Склад регулярної армії Речі Посполитої

Регулярна армія Речі Посполитої ділилась на коронне і литовсь­ке військо. Перше діяло на території корони — королівства Польського (Польща і Україна), друге — у Великому князівстві Литовському (Литва, Прибалтика та Білорусія).

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Слово «шляхта» (польською «szlacta» ) походить від німецького Geschleht, що означає рід, породу, походження. Слово відоме з XIII cm.

Юридичним документом, що оформив польську шляхту як стан, став Кошицький привілей Людовіка І Анжуйського від 17 вересня 1374 р. На неї розповсюдилися права, якими досі володіли лише вищі феодали. Серед інших — право не сплачувати майже ніяких податків, крім зобов'язання слу­жити королю і посідати різні посади.

У 1454 р. Казимир IV дав шляхті Нешавські статути, підтвердивши її привілеї і розширивши права в управлінні державою і вплив земських сеймиків на державні справи і водночас обмеження впливу магнатів і великих міст). Крім того, шляхта отримала непідсудність королівським чинов­никам, хіба що окрім найтяжчих злочинів.

У 1505 р. шляхетський сейм у Радомі видав постанову, що увійшла в історію як Радомська конституція (Nighil Novi).

У 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта отримала право обирати собі короля і визначити свої взаємовідносини шляхом угоди — Pacta conventa. Шляхтич мав право на конфедерацію, тобто на створення коаліції, спрямованої проти короля, і право на «рокош», тобто на офіційне повстання проти короля.

Будь-який шляхтич в ті роки мав право самостійно відправляти посольство до іноземних держав (хоча цим при­вілеєм не користувалися, бо розуміли, що при іноземних дво­рах таких вибриків не зрозуміли б). У жодній з європейсь­ких чи азіатських країн привілейований стан таких прав не мав. При цьому в Польщі шляхти було від 8 до 10% насе­лення, а в Мазовїі — навіть до 20% (середній показник для Європи приблизно дорівнював 2%). У різних областях Вели­кого князівства Литовського — від 3 до 6% (за даними Н. Яковенко — 2,5%).

Фінансовою підставою утримання королівської армії була так звана кварта, тобто четверта частина прибутків від королівських маєтків, що йшла на утримання війська, званого через це кварця- ним. Уперше створене у 1562 р. здебільшого використовувалося для охорони державних кордонів. Складалося в основному з найманців. 1632 р. у кварцяне військо введено кавалерію. Значна частина квар- цяного війська (4 — 6 тис. солдатів) була зосереджена у селах і містах України. Під час воєн кварти не вистачало на утримання потрібної кількості війська і Сейм змушений був приймати рішен­ня про введення спеціальних податків. Допоміжною військовою силою були наймані піші та кінні загони, утримання яких відбува­лось за рахунок окремих впливових шляхтичів, міст, повітів та воєводств. Крім того, під час військових дій, за рішенням Сейму у воєводствах збирались полки посполитого рушення (шляхетське ополчення).

Ще однією військовою силою були приватні війська магнатів, в тому числі й самого короля, що також складались з кінноти й піхо­ти. У королівській Польщі кожному дозволялося мати необмеже­ну кількість війська, і лише розмір приватних військ короля був обмежений спеціальною постановою сейму до 1200 чоловік. Ці війська служили магнатам для утримання влади над підданими їм селянами і міщанами та для боротьби з конкурентами. Магнати віддавали свої війська у розпорядження короля лише в тих випад­ках, коли це відповідало їх приватним інтересам. Кожний магнат дотримувався одноманітності в одязі й озброєнні своїх приватних військ, які можна було розрізнити не тільки за характерним для кожного магната кольором одягу, але й за багатством озброєння, залежним від майнових можливостей окремих панів.

Кіннота

Основу королівської армії становила оплачувана королем кінно­та. В ній служила тільки шляхта, яка з погордою ставилася до піхо­ти, як до війська, що складалось з селян і представників бідніших верств міського населення. Кавалерія ділилась на хоругви (роти) під командуванням ротмістрів (польською Rotmistrz, від німець­кого Rittmeister, Ritt — загін кавалеристів і Meister — начальник; відповідав чину капітана в інших родах військ) і їх заступників — поручників, але кількість кавалеристів в окремих хоругвах була різною; вона залежала від того, скільки людей окремі ротмістри могли завербувати у свої хоругви.

До початку XVI ст. польська кіннота набиралася за тією ж са­мою схемою, що у всій Західній Європі. Вона складалася з важко- озброєних вершників, аналога лицарів, і легкоозброєних вершників з литовців, татар, молдаван, валахів, сербів, що виступали як най­манці або союзники. Хоругви розділялися на «списоносців» і «стрільців» — озброєних арбалетами, луками, дротиками, та ін.

