ШЛЮБНІ СТОСУНКИ ТА СТАВЛЕННЯ ДО ЖІНКИ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ З ЧАСІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ДО КІНЦЯ XVHI CT.

Доба Київської Русі

У часи Київської Русі наші предки в інтимних відносинах не соромились своїх батьків і невісток. «Держали по дві і по три дру­жини... срамославили перед батьками і снохами», — писав Нестор Літописець.

Нестор Літописець й інші церковні автори засуджували язич­ницькі звичаї слов’ян і писали, що шлюби слов’ян відбувались біля води, а замість вінчання обходили дерево. Зазвичай обходили три

рази в лісі «заповідний» дуб або озеро і на цьому вінчання закінчу­валось. Древній культ води і дерев просліджується і в сімейних об­рядах. Дома нареченого і наречену обсипали зерном, щоб сім’я була плодовита і заможна, садили на звірячу шкуру, пригощали на весіллі короваєм. Нареченій розплітали косу і одягали в одяг замі­жньої жінки. Вона сама повинна була розбути чоловіка, щоб пока­зати свою покірність новому голові родини.

До речі, одне з оповідань, записане етнографом Яковом Новиць- ким на Катеринославщині, розповідає, що подібний обряд вінчан­ня зберігся й у XIX ст.: «... у Великому Лузі... жило багато пансь­ких втікачів... був у них і свій піп. Як женить хто сина або віддає заміж доньку, то й кличуть того попа. Він обведе молодих навкруг дуба, тричі проспіває «Отче наш» — ось і все вінчання...»

Візантійський імператор Маврикій Стратег, описуючи сексу­альні ігри слов’янської молоді під час свят, зі здивуванням відзна­чав відсутність хоч якого-небудь сорому.

У цей час у наших предків було по декілька дружин і налож­ниць, кількість їх залежала від майнової заможності судженого. В «Іпатіївському літописі» надано характеристику шлюбних сто­сунків Великого князя Київського Володимира Святославича (980

— 1054 pp.). «І був він (Володимир) ненаситний на блуд, і, приво- дячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він такий жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жінок і наложниць триста... У Володимира наложниць було триста у Вишгороді, триста в Білгороді, а двісті — на Берестовим»,

— пише літописець.

Крім наложниць Великий князь мав ще сім дружин. Першою його дружиною, за даними Іоакимівського, Іпатіївського і Лаврен- тіївського літописів та ісландських саг, була Аллогія (Аурлог’я, Слава) родом з Скандинавії, мати найстаршого Володимирового сина Іллі. Другою дружиною була дочка полоцького князя — Рог­неда, яку він зґвалтував у присутності батьків, потім убив її батька Рогволда, двох її братів і нареченого, свого брата Ярополка. Від Рогнеди Володимир мав потім чотирьох синів: Ізяслава, Ярослава, Всеволода, Мстислава та двох дочок. Старша, Передслава, була (за даними польського історика XV ст. Яна Длугоша) наложницею польського князя Болеслава Хороброго (966 — 1025), коли він, до­помагаючи зятю, князю Святополку — Окаянному, у 1018 р. захо­пив Київ. Утікаючи з Києва у 1019 р. Болеслав «потіг» із собою і Передславу, у Польщі її видали за чеського князя Болеслава III Рудого (? — 1037). Молодшу, Премиславу (Предиславу), теж за­хоплену Болеславом, видали за угорського принца Ласло Capa Ли­сого (бл. 976 — 1037). Третьою дружиною була удова (родом з Греції) старшого брата Ярополка; від неї Володимир мав не свого сина Свя- тополка — Окаянного (батьком якого був князь Ярополк Святос­лавич (? — 978), дружиною якого була дочка польського князя (з 1025 р.

Отже, кожному історичному періоду були властиві свої звичаї і мораль. У суворому середньовіччі, а тим більше, не відаючи хрис­тиянського єдиношлюбства, князь-переможець забирав полонянок собі або віддавав їх своїм васалам.

Жінки добувались різними способами: насильним викраден­ням, викраденням зі згоди викраденої, купуванням нареченої.

Прийняття християнства у 988 р. внесло суттєві зміни в шлюбно- сімейні відносини в порівнянні з часами язичництва. Викрадення дівчат стало переслідуватись і законом і церквою. За церковним статутом князя Ярослава Мудрого «... а ті хто вкраде дівку, по гривні срібла єпископу». Статут Ярослава наказує дружину яка б’є свого чоловіка, але вчинки чоловіка щодо дружини обходять мовчанкою.

