КАРАЗИН I ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Героєм рецензованої книжки Юрія Лавріненка¹ є Василь На­зарович Каразин (1773-1842), цікава і впливова, а при цьому дещо призабута постать нашої історії. Предки Каразина по батькові були балканськими виходцями (греками або південними слов’янами), які в XVlII столітті переселилися на Україну.

Харківський університет, урочисто відкритий у 1805 році, був першим новітнім вищим навчальним і науковим закладом на землях підросійської України. Наявність університету зробила з Харкова — на той час малого провінційного міста — важливий культурний центр, з якого власне й почалося українське національне відрод­ження. Книжка Лавріненка має дві теми, що переплітаються: розді­ли біографічного характеру, присвячені Каразинові, чергуються з розділами про харківські журнали й літературні альманахи, про "Харківську школу романтиків* та інші культурні й суспільні події першої третини XIX віку.

Праця написана з притаманними Юрієві Лавріненкові темпе­раментом і стилістичним хистом; своєю формою вона є не система­тичною науковою монографією, але радше, як сказано в передмові, публіцистичним есеєм. Відчувається, що автор вклав у цей твір ба­гато серця. Якщо не помиляємося, Лавріненко під кінець 1920-х ро­ків саме в Харкові починав свою діяльність як літературний критик і публіцист. У той час Харків був столицею Радянської України та, вдруге у своїй історії, центром українського культурного життя. Можна здогадуватися, що даною працею автор хотів сплатити борг вдячности містові своєї молодости. Недаремно в “Епілозі¹’ він по- ріявнює Каразина з іншим славним харків’янином, Миколою Хви­льовим, провідною постаттю "розстріляного відродження*’ 1920-х ро­ків.

Заслуга Лавріненка в тому, що він пригадав нашій громад­ськості Каразина та звернув увагу на важливу проблему початків українського національного відродження. Тому можна книжку по­рекомендувати любителям української історії та, зокрема, всім, що цікавляться питаннями історії культури й суспільно-політичної думки. Проте праця має низку суперечливих тверджень, сумнівних інтерпретацій та фактичних і методологічних прогріхів, що їх пос­тараємося нижче докладно розглянути.

Якщо вірити Лавріненкові, Василь Каразин був мало не голов­ним надхненником і рушієм ліберальних реформ у Російській імпе­рії за перших років панування Олександра І (стор. 22-23). Це твер­дження -зовсім не обґрунтоване. Щоправда, упродовж відносно не­довгого часу, приблизно трьох років, Каразин мав доступ до царя, але він ніколи не належав до т.зв. ‘Комітету суспільного порятун­ку”, себто до гурта найближчих дорадників і співробітників Олек­сандра І Не годиться ставити Каразина, як це робить Лавріненко, на одну дошку з Михайлом Сперанським. Останній став міністром і впродовж кількох років керував фактично внутрішньою політикою й законодавством імперії — роля, на яку Каразин аж ніяк не міг претендувати.

Лавріненко намагається показати свого героя досконалим по­літиком, який ніколи не робив помилок.

Лавріненко не тільки прибільшує історичне значення свого ге­роя в загальноімперському масштабі та ідеалізує його характер, але й неправильно представляє його світогляд. Він змальовує його як національно свідомого українського патріота, приблизно в тепе­рішньому значенні цього поняття. Але перед нами текст статті Ка­разина 1818 року п.з. “Про справжню й фальшиву любов до батьків­щини”⁴. У ній Каразин виразно говорить про Росію як про свою бать­ківщину, а згадуючи Петра І величає його “нашим Петром”. З друго­го боку, можна б навести й місця з писань Каразина, де він висловлює свою любов до України. Але якщо це читати в контексті, виявляється, що його ‘Україна” —· це Слобожанщина (в тогочасній офіційній термінології, Слобідсько-Українська губернія) й тільки Слобожанщина. Іншими словами, з Каразина був державний пат­ріот Росії й льокальний, або регіональний патріот Слобідської Ук­раїни.

Згідно з тодішньою російською освітньою системою, універси­тети здійснювали нагляд над усім шкільництвом у межах своїх “уч­бових округ”. Говорячи про Харківську учбову округу, Лавріненко підкреслює, що вона “охопила чи не більшу частину всіх етногра­фічних територій підросійської частини України” (стор. 96). Він продовжує: “Характерне те, що до Харківської (за територією її можна б умовно назвати Українською) учбової округи увійшли та­кож ті прикордонні російські губернії (Орловська, Воронізька, окре­мо — земля Війська Донського), де українське населення становило значну й масивну меншину”. Але як тоді пояснити, що з Харківської учбової округи виключене ціле Правобережжя Сяке належало до Віденської округи), а зате приєднано до неї Орловську губернію, де українського населення ніколи не було? Дозволяємо собі сумнівати­ся, чи петербурзькі бюрократи, які накреслювали границі учбових округів, турбувалися про те, щоб Харківській окрузі надати одно­рідно український етнічний характер. Ця справа не мала істотного значення і для самого Каразина, бо, як бачитимемо далі, він спричи­нився до того, що Правобережжя опинилося в межах Віденської уч­бової округи. Міркування етнічного порядку взагалі не були прита­манні державним мужам і політикам початку XIX століття. У своїх територіальних анексіях і творенні сателітних держав Наполеон не керувався етнічними критеріями. Не керувалися ними й миротворці Віденського конгресу 1814-15 років.

Юрій Лавріненко модернізує Каразина, приписуючи йому ет­нічну українську національну свідомість. Одночасно він намагаєть­ся пов’язати його з тзв. “українською ірредентою” кінця XVIlI-πo- чатку XIX століття.

