецький відзначався ерудицією і проникливим ба­ченням, однак його підхід до історії був некритичним за своєю сут­тю. Йому було притаманно вірити в те, в що він хотів вірити. Нап­риклад, він уважав, що іллірійці й інші давні народи Балканського півострова були слов’яни. Дотримуючись цієї теорії, від котрої дав­но вже відмовилися серйозні вчені, Терлецький міг твердити, ЩО Євангеліє вперше проповідував слов’янам св. Павло (оскільки він зу­пинявся у Салоніках), і що св. Єремія й імператор Юстиніан були слов'яни (через своє іллірійське походження). Він також сприймав як історично достовірну легенду про відвідання св. апостолом Ан­дрієм місця, де згодом виник Київ, і вірив, що св. Кирило і Мефодій, творці слов’янської літургії, самі були слов’яни. Розповідь Терлець­кого стає точнішою й вірогіднішою, коли він торкається не такої давньої історії, але на добір і тлумачення фактів завше впливають сильні релігійні упередження.

Згідно з Терлецьким, усі слов’яни були навернені на християн­ство католицького віросповідання, хоча й двох обрядів — латин­ського та греко-слов’янського; Кирило і Мефодій були католики, і їхню діяльність схвалював папа. Крім цього, Русь була католицькою від самого початку, оскільки її навернення відбулося перед розко­лом між латинською і грецькою церквами. Але “незабаром грецька схизма дихнула вбивчим подихом на слов’янські землі і заразила щирі слов'янські душі отрутою ненависті до справжньої Христової церкви” (с.15). Терлецькому ніколи не спадало на думку, що розді­лення церков могли спричинити культурні та соціальні фактори, і що відповідальність за це, можливо, треба було б розділити. Він уважав, що розкол відбувся через амбіції і гординю грецьких пат­ріархів. Падіння Візантійської імперії та приниження грецької цер­кви турецькими невірними було просто карою Божою над призвід­цями розколу. А що стосується Російської православної церкви, то за відрив від католицької єдності вона була суворо покарана поне­воленням її державою. “Російська церква не лише принижено пла­зує перед світською владою, але ця остання і панує над нею, править нею за примхою волі володаря, чи навіть волі його намісника, якого- небудь генерала або полковника, який посідає місце царя у святому синоді”. Терлецьким звертався до “відірваних братів” із таким рито­ричним запитанням:

“Подивіться, найдорожчі браття, чи православ’я не потрапило у тяжку неволю світської влади, а навіть найтяжчу там, де са­ма влада є ніби православною? Бо там вона [влада] обікрала усі маєтності від своєї матері, церкви, по-блюзнірському стала її головою і править нею з погордою через полковника драгунів або гусарів, а все духовенство утримує в приниженні й темноті. Чи православ’я не є всюди знаряддям темноти, матеріального чи духовного деспотизму?” (с. 83).

Коротше кажучи, православ’я було нічим іншим, як “закам’я­нілою, заструпілою, відступницькою церквою, яка не подає жодної ознаки життя, крім ненависті до католицизму” (с.18).

До цього місця ідеї Терлецького є радше загальником і не пере­ходять меж типової для XIX ст. католицької апологетики. Він вияв­ляє більше оригінальності, коли розглядає питання про статус схід­но-католицьких церков, що було для нього предметом особливого інтересу. Католицька церква одна, заявляє Терлецький, але вона складається з декількох обрядів, жоден із яких не є вищим над ін­шими. ”Ми вважаємо, що папа, оскільки це папа, належить до ла­тинського обряду так само, як і до кожного іншого. Він як наступ­ник св. Петра є спільним єпископом, а тому найвищим духівником кожного обряду" (с. 21). Східні церкви є повністю католицькими, але водночас мають свої цілком відмінні традиції, які відрізняють їх від латинського обряду. Він звертався до православних українців із та* кими пройнятими щирістю словами:

“Ви припали душею до вашого обряду, відправлюваного рідною мовою; отож і ми, котрі пишемо те слово, належимо до того са­мого обряду, цією ж самою мовою і звичаєм відправляємо всі обряди і вважаємо за честь бути прив'язаними серцем до всіх звичаїв батьків наших, починаючи від святих Кирила і Мефо- дія, Ольги, Володимира, Антонія Печорського, котрі, як і ми, були католиками і, як і ми, — обряду греко-слов'янського" (сЖ-85).

Але Терлецький болісно усвідомлював, що реальність часто розбігалася з цією ідеальною моделлю, і він сміливо твердив: "Отож і ми, слов'яни греко-католицького обряду, маємо багато жалів до Ри­му’* (с. 21). Він знімав із папства будь-яку безпосередню вину: папи багато разів виказували свою повагу до східних традицій і захища­ли права східних католицьких церков. Але добрі наміри пап розби­валися

“прагненнями та зусиллями певної частини латинського духо­венства, а навіть інколи високих урядників Римської церкви, котрі, зі становища власного обряду однобічно давлячись на церкву і спонуковані надмірним і нерозумним завзяттям, волі­ли бачити й намагалися звести всю церкву до єдиної латин­ської форми і тим самим завдали їй незмірної шкоди. Тому церкви східних обрядів досі не знаходили в Римі достатньої опіки і захисту проти тиснучого на них латинського обряду." (с. 21-22).

Але Терлецький був упевнений, що ці помилки можна випра­вити, і не вагаючись пропонував конкретні засоби. Сформульовані в "Слові,." пропозиції ідентичні до тих, що були вже в меморандумах з 1846 та 1848 років до Пія IX: призначення кардиналів, які представ­ляли б усі східні обряди, і створення всередині Римської курії спе­ціальної конгрегації у справах східних церков⁴⁶. Крім того, щодо східних католиків термін “уніати" не мав більше застосовуватися. Цей термін був невідповідним і навіть образливим, тому що він оз­начав неповноцінне католицтво, ніби ці обряди були лише приєдна­ні ззовні, до католицької церкви, а не являли собою її органічні час­тини. "Що ж би говорили, якщо б Англію або Німеччину, повернену від протестантизму до лона західної Церкви, хотіли б називати уніатами? Напевно, весь світ слушно визнав би це за недоречність; але ж саме таку недоречність зроблено й до сьогоднішнього дня во­на триває щодо нас" (с. 46).