З хрещенням Русі почали складатись норми шлюбного права, які включали в себе і певні весільні ритуали.

Заручини. За звичаєм заручини проходили з пригощанням. їли пиріг-коровай, кашу, сир. Розрізання сиру закріплювало заручи­ни, а відмова нареченого від нареченої після цієї процедури вважа­лось образою честі жінки і каралось штрафом «... за сир — гривну, а сором три гривні».

Шлюбний зговір. Батьки домовлялись про розміри посагу і дня весілля. В XIII ст. згода сторін на шлюб стала фіксуватись в шлюб­ному договорі або ряді, складанням якого після зговору займались свати або родичі.

Церковні заручини. Вони закріпляли зобов’язання одружува­тись на дівчині. Навіть якщо заручену «некто прельстит и осквер­нит» одружуватись на ній закон наказує зарученому жениху. За­ручини підтверджувались грамотою.

Церковне вінчання. Вінчання відбувались зазвичай між Різдвом і Хрещенням. Вінчати міг будь-який священнослужитель, що не був монахом. Після надівання обручок (золотої — чоловікам, залі­зної — жінкам) священик благословляв шлюб. Кількість шлюбів обмежувалось двома, у виключних випадках (смерть другого чоло­віка, відсутність дітей від першого і другого шлюбу) дозволявся третій шлюб. Заборонявся шлюб між близькими родичами до шос­того «коліна».

На Русі нареченій надягали обручку на праву руку, а вдови но­сили її на лівій.

Збереження цнотливості до шлюбу не розглядалось як умова для його укладання. Цнотливості (незайманості) церковний закон ви­магав тільки від майбутніх дружин священиків і дяків, а з інших предписував брати штраф у випадку, якщо «заміж пішла нечис­та». Церква формувала уяву про мораль і порядність в подружньо­му житті. Засуджувались сексуальні зв’язки поза шлюбом і збо­чення традиційної сексуальності. Спілкування жінки поза домом з чоловіками, які не були її родичами або членами родини, також засуджувалось церквою.

Головним приводом для розірвання шлюбу вважався перелюб. Але воно по-різному визначалось для кожного із подружжя.

Жінки спочатку не мали права на розлучення з причини зради чоловіка. Винний чоловік наказувався роком єпитимії (церковне покарання) і грошовим штрафом. Чоловік, дізнавшись про зраду, не тільки міг, але і зобов’язаний був розірвати шлюб. В протилеж­ному випадку він повинен був нести особливе покарання, а якщо це був священнослужитель, він позбавлявся сану. Правами на роз­лучення з фізіологічних причин (якщо немає дітей) володіли в рівній мірі обоє.

Існували й особливі причини для розлучення (прийняття чер­нецтва чоловіком або дружиною зі згоди обох; під приводом «порчі дружини», недоведеного звинувачення в «злому ділі», якщо «чо­ловік не лазить на дружину» (імпотенція), жінка пропащого на війні чоловіка могла знову вийти заміж через три роки.

Якщо чоловік сам пішов від дружини, — з нього брався штраф на користь церкви і ще один на користь дружини, як компенсацію за «сором» (моральний збиток).

Згідно православної концепції найбільшим благом для родини були діти. Ідеалом заміжньої жінки була багатодітна мати.

Суворі покарання застосовувались за дітовбивство, спроби оми­нути вагітності або перервати її. Покарання, прирівнюване до кари за дітовбивство, чекало і чоловіка «а це он риняся пьян на свою жену, вередит в ней дете».

У той же час подружня мораль, та особливо на княжому дворі, не була надто сувора, У літописі Руському (за В. Татищева) деталь­но змальовується випадок який стався при дворі Великого князя Київського Мстислава Володимировича (1076 — 1132).

І хоча Мстислав тоді нічого супротивного не виказав і обернув у безумство євнухове зухвальство, але через деякий час тіуна Прохо­ра звелів судити за те, що ніби він у судах не по закону діяв і людей грабував. За це заслали його в Полоцьк, де він незабаром у порубі помер».

У сусідніх країнах мораль не на багато відрізнялась, мати ко­ханку для князя або короля там вважалось звичайною справою. Наприклад вже відомий нам візантійський імператор Андронік Комнин, побачивши на вулиці гарну дівчину, віддавав наказ дос­тавити її до нього в заміський палац. Крім того Андронику був вла­стивий і чорний гумор. Бравуючи стосунками з жінками імпера­тор наказав прибити під дахом Форуму роги вбитих їм оленів, відкрито натякаючи на участь константинопольських чоловіків.