Наші патріоти кінця XVIII-початку XIX століття мислили не етнічними, а історично-правними категоріями. Вони прагнули, щоб “Малоросії” були повернені її права та вольності, гарантовані Пе­реяславською умовою; їх ідеалом була віднова автономії Гетьман­щини приблизно в таких формах, як вона існувала до централістич­них реформ Катерини II. Але ж бо чинність Переяславської умови не поширювалася на Слобожанщину, яка ніколи не входила до складу держави Війська Запорозького, що виникла у висліді виз­вольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Незважаючи на те, що обидві територіальні одиниці, Гетьманщина—"Малоросія” та Слобожанщина—"Україна”, були заселені одним народом та що в них існували подібні суспільні відносини, вони посідали різний держаяно-правний статус. Тоді як Гетьманщина зберігала до дру­гої половини XVIII ст. прикмети автономної держави, хоч і під звер­хністю династії Романових, Слобожанщина від початку належала до Московського царства.

Говорячи про "перевороти”, Основ’яненко натякав на спроби гетьманів Лівобережної України звільнитися з-під московського па­нування. Із сказаного робимо висновок, що Василь Каразин, як дер­жавний патріот імперії та регіональний патріот свого рідного краю, Слобожанщини, не міг мати нічого спільного з тодішнім україн­ським автономізмом, який територіально не виходив за границі ко­лишньої Гетьманщини.

Проф. Омелян Пріцак в одній недавній доповіді висунув смі­ливу гіпотезу, що Харків саме тому міг стати осередком українсько­го культурного відродження, бо Слобожанщина була вільна від ба­ласту автономістичної традиції, що тяжіла над “Малоросією”⁶.

Діло в тому, що козацький становий устрій уже віджив свій вік. Гетьманства не можна було в XIX ст. реставрувати, а політичні мрії й бажання (про активну боротьбу тут не доводиться говорити!), що спиралися на історичний легітимізм на базі Переяславської умови та на оборону станових “прав і вольностей”, були безперспек­тивними, Кажучи словами дослідника тієї доби, Бориса Ольхівсько- го:

“Стара українська суто державницька національна свідомість ставала в умовинах першої половини XIX ст. практично неплідною, ставила Україну перед примарою національної смерти. Висунення на перший плян ’’мужицького” етнографізму замість панського по­літичного історизму, демократичного народництва замість аристок­ратичного державництва під знаком “прав і привілеїв” було під той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута Відкривало широкі шляхи для культурної творчости, шлях від вивчення життя мас до їх усвідом­лення ("просвітянство”), для всього того, що творило нові підстави майбутньго відродження державної ідеї”.⁷

Розвиваючи далі думки Ольхівського і Пріцака, спробуємо виз­начити місце харківського осередку й персонально Каразина у ста­новленні новітньої української нації. Харків дійсно заслуговує на назву “першої столиці відродження”, придуману Лавріненком: гур­ток учених і літераторів, що скупчувалися біля Харківського уні­верситету, започаткував дослідження над українським фолкльором і впровадив народну мову до літературного користування. Підо впливом подувів європейського романтизму вони “відкрили" україн­ську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для форму­вання новочасної української національної свідомости. Проте слід зазначити, що “харківські романтики” були вільні від будь-яких по­літичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політиза- ція українського виродженського руху наступила щойно на друго­му етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках В ідеології Кирило-Мєтодіївського братства 1846-47 років бачимо синтезу трьох попередніх течій: романтичного етнографізму й куль­турництва харків’ян; традицій козацького державництва й полі­тичного автономізму лівобережного дворянства; врешті, модерних, західньоевропейських ідей лібералізму Й демократизму, що їх пер­шими носіями на українських землях були декабристи. Кирило-ме- тодіївська програма стала платформою українського руху впро­довж наступних десятиліть. Пряма лінія розвитку веде від Кирило- Методіївського братства до Центральної Ради 1917 року

Можна погодитися, що роля Каразина, як основоположника Харківського університету, була ключева у початковій, зародоковій стадії становлення новітньої української нації. Проте почесний ти­тул, яким наділяє його Лавріненко, — “архітект відродження”, — не зовсім слушний. Поняття “архітекта” асоціюється з уявленнями про цілеспрямоване плянування. Концепція, згідно з якою Каразин був національно свідомим українським патріотом, пронизує Лаврінен- кову працю, але вона історично необгрунтована. Ми скорше схильні зарахувати Каразина до породи предтеч і піонерів, які не усідом- люють далекосяжних наслідків своєї діяльности, чи до Колюмбів, які не знають, до якого нового материка вони відкрили шлях. Йе слід ототожнювати його ідейних позицій ані з традиційним лівобе­режним державництвом-автономізмом у стилі анонімного автора “Історії русів”, ані з “харківськими романтиками”, які вже були людьми чергового покоління. Лавріненко помилково твердить, що “Василь Каразин був сам романтиком” (crop. 28). Насправді ж він був духовним сином раціоналістичного просвітництва XVIII ст., яке прийшло спізнено до Східної Европи. Відомо, що Каразин поставив­ся неприхильно до початків української літератури на народній мо­ві, що було б незрозумілим у романтика, але що було зовсім законо­мірне для інтелектуального епігона XVHI століття. (До цієї справи ще повернемося.) Як політик і суспільний діяч, він був типовим ре­форматором у стилі “просвіченого абсолютизму”. Про це свідчать його турботи про розвиток освіти і шкільництва та про поліпшення долі селянства (при збереженні станового устрою), його філантро- пійні заходи, агрономічні й технічні нововведення і проекти, його полягання на “доброчинного монарха”, врешті його політичний сві­тогляд, в якому сполучалися імперський патріотизм з обласним. Та­ка інтерпретація не принижує Каразина, що був шляхетною, світ­лою, заслуженою людиною та що, безперечно, належить до україн­ського історичного процесу, але вона очищує його портрет від анах­ронічних нашарувань.