На початку XVI ст. для того, щоб контролювати південні і східні кордони за угорським зразком, створюються перші гусарські фор­мування. Сам проект розташування постійних загонів на кордоні з «Диким Полем» називався Оборона Потокова, а його першим кері­вником був шляхтич Петро Мишковський. Спочатку гусар наби­рали з іноземців, в більшості з сербів і угорців, а пізніше — із по­ляків. Гусарські хоругви, як і вся решта частини польської кінно­ти, ділилися на списоносців і стрільців.

На картині «Битва під Оршею 1512р.» гусари зображені худож­ником в своєрідних фетрових або хутряних шапках, прикрашених пір’ям, або угорських шапочках — «магерках». Спеціального одя­гу, окрім простьобаних каптанів, вони не мали і були озброєні аси­метричними щитами — тарчами, шаблями і списами. Але, швид­ше за все, художник зобразив парадні атрибути гусар; у бою ж вони,

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Слово «гусар» з'явилося в XVII cm. як запозичене з угорсь­кої («hussar», від «husz» — двадцять і «аг» — податок). Гу­сарами називали в Угорщині воїнів легкої кінноти. У1458 р. король Матіуш Корвін організував особливе ополчення для захисту кордонів своєї країни від нападів турків. До складу цього ополчення, що збиралося тільки на випадок війни, угорське дворянство повинне було направляти з свого сере­довища кожного двадцятого дворянина в повному бойовому спорядженні, із зброєю і конем. Від цих слів «двадцять» і «по­даток» і відбулося, за переказами, утворення слова «гусар». Першими приклад угорців в організації цього війська перей­няли поляки. При польському королі Стефані Bamopli в гуса­рах, що представляли іррегулярну, але не легку, а важку кінноту, служив колір польської шляхти. Перші регулярні гусарські полки, що належать до легкой кавалерїі, з'явилися в арміях західноєвропейських держав через сто років: у Австрії — в 1688році, у Франції — в 1692, в Пруссії — в 1725.

напевно, використовували шоломи і кольчуги, необхідні вершни­кам, що стоять у першій шерензі.

Гусарські формування в армії Речі Посполитої складали легку кінноту. Кожен гусар, або «товариш», повинен був прибути на службу у супроводі декількох стрільців, що називалися «шеренго­вими», або «пахолками». Кількість їх різнилася, іноді доходячи до декількох десятків. Були також випадки, коли гусари приїжджа­ли поодинці. Пахолки озброювалися за рахунок «товариша», тому мали різні види зброї, включаючи і вогнепальну.

Окрім гусар широко використовувалися наймана кіннота з Німеччини, Південної Європи або кримські татари. Процес набору в кавалерію проходив однаково і в Польщі, і в Литві. Віленській сейм (1528 р.) передбачав наступний порядок. Власник маєтку зо-

Легко озброєний вершник Великого князівства Литовського.

З картини перемоги Костянтина Острозького під Оршею 1512 р.

дов’язаний був виставляти з кожних восьми чоловік, записаних на службу, одного — «на доброму коні і в повному озброєнні». Інші семеро зараховувалися «стрільцями». У1529 р. був вироблений ста­тут, згідно якого «... хто має у власності 700 дворів, той зобов’яза­ний виставляти 100 ратників (пахолків), кінних і озброєних; у кого 40 дворів, той виставляв 50 пахолків; у кого тільки 8 дворів, той зобов’язаний сам їхати на службу; у кого менше 8 дворів, той зобо­в’язаний сам їхати, тільки не на такому коні і не в такому озброєнні, яких вимагає статут, а дивлячись по засобам своїм. Убогі шлях­тичі, що не мають жодної своєї людини, зобов’язані їхати самі на службу, дивлячись по достатку».

До середини XVI ст. необхідність у важкій кінноті, озброєній списами, починає зменшуватися через розповсюдження вогнепаль-

Ю.

ної зброї. Але у важкій кінноті, як в такій, потреба не зникла. Тому ставши польським королем тран­сільванський князь Стефан Баторій (1533 — 1586 рр.), талановитий дипломат і пол­ководець, здійснив давно на­зрілу реформу в армії, зокре­ма, в кавалерії. Популярні серед шляхти гусарські фор­мування перетворилися з легкої кінноти на важку кінноту кірасирського зраз­ка. До товаришів стали прийматися спроможні зем­левласники, що мають річний дохід не менше 50 000 злотих.