Терлецький докладно розглянув історію трьох слов'янських націй — Польщі, Росії й Русі (України). Він простежив піднесення Польщі від середньовічних початків аж до її становища як провід­ної потуги Східної Європи, досягнутого завдяки унії з Литвою та Руссю. Але сильна і блискуча Річ Посполита XVI — початку XVII ст. уже містила в собі зародки свого майбутнього краху. Першочерго­вою причиною занепаду Польщі була зрада нею свого слов'янського покликання. “Постійно наближаючись до західних країн, вона по­чала виокремлюватися зі слов'янської родини" (с. 37). Польща поли­шила на германізацію західнослов'янські племена, в тім числі свою Сілезію. їй не вдалося забезпечити провід східними та західними слов'янами у їхній боротьбі проти татар і турків⁴⁷. Другим провалом Польщі було обмеження свободи лише шляхетським класом, тоді як маси вона тримала у принизливому кріпацтві. Внаслідок цього сво­боди шляхти виродилися в аристократичний привілей, а селяни навіть не вважали себе належними до польської нації. По-третє, Польща погано повелася з Берестейською унією. Руські єпископи не були допущені до сенату, а до парафіяльних священиків поміщики ставилися з презирством. Єзуїти, для яких характерна була нетер­пима винятковість, скористалися своїм впливом, щоб спокусити руську шляхту прийняти латинський обряд, порушуючи папські на­кази. “Наш обряд був приречений стати обрядом громади, тоді як латинський обряд мав бути для шляхти" (с, 48). Та обставина, що Руська католицька церква у Речі Посполитій була позбавлена осві­ченої, представницької суспільної верстви, полегшила її пізніше знищення російською схизмою.

Тому поділи Польщі були справедливим покаранням за її грі­хи. Пізніші повстання та ппучні, конвульсивні намагання поль­ських емігрантів лише занурили націю у глибше нещастя. "Треба, однак, визнати, що Польща своїми болями, своїми жалями викли­кала національне почуття серед інших народів слов'янського пле­мені, що досі дрімають довгим сном байдужості; що вона єдина се­ред усього племені підносить прапор суспільного розвитку під гас­лами свободи, рівності та братерства" (с. 41).

Звертаючись до другої великої слов'янської нації, Терлецький твердив, що російська держава сформувалася під впливом татар­ських повелителів у XIII-XIV ст. “Адже це була школа, з якої великі московські князі почерпнули вміння самодержавного деспотизму" (с. 61). Історія Росія є радше історією правителів, аніж історією на­роду. “Вся держава є немовби мертвою машиною, що її приводить у рух кивок царя і оживляє його воля" (с. 67). Російський уряд, “най- лукавіший і найзрадливіший, гнучкий, але безжальний, що не гре­бує навіть найнєморальнішими засобами й уперто рухається до виб­раної мети, своїм призначенням випханий на дорогу завоювань" (с.61). Московське самодержавство підпорядкувало собі православ­ну церкву і перетворило аристократію бояр на аристократію чинов­ників. Петро, “названий Великим”, позичив у Європи лише те, що служило консолідації самодержавства і зростанню влади царя; він надав Росії облудно-європейського вигляду. !Російська] адмініс­тративна система є найнеморальнішою й опертою на здирстві і кра­діжках, шпигунстві та підкупі в нечуваних масштабах" (с. 67-68). Повне придушення свободи слова і “публічне виховання, спроможне виховувати лише рабів” (с. 68) є улюбленими засобами царського уряду. Ба, більше, царизм "прагне накинути всім відрубним народ­ностям російську мову та національність. Тому русини й поляки і під тим оглядом зазнають великого утиску” (с. 72). Все, що нале­жить до офіційної сфери — армія, цивільна оборона та школа — пе­реводиться на російську мову й служить політиці русифікації. Мова і звичаї неросійських національностей знаходять собі притулок ли­ше в селянських хатах і сімейному житті⁴⁸.

Варто відзначити, що вістря гострої критики Терлецького було спрямоване тільки проти російської держави й царського режиму, а не проти російського народу. Цей народ має “всі властиві слов’ян­ські прикмети" (с. 72). В цьому важливому аспекті інтерпретація Терлецького докорінно відрізнялася від теорій його колеги з гуртка “Готель Ламбер” Францішека Духінського. За Духінським, усі ро­сіяни, на відміну як від українців, так і поляків, взагалі не належа­ли до слов’янської “раси"; вони насправді були мовно слов’янізова­ними “туранцями” і виявляли цілковито неслов’янський характер⁴⁹.

Вище вже відзначалося, що Терлецький був невисокої думки про Руську православну церкву. З другого боку, він говорив з поміт­ною симпатією про старовірців, яких уважав за народний спротив скорумпованій офіційній церкві Він натякав, що старовірців могло б привабити католицтво⁵⁰. Царська держава, яка чітко ототожню­вала себе з православ’ям, була, на думку Терлецького, непримирен­но ворожа до католицької церкви, але особливо — до її східного об­ряду.

“Російський уряд найперше оскаженіло напав на греко-сло- в’янську католицьку церкву, бо* вона була немовби докором сумління для всієї російської церкви. Світ знає про зрадливі й жорстокі переслідування, під якими впала більшість цієї цер­кви... Дворазове переслідування за Катерини [П] і Миколи [І] позбавили католицьку церкву близько п’яти мільйонів вірних” (с. 71-72).

Тому "бере правдивий жаль за ті надії на навернення царя та російського народу” (с. 72)⁵¹. Отож нічого дивного, що це не може статися доти, доки в Росії існує теперішня політична система. Це правда, що царський уряд підтримує дипломатичні відносини з Ри­мом, маючи, однак, на меті домогтися мовчазного визнання Святим престолом уже доконаних фактів, здійснених щодо східних католи­ків. “І треба визнати з болем, що в усіх випадках, коли російський уряд мав справу з Римом, не виключаючи навіть останньої, сказати б, трансакції, що її підписали карданал Ламбрускіні та Блюдов⁵², Рим, завжди з великою шкодою для віри, залишався ошуканою й об­дуреною стороною’* (с. 71).

Історія третьої великої слов’янської нації, Русі (України), на думку Терлецького, тісно переплетена з історією її сусідів, Польщі та Росії. Але він наполягав на існуванні окремішної русько-україн­ської самобутності. "Русь, приєднана до Литви, а потім до Польщі, зберігала завжди свої відрубні національні риси” (с.55). Терлецький стверджував відмінність русинів від росіян навіть іще категоричні­ше:

“Передусім вважаємо за обов’язок сумління протестувати про­ти фальшивого включення руської народності, історії та літе­ратури у народність, історію та літературу російську. Росій­ський уряд радий був би вмовити всіх і самих русинів, що вони завжди були одне й те саме з росіянами; а російські письмен­ники, які черпають натхнення від уряду або пишуть під стра­хом кари та цензури, навипередки стараються поширити ту думку. Це — грабунок, якого допускається російський уряд на полі літератури й історії, рівний тому, який він здійснює на за­гарбаних землях. Ми ж від імені цілої Русі найурочистіше про­тестуємо проти цього грабунку, так само як наш народ проти­виться назвою ’’москаль”, котрою відрізняє великоросіян від се­бе” (с. 51-52).