Зустрічаємо в Лавріненка й деякі істотні непорозуміння в трактуванні російської історії першої половини XIX ст. Так, нап­риклад, читаємо в книжці наступну цитату з інструкції, даної 1825 року міністром освіти, A_iGlIIiiincoBHM, раді Харківського університе­ту. "Греко-католики, римо-католики і лютерани повинні бути вихо­вані, перші — в доброму й непохитному православії, а другі й треті — у всій точності позитивного виконання своєї віри**. До цього Лав- ріненко додає такий власний коментар: "Цікавий тут наказ греко- католикам, що ними були тоді в межах імперії майже виключно ук­раїнці, перевиховатися на російське православіє” (стор. 134, прим.). Але ж бо в Росії католиків східнього обряду не називали "греко-ка­толиками**, а завжди тільки “уніятами”. Термін "греко-католики" був офіційно запроваджений для уніятів Автрійської імперії — га­лицьких і закарпатських "русинів”-українців і семигородських "во- лохів”-румунів — декретом цісаревни Марії Терезії в 1774 році. Зате в Росії термін "греко-католики” іноді вживали як церемоніяльний і помпезний синонім замість “православні” Нема сумніву, що в цито­ваному уривку застосовано це означення саме в цьому сенсі. Міністр Шішков був відомий реакціонер і обскурант, але Лавріненко безпід­ставно пришиває йому намір переводити українських греко-като­ликів на російське православіє. (Побіжно згадаймо, що аж до ска- сування унії в 1838 році більшість серед уніятів Російської імперії становили не українці, а білоруси.) Шішков просто закликав уні­верситетське начальство дбати про те, щоб студенти різних хрис­тиянських віровизнань — православні, католики, протестанти — за­лишалися добрими духовними овечками своїх церков. В інструкції виражене святенництво, в яке попав Олександр І за останніх років свого життя, але не русифікаторська тенденція, яку в ній доглянув Лавріненко.

Лавріненкова прикра помилка не випадкова. Вона витікає з певної апріорної настанови: бажання всякою ціною змалювати ро­сійську державність у можливо найтемніших кольорах Але така тенденційність шкодить історичному пізнанню, зводячи його на ма­нівці. Ось ще один приклад.

Лавріненко раз-у-раз сплутує й ототожнює "аракчеєвщину” з “політикою офіційної народности”. У дійсності ці явища хронологіч­но відокремлені й віддзеркалюють різні етапи в політиці російсько­го самодержавства. Пам’ять графа ААракчеєва, фаворита Олексан­дра І, зв'язана передусім із сумнозвісними “військовими поселення­ми”, що про них чимало говорить у своїй праці Лавріненко. Але зі смертю Олександра І Аракчеев пішов у відставку. "Політика офіцій­ної народности” почалася щойно сім років пізніше, коли в 1832 році міністер освіти, С.С.Уваров у рапорті до царя Миколи І сформулю­вав принципи “православія, самодержавія й народности”, як три ідейні стовпи, на яких тримається Росія. Проголошення програми “офіційної народности” було, безперечно, відповіддю царського уря­ду на польське повстання 1830-31 років та являло собою намагання знешкідливити національні ідеї, які на той час починали помітно проникати до імперії. Хтось міг би сказати, що й “аракчеєвщина”, й програма “офіційної народности” — це тільки епізоди чи аспекти в політиці російського самодержавства. Не заперечуємо цього. Але за­питаємося: чи вже за Олексндра І царський уряд провадив політику русифікації щодо підвладних йому народів? Цього погляду дотри­мується Лавріненко, і саме тому він замазує грань між “аракчеєв­щиною” й “офіційною народністю”, пересуваючи назад хронологічні межі останньої. Але історичні факти доводять щось інше.

З шістьох університетів, чинних на території імперії за Олек­сандра І, у двох навчання провадилося неросійськими мовами: в Дорпатському німецькою, а в Віденському польською. Двом країнам, приєднаним до імперії за свого панування, Польському королівству й великому князівству Фінляндському, цар Олександр надав широ­ку автономію державного характеру. У Варшаві постав польський університет (якого там не було за старої Речі Посполитої), а в Або (Турку) продовжував існувати університет із шведською мовою (згодом перенесений до Гельсінгфорса). Якщо додати університети Польщі й Фінлянді до тих, що працювали на території властивої Російської імперії, дійдемо до загального числа вісьмох, що з них рівно половина не були російськомовними. Чи це свідчить про руси­фікаційну політику?

Правління Олександра І мало скоріше імперський, у багатьох відношеннях навіть космополітичний, ніж національно-російський характер. І це не змінилося навіть тоді, коли після закінчення напо­леонівських війн і Віденського конгресу (1815) політика імператора переорієнтувалася ступнево з відносно ліберального на консерва­тивний, чи реакційний, курс. Т.зв. “Священний союз”, автором якого був Олександер, становив своєрідний Інтернаціонал монархів, ціллю якого було підпорядкувати партикулярні інтереси європейських держав, не виключаючи самої Росії, певним універсальним принци­пам. Незважаючи на всю гидотність “аракчеєвщини”, вона не була носієм русифікації. Не згадуючи про автономну Фінляндію й Поль­щу, у прибалтицьких губерніях у місцевій адміністрації, судах і школах панівною залишилася німецька мова, а в губерніях т.зв. “За- хідньої Росії” (себто Литви, Білорусії і Правобережної України) — польська. Важливий польський освітній і культурний центр на Во­лині, Кременецький ліцей, —· заснований у 1805 році, себто одночас­но з Харківським університетом, — продовжував існувати до 1831 року, коли його закрито у зв'язку з польським повстанням.

