Посилення ролі православного духовенства.

Послідовну підтримку гетьманської адміністрації мало право­славне духовенство. Селяни масово від- 216

мовлялися виконувати повинності на користь духовних ієрархів, тим самим підриваючи економічну спроможність їхніх господарств.

Зміцненню позицій православного духовенства об’єкти­вно сприяла історична обстановка в середині XVII ст. На­ціональне піднесення в Україні в цей період стало законо­мірним результатом розвитку української народності, коли її досягнення в усіх сферах співжиття повинні були утвер­дитися в безкомпромісній боротьбі з чужим, інонаціональ­ним. А православна церква в очах українського населення залишалася надійним оплотом усього національного, укра­їнського. Таке становище відповідало інтересам широких народних мас, хоч кожен стан розглядав їх по-своєму. Якщо прості люди вбачали у вигнанні чужоземних поневолювачів, за що активно виступала православна церква, можливість поліпшити своє матеріальне становище, то заможні кола — зайняти місце іноземних феодалів і таким чином зміцнити свої позиції в суспільстві. Православ’я стало універсальним ідеологічним вченням, яке об’єднало національні сили України в боротьбі проти іноземного панування. Боротьба за націо­нальне визволення України набувала релігійного забарвлен­ня, прийнятного для найрізноманітніших патріотично на­строєних сил українського народу. Під гаслом «за віру хри­стиянську» билися з ворогом і селяни, і козаки, і міщани, і частина шляхти, старшини та духовенства.

Закликаючи народ до боротьби із загарбниками, право­славна церква водночас відстоювала від посягань і свої ін­тереси. Необхідне було тільки визнання й підтвердження особливих прав духовенства на засоби виробництва. Влас­ницькі устремління духовних ієрархів становили серйозну перешкоду для збільшення кількості особисто вільного се­лянства, що при масовій його експропріації вело до появи сільськогосподарського передпролетаріату. Войовнича не­примиренність православного духовенства до спроб мона­стирських селян перетворитися із залежних на вільних ви­робників різко проявилася вже у перші воєнні місяці й викликала всіляку підтримку з боку гетьмансько-старшин­ського апарату. Це не могло не позначитися на зародженні нових соціальних сил, які б стояли поза межами феодальної структури суспільства.

Вже у червні 1648 р. монахи Густинського монастиря звернулись до Б. Хмельницького зі скаргою на місцевих селян, котрі захопили монастирське майно. У відповідь геть­ман видав універсал, яким забороняв селянам такі дії під загрозою суворого покарання. Подібні універсали стали зви­чайним явищем політичного життя України середини XVII ст. і базувалися на панівній ідеї, що монастирі і шляхта мали «добра свої вольно обіймать». У різний час охоронні гетьманські універсали одержало чимало інших православ­них монастирів, у тому числі Мгарський, Києво-Печерський, Михайлівський Золотоверхий. Спільним у них було зміц­нення феодальної основи монастирських господарств.