Діяльність гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного

У кінці XVI — на початку XVII ст. серед козацтва існувало три чітко розмежовані категорії, а саме: багаті реєстрові козаки, які служили уряду Речі Посполитої; мешканці прикордонних міст, що не мали офіційного статусу; і козацька голота, яка складала більшість.

У 1596 — 1625 рр. домінувала поміркована течія, представником якої був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. М. Грушевський так

писав про нього: «кмітли­вий і відважний полково­дець, він одночасно демон­стрував великі таланти політика й адміністрато­ра. Очевидно, в значній мірі завдяки його впливу, ціле десятиріччя першої чверті XVII ст. було часом найвищого розвитку ко­зацьких сил і проходило без будь-яких серйозних конфліктів з урядом. Пред­ставляючи партії помірко­ваної козацької старшини, що прагнула уникати конфліктів з урядом, Са­гайдачний ціною обіцянок і зовнішніх поступок успі­шно оберігав козацький status possidendi (право во­лодіння лат. — авт.) від урядових репресій. Він спритно лавірував між не­бажаними (невиконаними) бажаннями уряду з одного боку, і вимога­ми крайньої козацької партії з іншого, намагаючись дати вихід енергії козацької вольниці поза конфліктами з урядом». П. Сагайдачний на­родився в с. Кульчинцях поблизу Самбора у шляхетській родині. На­вчався в Острозькій школі. Після Брестського собору (1596 р.) зайняв антиуніатську позицію, про що свідчить його твір «Пояснення про унію». Згодом пішов на Запорожжя. Обирався обозним, кошовим ота­маном.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Відомий історик Володимир Антонович вважає, що по­ява титулу «старшого», або «гетьмана козацького» пов'я­зана з реєстровим козацтвом. «Задля уряду над козаками, — пише Антонович, — Стефан Bamopiu установив, що ко­заки вибирати можуть собі начальника, якого польський уряд називав старшим запорозького війська; самі ж козаки звичайно називали цих старших «гетьманами». Тобто ти­тул «козацького гетьмана» побутує лише з часу утворення реєстру як неофіційна назва. «Широко, — стверджує Анто­нович, — титул «гетьман козацький» став вживатися з часів Петра Сагайдачного. Останній домігся від польського уряду, щоб «старшого завжди козаки вибирали з-поміж себе, а уряд мусив його затверджувати». Саме з часів П. Сагай­дачного титул старшого (гетьмана) набуває більш вагомо­го змісту і звучання.

Проте в офіційних актах польський королівський уряд продовжує називати керівника козацького війська старшим. Сам Сагайдачний у своїх листах до коронного гетьмана С. Жолкевського називає себе то «старшим», то «гетьманом його королівської милості Війська Запорізького».

Подібна традиція продовжується і в перший рік гетьма­нування Богдана Хмельницького. У лютому 1649р. уряд Речі Посполитої офіційно визнав за Хмельницьким титул геть­мана Війська Запорізького.

Титул гетьмана за часів Богдана Хмельницького і після нього мав різні значення. О. Лазаревський з цього приводу пише: «гетьман — спочатку поводир (dux) українських ко­заків, а потім, з часу Хмельницького — правитель (praefectus) України, яка іменувалась офіційно «Військом Запорізьким», тому і правитель її офіційно підписувався «Гетьман Війська Запорізького», з пізнішим додатком «обох сторін Дніпра».

Отже, до 1648 р. «старший» — титул головного воєна­чальника реєстрових козаків. Від Хмельницького титул «гетьман» має значення правителя України (козацької дер­жави ).

Гетьман — від нім. Hauptmann за посередництвом чесь­кого hejtman — воєначальник.

