II. ХРОНОЛОГІЧНА СХЕМА

Який часовий зміст вкладаємо в поняття — “українське 19 сто­ліття*"? Якщо розуміти це не календарно, але як історичну добу, то­ді доводиться почати від ствердження, що воно тривало довше, ніж сто років: не від 1800 до 1900, а від 1780-их років до 1914.

Події, які знаменують кінець “старого режиму”, це великі здви- ги, що наступили у Східній Європі, зокрема на українських землях, в останній третині 18 ст., а з другого боку, одночасна ліквідація ко­зацької автономної державности, себто Запоріжжя й Гетьманщи- ни. Згадані міжнародні події - це поділи Польщі - перший (1772), що передав Галичину Австрії, та другий (1793) і третій (1795), що по- ширили владу Росії на Правобережжя — та великі російсько-ту­рецькі війни часів цариці Катерини И, що в їх висліді весь північний берег Чорного моря був опанований Російською імперією (Кучук- Кайнарджійський мир 1774, що ним Росія анектувала Озів, Керч і землі між Дністром і Богом; анексія Криму 1783; Яський мир 1791, що пересунув границю до Дністра). Територіальний уклад, що утво­рився на українських землях під кінець 18 ст., перетривав, із незнач­ними змінами, аж до першої світової війни. Щодо ліквідації козаць­кого самоврядування, то вона не наступила відразу, а розтягнулася на приблизно два десятиліття. Коли б ми мали тут зупинитися на якійсь одній даті, як на межовій, то нею не буде ані примусове зре­чення останнього гетьмана, Кирила Розумовського (1764), ані навіть зруйнування Запорізької Січі (1775). Щойно скасування полкового устрою Гетьманщини й поширення на її територію загальноросій- ської адміністративно-провінційної організації (1781), заведення на Україні кріпаччини на московський лад (1783) та надання колиш­ній козацькій старшині прав російського дворянства (1785) — допі­ру сукупність цих трьох факторів створювала історичний перелім, який остаточно й безповоротно закінчував козацьку добу.

Однак треба тямити, що те, що мало вирішальне значення, це не так згадані події зверхнього порядку, як внутрішній переворот у світогляді тогочасної української провідної верстви, її відмова (принаймні, якщо йдеться про велику більшість її членів) від даль­шого відстоювання політичної автономії вітчизни та прийняття нею всеросійської державної ідеології. Кардинальне для зрозуміння всієї дальшої української історії питання про причини русифікації козацької аристократії не дочекалося досі належного висвітлення в нашій історичній науці На цьому місці обмежуємося заувагою, що Згадок Гетьманщини не був історично відокремленим явищем. 18 ст.

оба “просвічений”) в усіх частинах Європи посилювало нахил до державної централізації й до нищення самоуправної організації провінції чи підлеглих країн. Протягом століття втратили свій до- тогочасний автономний статус Катальонія, Шотландія й Ірландія, Бретанія й Лянґедок. Австрійський абсолютизм успішно зліквіду­вав відносну самобутність Чехії й намагався зробити це саме в Угорщині й Бельгії. Навіть польська Річ Посполита, що сама стояла на краю загибелі, в останньому свойому передсмертному акті, зна­менитій Конституції 3 травня (1791), встигла позбавити Литву її традиційної автономії. Гідне уваги, що ці централізаційні заходи, як правило, не зустрічали сильного опору. Самоврядування земель втілювалося в станових привілеях; наприклад, автономія Гетьман­щини збігалася з “правами й вольностями” козацького стану, зокре­ма старшини. У18 ст. становий лад уже явно відживав свій вік і на­родні маси виявляли мале зацікавлення обороною автономних уста­нов, що в них вони не брали участи. Знову ж члени упривілейованих меншостей погоджувалися з втратою незалежного становища рід­них країн, якщо їм це компенсувалося відкриттям дверей для служ­бової кар’єри на ширшій арені. Це явище можна спостерегти в різ­них частинах Європи. Князеві Кавніцові, чехові, що був австрій­ським канцлером за Марії Терези та Иосифа П, відповідає його мо­лодший сучасник, князь Безбородько на посту канцлера Російської імперії за панування Катерини II і Павла L

Якщо питання про початки українського 19 ст.

Тепер переходимо до розгляду проблеми внутрішньої періоди­зації української історії в XIX ст. Відрізняємо в цьому три головні фази розвитку: від упадку козацької державности до 1840-их років, від 1840-их до 1880-их і, врешті, від 1890-их років до вибуху першої світової війни. Для цих трьох періодів пропонуємо наступні назви: шляхетська, народницька та модерністична епохи. Першу з них ха­рактеризує перевага дворянства козацького походження на Лівобе­режжі, а польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття цією верствою російської (чи польської) державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український "територіальний патріотизм” і навіть певні автономіс- тичні змагання. На другому етапі на провідне місце суспільного життя вибивається демократична інтелігенція, опанована ідеєю “служіння народові”. Цей поворот до простонародности приводить до скристалізування концепції про Україну як "етнічну національ­ність”.

