Місце козацької старшини в соціальній структурі країни.
У ході війни відбулися важливі зміни в становищі соціальної групи козацтва — старшини. Розширилися соціальні джерела її формування й соціально-політичний статус. Якщо раніше вона походила переважно із заможних кіл козацтва і дрібної шляхти, то в роки війни ситуація дещо змінилася.
Певна річ, серед старшини продовжувала залишатися частина землевласників, котрі до війни дістали невеликі хутори, земельні угіддя, ставки, пасіки. Такі володіння мали Хмельницький, Кричевський, Лісницький, Вешняк, Джеджалій, Тетеря та інша старшина, яка раніше займала командні посади в реєстровому козацькому війську. Хоча вони й вважалися привілейованим станом, але насправді цілком залежали від польсько-магнатської верхівки, а за економічною спроможністю небагато чим відрізнялися від заможного козацтва. Така старшина не мала кріпаків, а тому й не належала до феодалів. Її господарство було натуральним за своїм характером або ж не виходило за межі дрібнотоварного виробництва.Іншу групу старшини складали вихідці з народних низів, яких хвиля повстання винесла на командні посади в повстанському війську. Такими були полковники Кривоніс, Тиша, Небаба, Пободайло та ін. Чимало представників народних низів опинилося серед сотенної старшини.
Економічне виділення старшини з маси козацтва відбувалося традиційними для переломних моментів історії способами. Насамперед, це перерозподіл земельних і майнових багатств колишніх власників. Подібна картина спостерігалася в Україні вже в перші воєнні роки. У серпні 1649 р. брянський воєвода повідомляв до Малоросійського приказу, що «черкаські» полковники й сотники «ныне владеют теми городы и уезды и всеми шляхетскими домы и животы». Безперечно, воєвода перебільшував процес переходу маетностей польських магнатів і шляхти до рук козацької старшини. Тут може йтися про земельні угіддя, різні підприємства, але ж ніяк не про населені пункти, тобто не про людей.
Обстановка на той час була настільки напруженою, що найменша спроба адміністративного апарату відродити колишні порядки неминуче викликала б збройний опір народних мас, які щойно позбавилися кріпосницького гніту. Загальнонаціональні інтереси визволення України від польсько-шляхетського панування диктували гетьмансько-старшинській адміністрації необхідність відмовитися на певний час від нагального перетворення козацької старшини на традиційних феодалів.Власне, ми не маємо даних про земельні пожалування гетьмана старшині в перші роки визвольної війни. У 1651 р. полковник Чернігівського полку «пожалував» О. Силичу ниви Тополівщина, Кондратівщина й Сеньківщина на тій підставі, що вони тривалий час не оброблялися й на них ніхто не заявляв прав. І. П. Крип’якевич вважає, що Хмельницький видав приблизно 20 універсалів старшині на володіння старими або ж новими селами. Але, по-перше, абсолютна більшість їх датована 1654— 1657 рр., коли обстановка істотно змінилася, і, по-друге, вони не давали землевласникам змоги відновити найближчим часом господарство на основі експлуатації залежної робочої сили.
Хоч гетьмансько-старшинська адміністрація й не наважувалася на законодавче закріплення власницьких прав козацької старшини, але в окремих випадках реальна дійсність ішла врозріз з офіційною політикою правлячих кіл. Феодалізація козацької старшини почалася раніше, ніж були прийняті відповідні законодавчі акти. І це закономірно, якщо врахувати, що вони, як правило, фіксували відносини чи явища, які вже встановилися в суспільстві. Не чекаючи гетьманських пожалувань, окрема заможна старшина почала обережно виказувати власницькі устремління відносно селянства. В цьому проявлялися одвічні традиції стосунків між власником засобів виробництва й безпосереднім виробником, а також вплив панівних феодальних відносин із сусідніх Україні земель.
Кількість найманої робочої сили в старшини визначалася розміром її господарств. За умов частих воєнних походів,
відірваності від домівок, а також відсутності залежної робочої сили використання наймитів становило важливу передумову їхнього стабільного, безперервного функціонування.
Той же Хмельницький не міг обходитися без наймитів, оскільки мав орні землі, луки, сіножаті, млини, 4 ставки й приблизно 130 коней турецької породи. Челядників, напевне, як напівзалежних, так і вільних, використовувала козацька старшина, котра в 1651 р. переселилася з Чернігівщини на Слобожанщину, зокрема полковник І. Дзиковський. Звичайно, переселення внесло свої корективи до співвідношення робочої сили в господарствах козацької старшини, але наявні дані фіксують ті відносини, які склалися в них під час визвольної війни. До того ж такі господарства були неспроможні забезпечувати швидкого нагромадження вільних капіталів, що дало б можливість їхнього розширеного відтворення. За своїм характером вони являли дрібнотоварне виробництво, в якому існували елементи буржуазних виробничих відносин. Сама старшина постає на соціальній арені не як феодал, а як підприємець нового типу, представник служилого стану. Такою вона підійшла і до об’єднання України з Росією.Відповідно до «Березневих статей» 1654 р. маєтності з залежним населенням одержував тільки Б. Хмельницький, якому передавалось у володіння Чигиринське староство. Решта козацької старшини мала одержати або грошове жалування, або млини — найдоходніші на той час підприємства. Тобто основний документ, котрий визначав умови перебування України у складі Росії, юридично не закріплював створення старшинської земельної власності феодального типу. Таке явище стало можливим лише в результаті сильних антифеодальних настроїв трудящих мас, з якими мусили рахуватися правлячі кола. Але об’єктивний розвиток соціально-економічного і політичного життя зумовив появу старшинської феодальної земельної власності навіть поза волею гетьмана. Так, перебуваючи у березні 1654 р. у Москві, генеральний суддя С. Зарудний і переяславський полковник П. Тетеря випрохали собі в царя відповідно Старий Млїїв і Смілу з їхніми жителями й землями. Показово, що зроблено це було таємно від Б. Хмельницького і всього Війська Запорізького. Побоюючись розправи і гетьмана, і народу, С. Зарудний і П. Тетеря закопали щойно одержані царські грамоти в землю, так і не наважившись їх обнародувати.