Зазвичай кожен товариш або гусар повинен був мати при собі 4-х пахолків, але допускалися й інші варіан­ти. З приводу озброєння гу­сарів Стефан Баторій давав наступні вказівки: «... а ті солдати, які служитимуть в гусарах, повинні мати хороших коней; виходячи на війну гусар повинен сідати на коня із списом, в латах, в налокітниках і в шоломі, з короткою рушницею, з шаблею, кон- чаром або з палашем».

У першій половині XVII ст., пройшовши складний період орга­нізації і реформування, гусари перетворилися на аристократич­ний, привілейований вид важкої кінноти (їх ще називали крилаті гусари).

На швидких арабських конях у розкішній збруї, інколи при­крашеній дорогоцінним камінням, одягнуті в кольчуги і панцирі, зі сталевими шоломами на головах, одним або двома крилами з орлиного пір’я за спиною, польські гусари у XVII ст. належали до

Полковник польських гусар

Крилатий гусар. Малюнок XIX cm.

Литовський ротмістр. Малюнок XIX cm.

найкращих типів важкої кінноти в Європі. Вони носили за угорсь­кою модою жупани, червоні шаровари і жовті чоботи з високим переднім краєм халяви. На панцир, що прикривав верхню части­ну тіла, надягали шкіри леопардів, ведмедів або тигрів, а рядові гусари — рисячі чи вовчі шкіри. Скоріш за все, вони були відмітним знаком хоругви або полку. До зручного неважкого гусарського сідла, прикритого зверху східним килимом, або до плечової частини панцира вертикально прикріплювались одна чи дві дерев’яні рами зі вставленими в них перами орлів, гусей, індиків або страусів.

Спочатку крила виготовляли невеликого розміру і кріпили або на щиті, або у луці сідла, збоку або ззаду. Вважається, що під час скачки вони видавали неприємний для слуху непідготовлених ко­ней звук. Ті починали скаженіти, не підкоряючись волі вершника, і так кінний лад супротивника руйнувався. Пізніше, до середини XVII ст., крила у гусар збільшилися в розмірах. Кріпилися вони (одне або два) жорстко до спинної частини спорядження і нависали над головою кавалериста. Це дало підставу окремим дослідникам вважати, що, окрім вищевикладеного, крила мали і інше призна­чення — вони захищали гусара від петлі аркана в тому випадку, якщо лад розсипався і вершники билися індивідуально.

Гусарський шолом, оздоблений страусовими чи павичевими перами, захищав задню і бокові частини голови, а замість забрала мав вертикальний металевий прут, що захищав обличчя від уда­ру шаблею. Під панцирем гусари носили кольчугу, тіло прикри­вали щитом. Озброєння складали дерев’яний спис з металевим окуттям кінця довжиною близько 4 м, шабля, палаш, кончар або концеж (шабля з довгим і простим клинком), келеп і пара пісто­летів в ольстрах (футлярах) у передній частині сідла. Стрімка ата­ка гусарів з похиленими вперед списами справляла враження різнобарвної нестримної лавини, що змітає все на своєму шляху. Однак проти побудованих з кількох шеренг возів козацьких та­борів гусари були безсилі. Великі кошти гусарського озброєння були доступні лише найбільш багатим шляхтичам. Тому кількість гусарів у королівській армії складала приблизно 20 — 25 відсотків усієї кавалерії.

Пахолки як і раніше споряджалися за рахунок гусара («това­риша») і могли бути озброєні самою різною зброєю. Хоругви були різними за чисельністю — від 50 до 120 вершників. Шикувалися звичайним способом: першу шеренгу і фланги складали товариші, а в центрі стояли пахолки, завданням яких було прикривати гусар розсипним ладом, даючи їм можливість безперешкодно атакувати супротивника.

В той час, як в Європі поступово відмовилися від списів, у гу­сарських хоругвах їх як і раніше використовували. Довжина спи­са могла бути від 4 до 5,5 метрів і, оскільки вершник, що добре во­лодіє такою зброєю, діставав ворога в рукопашній раніше, ніж той встигав наблизитися на довжину клинка, перевага в цьому випад­ку була на боці гусара.