Ця періодизація побудована на основі розвитку Наддніпрян­щини (підросійської України); проте можна її прикласти, в основ­них рисах, і до Галичини. "Шляхетській добі” відповідає в Галичині епоха гегемонії греко-католицького духовенства, яке творило арис­тократичну своїм життєвим стилем та квазідідичну провідну вер­ству. Також у Галичині зустрічаємо у другій половині століття яви­ще народницького руху, що його тут звали "народовецтвом” або “народовством”. У 1890-х роках мала місце в Галичині т.зв. "Нова ера” — спроба компромісу між народовецьким табором та крайовим урядом, що був у руках польської аристократії; ця спроба не довела ні до чого, але боротьба навколо Нової ери до глибин розбурхала українсько-галицьке громадянство. Це можна вважати за початок доби модернізму в Галичині. Рівночасно, чи трохи пізніше, наступив ряд інших важливих подій: масова еміграція до Амррики; аграрні страйки; постання нових партій: Радикальної, Націонал-демокра- тичної та Соціял-демокартичної; боротьба за реформу виборчого за­кону, за загальне голосування та за зміну крайової конституції; пе­ретворення Наукового Товариства Їм.Шевченка на неофіційну ук­раїнську академію наук та сильне пожвавлення наукового й літе­ратурного руху; боротьба за створення українського університету у Львові. Все це були симптоми того великого підйому, що під його знаком пройшла для галицького українства чверть століття перед першою світовою війною.

Цей паралелізм історичних процесів у Східній та Західній Ук­раїні стверджує внутрішню єдність національносте.

Як сказано попередньо, Галичина теж проходила засаднило ці самі ступні розвитку, але тут вони не були відмежовані чіткими гранями, вони зливалися в одну тяглу лінію. Наприклад, можна б уважати, що революція 1848-49 років творить зовсім новий етап у житті галицьких українців (русинів, за тодішньою термінологією). Але такий погляд тільки частково правдивий. Бо 1848 рік не вису­нув на чоло українського громадства якоїсь нової суспільної групи. Лідери Головної Руської Ради були представниками тієї "попів­ської аристократії”, що формувалася в Галичині від часу Марії Te- резії й Иосифа П. Загальноавстрійська революція, що докотилася й до Галичини, тільки розрухала цю "тверду Русь” і дала їй нагоду се­бе політично виявити: саме організація Ради як національної репре­зентації, парламентарний дебют у Відні та Кромержижі, участь у Слов’янському з’їзді у Празі і т.д.

У світогляді галицького народовецького табору, що сформу­вався в 1860-их роках, міцно бриніла антиклерикальна струна. Це не було відкидання релігії як такої, і тому цього явища не слід змі­шувати з філософським вільнодумством, що прийшло до голосу щойно пізніше, у поколінні Франка, і своїм засягом обмежувалося вузьким колом людей, тоді як антиклерикалізм, безперечно, був явищем масовим. Це був ресантимент проти гегемонії "попів”, проти претенсій "святоюрців” на монополію представництва української справи. Народовці протестували проти кастової виключносте та егоїзму “святоюрців-старорусинів**, проти їх сервілізму перед Від­нем та оглядання в бік Москви, проти забуття господарських і ос­вітніх потреб селянства та проти їхніх панських примх (наприклад, насаджування т.зв, язичія, як уявного “літературного язика вищого стилю”). Все це точна паралеля до гострих обвинувачень, що їх про­ти своїх “панів** підіймали наддніпрянські народники, наприклад, негативне ставлення до козацької старшини у творах народниць­ких істориків Костомарова й Лазаревського, безпощадна критика польсько-української шляхти з боку хлопоманів, очолених Антоно­вичем, тощо. Все ж розвиток пішов у Галичині іншим шляхом; він довів не до вилучення старої провідної верстви з української спіль­ноти, але до такої диференціації, що в ній було можливе співжиття старих і нових громадських сил у межах одного національного ор­ганізму. Треба звернути увагу на факт, що від самого початку існу­вання народовецького табору в його рядах знайшлися Й представ­ники духовенства, що не могло не притуплювати вістря народовець­кого антиклерикалізму. Поки що такі репрезентативні священики- народовці, як, наприклад, Степан Качала і Данило Танячкевич, творили меншість серед своєї верстви, що серед неї верховодили святоюрські “зубри”. Але кінець кінцем уклався, силою історичного розвитку, такий компроміс: наростання світської інтелігенції та за­гальна демократизація й ляїцизація громадського життя ступнево відсунули “попівську аристократію” від політичного проводу; духо­венство прийняло модерну українську національну ідеологію, що проти неї воно у своїй масі так довго боронилося в ім*я архаїчного “старорусинства”; з другого боку, нова націонал-демократична й радикальна інтелігенція (яка, до речі, у великій частині складала­ся з синів священичих родин) прийшла до висновку, що церква в Га­личині є всенародною цінністю і співучасть членів духовного стану в політичному й культурному житті національної спільноти є бажа­ною й легітимною.

Подібно перехід від етапу народництва до модернізму прийняв у Галичині вигляд перегрупування та диференціації суспільних сил, без перериву в тяглості національного становлення. Загально­відоме, яким запеклим був у другій половині 70-их та 80-их років конфлікт між радикально-проґресивною групою Франка та ‘’офі­ційними** народовцями, які в той час встигли вже значно оконсерва- тивитися. Але в 1890-их роках цей конфлікт вилився в синтезу, що, без сумніву, являла собою новий, вищий щабель у розвитку всієї спільноти. Цю синтезу характеризували дві риси: постання великої Націонал-демократичної партії, що об’єднала в собі омолоджених народовців з більш поміркованим крилом радикалів, включаючи са­мого Франка; витворення двопартійної системи, що в ній провідна Націонал-демократична партія стимулювалася й рівноважилася опозицією Радикальної партії. Це були внутрішні передумови, що уможливлювали започаткувавші генерального наступу проти забо- рол польського режиму в Галичині.