Щоправда, з відносного лібералізму режиму Олександра І що­до неросійських народів користали безпосередньо тільки т.зв. “істо­ричні нації”, себто такі, що були репрезентовані традиційними ви­щими суспільними верствами, земельною шляхтою і міським патри- ціятом. На даному етапі історичного розвитку це було зовсім при­родне. Наприклад, в автономній Фінляндії офіційною мовою була шведська» а фінська, що нею говорила величезна більшість населен­ня, вважалася селянським діалектом. Нікому навіть на думку не приходило, що у Дорпатському університеті навчання могло прово­дитися по-естонському, у Віденському — по-литовському, а в Хар­ківському — по-українському. А втім наявність вищих наукових навчальних закладів сприяла посередньо також розвиткові місце­вих, народних мов і культур. Тому було зовсім закономірним, що створення російського університету зробило з Харкова огнище ук­раїнського відродження. Подібно початки литовського й білорусь­кого відродження пов’язані з польським Віденським університетом.

Сподіваюся, що читачі не зрозуміють фальшиво цих висновків. Аж ніяк не збираюся виступати в ролі апологета колишньої Росій­ської імперії Покійний проф. Дмитро Чижевський раз сказав у при­ватній розмові авторові цих рядків; “Історія Росії це суцільне боже­вілля, з короткими Ιucida intervalla". Підписуюся під цими золоти­ми словами. Проте не можна не застерегтися проти методи, якої в писанні історії дотримується Юрій Лавріненко. Ця метода полягає на змазуванні нюансів та на оперуванні біло-чорними контрастами: з одного боку, іконописний український національний герой, Ва­силь Назарович Каразин, що на його портреті, підмальованому згід­но з ідеологічними смаками нашої доби, не можна знайти наймен­шої тіні; з другого боку, російська тьма кромішня, в якій всі коти чорні

За джерельну базу Лавріненкової студії править виключно вітчизняна" (кажучи радянським жаргоном) література, переваж­но дореволюційного часу. Автор дійсно завдав собі чимало труду, щоб із старих книг і періодиків призбирати дані про Каразина й харківське культурне життя початку XIX ст., і ця пророблена ним праця заслуговує на визнання. При цьому, однак, він цілком вили- шив західню наукову літературу⁸.

Чи учені Заходу взагалі досліджували проблеми, що цікав­лять ЛавріненкаТ Таких праць не багато, але вони існують. Так, у провідному американському слов’янознавчому журналі, ’’Slavic Review", перед декількома роками появилася солідна стаття Джей­мса Флинна, п.3. “В.Н.Каразин, дворянство і Харківський універси­тет"⁹. У цій статті знаходимо одну цінну інформацію, що проливає світло на національно-політичну позицію Каразина. Даємо слово Флиннові:

’’Комісія для плянування шкільництва" при Міністерстві на­родної освіти, що її очолював Каразин, ухвалила, що [в імперії] по­винно бути шість університетів. Більшість професійних діячів освіти вважала, що на Україні кращим місцем для університету був би Київ, але князь Адам Чарторийський підтримав Каразина, й удвій- ку вони здолали переперти згоду комісії на університет у Харкові. Чарторийський був особливо зацікавлений у створенні університе­ту в Вільні й думав, що коли б такий був у Києві, це могло б переш­кодити його плинам”¹⁰.

Тут напрошуються деякі коментарі. З уваги на своє централь­не географічне положення, славне історичне минуле та ще свіжі традиції Києво-Могиллнської академії, Київ безумовно краще на­давався на осідок університету, ніж периферійний Харків. Цього не могли не бачити навіть російські бюрократи, що входили до складу міністерської комісії. Не треба доводити, що український націо­нальний інтерес вимагав би дати перевагу Києву. Постання універ­ситету в Києві вже в перших роках XIX ст. було б напевне поважно приспішило українське відродження. Зокрема, воно об’єднало б Право- і Лівобережну Україну та підкопало б польські впливи на Правобережжі. Тому князь Чарторийський мав рацію, коли, як польський патріот, намагався не допустити до заснування універ­ситету в Києві; йому залежало на тому, щоб три правобережні гу­бернії — Волинську, Подільську й Київську — включити до Віден­ської учбової округи й таким чином закріпити польську культурну гегемонію на цій території. І цього йому пощастило досягтг з актив­ною допомогою українця Каразина. Але як розуміти мотиви пове­дінки останнього? Ясно, що він керувався не загальноукраїнськими інтересами, а виключно інтересами своєї рідної Слобожанщини. Як­би Лавріненко був знайомий зі статтею Флинна, він, мабуть, мусів би зревізувати свою тезу стосовно української національної свідо- мости Каразина.

Інший американський історик, Франк Фаднер, присвятив ува­гу Каразинові у своїй розвідці про розвиток російського панславіз­му¹¹ Підо враженням протитурецького повстання в Сербії, що поча­лося в 1804 році, Каразин звернувся до Олександра І з меморіалом, в якому пропонував створення слов’янської держави на Балканах під російським протекторатом та з членом династії Романових як воло­дарем. Ця Каразинова ініціатива пояснюється, мабуть, його балкан- ським походженням і родинною традицією. Про цю справу говорить і Лавріненко, a^lπe інтерпретує її дивовижно. На його думку, “супере­чив проект Каразина апетитам Російської імперії зайняти панівне місце Туреччини на Балканах” (crop. 170). Але факти, що він їх сам наводить, свідчать радше про щось зовсім протилежне. А втім, пра­ця Лавріненка була б виграла від зіставлення його висновків з ти­ми, що до них прийшов американський дослідник.

Далі хочемо вказати на капітальну монографію українського ученого Юрія Луцького “Між Гоголем і Шевченком”, писану по-ан­глійському, перша частина якої дає найґрунтовнішу до цього часу аналізу українського культурного відродження першої половини XIX ст.¹². Можна тільки дивуватися, як Лавріненко міг поминути цю працю, якої не має права не знати жоден студійник історії ук­раїнської культури й суспільно-політичної думки тієї епохи. У зв'яз­ку з заходами над створенням Харківського університету Луцький стверджує, що "Каразин пізніше не виявляв ніякої симпатії до ук­раїнського літературного руху**, він цитує уривок з Його листа, до російського історика Поґодіна 1842 року, в якому мовиться, що ук­раїнські писання "всім надоїли" (стор. 58). Ця документальна ін­формація спростовує Лавріненкову інтерпретацію, згідно з якою Каразин був романтиком і національно свідомим українським патріотом.

