Участь козацького війська у європейських конфліктах першої половини XVII ст.
Перемога під Хотином у 1621 році, де вирішальну роль відіграли козаки, мала загальноєвропейське значення — адже від турецького поневолення була врятована не лише Польща, а й вся Західна Європа.
У цей час вплив козацтва як військово-політичної сили на міжнародній арені зростає. Про це свідчить і те, що шведський король Густав-Адольф двічі направляв своїх послів до козаків з пропозицією підтримати його кандидатуру на польський престол. Просив шведський король також відрядити козацькі війська для участі у війні, яку вів Густав-Адольф з Австрією. Але ця шведська місія успіху не мала.
1628 р. козаки прорвалися через Перекоп, завдали поразки татарським військам під проводом мурзи Буджацької Орди Кантемі- ра під Бахчисараєм і обложили Кафу. Вони відійшли з півострова тільки під тиском численного турецького війська. Не припиняли козаки походів і в наступні десятиліття.
В 1631 р. дві тисячі козаків на боці армії маршала Альбрехта фон Валленштейна взяли участь у бойових діях в Сілезії проти курфюрста Саксонії Йоганна-Георгія. У підрозділах імперських генералів Верта і Галласа із запорожців формували ескадрони легкої кінноти, а сам Валленштейн надав їм перевагу, цінуючи козаків вище за польських гусар. Звертаючись за допомогою до короля Сигізмунда III Валленштейн наполягав через своїх агентів, щоб підкріплення надходило з числа козаків. У листі Бєлецького до Яна Сапєги, датованому груднем 1630 р., читаємо: «Валленштейн просить 10 тисяч запорожців». Радник імператора Фердинанда II Кве- тенберг пише Валленштейну в 1632 р.: «поляки обіцяють 10 — 12 тисяч гусар, але я вважаю, що краще одержати від них козаків».
В книзі В. Сичинського «Чужинці про Україну» наведені дані про участь козаків у бойових діях імперії у Люксембурзі. Так, № 81 (1631 р.) щотижневика «Gazette de France» містить відомості про 4-тисячний загін українських козаків під командуванням полковника Тараського, який під прапорами імператора воював у Люксембурзі, Фландрії, Пікардії проти французьких військ генерала де Суассона.
Після першої «невдачі козаки напали на французів зі страшним криком; наші люди (французи), не звиклі до такого крику, так перелякалися, що кинулися втікати і відступили до болота на другому березі ріки».У 1635 — 1636 рр. козацькі підрозділи під командою полковника Павла Носковського успішно діяли в складі австрійської армії імператора Фердинанда II проти французів у Бельгії, Люксембурзі, Франції та Німеччині. За визнанням польських істориків, козаки Носковського були найактивнішим з’єднанням на північно-французькому фронті і контролювали хід зимових воєнних дій. Так, у
Атака козацької лави лютому 1636 р. козаки перейшли через річку Маас поблизу Вердена і ввійшли до провінції Шампань, розгромивши розквартированих там французів, і з багатою здобиччю повернувся в Люксембург. Влітку 1636 року у складі армії фельдмаршала Геца козаки воювали у Гессені, де зайняли Варсбург і Падерборн, відіграли вирішальну роль у взятті Сеста, Дортмунда, Верда і Гамма.
У 1637 р. разом з донськими козаками запорожці оволоділи турецькою фортецею Азов і утримували її до 1642 р., що викликало великий міжнародний резонанс.
У 1644 р. після початку війни Франції з Іспанією французький посол у Речі Посполитій граф де Брежі порадив кардиналу Мазаріні взяти на службу до французької армії запорозьких козаків. Про набір козаків на службу до Брежі вів переговори з Богданом Хмельницьким Брежі. В березні 1654 р. Б. Хмельницький разом з І. Сірком та Солтенком морем поїхали до Франції. Мабуть, у Фонтенбло 1 квітня 1645 р. Хмельницький вів переговори з французьким командуванням, внаслідок чого був сформований козацький корпус (близько 2,5 тис.), який у жовтні 1645 р. через порт Гданьськ
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
В козаки йшли знедолені, але й не скорені люди. Крім причин для невдоволення треба було ще мати духовні засади, енергію та силу для боротьби, — якості, котрі Л. Гумельов називав пасіонарністю.