Правда, випадки, коли можновладці щиро закохувались, теж були. Прикладом може слугувати кохання галицького князя Ярос­лава Осмомисла і Анастасы (Настасії), доньки боярина Чагри (Чаг- ровича).

Це кохання виявилось не якимось швидкоплинним почуттям, котрі були знайомі Ярославу до цього часу, а ні з чим не зрівнян- ною пристрастю, яка зводила його з розуму. Для князя більш не існувало ніяких інших жінок, крім його єдиної коханої Анастасы. Почуття князя до Анастасы було глибоке й щире. Воно перейшло й на їхнього сина Олега (Мстислава). Це цілком відповідало моралі того часу. Але це кохання стало заручником боротьби за владу. Княже оточення потурало куди гіршим вибрикам, якщо вони не погрожували інтересам того оточення. В даному випадку родичі Анастасы придбали сильний вплив при дворі, і це викликало неза­доволення й заздрість інших бояр. Анастасія та її син Олег були суперниками та смертельною загрозою законній дружині Ользі і старшому сину Ярослава Володимиру. Олег хоча і незаконний, але все ж таки княжий син, тобто князь. Опозиція князю згуртувалась і почала діяти. В Галичі стали говорити, що Осмомисл хоче відпра­вити Ольгу до монастиря і одружитися з Анастасією.

Галич розколовся. Серед бояр існувала партія на чолі з Чагро- вичами, яка виступала за передачу трону бастарду Олегу, якого супротивники неповажливо називали «Настасьєвичем». Партію княгині Ольги очолювали боярин, колишній воєвода, Костянтин Сірославич і васал Осмомисла, Туровський князь, Святополк Юрі­йович. Вони бажали, щоб влада перейшла до Володимира.

В столиці князівства перевага була на боці Анастасы та її при­хильників. Ярослав Осмомисл відкрито визнавав кохану своєю справжньою дружиною, справа залишалась за малим — церковним вінчанням. Але на цьому шляху став заколот. У цей час в Галичі роз­повсюджують чутки, що Анастасія — відьма, яка причарувала кня­зя. Урятувати князя від чаклунки — справа, яку Бог підтримає.

В листопаді 1171 року заколотники захопили князя Ярослава, а весь рід бояр Чагровичів та їхніх прихильників вирізали. Анас- тасію, як чаклунку, спалили на головному майдані міста. Так за­колотники помстились князю за те, що він закохався у просту жінку і зачепив їх владні інтереси.

Як співали в популярній колись пісні, «... все можуть королі, але тільки за справжнім коханням не може одружитись жоден ко­роль». Минув час і князь Ярослав Осмомисл помстився усім, хто був пов’язаний з убивством його коханої, але це зовсім інша істо­рія.

Ще одним прикладом щирого кохання може слугувати Єфро- синія Ярославна з поеми «Слово о полку Ігоревім». Вона на багато століть стала символом жіночої любові, вірності та терпіння. Й за­раз ми з болем повторюємо гіркі слова її плачу, а художники малю­ють тонку фігуру, яка стоїть на міському мурі.

В часи Київської Русі красивою дівчиною вважалась міцна, ру­м’яна, з великими руками і широкими стегнами. Як сказано в прислів’ї, «і коня на скаку зупинить, і в палаючий дім увійде». Для обробітку землі, а наші предки були землеробці, — потрібна була сильна, витривала, роботяща, яка могла багато працювати, народ­жувати здорових дітей. Казки та перекази донесли до нас описи красунь: «... жила-була красива-прекрасива дівчина. Обличчя в неї було, як наливне яблуко, очі соколині, брови соболині, вуста чер­воні, інші дівчата заздрили її русій косі, довгій красі». Інший пе­реказ дає опис красуні часів Київської Русі: «... очі сині, брови чорні, густі — соболині, щоки червоні горять, як маків цвіт, шия біла — лебедина, а хода у красуні — павина. Засміється — золото пов’ється, розплачеться — перли покотяться».

І в ті часи дівчата теж слідкували за модою. Митрополит Да- ниїл (перша половина XVI ст.) писав, що жінки через міру відбілю- ють та фарбують обличчя, «чернят глаза», вищипують брови або наклеюють інші, «выспрь (вгору — авт.) возводяще», голові під «уб­русом» надають круглу форму відповідним чином розташувавши волосся. З часом ідеал жіночої краси дещо змінюється. В XVII — XIX ст.ст. на Україні традиційно цим символом вважалась коса: «... дівиця — краса, руса коса» та чорні брови: «... чорнії брови, карії очі».