Терлецький розглядав середньовічну Київську державу як та­ку, що належать до руської (української), а не до російської націо­нальної історії. “Справді, землі та народ, що становлять ядро сьо­годнішньої Росії, відносилися до давньоруської держави... Дух і нап­рямок розвитку [двох націй] був цілковито іншим” (с. 52). Після мон­гольського завоювання Русь злилася з Литвою і Польщею, а руська шляхта поступово сполонізувалася.

“Однак народ зберіг свої властиві риси, а в запорозькій козач­чині мав основу суспільного розвитку, за яким тужив своєю ду­шею. Запорозькі козаки становили немовби військовий орден Русі, організувалися в справжнє християнсько-слов’янське то­вариство. Вільні та рівні, вони ухвалювали собі старшину вибо­ром усіх, вибраній раз владі були покірні й на диво послушні” (с. 55-56).

Терлецький захоплено розповідав про боротьбу козаків із кримськими татарами і про їхні морські походи проти Османської імперії. За словами Терлецького, козацтво, “яке в той час зосереди­ло [навколо себе] руську народність”, було “багатим насінням на майбутнє в Слов’янщині”; йому було визначено долею "посісти висо­ке становище в Європі, бо воно почало впроваджувати християнс­тво [християнські принципи свободи й рівності] в життя та суспіль­ні стосунки. Воно б і собі надало тривалості, і врятувало б Польщу” (с. 56). Причинами того, чому ці потенційні можливості не здійсни­лися, були релігійна схизма та невдача зі встановленням русько-ка­толицького патріархату в Києві. Встановлення польськими єзуїта­ми латинського обряду та гноблення польською шляхтою руських козаків і селян викликали реакцію на користь православ'я. Потім розпочалася затяжна козацько-польська війна. Вона стала причи­ною падіння обох супротивників, із якого вміло скористалася Росія

“Однак велика частина козаків відчувала таку огиду до не- вольницького російського первня, що після завоювання Украї- ни⁵³ [вони] воліли перенестися до Туреччини і зберегти під опі­кою своїх [колишніх] найбільших ворогів давні вольності, аніж піддатися ярму, яке їм готував російський уряд. Туреччина зберегла їм усі старі вольності, й аж до 1828 р. вільна козаччи­на існувала над Дунаєм” (с. 57).

Основоположною тезою інтерпретації Терлецьким української історії було переконання, що східне католицтво, поєднуючи лояль­ність до вселенської церкви з вірністю до греко-слов'янського обря­ду, обране провидінням як національна релігія руського (україн­ського) народу. Він вірив, що “навіть після розірвання Церуларієм єдності з Римом Русь залишилася католицькою і потім довгий час хиталася між Римом і Константинополем” (с. 54). Він із любов’ю (але не без перебільшення та підсилення історичних свідчень) перерахо­вував усі випадки взаємного зближення Русі та римо-католицької церкви. У зв'язку з Флорентійським Собором (1439) і прийнятою на ньому унією Терлецький захоплено писав: “...Утішмося тут на вид правильності нашої Русі, котра і на тім соборі в своїм шляхетнім представникові [митрополитові] Ізидорові та пізніше, завжди пока­зувала себе охочою до визнання і прийняття [католицької] правди і котра, дай Боже, стане третейським суддею між Римською церквою та відступницькою нашою слов’янською братією” (с. 19).

Завершивши огляд слов’янської історії, Терлецький перехо­дить до окреслення теперішнього становища слов’янських народів і формулювання пропозицій щодо їхньої майбутньої організації. По- заяк нараховується більше ніж 80 млн. слов’ян, “ніхто вже сьогодні не заперечить слов'янського руху” (с. 73). Три фактори найбільше спричинилися до слов’янського відродження в останні десятиліття: по-перше, страждання й боротьба Польщі за свою незалежність; по- друге, праця чеських учених, які розбудили інтерес до славістичних історично-літературних досліджень; і, по-третє, війни Росії з Туреч­чиною і походи російських армій на південь від Дунаю, які розпали­ли надії серед балканських слов'ян. Але досі слов’янському рухові "бракувало осередку, бракувало виразного прапора, під якими міг би скупчуватися" (с.76). Слов’яни, на жаль, поділені віросповідаль- ними та національними відмінностями. “Тому слов’янський рух, хо­ча й має величезний простір і величезне населення, досі є неупоряд- кованим і незгуртованим” Cc. 78). Російський уряд у минулому зара­ди своїх егоїстичних інтересів розпалював суперечки серед чужо­земних слов’ян. Але '-‘російський панславізм є, власне, царславізмом” (с. 73). Волелюбний характер слов’янського руху неминуче відштов­хує його від офіційної Русі. Царський уряд розуміє небезпеку націо­нального відродження слов’янських народів, що перебувають під його правлінням. “Це пояснює нам, чому ось уже декілька років ро­сійський уряд збайдужів до панславізму, заборонив учителям по­ширювати ту думку, а ревніших її прихильників: русинів Шевченка, Кулешу [так в оригіналі] й інших суворо покарав, засудивши [їх] на довічну важку працю в шахтах і на довічні солдати" (с. 77)^δ4.

Слов’янські народи мають відчуття своєї расової спорідненос­ті, але водночас вони свідомі своєї індивідуальної національної са­мобутності, Злиття всіх слов’ян в єдину національність є небажа­ним, оскільки це перетворило б їх на загрозу для людства. “За на­шим переконанням, упорядкування Слов’янщини полегшилось би... поділом на шість визначних народностей, тобто на польску, чесько- моравську, ілірійсько-хорватсько-сербську, руську, болгарську та російську, до яких повинні були б приєднатися всі інші дрібні від­тінки," (с. 80). Ці шість провідних слов’янських націй мали б об’єдна­тися у ширшу федерацію.

“Отже, ми припускаємо федеративний зв’язок усього слов’ян­ського племені, прагнення до якого помітне вже і сьогодні: ве­ликий всеслов’янізм у духу Божім, з вільним розвитком усіх окремих народностей... Кожен зі слов’янських народів органі­зовується відповідно до власних потреб, кожен матиме свій уряд, а вони [уряди] стикатимуться в один центральний уряд що об’єднуватиме всіх і керуватиме всіма" (с. 93).

Установи майбутньої слов’янської федерації були демократич­ними. Терлецький уважав, що вроджена слов’янська “схильність до демократій виявилася всюди, де [слов’янський народ] скинув із себе [чужоземне] ярмо" (с. 74). "Слов'янський дух закликає до виборної влади” (с.93). Терлецький не висував будь-яких специфічних реко­мендацій щодо впорядкування майбутнього слов’янської співдруж­ності. Проте він підкреслював, що слов’янська демократія має від­різнятися від демократії західних країн відсутністю матеріалістич­ної жадоби, егоїстичних інтересів і політичних чварів. Вибори бу­дуть готуватися не фанатичною агітацією, а постами, покаяннями і спільними молитвами. Виборці й обрані, народ, рада (законодавчий орган) і уряд будуть органічно об’єднані одним всепроникним релі­гійним духом.