У слід за цим згадаємо дві англомовні книжки, які, щоправда, не стосуються безпосередньо Каразина й харківського культурного центру, але мають близьке відношення до проблем, яких торкається Лавріненко. Це велика біографія Сперанського, написана Марком Раєфом, та монографія Николая Рязановського про політику "офі­ційної народности** за володарювання царя Миколи 1¹³. Знайомство з цими поважними працями, можливо, охоронило б нашого автора від різних непорозумінь у трактуванні російської історії того часу, наприклад, від намагання з легкої руки "українізувати** Сперан­ського на тій хиткій основі, що його дід буцімто походив з України (стор. 7, 21). Але в дійсності Михайло Сперанський був сином сіль­ського священика з Владимірської губернії, себто центрального ра­йону етнічної Росії, і в його житті та громадській діяльності нема найменшого натяку на якийсь зв'язок з Україною й українством.

Чергова проблема, на якій доведеться зупинитися дещо довше, це визначення типу суспільно-політичного устрою царської Росії. Це питання надзвичайно важливе з історичного погляду; як пока­жеться далі, воно має теж актуальні політичні аспекти. Отож, Лав­ріненко твердить, що "Російська імперія., стала другим після Ecna- нії XVI століття класичним зразком, архетипом деспотичної фев- дальної багатонаціональної держави з її абсолютним самодержа­вием, догматизмом, терористичною інквізицією і централізмом’* (стор. 28). Він характеризує Росію як “февдальне самодержавіє" або "самодержавний февдалізм”, російські поміщики в його розумінні "февдали". Такі означення в Лавріненка не випадкові, бо вживає він їх послідовно, вони зустрічаються сливе чи не на кожній другій сто­рінці книжки,

У радянській історіографії панує концепція, згідно з якою в Росії, аж до скасування кріпацтва і т.зв. буржуазних реформ 1860- их років, існував февдальний лад Як бачимо, цю концепцію поділяє й Лавріненко. А втім, західні учені, за винятком марксистів, запере­чують тезу про наявність февдалізму в Росії. Розв’язка цієї контровереії залежить, очевидно, від дефініції поняття "февдалізм”

Марксистська філософія історії розглядає февдалізм як со- ціяльно-економічну формацію, що її основною прикметою є кріпос­ницькі відносини. Февдалізм становить один із щаблів у розвитку людства, через які з закономірною неминучістю, хоч і в різні часи, проходять усі народи. Ті щаблі — це первісно-общинна, рабовлас­ницька, капіталістична й соціалістична формація. Зате немарксис- тські історики й соціологи відкидають таку детерміністичну й одно- лінеарну схему світової історії Зокрема щодо февдалізму, вони вва­жають його не за універсальне, загальнолюдське явище, але за лад, притаманний у “чистому” вигляді тільки західноєвропейському се­редньовіччю, приблизно від IX до XIII віку н.е У позапевропейсько- му світі надибуємо іноді певні февдальні тенденції, які, проте, не визріли. Виняток становить Японія, єдина країна Сходу, що спон­танно витворила в себе устрій, дуже схожий на європейський фев­далізм¹⁴.

Основною прикметою февдалізму, в немарксистському розу­мінні цього поняття, є не кріпосництво, але т.зв. ленна система. Бо різні форми підданства селян та їх експлуатації великими землев­ласниками часто існували в історії людства без февдальних полі­тичних установлень. Визначний сучасний американський медієвіст, Джозеф Стреєр, вичисляє такі три характеристичні риси гЬевдаль- ного ладу. По-перше, роздрібнення політичної влади на багато ма­лих територіальних одиниць, під зверхністю місцевих сеньйорів. По- друге, затертя грані між сферами публічного і приватного права, наділення приватного землеволодіння публічними (адміністратив­ними чи судовими) повноваженнями і, навпаки, трактування пуб­лічної влади як приватної чи родової власности, що успадковуєть­ся, розподіляється між спадкоємцями, продається й купується, зас­тавляється тощо. По-третє, своєрідна військова система, в якій вій­ськова служба становить не громадянську повинність, а індивідуальне зобов'язання, що витікає з окремих домовлень між володарями та воїнами-лицарями (у первісному значенні, тяжкооз- броєними вершниками); взамін на зобов’язання щодо військової служби в узгіднених розмірах (наприклад, упродовж певної кіль- кости днів у році) лицар отримує від сюзерена “бенефіцій”, “ленно”, звичайно в формі земельного наділу або й інших угідь і привілеїв. Цей зв'язок між сюзеренами й лицарями, відомий під назвою "васа­літету”, веде до витворення складного, ієрархічного плетива взаємо- зобов’язань і взаємозалежностей та супроводжується специфічним лицарсько-февдальним етосом¹⁵.

З погляду цієї немарксистської концепції, говорити про "цен­тралізовану, деспотичну февдальну державу”, як це чинить Лаврі- ненко, — це явна суперечність. Бо державна влада при февдалізмі відзначалася якраз крайньою децентралізцією й через це не могла бути деспотичною. Абсолютні, централізовані монархії з бюрокра­тичним управлінням та постійними арміями, які виникли за пізньо­го середньовіччя та раннього періоду нових часів, були гробокопате­лями февдалізму.