1) з 70-х років XV до XVIII cm. — вищий воєначальник у Великому князівстві Литовському та Польщі; Великий (ко­ронний і Литовський) гетьман — головнокомандувач війсь­ком, польний (коронний і литовський) — його заступник (першим гетьманом Великого князівства Литовського у 1497р. став князь Костянтин Острозький);

2) в Україні в XVII — XVIII ст.ст. — воєначальник ко­зацького війська, правитель України; наказний гетьман людина, котра займала тимчасово пост гетьмана під час походу, якщо в ньому не брав участі гетьман, призначався із генеральних старшин чи полковників;

3) титул глави Української держави 1918 р. (П. Скоро­падський ).

Період гетьманування Сагайдачного був дуже складним. На гетьманство його обирали кілька разів. Він усіляко прагнув збільшити козацькі сили, розширити реєстр, проте вважав, що за таких обставин збройний протест проти утисків польського уряду приречений на поразку. Він погодився з умовами Вільшанської (1617 р.) і Роставицької (1619 р.) угод, які нав’язав козакам уряд. За першою угодою козацький реєстр обмежувався ! тис., за дру­гою — 3 тис. осіб. Хто не потрапив до реєстру, той втрачав козацькі права. А це викликало незадоволення рішуче настроєних козаків. За час свого гетьманування П. Конашевич-Сагайдачний провів військову реформу, перетворивши козацтво з тимчасових загонів на регулярне військо. Серед козаків було встановлено порядок, ієрархію і дисципліну. З військової формації козацтво, завдяки старанням Сагайдачного, було перетворене у політичний чинник.

Сагайдачний проводив самостійну зовнішню політику. У1618 р. він став учасником антитурецької ліги (об’єднання), яка виникла в Європі. Завдяки цьому зріс авторитет Війська Запорізького на міжнародній арені.

Сагайдачний командував 20-тисячною козацькою армією під час московської кампанії 1618 р.

Зробивши своєю резиденцією Київ (1619р.) та вступивши з усім Військом до Київського (Богоявленського) братства (1620 р.) Са­гайдачний бере під захист усе православне населення України і повертає Києву статус культурно-релігійного центру. Саме Сагай­дачний, скориставшись перебуванням у 1620 р. єрусалимського патріарха Феофана, домігся від нього висвячення православного київського митрополита (Іова Борецького) і п’ятьох православних єпископів. Козацький загін Сагайдачного, що постійно перебував при патріархові, не дав можливості польській владі заарештувати Теофана (оголошеного турецьким шпигуном), і коли той завершив свою місію, його з почестями перепровадили до молдавського кор­дону.

Відновлення ієрархії української православної церкви польський уряд не визнав, проте до каральних дій не вдався, бо Польща перебувала у стані війни з Туреччиною.

У вересні 1620 р. під молдавським селом Цецорою турецько- татарські сили дощенту розгромили коронне військо Речі Поспо­литої, яким командував великий коронний гетьман Станіслав Жол- кевський. «Краща шабля Польщі», — так писали про С. Жолкевсь- кого сучасники. Вона зазнала поразки не через військові прорахун­ку а свій шляхетський гонор. Хоча до коронного війська входило близько 10 українських етнічних формувань, а військові операції спільно з реєстровими козаками не були несподіванкою, гетьман не захотів ділити перемогу з «Грицями» (козацькою голотою), і почав битву без підтримки Запорозької Січі. Як пояснює причини поразки поляків Львівський літопис, «Жолкевський без козаків вів війну і мовив так: «Не хочу я разом з Грицями воювати, нехай ідуть до рілля або свиней пасти».

Поразка під Цецорою відкривала турецько-татарським військам шлях до Речі Посполитої, а першими на цьому шляху лежали ук-

Невідомий художник. Сагайдачний.

Малюнок з «Вірша на жалосний погреб гетьмана

П. Конашевича-Сагайдачного...» К. Саковича. Гравюра. 1622 р.