Звичайно, приречений на холопство, страх, апатію аж ніяк не годився на роль запорозького козака, Січ підтримувала свою людність шляхом поповнення нових членів на місце вибулих. Січ могла стати притулком для будь-кого, без різниці роду-племені. За переказами, до Січі приймали будь-кого, хто міг перехреститися. При нагоді вливалися до Січі звільнені з турецьких галер представники європейських і азіатських народів. За даними польського історика Л, Под город ецького, притулок на Січі знаходили представники більш ніж 20 національностей, серед них: білоруси, литовці, поляки, татари, німці,росіяни, угорці, іспанці, євреї, волохи, грузини, вірмени, серби, французи, араби, китайці, турки та інші. Сучасний український дослідник В, Щербак звертає увагу, що «серед бойових трофеїв запорожців були інколи і захоплені в полон турки і татари, частина з яких ставала згодом членами січової громади,,. Тюркський елемент досить чітко простежується аж до ліквідації козацтва в Україні»,Цікавим джерелом з історії українського козацтва є реєстр запорожців 1581 р. В архіві давніх актів Варшави «Скарбі короннім» зберігся список 532 козаків і старшин- шляхтичів, яким ЗО березня 1581 р. видано платню за участь у Лівонській війні. Цей список і є найдавнішим реєстром козацьких військ. Вперше проаналізували цей документ А, Стороженко, М. Грушевський та М, Василенко, За даними М. Василенка, у 1581 р. серед низових козаків українці (разом з білорусами) складали 83%, поляки — 10%, серед решти були росіяни, черкеси, німці, серби, татари, молдавани, (У реєстрі Війська Запорозького 1649 р., складеного за умовами Зборівської угоди, налічуються представники 23 етносів ),
Кароль Гамберіні, секретар посольства Папи Римського до Речі Посполитої, у 1584 р. писав: «... серед козаків всякого народу: поляки, німці, французи, іспанці, італійці, різні утікачі, що чимось провинились дома. Тут вони мають добрий захист, ніяка людська рука їх на досягне. Вони визначаються великою згодою між собою».
За даними сучасних харківських дослідників В. Семененко та Л. Радченко, у середині XVII cm. національний склад козацтва в Україні був таким: українців, білорусів, росіян та інших європейців було 34,2%; азіатів — 27,4%; представників середземноморських народів — 21%; вірменоїдів — 17,4%, Приміром, керівник повстання (1591 — 1593 рр.) Кшиштоф Косинський був поляк; відомий запорозький ватажок Павло Bym (Павлюк ) — за походженням турок; Ko- чубеї — із татар; Ян Томара — грек; Пилип Орлик — із родини чеських баронів; Фрідріх Кенігсек, гарматний осавул Івана Мазепи, — німець; Максим Кривоніс (за даними Н. Полонської-Василенко та Д. Дорошенка) — шотландець за походженням; Дмитрашко Райч походив з Сербії; полковник Полтавського полку Павло Герцик — єврей, з цієї ж родини походить генеральний осавул Г. Герцик; Апостоли, Скидани, Бразули, Афендики — із волохів; Божичі, Мило- радовичі, Сербини, Новаковичі — серби; Мигалевські, Ma- заракі, Костянтиновичі — греки; єврейського походження були родини козацької старшини Маркевичів, Крижанівсь- ких, Ограновичів.
прибув до Кале. Козаки брали участь у військових діях у Фландрії під командуванням відомого полководця Людовіка де Бурбона — принца Конде. При облозі французькими військами Дюнкерка вони діяли як самостійна військова частина; відзначилися активністю і брали участь в урочистому вступі у фортецю.
Серед істориків немає єдиної думки про те, хто очолював загони запорожців. Французькі джерела згадують тільки полк І. Сірка. Відомо, що Хмельницький перебував у якихось зв’язках з принцом Конде. У 1655 р. під час зустрічі з французьким агентом він заявив, що з задоволенням згадує своє перебування у Франції, розпитував про принца Конде та називав його своїм «старим вождем».
Польський дослідник Збігнев Вуйцик однозначно свідчить проте, що Богдана Хмельницького у Франції не було. Українські дослідники вважають, що командували козаками полковники І. Сірко та Солтенко; інші дотримуються думки, що під Дюнкерком був і Б. Хмельницький.