Проте без серйозного прикриття з боку піхоти або легкої кава­лерії гусари виявлялися нездібні протистояти розсипним атакам легкоозброєних вершників і часто бували розбиті, оскільки супро­тивник, що розсипався, мав можливість атакувати гусарську хо­ругву з будь-якого боку, уникаючи лобових ударів гусарів. Пахол­ки, що не мали достатньої кавалерійської підготовки, на відміну від козаків, татар або турок, в індивідуальних поєдинках програ­вали, помітно поступаючись їм. Такий випадок описує генерал ро­сійської армії, шотландець за походженням, Патрік Гордон, роз­повідаючи про бій польських гусар і козаків під Слободищами (1660 р.): «Кавалерійські полки, що далеко просунулися на обидва боки козацького табору, опинилися в скрутному становищі, особ­ливо гусари генерала Сокольницького і його ж кавалерійський полк під керівництвом барона Одта. Вони прибули до вузького проходу, що відокремлював табір від болота, і почали закріплюватись на вер­шині пагорба, якраз в той час, коли піхота була вигнана з табору. Козаки, напали на них зі всіма своїми силами, загнали їх в болото, в якому багато хто з них був примушений залишити своїх коней і рятуватися пішими; багатьох було вбито і поранено».

Інший вид кавалерії складали панцирні хоругви, що відрізня­лись від гусарських спрощеною захисною зброєю і типом озброєн­ня. «Панцирний товариш», як прийнято було називати такого ка­валериста, одягав лише кольчугу з короткими рукавами, зовніш­ню частину руки від ліктя прикривав так званим карвашем з бля­хами, на голову вкладав місюрку у вигляді залізної шапочки з при­кріпленою до неї кольчужною сіткою, що прикривала задню і бо­кові частини голови та шию, ліву частину тіла закривав щитом.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Слово «драгун» з'явилося в XVII cm. як запозичення з французького («dragon», від латинського «draco» — дракон) і означало кавалериста, що уміє діяти як в кінному, так і в пішому строю. Виникнення драгунських частин відносить­ся до середини XVI cm. Французький маршал Бріссак поса­див добірних піхотинців на коней і дав їм прапори, на яких зображалися дракони. Від прапорів з драконами, за перека­зами, і утворилася назва «драгуни». Але є припущення, що своє найменування ці полки одержали від зброї — драгона, короткого мушкета. При зустрічах з ворогом драгуни спішу­валися і діяли тільки в пішому строю, але на початку XVII cm., під час Тридцятирічної війни (1618 — 1648) шведський король і полководець Густав II Адольф зробив драгунів справ­жньою кіннотою. Вони вели розвідку і пошук, несли дальню охорону, під час бою ходили в атаки в зімкнутому і розсип­ному строю. До кінця XVII cm. у французькій армії налічува­лося 43 драгунських полка. Приблизно така кількість дра­гунських частин була в арміях Австрії, Пруссії, Англії. У XVIII cm. з розповсюдженням легкої кавалерії кількість дра­гунів скоротилася. їх полки були віднесені до важкої, або лінійної кінноти.

Замість довгих списів панцирні товариші вживали двометрові древ­ка з різнокольоровими прапорцями. На руки одягали рукавиці з лосиної шкіри. Озброєння складали легкий карабін, бандолет (ко­роткий мушкет) або лук і сагайдак зі стрілами, чекан (сокирка) чи келеп та шабля.

Легка кіннота, що складала найбільш численну частину кава­лерії, залежно від типу озброєння ділилась на козацькі (реєстрові), татарські та волоські хоругви, в яких служили бідніші шляхтичі. Кавалеристи у козацьких хоругвах користувалися кольчугами і мисюрками та щитами, а їх озброєння складалось з однієї довгої та двох коротких рушниць або лука і шаблі; деякі з них не користува­лись захисною зброєю і мали лише шаблю, карабін і два бандолети або пістолети. Татарські хоругви мали панцирі і були озброєні лег­кими списами та шаблями. В них здебільшого служили осілі у Речі Посполитій татари. Волоські хоругви були легкою кіннотою, озб­роєною луком, інколи карабіном, пістолем і палашем. Офіцери цих частин носили панцирі.

Крім цих видів кавалерії в армії Речі Посполитої існували та­кож полки, сформовані за західноєвропейськими зразками.

Король Владислав IV (1595 — 1648) впровадив до польського війська рейтарів і драгунів, які згодом стали відносно невеликою частиною королівської армії. Ними командували переважно іно­земні офіцери, озброєння і тактика також були західноєвропейсь­кими, але рядових вербували у Польщі в основному серед селян і міської бідноти. Рейтари ділились на компанії і швадрони, носили захисні панцирі з лосиної шкіри (колети), а їх озброєння склада­лось з рапіри та короткого мушкету або бандолету, до бою ставали у чотири шеренги. Драгуни (назва яких походить від вживаних цією формацією у Франції значків з зображенням дракона) була власне піхотою, що доїжджала до місця битви на конях, але воювала пішо, застосовуючи тактику піхотних військ.