У науково-популярній і пропагандивній літературі марксизму поняття “февдалізм”, “февдали” правлять за синонім усього, що від­стале, реакційне, гнобительське. Саме з такою лайливою інтонацією користується ними й Лавріненко. Тим часом !«марксистські дослід­ники підходять до февдалізму без упередження, розглядаючи його як один із невід'ємних етапів у формуванні західньої цивілізації. Наприклад, генеза представницьких установлень, парламентарного устрою коріниться в февдалізмі. Февдальна засада, згідно з якою не тільки васали мають обов’язки супроти сюзеренів, але й сюзерени супроти васалів, була вихідним пунктом у постанні модерних кон­ституційно-парламентарних політичних систем. Новітня європей­ська й північноамериканська свобода є якоюсь мірою нащадком февдалізму. Індивідуальні й корпоративні вольності, що ними за се­редньовіччя користувалася февдальна знать, були згодом поширені на всіх громадян країни. Це можна простежити на еволюції понят­тя “джентлмен”, що первісно значило “шляхтич”. Не є теж випад­ком, що з усіх країн Азії саме Японія, із своєю тубільною февдально- лицарською традицією, зуміла найскорше і найуспішніше ступити на шлях усесторонньої модернізації, зберігаючи при цьому тяглість національного розвитку й без революційного розриву з власним ми­нулим.

Чи можна говорити про феодалізм в історії східного слов'ян­ства? Щодо України — февдальні тенденції помітні за удільного пе­ріоду Київської Руси. (Аналогічно до того, як на Заході феодалізм народився з розпаду Франкської імперії Каролінґів.) Ці тенденції посилилися в Галицько-Волинській та, зокрема, в Литовсько-Русь­кій державі¹⁶. Характерне для українського історичного процесу, що він проходив, хоч із запізненнями та перервами, через ті самі етапи розвитку, що країни Західньої та Центральної Европи. Зате Московщина-Росія ніколи не знала февдалізму. Точніше, його па­рості були розчавлені опричниною Івана Грозного. Московське “слу­жиле дворянство”, що замінило колишніх напівфевдальних уділь­них князів і бояр, не становило верстви з февдальним характером. Воно було підкорене безмежній сваволі царів, не користувалося без­пекою особи і власности, не посідало корпоративних прав і вольнос­тей, не витворило лицарського етосу, не обмежувалц самодержавия. Реформи Петра І — друга після опричнини “революція згори” в ро­сійській історії — не змінили нічого істотного у структурі держави й суспільства. Щоправда, перетворення Московського царства на Російську імперію дало останній фасаду — але не більше, як фаса­ду, — тогочасної європейської абсолютної монархії. Проте було б колосальною помилкою не бачити корінних різниць між европей- ським абсолютизмом XVI-XVIII століття і російським самодержав­ством. Таку помилку робить Юрій Лаврінешсо, коли він уважає Ec- панію Филипа П і Росію Олександра І за держави одного типу. Ев- ропейські абсолютні монархії, — незважаючи на те, що влада коро­ни не була в них обмежена формальною конституцією, — ніколи не стали деспотіями, у принципі вони завжди залишалися правовими державами. Влада монархів фактично обмежувалася в них корпо­ративними привілеями станів, провінцій і муніципалітетів, відносно незалежним правосуддям, моральним авторитетом церкви, силою публічної опінії. Цього плюралізму не було в Росії з її всесильним урядом і аморфним, політично пасивним суспільством. Згідно з кла­сичною дефініцією Михайла Сперанського, російське суспільство складалося тільки з двох шарів: рабів царя, дворян і рабів дворян, селян-кріпаків.

Недавно появилися в англомовній науковій літературі водно­час дві великі праці узагальнюючого характеру про історію дорево­люційної Росії, “Росія за старого режиму” Ричарда Пайпса та "Ро­сійська традиція” Тібора Самуелі Ч Книги постали незалежно одна від одної й написані з різних методичних позицій, але вони пропо­нують аналогічні, майже однакові, висновки в кардинальних питан­нях стосовно структури російського історичного розвитку та тради­ційного типу російського політико-суспільного устрою. Пайпс і Ca- муелі однозпдні в тому, що в Росії ніколи не було февдалізму, не тільки за імперського, але також і за московського періоду. Обидва учені думають, що устроєвий тип російської державности був гли­боко відмінний від європейських зразків, не зважаючи на те, що від Петра І Росія ступила на шлях “узахіднення". Обидва дуже подібно характеризують цей російський традиційний устроєвий тип, хоч ко­ристуються різними термінами: Пайпс говорить про “патримоніяль- ний режим” (себто такий, в якому монарх є “государем”, іншими словами господарем-власником усієї держави й її населення), a Ca- муелі про “азіятську деспотію” (себто про устрій того самого типу, що його від древніх часів репрезентували великі імперії Сходу). Врешті, обидва історики стверджують одноголосно, що в течії цієї традиції перебували й російські, й революційні середовища XIX і раннього XX століття. Російські революціонери черпали свою ідео­логію з Заходу, але щодо своїх організаційних прийомів, метод дії та усієї своєї політичної культури вони були рідними синами “пат- римоніяльного режиму”, чи пак “азіатської деспотії” Про це свідчи­ла їх байдужість, а то й ворожість до конституціоналізму й парла­ментаризму, брак розуміння для правопорядку й індивідуальних вольностей, сектантський фанатизм і нетерпимість, культ револю­ційного насильства, нахил до диктатури й авторитаризму, а також своєрідний національний месіянізм.

Інтерпретації російської історії, пропоновані Пайпсом і Самуе- лі, вже встигли викликати жваву дискусію в наукових колах. А втім для українського читача їхні висновки не повинні бути несподіва­ним відкриттям. Подібні думки вже давно висловлювали українські історики й політичні мислителі, зокрема Костомаров, Драгоманов, Кістяковський і Липинський.

