Соціальні завоювання селянства.
У роки визвольної війни відбулися кардинальні зміни і в соціально-економічному становищі основної продуктивної сили суспільства — селянства. Відводячи йому одну з провідних ролей у воєнних діях, Хмельницький намагався заручитися підтримкою наймасовішої і найбільш експлуатованої частини населення.
Під час облоги Замостя в 1648 р. він писав шляхті, що вона раніше добивалася перемоги над повсталими тільки завдяки відділенню старшини від «черні» й що він не повторить помилки своїх попередників. Коли на переговорах з польською делегацією в Києві у 1649 р. А. Кисіль запропонував гетьманові вивести з повстанського війська «чернь» (селян), Хмельницький відмовився це зробити, заявивши, що «то права рука нашая, люди, которые холопства не витерпів, ушли в козаки». Гетьман розумів, що утримати на своєму боці масу селянства він зможе лише за умови задоволення його інтересів. До того ж Хмельницький бачив, яку грізну силу становило озброєне й загартоване в боях селянство не тільки у війні проти польських магнатів і шляхти, айв протистоянні спробам українських панів відновити старі порядки. Він намагався не допустити дій, які б спричинили селянські виступи й порушили спільний фронт у боротьбі з загарбниками. Тому гетьман не наважувався на дії, які б викликали загальне незадоволення всього селянства. При виробленні умов перебування України в складі Росії Хмельницький не випускав цю проблему з поля зору. Навздогін відрядженим у лютому 1654 р. до Москви Зарудному й Тетері він надіслав спеціальну інструкцію, де наказував: «И то усмотрите, чтоб на потом какое безправне посполству не деялось...»У запеклій боротьбі селянство завоювало особисту свободу й право земельної власності. Селянське право вільно розпоряджатися землею було визнано й гетьмансько-старшинською адміністрацією. В одному з гетьманських універсалів 1651 р. з цього приводу писалося так: «...вольно каждому своє добро яко власноє дать, даровать й легковать, кому хотечи».
Таким чином був підірваний економічний базис панування феодалів над селянськими масами. Вийшовши з-під залежності від панства, вони потрапили в пряму залежність від молодої держави, яка реалізовувала своє право верховного землевласника через одержання всіляких видів ренти. Селянство, навіть коли змінили відношення його до землі, продовжувало залишатися податним станом. Тимчасова ліквідація проміжної земельної власності крупних світських феодалів відкривала можливість концентрації землі в руках окремих виробників і одержання прибутку за рахунок використання праці наймитів. Після завоювання селянами права земельної власності виникли економічні передумови для розвитку селянських господарств капіталістичним шляхом.Навіть при пануванні натурального господарства вже перше розширення господарської самостійності як залежного, так і особисто вільного селянства неминуче супроводжувалося його соціальним розшаруванням, виділенням елементів, що за своїми соціальними ознаками не вкладалися в рамки середньовічного суспільства.
На всіх українських землях змінилося співвідношення форм ренти. Найрадикальніші зміни сталися на території, яка стабільно підлягала владі гетьмансько-старшинської адміністрації. Домінуючі раніше в Чернігівському, Київському, Брацлавському й частково Волинському воєводствах натуральна і відробіткова ренти поступилися місцем ренті грошима. Крім того, абсолютна більшість особисто вільного селянства сплачувала в казну грошовий чинш, рішуче опираючись найменшим спробам властей або окремих землевласників запровадити виробітки. В порівнянні з довоєнними роками такі платежі в загальній системі поборів помітно зменшилися, що сприяло зростанню економічної спроможності селянських господарств. У цьому й проявлялося одне з важливих завоювань трудящих мас у роки війни.
До Військового скарбу Війська Запорізького в 1649 р. з кожного господарства стягнуто по 4 таляри. Наступного року податок справлявся натурою (по півосьмачки зерна). Можливо, податки збиралися паралельно в обох формах.