Терлецький приписував окремим слов’янським народам специ­фічні завдання у великій спільній справі "Польщі належить провід. Вона найбільше зі слов’янської родини прислужилася Богові та людству, неодноразово заслоняла церкву Божу і Європу від тяжких лих. Зі слов’янських народів вона має найбільше слов’янських ду­ховних засобів у своїх геніальних поетах⁵⁶, у своїм письменстві, у своїм законодавстві” (е. 89). Польща, щоправда, відхилилася від свого покликання через низькопоклонство перед Заходом і байду­жістю до слов’янської справи. Але якщо вона покається, то відразу ж поверне собі місце на чолі слов’янських народів, особливо тих, які дотримуються латинського віросповідання. Особливе покликання чехів полягає в тому, що вони показуватимуть приклад усім сло­в’янським народам на полі інтелектуальних зусиль і науки. Крім то­го, вони повинні нести головний тягар захисту слов’янського світу від німецького тиску. "Ілірійцям” [тобто югославським народам] і болгарам судилося покласти край турецькому правлінню в Європі і "хрест, символ спасіння, свободи та розвитку, застромити на верхів­ках мінаретів” (с. 92). Ілірійці створять слов’янський флот на Адріа­тиці, так само як болгари і русини зроблять це на Чорному морі, по­ляки — на Балтиці й росіяни — на Льодовитому океані Це уможли­вить "утворення слов’янської морської потуги, зв’язки через море з іншими народами, постачання Слов’янщини азіатськими й афри­канськими плодами і багатих виробів з Західної Європи” (с. 91)^δ7. Врешті "католицько-народно-слов’янський дух” проникне в Росію, поглине монгольський елементу її уряді, перетворить п теперішній антихристиянський соціяльний лад ”і тоді російський народ увійде до числа з’єднаних братніх слов’янських народів” (с. 92). Відродже­на Росія стане апостолом християнства й цивілізації для Азії.

Терлецький обстоював тісну польсько-українську спрівпрацю. Він уважав Польщу природним лідером "латинських” слов’янських народів, а Русь-Україну — слов’ян греко-слов’янської традиції "Со­юз Русі з Польщею за обопільної свободи є навіть конче потрібний для майбутності цілої Слов’янщини... Він допоможе полякам поєд­натися зі слов’янським рухом, русинам — піднести іреко-католиць- ку церкву, розвинути свою національність і мову..." (с. 81-82). Союз між Руссю і Польщею може стати наріжним каменем запроектова­ної панслов'янської федерації "Від їхнього зв’язку залежить згар- монізування усього [слов’янського] племені” (с. 90).

Щодо своєї власної нації Терлецький вірив, що вона наділена великою і славетною місією. Про українську історію він говорив так:

"Розташування Русі майже в самому осередку Слов’янщини, наріччя, що найбільше наближається до материнської мови й тому найзрозуміліше досі для всіх інших слов’ян⁵⁸, винесення Києва на найвище духовне становище, так що у Слов’янщині східного обряду він став майже тим, чим є Рим для всієї Божої Церкви⁵⁹, сусідство, а згодом постійні стосунки з католицьки­ми латинського обряду Польщею й Угорщиною здавалися див­ним чином сприятливими для розвитку Русі у напрямку цієї ідеї: утримувати у католицькій єдності всі слов’янські племе­на” (с. 53).

Русь не спромоглася виконати це завдання в минулому, але во­на зробить це в майбутньому. "Русі, яка вже почасти є католиць­кою.., призначено привести усю Слов'янщину слов’янського обряду до католицької єдності й очолювати її духовний розвиток” (с. 91),

МІСЦЕ ТЕРЛЕЦЬКОГО В ЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

Єдиним українським ученим, який розглянув ідеї Терлецького, був Іван Франко. Він зробив це ще 1906 р. (Ні Іван Кревецький, ні Іл­ля Борщак, які писали про життя Терлецького не звернули уваги на його політичну програму). Франкова оцінка "Слова русина...” варта того, щоб запитувати її: "Найблискучіша і, не зважаючи на масу фактичних помилок та хибну, апріорну тенденцію, найширше заду­мана публіцистична продукція українського ума в цілих 50-их ро­ках, річ, продиктована великим талантом і навіяна гарячим та, можна сказати, не фальшивим запалом і любов’ю до України". Франко продовжував, стверджуючи, що есей Терлецького містить в собі ідеї, "які в іншій стилізації і з іншими мотивами віднаходимо ЗО літ пізніше в найркащих публікаціях Драгоманова, таких як "По вопросу о малорусской литературе" ("До питання про малоросій­ську літературу" 1876) та "Историческая Польша и великорусская демократия" ("Історична Польща і великоруська демократія", 1882)" ⁶θ

Ця похвала тим більше варта уваги, що Франко, тверезий кри­тичний учений, не відчував жодної симпатії до примарних втеч від дійності Терлецького. Франкова стаття містить чимало іронічних зауваг щодо того, як Терлецький видає бажане за дійсне і як відхи­ляється від суворої історичної правди. Паралель, яку Франко про­водить між Терлецький й Драгомановим, може на перший погляд видатися дивною. Хоча цих двох осіб хронологічно розділяє лише одне покоління, інтелектуально вони належали до двох різних сві­тів. Терлецький був сином доби романтизму, Драгоманов — позити­візму. Франко, звичайно, розумів, яка прірва відділяла цього свяще­ника від вільнодумця і прихильника радикального секуляризму. Однак він не помилився, підкреслюючи зв’язок між ними. Спільним елементом був демократичний федералізм. Демократично-народ­ницькі і федералістичні поняття постійно повторювалися в україн­ській ідеології від Товариства об'єднаних слов’ян у 1820-х роках до Драгоманова, а пізніше — до Михайла Грушевського і революції 1917 року. Таким чином, Іван Франко засвідчує той факт, що прог­раму Терлецького слід розглядати як складову основної течії ук­раїнської політичної думки 19 ст.

Але існує й інша паралель, значно ближча за часом і суттю, яку Франкові накреслити не вдалося. Маю на увазі очевидну подіб­ність ідей Терлецького до ідей Кирило-Мефодіївського братства⁶¹. Цей недогляд можливо пояснюється тією обставиною, що за часів Франка документи Братства все ще були сховані в архівах царської поліції, і тому його програма не була повністю доступна для дослід­ників. Головний документ, що відображає ідеологію Братства, "Книги битія українського народу” Костомарова, були надруковані лише у 1918 р. Польський історик Марцелій Гандельсман, пишучи у 1930-х роках, був першим, хто ствердив "дивовижну близкість, май­же ідентичність” концепції Терлецького зі статутом Кирило-Мефо­діївського Братства⁶².