Щойно тепер стає ясним, чому кремлівським ідеологам і пропа- гандистам так залежить на тому, щоб довести факт існування фев- далізму в Росії, чому ця теза користується в радянській історіогра­фії авторитетом офіційної догми. Коли прийняти, що дореформна Росія не була февдальною, то це виявляє теоретичну неспромож­ність марксистської історіософії Бо Росія, що ніколи не була ані рабовласницькою, ані февдальною, ані не встигла стати послідовно капіталістично-буржуазною (хоч могла посідати окремі риси, при­таманні цим формаціям), просто не вміщається в марксистську од- нолінеарну схему історичного розвитку. Щоб якось обійти цю труд­ність, провідний радянський історик 1920-их років Михайло Пок- ровський намагався обґрунтувати тезу, що в Росії вже в кінці XVI- XVHI ст. панував т.зв. “торговельний капіталізм”. Але кінець кінцем парадоксальна й непереконлива концепція Іїокровського була за­кинена на користь менш фантастичної, хоча теж штучної й натяг­неної, “февдальної тези”, що залишається обов’язковою дотепер Варто підкреслити, що така сама історична трудність виринає для марксистської історичної науки й у зв’язку з такими країнами й державами Сходу, як, наприклад, арабський халіфат, Османська імперія, Індія під панування могульської династії, а передусім тра­диційний Китай. їх усіх проголошено “февдальними”, хоч для без­стороннього дослідника ясно, що вони не мали нічого спільного із автентичним февдалізмом, який знаходимо в середньовічній Европі.

З цим щільно пов’язана друга проблема. Якщо прийняти, що в Росії існував февдалізм, а після нього капіталізм, тоді з цього слі­дує, — згідно з логікою Марксової схеми, — що Жовтнева революція була “соціалістичною”. Така інтерпретація ставить Росію-СРСР в авангарді загальнолюдського прогресу. Коли ж, навпаки, вийти від заложення. що в Росії февдалізму ніколи не було, ані що справжній капіталізм не встиг у ній розвинутися, — то це неминуче міняє розу­міння сутности Жовтневої революції. Тоді доводиться визнати, що більшовицький переворот взагалі не був ніякою “соціялістичною ре­волюцією”, хоч його вожді користувалися соціялістичними гаслами. Установлення радянського режиму не було вислідом універсальних історичних закономірностей, але радше пояснюється специфікою російського історичного процесу. При такій інтерпретації устроєвий характер CPCP розкривається як модернізований варіант тради­ційного російського “патримоніального режиму”, чи пак “азіатської деспоті Г. Не тяжко збагнути, чому кремлівським ідеологам так за­лежить на тому, щоб не допустити поширення цієї “підривної" кон­цепції й чому вони так наполегливо нав’язують "февдальну тезу"' власним громадянам і світовій опінії¹⁸.

Повертаючися до Юрія Лавріненка, ставимо йому в догану не те, що він приймає офіційну радянську тезу щодо існування февда- лізму в дореформній Росії, але те, що він це робить несвідомо й нек­ритично. Не було б ніякого лиха в тому, коли б Лавріненко вважав, що в даному питанні радянська Інтерпретація згідна з об’єктивною правдою. Вільна думка, що не може примиритися з догматичним ха­рактером марксо-ленінського вчення, не робить собі правила й з то­го, щоб у кожному випадку доконче говорити щось протилежне, ніж радянські ідеологи; вона не боїться визнати, що іноді вони мо­жуть мати рацію. Але дослідник, що не належить до “віруючих", має обов’язок бути повсякчасно критичним. Коли він сприймає якусь тезу, концепцію, інтерпретацію — він мусить знати, чому він це ро­бить, він мусить зважити аргументи “за” і “проти". Тоді він зали- шиться духовно незалежним. Небезпечна ситуація починається то­ді, коли науковець або публіцист, сам цього не-добачаючи, стає жертвою підступної ідеологічної маніпуляції.

Не можна брати за зле нашим підрадянським землякам, коли вони, не виключаючи дисидентів, часто годуються відпадками з кремлівської ідеологічної кухні (див. “марксизм" ІДзюби, М.Руден- ка, Л-їїлюща). Вони це роблять задля свідомої чи підсвідомої мімік­рії, а часами просто тому, що, бувши відрізані від світу, хоч-не-хоч користуються тим інтелектуальним матеріялом, який їм доступний. Зате від українських культурних працівників діаспори маємо право чекати, що вони, коли висловлюються з приводу якогось суперечли­вого питання, не нехтували здобутками світової науки й не повто­рювали безкритично формул, які, з уваги на їх нечисте джерело, слід було б радше сприймати з принциповим недовір’ям. А втім, це явище в нашій історії не нове Ще сто років тому Михайло Драгома- нів звернув увагу на парадоксальний факт, що українські патріоти, які від щирого серця лають “зажерливу Москву", водночас не раз неспроможні звільнитися від духовної залежности від цієї ж Мос­кви через незнання світових мов та через свою байдужість до на­укової й суспільно-політичної думки Заходу. Цю критику Драгома- нова можна до певної міри прикласти і до Лавріненка.

На закінчення ще кілька коротких зауважень фактичного по­рядку на марґінесі книжки Юрія Лавріненка

Про предка Василя Каразина по матері, полковника Івана Ko- валевського, мовиться, що по битві під Берестечком він переселився на Слобожанщину (стор 35). Але трохи вище на цій самій сторінці читаємо, що після смерти Богдана Хмельницького полковник Кова- левський був “опікуном при малолітньому спадковому гетьмані Юрію Хмельницькому, фактично керував державою” Тут якась неу­в’язка. Битва під Берестечком була 1651 року, а Богдан Хмельниць­кий помер у 1657 році. Як міг Іван Ковалевський бути опікуном при наслідникові Богдана, коли він вже кілька років раніше емігрував за кордон?

Лавріненко твердить, ща Каразин листувався з Шіл лером і Ге­те (стор. 28). Звідки взято інформацію? Ни в епістолярній спадщині німецьких корифеїв виявлено листи Каразина?

Лавріненко зараховує Монтеск’є до "енциклопедистів” (crop. 28). У дійсності автор "Духу законів” (1689-1755) не належав до спів­робітників "Енциклопедії”, що почала виходити з 1751 року за ре­дакцією Дідро й д’Алямбера. Своїми світоглядовими й політичними позиціями Монтеск’є істотно відрізнявся від середовища енцикло­педистів.