Є дані про те, що в Ніжинському та інших полках з кожного двору на потреби селянсько-козацького війська бралося по 2—3 золотих. Ймовірно, що розміри таких платежів залежали від конкретної ситуації й були неоднаковими, хоч автор схильний вважати, що в своїй масі вони становили в середньому 4 таляри з господарства. На користь цієї версії свідчить і той факт, що в 1651 р. полковник Яцько (напевне, це полковник Воронченко) наказав зібрати з жителів ряду сіл Гомельщини на потреби козацького війська по 4 таляри з двору. Мабуть, така норма була узвичаєна в Україні, і полковник переніс її на білоруські землі. Можливо, по стільки ж заплатили того ж року й жителі Мглинської волості, зібравши всього 50 кіп грошей.Видаючи православним монастирям і шляхті підтвер- джувальні універсали на маєтності, гетьман не наважувався на відновлення панщини, а лише в загальних рисах наказував селянам відбувати повинності «ведлуг звичаю». За 1648 р. відомі три такі гетьманські універсали, два з них стосувалися селян Великих і Малих Дмитровичів, Вишеньок і Підгірців, що належали київським монастирям, а один — селян маетностей шляхтича Снітинського в Коростишеві та Городку. Тільки під 1652 р. гетьманський універсал визначав конкретні розміри й види податків підданих Пустиномикіль- ського монастиря: десятину врожаю, покотельщину й очкове. Але за тих умов домогтися цього було непросто. Селяни найчастіше відмовлялися коритись монастирям, а тим більше сплачувати податки або виконувати будь-які повинності.
Так само чинили піддані світських землевласників. Те, що вони не відбували панщини, — безперечний факт. В реальному житті найпоширенішою формою підневільності стала продуктивна рента (насамперед збіжжям) такого ж розміру, як і в монастирських маетностях. Інакше й не могло бути, бо за особистої свободи селяни переходили б до тих землевласників, де експлуатація була слабшою. У 1650 р. Хмельницький наказував полковнику Ніжинського полку Шумейку зобов’язати селян, котрі захопили панські землі, віддати їхнім власникам десятий сніп.
Таку ж плату мусили вносити Мужиловському й посполиті м. Талалаївки Ніжинського полку.В неоднозначному становищі опинилося селянство українських земель, які перебували під відносно стабільною владою Речі Посполитої. Успіхи повстанського війська послабили владу магнатів і шляхти, а отже, сприяли поліпшенню на певний час становища трудящих мас Західної України. Найвідчутніше послаблення податкового гніту виявилось у зменшенні панщини, яка прив’язувала до поля й сковувала господарську підприємливість селянина. Навіть після поразки селянсько-козацької армії під Зборовом у 1649 р. селяни Батятич, Дернова, Купичволі на Львівщині та багатьох інших сіл відмовлялися відбувати панщину. В разі застосування землевласниками сили вони чинили збройний опір, а потім відходили на Подніпров’я. Таким діям трудящих сприяли заклики Хмельницького, в яких йшлося про те, що вони будуть «тільки на самих чиншах, у всяких вільностях, так як шляхта була. Тільки щоб ви нам додержали віри, як наші руські піддані, щоб ви кидали своїх панів, повставали проти них і громадилися до нас в якнайбільших купах». Все це змушувало шляхту стримувати до певної міри свої податкові апетити, які, порівняно з апетитами козацької старшини, були значно більшими.
Після Зборівського договору варшавський сейм ухвалив зібрати з «обивателів» Волинського, Київського і Чернігівського воєводств подвійне подимне й чопове, на що селяни відповіли масовими виступами. У цілому в роки війни польсько-шляхетській адміністрації не вдалося відновити податки у попередніх формах і розмірах. Але найближча перспектива встановлення сильної централізованої влади на цих територіях прирікала місцеве селянство на повернення до залежності від магнатів і шляхти, що, в свою чергу, спричиняло зниження рівня розвитку продуктивних сил.