Один із дослідників історії політичної думки визначив чотири основні положення Кирило-Мефодіївської програми як соціальне християнство, егалітарна демократія, український месіанізм і сло­в’янський федералізм®³. Усі ці компоненти, по-різному наголошені, можна знайти у Терлецького. Незважаючи на його щиру турботу за добробут простої людини і огиду до кріпацтва, Терлецький не ста­вив на центральне місце селянське питання, як це робили кирило- мефодіївці: він у меншій мірі був народником. Крім цього, як спра­ведливо відзначив Гандельсман, були два пункти, які помітно від­різняли ідеї "Слова” від ідей, які містила "Книга битія”⁶⁴. Обидві програми мали сильне релігійне забарвлення, але різнилися у від­тінках. Якщо Терлецький у 1849 р. був войовничим католиком і ві­рив в історичну місію уніатської церкви, пристрастна християнська віра кирило-мефодіївців мала нецерковний і виразно неконформіс- тський характер, близький за духом до радикального протестан­тизму⁶⁵. По-друге, ідея Терлецького про українсько-польський союз як центральну вісь майбутньої слов’янської федерації була чужа кирило-мефодіївцям і навряд чи знайшла б серед них схвалення. Оскільки майже всі члени Братства були уродженцями Лівобереж­ної України, їхня політична думка розвивалася радше у російсько- українському, аніж польсько-українському контексті.

Однак треба пояснити вражаючу подібність цих двох програм. Чи можемо ми припустити вплив ідей кирило-мефодіївців на Тер­лецького? Як ми вже бачили, у 1849 р. Терлецький знав, хоча й не­точно, про арешти і процес над Шевченком, Кулішем і їхніми това­ришами, що відбувся двома роками пізніше. (Варто відмітити, що він говорить про них радше як про групу окремих осіб, аніж як про членів однієї організації). Але що він знав про ідеологію "руських" інтелектуалів у Києві? Він покликався на них коротко у зв'язку з обговоренням панславістського напрямку в Росії. У цьому відношен- - ні його інформація була правильною. Але думка Братства містила в собі інші елементи, такі як український націоналізм, які б мали ці­кавити Терлецького і які він не спромігся згадати. Так само не зга­дував він імен св. Кирила і Мефодія, які використав київський гур­ток. Оскільки Терлецький сам захоплювався культом слов'янських апостолів, яким він пізніше присвятив церкву у Парижі, його мов­чання в цьому разі можна вважати ознакою його незнання. Звичай­но, він не мав доступу до програмних документів Братства, які цир­кулювали лише в небагатьох рукописних копіях і які пізніше були конфісковані властями. Джерелом для Терлецького був Духінський, який розповів тогочасні київські чутки, але не міг подати детальної та вірогідної інформації. Таким чином, ми доходимо висновку, що Терлецький не міг у будь-які значній мірі зазнати впливу ідей кири­ло-мефодіївців. Щонайбільше, інформація про українську трупу в Києві могла б підтримати його у своїх власних переконаннях, до яких він прийшов незалежна

Тому паралелі між “Словом русина...” і програмою Кирило-Ме- фодіївського братства повинні пояснюватися тим, що обидва твори були закорінені у загальному дусі цієї доби. Ідеї есхатологічного, релігійного, демократично-народницького, націоналістичного і пан- славістичного федеративного характеру "ширяли у повітрі” в усіх східноєвропейських країнах в половині XIX ст. Коли приблизно у той же самий час були сформульовані перші модерні українські по­літичні програми, вони неодмінно мали обіймати інтелектуальні елементи і витворити їхній синтез відповідно до потреб конкретної української ситуації. Сильну відповідність між формулюваннями кирило-мефодіївців і Терлецького варто розглядати як симптом то­го, що та чи інша програма справді була адекватною відповіддю на той виклик, що кидала доба Крім цього, як Терлецький, так і Брат­ство зазнало впливу писань польських романтиків, які правили обом за модель. Як стверджував біограф Костомарова, “нема ніяко­го сумніву, що на Костомарова, Гулака, Шевченка, Білозерського, Савича та інших членів гуртка мала великий вплив польська полі­тична думка, польські нелегальні організації й писання польських поетів і публіцистів”⁶⁶. Терлецький черпав натхнення з того самого джерела, і цим фактом можна пояснити відповідність між його ідеями та ідеями кирило-мефодіївців. І це було неабияким досяг- ненням Терлецького самотужки витворити синтез, який витримує порівняння з тим синтезом, що виник унаслідок колективного обго­ворення серед блискучої групи українських інтелектуалів у Києві.

Історичні долі цих двох програм, однак, були зовсім не схожі між собою. Кирило-мефодіївське братство існувало лише недовгий час, заки було придушене російським урядом, і його оригінальні до­кументи зникли з поля зору аж до падіння царського режиму. Про­те “ідеї Братства стали гаслом усіх українських ’’будителів’’^⁷ Без перебільшення можна стверджувати, що Кирило-Мефодіївська програма, з її пізнішими ревізіями і доповненнями, послужила ідео­логічним наріжним каменем українського національного руху всієї другої половини XIX і початку XX ст., аж до революції 1917 р. Це сталося в першу чергу завдяки могутньому впливу Шевченкової поезії, а також через особистий вплив декількох колишніх членів Братства, таких як Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш і Ва­силь Білозерський, які після свого повернення із заслання стали го­ловними дійовими особами українського руху у 1860-ті роки і спро­моглися передати свої провідні ідеї наступному поколінню.

Терлецькому було відмовлено у такій конструктивній історич­ній ролі. Можна було очікувати, що його програма 1849 р., внаслідок її сильних уніатських тенденцій особливо сподобається греко-като- лицьким українцям в Галичині. Франко стверджує, що брошура “Слово русина... "була значно розширена в Галичині і пильно читана давнійшими генераціями наших інтелігентів**⁶⁸. Але він додає, що у його (Франковий; час робота Терлецького і сама його особа були фактично забуті. Ці слова можна застосувати й сьогодні Насправді деяким переконливо і красномовно сформульованим у “Слові руси­на...” ідеям судилося відродитися пізніше, довівши живучість думки Терлецького. Наприклад, думка, що українці є слов'янською нацією, повністю відмінною від поляків і росіян, і що Україна, а не Росія, є легітимним спадкоємцем Київської Русі, є основоположними для ідеології новітнього українського націоналізму. Переконання в істо­ричній місії уніатської церкви міцно вкорінилося серед українських католиків східного обряду, хоча, зрозуміло, цей погляд відкидають українці інших віросповідань. Декілька років тому українська діас­пора у західних країнах була збуджена закликом до утворення ук­раїнського патріархату. Але всі ці випадки відродження ідей, які первісно висував Терлецький, відбулися без найменшого знання про його особу і про його працю, !політ Терлецький залишається забу­тою постаттю новітньої української інтелектуальної історії.