раїнські землі. Крім того, за висловом Н. Яковенко, своєю «милою отчизною» козаки вважали таки Річ Посполиту. Тому, коли у червні 1621 р. в урочищі Суха Діброва (місцевість між Ржищевом і Білою Церквою) зібралася козацька рада, куди прибули київський митрополит Iob Борецький та ще кількасот духовних осіб. Козаки постановили підтримати уряд Польщі, взяти участь у війні проти турків, але згоду свою обумовили вимогами щодо збільшення реє­стру, ліквідації обмежень у правах та привілеях, визнанням пра­вославної ієрархії та відмовою від призначення урядом старшого (гетьмана) реєстрового козацтва. Ці умови мало повідомити коро­лю козацьке посольство, очолене Сагайдачним (у 1620 р. він був скинутий козаками з гетьманства, але залишався реєстровим пол­ковником). Командування козацьким військом рада доручила Яко­ву Нероді, який мав прізвисько Бородавка.

Гетьман Бородавка повів 41-тисячне військо до Дністра, де мав з’єднатися під Хотинською фортецею з 35-тисячним військом, яке очолював Великий гетьман Литовський Ян Кароль Ходкевич.

На початку серпня козаки вступили до Молдавії. Розпочались бойові дії. З кожним днем бої ставали дедалі запеклішими. На­прикінці серпня до козацького табору поблизу Могилева-По- дільського повернувся, закінчивши переговори у Варшаві, Сагай­дачний. Дорогою він потрапив у засідку та був поранений отрує­ною стрілою, що стало причиною його хвороби, а наступного року — смерті. Козаки, невдоволені командуванням Бородавки, скину­ли його з гетьманства і обрали Сагайдачного (Бородавку судили і стратили).

Сагайдачний зумів з’єднатися з коронним військом під Хоти­ном, привівши до нього 41 520 козаків в обхід турецьких військ.

4 вересня розлючений Осман II заявив своїм підданим: «Не їсти­му і не питиму, доки не приведете того сивого пса Сагайдачного!» Кілька годин вся турецька артилерія тримала козацький табір під ураганним вогнем. Відбивши всі атаки, козаки разом з кількома польсько-литовськими загонами увірвалися до ворожого табору, понищили гармати і, захопивши турецький обоз, почали його гра­бувати. Це дало змогу туркам знову зібрати сили і вибити козаків з втрачених раніше територій.

Вночі з 6 на 7 вересня загін із кількохсот козаків пробрався у во­рожий стан і знищив там понад тисячу турецьких солдатів. Самі ж запорожці без втрат повернулися до свого табору. Вночі з 16 на 17 група сміливців з козацького табору знову з’явилася у ворожому стані, знищивши понад шість сотень солдатів противника і захопив­ши велику кількість коней, верблюдів, волів, коштовностей, два яничарські знамена та інші трофеї. Тієї ж ночі козаки влаштували ще один напад на турків, на стратегічно важливий об’єкт — міст че­рез Дністер. У ніч з 19 на 20 козаки повторили рейд. Ця вилазка кош­тувала життя багатьом ворожим вартовим, зокрема сотні яничар. З 22 на 23 вересня під час нічної вилазки козаки замалим не взяли в полон великого візира Хусейна-пашу. З іменитого турецького санов­ника зірвали розкішний одяг, чалму і пасок, однак йому чудом вда­лося вислизнути. В останній вилазці вночі з 23 на 24 вересня брало участь понад три тисячі козаків, які знищили турецькі намети, вби­ли декілька сотень турків (серед них відомого турецького воєначаль­ника Черкес-башу), захопили багато зброї. Такі дії козацького війська змушували турків підтримувати постійну бойову готовність і не давали змоги для повноцінного відпочинку.

28 вересня турки почали вирішальний наступ. Особливо тяжкі бої точилися перед козацьким табором, його штурмувала добірна турецька кіннота — спаги. Козаки відбили 11 атак ворога і кину­лися на допомогу коронному війську. Турків було розгромлено. Ту­рецький султан Осман II змушений був піти на переговори з Річчю Посполитою і укласти 9 жовтня 1621 р. мир. Як писав Іван Фран­ко, «Туреччина, отримавши перший рішучий удар під Хотином у 1621 р., почала сходити з зеніту своєї величі і сили».