Американську конституція Лавріненко датує 1776 роком (стор. 18). Він сплутав Деклярацію незалежности Сполучених Штатів, проголошену 1776 року, з пізнішою на більше як десяток років кон­ституцією, яка була ухвалена в 1787 році й увійшла в чинність з 1789 року.

ПРИМІТКИ

1. Юрій Лавріненко. Василь Каразин - архітект відродження. Матеріали і дум­ки до 200-ліття з дня народження, 1773-1973. (Мюнхен: “Сучасність”, 1975), 191 стор.

2. Данилевский ГЛ. Сочинения, ((!-Петербург, 1901), т. XXI, стор. 106, Див. також стор. 114, де дано приклад разючої недискретности Каразина.

3. “Thio tragi-comic story of overenthusiasm, vague promises, unrealistic schemes, and bureaucratic obstruction ended i∏ a modest success”. — Hugh Seton-Watson₁ The Ruasian Empire, 1801-1917 (Oxford, 1967), p. 101.

4. Каразин B. ^β0 истинной и ложной любви к отечеству”, Украинский вестник, ч. 12,1818; уривки статті передруковано у книзі: Федченко П.М. (ред.), Матеріали з історії української журналістики, вил. 1, (Київ, 1959), с. 184-187. Лавріненко по­силається на цю статтю, але дискретно промовчує 'її дійсну тенденцію.

5. Квітка-Основ’яненко Г.Ф., “0 слободских полках” (1840), Teopu в тести томах (Київ, 1957), VI, стор. 136.

6. Omeljan Pntaak ‘‘Prolegomena to Ukrainian Intellectual History: The First Period, 1805-1860-s”, Minutee of ths Sem inar in Ukrainian Studies Held at Harvard University (Cambridge, Mass., 1975-1976), No.VI, pp.4δ-52.

7. Ольхівський Борис, Вільний нарід (Варшава, 1937), стор 72-73.

8. Єдиний виняток — студія відомого англійського медієвіста Стівена Рансімена про візантійську цивілізацію, що на неї в одному місці посилається Лавріненко (стор. 133-134, прим.). Твір Рансімена має дуже віддалене відношення до питань, яким присвячується книжка.

9. James Т. Flynn. ^trV-NJKarazin, the Gentry, and Kharkov University”, Slavic Review (June 1969), vol. 28, no 2, pp.209-220.

10. Flynn, p. 212.

11. Frank Fadner, Seventy Yeare of Pan-Slavism in Russia: Karazin to Danilevskii (Washington, D.C.,1962). Ця книжка не була нам доступна.

12. George S.N. Luckyj₁ Between Gogol and SevCenko: Polarity in the Literary Ukraine, 1798-1847 (MBnchen_t 1971).

13. Mare Raeff_r Michael Speranxky: Statesman of Imperial Russia, 1772-1839 (The Hague, 1957); Nicholas V. Riasanovsky_t Nicholas I and Official Nationality in Russia, 1825-1855 (Berkeley and Los Angeles_t 1959).

14. Про ці питання Існує велика література. За провідних знавців європейського се­редньовічного февдалізму вважають між істориками нашого століття француза М.Бльока й бельгійця Ф.Ґансгофа. На увагу заслуговує американська колективна праця “Феодалізм в історій (Feudalism in History, ed. Rushton Coulbom (Princeton, New Jersey, 1957), де в порівняльний спосіб досліджено февдалізм і яви­ща февдальног типу в різних країнах світу; між статтями цієї книги особливо цінна студія Едвіна Paflmayepa про февдалізм в Японії На сторінках англійського часо­пису Times Literary Supplement відбулася останнім часом дискусія про природу февдалізму. Вільям Летвін піддав ґрунтовній критиці марксистську концепцію (ч. від 25 березня 1977); репліки марксиствуючих англійських істориків поміщені в наступних числах у відділі листів до редакції.

15. Joseph R. Strayer, Feudalism (Princeton, NewJersey), 1965), pp. 11-14.

16. Див. Борис Крупницький, “Проблеми феодалізму в Україні”, в його збірнику “Основні проблеми Історії України” (Мюнхен, 1955).

17. Richatd Рірев, Russia under the Old Regime (New York, 1974); Tibor Szamueli, The Russian Tradition (London, 1974).

18. Тут потрібні деякі додаткові уточнення. Георгій Плеханов, “батько російського марксизму”, характеризуючи устрій Московського царства XVI-XVIΠ ст., прирівню­вав його до древніх і новітніх азіатських деспотій, зокрема до Османської імперії. (Див. його: “Історія російської суспільної думки,”) Сам Маркс, що вивчав праці ан­глійських дослідників про Індію й Китай, допускав, хоч не послідовно і з ваганнями, існування окремого “азіатського способу виробнитцвя”, відмінного від рабовлас­ницької й февдальної формацій. Ще в 1920-их роках ця проблема дискутувалася в колах радянських сходознавців і марксистських теоретиків. Дебати на цю тему припинилися на початку 1930-их років, коли в радянській науці канонізовано “фев- дальну тезу”, що була прийнята й закордонними комуністами й попутниками. Три­вале панування цієї догми до сьогодні являє собою один Із доказів, що сталінізм на­далі живий в CPCP. Про спори в марксистському таборі довкола питання про “азіат­ський спосіб виробництва" див.: Карл Вітфоґель. “Орієнтальна деспотія”, розд. 9, “Зростання й падіння теорії про азіатський спосіб виробництва”. (Kari AWittfogel, Oriental Despotism: A Comparative Study of Total Power (New Haven and London, 1957). Порівняй також статтю “Азиатский способ производства”, “Советская истори­ческая энциклопедия” (Москва, 1960), т. 1, crop. 2&Ί-268.