Як можна пояснити такий чудернацький стан справ? На від­міну від виробленої гуртом кирило-мефодіївської програми, “Слово русина...” було роботою індивіда. Терлецькому ніколи не бракувало особистих друзів, але він не мав учнів. Змінами релігійних і політич­них прапорів і поверненням до Росії у 1872 р„ він, за словами Фран­ка, завдав “брехню всім своїм давнійшим ідеям, висловленим», у бро­шурі з р. 1849 р.”⁶⁹. Українська громадськість відплатила за цей, як вона вважала, акт зради, викинувши Терлецького зі своєї колек­тивної пам’яті і прирікши його на забуття.

ПРИМІТКИ

1. ^uHipolit Terleckiⁿ — польська, а “Владимир” — російська форма. Я вживаю щ фор­ми, які можна знайти у тогочасних документах Українська форма його ім’я — !по­літ Володимир Терлецький.

2. Терлецький послідовно дотримувався традиційних національних термінів "Русь, русин”, які він чітко відрізняв від “Росії, росіянин”.

3. Розповідь про життя Терлецького базується головним чином на таких джерелах: 1) Його власні спогади: Записки архимандрита Владимира Терлецкого, бывшего греко-униатского миссионера // Русская старина, —1889. —Т.63 — С. 1-26; 559-57⅞ 1891. —Т. 70 — С. 581-601; 1891. — Т. 71 — С. 351-391 2) I⅛yπa документів з ватікан­ських архівів: Litterae S.C. de Propaganda Fide Ecclesiam Catholicam Ucrainae et Bielarussiae spectantes / Ed. A.G. Welykyj. — Romae, 1957. — Vol. 7. Ці документи стосуються переважно другого паризького періоду життя Терлецького на поч. 1850-х років. 3) Стаття ЦКревецького: Кревецький І. Від апостольства до зради // Нова зоря. -1929 - Р.4. -4.45. -G 3-6. 4) і 5) Дві статті ІБорщака: Борщак І. Ук­раїнська католицька церква в Парижі сто років тому // Вістник української гре- ко-католицької церкви у Франції.—1945.—N.1, 3-4 (ця стаття була доступна мені лише в машинописній копії); Une Eglise Catholique Ukrainienne ⅛ Paris іі у a ιm si⅛cle / / Analecta Ordinis S. Basilii Magni —Vol. 1(8). —Ser. 2, sectia 2. —Roma, 1950. — Fasc. 2-3 —Р.360-363. Ці дві статті Борщака,які мають однакову назву, не збігаються цілком щодо їхнього змісту, і кожна з них містить деяку інформацію, що не повто­рюється в іншій.

4. Борщак помилково стверджує, що Терлецький був уніатом від часу свого народ­ження. Це суперечить власним спогадам Терлецького.

5. Записки архимандрита Владимира Терлецкого // Русская старина-1889.- Т.63.-С.23.

6. Там само.—С.565.

7. Там само.

8. Микола Гоголь гостював у княжни Волконської під час свого побуту в Римі Я не зміг знайти свідчень будь-якого безпосереднього контакту між Терлецьким і Гого­лем, хоча з хронологічного погляду це не здається неможливим.

9. Про енцикліку “In supremi Petri apostoli se.de" та викликаний нею резонанс див.: Ammann А.М. Abriss der OBtslaviBchen Kirchengeschichte₁-Wien, I960.—S.516; Win­ter Е. Russland und das Papstum: In 2 Bde.- Berlin, 1961—Bd. 2.—S. 270.

10. Записки архимандрита Владимира Терлецкого // Русская старина. —1891. — Т.70. —С. 589. Варто відзначити, що за декілька років по тому, 1856 р., галицький митрополит Михайло Левицький був призначений кардиналом. Це був перший приклад підвищення українського єпископа до рівня колегії кардиналів. Цей учи­нок Пія IX можна розглядати як часткове виконання його обіцянки, даної Tep- лецькому. Щодо другого, важливішого її пункту — створення українсько-като­лицького патріархату — вона залишилася нездійсненою досьогодні

11. "Греко-католики" — термін, який застосовувався щодо католиків східного обря­ду, або уніатів, Габсбурзької імперії.

12. На цьому закінчується та частина "Записок..." Терлецького, яка була мені дос­тупна. Я не міг звернутися до кінцевої частини, яка надрукована у журн.: Русская старина. —1891 —Т.1. —С.351-391.

13. Slowo Rusina ku wszej braci szczepu Stowiadskiego о rzeczach Btowiaiiskich. — Paryz, 1849.

14. Цит. за: Borschak Е. Une Eglise Ukrainienne... —Р. 362. Цікаво було б знати склад парафіян, до яких Терлецький звертався зі своїми українськими проповідями у Парижі. Служби Божі у Церкві св. Кирила і Мефодія могли відвідувати деякі поль­ські емігранти, уродженці України. Проте вони були римо-католиками латинсько­го обряду, а не уніатами.

15. Деякі з документів у збірнику: Utterae S.C. de Propaganda Fide.» —Vol. 7.— N 3356,3360,3368,3375,3376,3377 стосуються витання висвячення учнів Терлецько- го Юліана Куїловського та Теофіла Коростенського.

16. Біографію митрополита Куїловського див. у кн.: Назарко ІД. Київські і галицькі митрополити: Біографічні нариси (1590-1960).- Рим, 1962.—С.214-220.

17. Handelsrnan М. Ukraidska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojn?} krymskq.-Warszawa, 1937. -8.124-126.

18. Згідно зі спогадами Терлецького, під час перебування в Костантинополі у 1847 р. він одержав листа від князя Чарторийського, в якому той у дуже обережних вис­ловлюваннях запропонував йому таку угоду: князь обіцяв підтримати унійну акцію Терлецького за умови, що той визнає над собою політичний провід Чарторийського. “Зрозуміло, я не міг прийняти такої умови” (Русская старина.—1889,—Т.63.-С.576).

19. М. Гандельсман згадує “злосливі зауваження” про Терлецького, що їх надруку­вав близько 1850 р. відомий польський журналіст Юліан Клячко (Handelsman М. Ukraihska polityka... —S.120, примітка 3).

20. Див. лист Конгрегації віри від ЗО листопада 1853 р. до архієпископа Сакконі, па­ризького нунція у кн.: Utterae S.C. de Propaganda Fide...—Vol.7. N 3374.—P. 265-266.

21. Доступні мені джерела не дозволяють установити, чи зустрічався Іполіт Тер­лецький зі своїм сином після 1836 р., і де його син помер.

22. UtUrae S.C. de Propaganda Fide...-Vol. 7.-N 3390 (24 Martus 1855)-P.274-275.

23. Зоря Галицька. —1851. —N. 20,21. Ця стаття розповідала про Східне товариство та його роботу. Кореспонденція розглядається у статті І. Франка “Стара Русь”: Франко 1 Стара Русь// Літературно-науковий вістник. —1906. —Т.36. —С.368-370.

24. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1850-1862/ Вид. КСтудинський.— Львів, 1905. -С. 273-276.

25. Там само.—С. 351.

26. Лист Терлецького за 29 січня 1859 р.// Там само.—С. 427-428.

27. Устиянович KJH. М.Ф.Раєвський і російський панславізм: Спомини з пережитого і передуманого,—Львів, 1884.—С.78.

28. Зовнішній вигляд Терлецького описаний в опублікованих спогадах Платона Костецького, які цитує І. Франко (Франко L Стара Русь.—С. 374).

29. Два варіанти цієї поеми, написаної 1860 р., передруковано у кн.: Духнович О.В. Твори. —Т. 1 — Братислава, 1968. —С. 335-337.

30. Pelesz J. Geschichte der Union der ru thenishen Kirche mit Rom. —Wiirzburg, Wien, 1881. - Bd. 2. S. 937 (примітка).

31 Utterae S.C. de Propaganda Fide... —Vol. 7.—N 3473 (2 Januaris 1862).—P. 317-318; ΊΝ 3483 (13 Maius 1862).-P. 324.

32. Розповідь про останній період життя Терлецького базована лише на статті Kpe- вецького (див. прим. 3), оскільки Інші доступні біографічні джерела не подають пот­рібної інформації.

33. Видається цілком можливим, що донос на Терлецького і його арешт були інсце­нізовані з метою дати властям підставу вигнати незручну для них людину. Ми не знаємо, який був легальний статус Терлецького під час його перебування на За­карпатті та Галичині, але, ймовірно, він ніколи не одержував австро-угорського громадянства, оскільки інакше йому не могли б дати наказ покинути країну.

34. Див. прим. 3.

35. Див. прим. 13.

36. Див. прим. 3. "Записки...” підготував до друку друг Терлецького Лев Лопатин- ський. Під псевдонімом “Л.І.Галичанин” Лопатинський після смерті Терлецького написав статтю, присвячену його пам’яті (Старому другу// Слово.—1889.—Ч. б.) Ця стаття, недоступна мені, може бути цінною як джерело біографічних даних.

37. Handelsman М. Ukraiiiska polityka. —S. 120 (прим. 3).

38. Подражания Iicyca Христа, книжок четыры. Сочиненіє Томы зъ Кемписа...—Пе­ремишль, 1862.

39. Думы та думки Ioeuna Богдана Залесного, переведены зъ полского на родимый рускій языкъ...—Перемышль, 1862.

40. Отчеркъ праздничныхъ проповедей...—Перемышль, 1862.

41. Записки второго поклонического путешествія эъ Рима въ Ієрусалимь и по ин- шихъ мьсцях Востока совершенного...- -Львовъ, 1861 (2 выпуски).

42. Левицкий І.Є. Галицко-руская библіографія XIX столЬтія...: У 2 т.™Львів, 1895,—Т.2.—С.12. Ця робота також стала для мене джерелом Інформації про назви книг, перерахованих у прим. 38-41

43. Кореспонденція Якова Головацького... —С. 274 (прим. I).

44. Вони перечислен! у кн.: Левицкий І.Є. Галицко-руекая библіографія...—Т. 2.

45. Угорская Русь и возрождение сознания народности между русскими в Вен­грии,—Киев, 1874,

46. Така Конгрегація для справ східних церков (Congregatio pro ecclesia orientali) була справді створена у 1917 р., за понтифікату Бенедикта XV.

47. Терлецький поділяв цю думку разом зі своїм товаришем по зброї Міхалом Чай- ковським. Біограф останнього стверджував: “Згідно з історичними теоріями Чай- ковського, причиною занепаду Польщі було її відділення від спільного інтересу сло­в’ян і від слов’ян узагалі. В результаті цього вона волочилась, сказати б, у хвості за­хідноєвропейської політики і стала іграшкою в руках німців та інших європейських держав. Аби виправити цю віковічну помилку, треба було наблизитися до слов’ян”. — Rawita-Gawrortski F. Michal Czaykowski (Sadyk-Pasza). Jego Zycie₁ BziaIalnoSrt wojβkowa і Iiteracka. — Wyd. 2-е. — St. Petersburg, 1901. — S. 36.

48. Концепція Терлецького щодо російської історії разюче нагадує аргументацію Астольфа де Кустіна (див.: Custine de Astolphe. La Russie еп 1839 (1843)1 Терлець­кий не покликається на де Кустіна, але я переконаний, що він черпав свої аргу­менти з цієї відомої і широко обговорюваної книги.

49. Див.: Duchirtski F.-H. (de Kiew). Peuples Aryas et Tourans, Agriculteurs et Nomades. Nrtcessitrt des rrtformes dans !’exposition de Fhistoire des peuples Aryas- Kuropeens et Tourans, particulirtrement des Slaves et des Moscovites.—Paris, 1864.

50. Варто відзначити, що коли 1907 р. галицький митрополит Андрей Шептицький розпочав свою сміливу унійну акцію в Росії, він також мав намір оперти її частково на старовірах. Див.: Korolevskij C. MrttropoIite Andrrt Szeptyckyj₁'1865-1944// Opera Theologicae Societatis Scientificae Ucrainorum. -Romae, 1964. —Vol 16-17. —P. 192 й наступні.

51. Сам контекст наводить на думку, що посилання на “багатьох католиків”, які, за Терлецьким, плекали мрійливі думки про майбутнє повернення Росії, було прихо­ваною полемікою з певними колами римської курії.

52. Трансакція, про яку згадує Терлецький, — це конкордат між Святим престолом і Росією від 3 серпня 1847 р., що його підписали кардинал-державний секретар Луїджі Ламбрускіні і граф ДмІтрій Блюдов. Конкордат був спробою упорядкувати становище католицької церкви латинського обряду в Російській імперії, але він оминав проблему уніатів. Унія офіційно була заборонена Миколою І у 1839 р., за ви­нятком Холмської дієцезІЇ у Конгресовій Польщі. В тлумаченні Терлецького, кон­кордат 1847 р- означав мовчазне визнання цього акту,

53. Це єдиний приклад уживання у “Слові...” терміна “Україна”. Контекст показує, що Терлецький розумів цей термін у його традиційному значенні, як ім'я козацької території над Дніпром.

54. Можна впевнено стверджувати, що знання Терлецького про долю Шевченка й інших членів Кирило-Мефодіївського товариства йшло від Духінського, Той перед утечею на Захід у 1846 р. жив у Києві, де одержав з других рук деяку інформацію про існування підпільної української групи. Між січнем і березнем 1848 р. Духін- ський опублікував у друкованому паризькому органі князя Чарторийського "Trzeci Maj” ("Третє травня") серію статтей з українського питання під назвою “Переяс­лавська угода”. Там він обстоював ідею польсько-українського співробітництва, роз­повідав про гніт царського уряду на Україні і згадував процес над Шевченком, Кулішом (ім’я якого він неправильно подав як Кулеша) і декількох їхніх товаришів (імена яких він страшенно перекрутив). Уривки зі статтей в "Trzeci Ma₄J" передру­ковано у кн.: Pisma Franciszka Duchifiskiego: W 3t.—Rapperswill, 1901-1904,—Т. 2.— S. 213-225. Див. також: Handelsman М. Ukraifiska polityka... —Т.2,—С.ПО-115. Всупе­реч помилковому твердженню Духінського, ЩО його повторив Терлецький, жоден із кирило-мефодіївців не був засуджений до примусових робіт у шахтах.

55. Ідея, що слов’янські народи є особливо схильними до демократії, була широко поширена у добу романтизму. Терлецький, найімовірніше, почерпнув її з писань впливового польського еміграційного історика та публіциста Йоахіма Лелевеля (1786-1861), який стверджував, що народне правління Cgminowladstwo), як суспіль­но-політична система, була характерною для первісних слов'ян,

56. В оригіналі вжито слово “wieszcze" — почесне ім’я, надане польським поетам-ро- мантикам, в першу чергу — Міцкевичеві, з яким Терлецький був особисто знайо­мий.

57. Цей пункт програми Терлецького дивовижно схожий на уривок із “Правил” або

“Катехізису” Товариства об’єднаних слов’ян (1823-1825): (15) Ти єси слов’янин і

на землі твоїй при берегах морів, що її оточують, побудуєш чотири флоти — Чорний, Білий, Далмацький і Льодовитий... (16) У [портах] твоїх, слов’янин, процвітатимуть торгівля і морська сила, а в [місті] посеред землі твоєї справедливість для тебе меш­кати стане". (Избранные социально-политические и философские произведения декабристов: В 3 т, — Москва, 1951,—TJJ.-С. 72). Чи ця загадкова паралель є прос­тим збігом? Або ж ми маємо право припустити, що до Терлецького дійшла якась ін­формація про Об’єднаних слов’ян? Він був уродженцем Волині, де зародилося це Товариство; деякі з його членів належали до місцевої польсько-української шлях­ти. Об’єднані слов’яни були відгалуженням декабристського руху, яке, незважаючи на брак розвиненої української національної свідомості, слід розглядати як таке, що належить до традицій української політичної думки. Демократичний і феде- ралістичний панславізм Об’єднаних слов’ян знайшов продовження у програмі Ки­рило-Мефодіївського братства, з одного боку, і в програмі Терлецького — з другого.

58. Називаючи окремі слов’янські мови “наріччями” (“narzecza"), Терлецький дотри­мувався тієї традиції, яка була звичною для багатьох панславістів XIX ст. Хибне уявлення, що серед слов’янських мов українська є особливо близькою до церковно­слов’янської, могло бути навіяне Терлецькому тією обставиною, що українізована версія церковно-слов’янської мови, Т.ЗВ. “славено-руский язык”, був літературною мовою України аж до XVIH ст.

59. Ідея Терлецького про високе становище та духовне першенство Києва виво­диться з традиції української думки XVII ст. Міф про “Київ, другий Ієрусалим” був поширений на Україні в час козацької доби (див.: Оглоблин Олександр. Гетьман Мазепа та його доба. —Нью-Йорк, Париж, Торонто,—1950.—С.145-147). Цю ідею мож­на також зустріти у деяких сучасників Терлецького. Микола Костомаров, лідер та ідеолог Кирило-Мефодіївського братства, у незакінченій повісті “Панич Наталич” вклав в уста одного з провідних героїв пророцтво, що "примирені слов’яни одного дня об’єднаються в Києві, “столиці слов’янської раси”, а дзвін св.Софії (головної цер­кви у Києві] проголосить визволення слов’янських народів”. (Luciani C. Le Livre de la GenCse du peuple ukraiπien. —Paris, 1950.—Р.46.) А знайомий Терлецького і його товариш по зброї під час повстання 1831 р., поляк-українофіл Міхал Чайковський говорив у своїх “Козацьких повістях" (^uPowieScie kozackie”, 1837): “Київ є справж­ньою колискою слов’янської раси... Мені часто випадало розмовляти зі слов’янами різних країн, і всі згоджувалися, що Київ є архислов’янським містом” (Luciani G. Le Livre de la GenCse... — Р.47).

60. Франко І. Стара Русь: / / Літературно-науковий вістник. —1906.—Т.36.—Кн. 12.— С'360. Ця стаття не включена до радянського видання вибраних творів !.Франка (Твори: У 20 т. -Київ, 1950-1956).

61. Див. найновіші книжки про Кирило-Методіївське товариство: Kostomarov's 'Books of the Genesis of the Ukrainian People’. -New-York, 1954; Зайончковский ПА Кирилло-Мефодиевское общество. —Москва, 1959; Luciani G. Le Livre de la GenCse...; Papazian D. NX Kostomarov and the Cyril-Methodian Ideology // Russian Review.—1970.—Vol29.—N 1 (January); Papazian D. The Trial of the Cyril-Methodians //The Michigan Academician.—1971—VoU-N 4 (Spring). Див. також відповідні розділи книжок: Сергієнко ГЛ. Суспільно-політичний рух на Україні після по­встання декабристів 1826-1850. — Київ, 1971; Luckyj G.S.N. Between Gogol’ and SevCenko. Polarity in the Literary Ukraine: 1798-1847.—Municn₁1971

62. Handelman M. Ukraidska polityka... —S.121.

63. Див. резюме лекції Є.Пизюра у журн.: Harvard Ukrainian Studies Newsletter, 1972. —Vol.4.—N 3-4 (November-December).—P.15.

64. Handehnan M. Ukraidska polityka...—S.121

65. Релігійна філософія кирило-мефодіївців розглянута у книжках: Грушевсь- кий М. З історії релігійної думки на Україні. —Львів, 1925.—С.Ш-124; Чижевсь- кий Д. Нариси з історії філософії на Україні.—Прага, 1931—С.107-134.

66. Дорошенко Д, Микола Іванович Костомаров. —Ляйпціг, б.д—С.24. Ідеологічні пов’язання між кирило-мефодіївцями, особливо Шевченкам, та їхніми польськими сучасниками, були досліджені В.Щуратом у статті “Основи Шевченкових зв’язків з поляками”, поміщеній у книзі: Щурат В.Г. Вибрані праці з історії літератури.™Київ, 1963.—С.242-350. Це питання теж розглядалося, стисло, але вичерпно у книзі: Luciani G. Le Livre de la GenCse...-Р.33-36,

67. Борщак І. Вступ (до його видання]: Костомаров М. Книги битія українського на­роду.—Париж, б.д.—С.35.

68. Франко L Стара Русь,—С.359.

69. Там само.—С.374.