Один з українських переказів дає нам такий опис красуні: «... була вона білою, рум’яною і свіжою, як молода квітка на вранішній зорі. Повненькі щічки були яскраві, як мак, рожевого кольору, брови, як чорні шнурочки, які купують тепер для хрестів і дукатів дівчата наші у перехожих коробейників; чорне волосся, заплетене в дрібушки (дрібні коси — авт.) виблискувало, як воронове крило під різнобарвними скіндячками (стрічки, пов’язані на голові — авт.), великі очі її чорнились і світились тихим вогнем, як дві на­півзгаслі вуглинки, на яких ще жевріють іскорки».

Цікаво відмітити вплив церкви на шлюбні стосунки можнов­ладців часів Київської Русі. Князі охоче одружували своїх синів на представницях кочових народів. Але не віддавали за кочівників своїх дочок. Княжни виходили заміж за королевичів та князів з Польщі, Швеції, Франції, Угорщини, Візантії та ін., але завжди за християн і ніколи за «поганих». Пояснення цьому, очевидно, слід шукати в релігіозній площині, якщо князь одружувався на представниці кочового народу, то вона переходила у православну віру. Якщо ж дівчина княжого роду йшла у Степ, то вона була втра­чена для християнської віри. Правда це правило не діяло на більш низькому соціальному рівні: степники брали в дружини або на­ложниці руських полонянок, і продовжувалось це століттями. Не даремно у XVI — XVII ст.ст. склалося прислів’я, що кримський татарин лише з батьком і начальником говорять татарською. З муллою він говорить арабською, з матір’ю — польською, а з ба­бусею — українською.

Литовська та польська доба

У XIV — XVII ст.ст., коли українські землі входили до складу Великого князівства Литовського та королівства Польського, нор­ми моралі, порівняно з часами Київської Русі, дещо змінюються. Серед верхівки князівства на зміну патріархальним порядкам по­ступово приходять розпуста та порушення християнських мораль­них норм. На жаль, це стосувалось не тільки князів, шляхти та міського патріциату, а й частини православного духівництва. На­приклад митрополит київський Онисифор був двоєженець (патрі­арх константинопольський Єремія у 1589 р. усунув його з митро­поличої кафедри). Сучасники скаржились, нібито «серед них (вер­хівки князівства) можна було зустріти самі лише людські покидь­ки, які скоріше підуть до шинку, ніж до церкви».

Шляхтич та шляхтянка

Здорові сили князівства та церкви намагались боротися з цим явищем. Наприклад у Другому Литовському Статуті 1566 року були введені суворі покарання для звідників і звідниць; чоловіку, що застав свою дружину разом з коханцем, статут надавав право робити з ним все, що завгодно, аж до його вбивства; незаконні діти позбавлялися всіх сімейних прав; багатоженців суд страчував; на викрадача жінок також чекала смерть. Як вважають окремі дослі­дники, останній пункт статуту був пов’язаний із справою про вик­радення княжни Галшки Острозької. Справа ця свого часу нароби­ла багато галасу, вона полягала в наступному. Близько 1530 року помер відомий князь Костянтин Острозький. Від першого його шлюбу з княжною Гольшанською у князя Костянтина був син Ілля, а від другого шлюбу з княжною Слуцькою — син Василь, між яки­ми і було поділено майно Острозького. Ілля одружувався на кра­сивій польці Беаті Косцелецькій; але незабаром помер, залишив­ши свої землі у розпорядженні дружини, яка стала опікункою їх дочки Галшки. Тільки дівчинці виповнилося дванадцять років, як тут же з’явилися декілька претендентів на її руку, а точніше, на спадок її батька. Вона мала величезний посаг і була найбагатшою нареченою в усій державі. Одним з них був молодий вельможа, князь Дмитро Сангушко, староста канівський і черкаський. Сан- гушко одержав згоду на шлюб від матері княжни, і від її дядька Василя — Костянтина Острозького, що був також опікуном Галш­ки. Проте незабаром Д. Сангушко дізнавшись, що Беата планує видати дочку за іншого, увірвався разом з своїми людьми в Ост­розький замок і насильно примусив провести обряд свого вінчання з тринадцятирічною Галшкою. А після одруження привласнив май­но своєї малолітньої дружини. У 1553 році Беата подала скаргу королю Сигізмунду II Августу, який також був одним з опікунів княжни Острозької. Королівський суд засудив Дмитра Сангушка до позбавлення честі, майна і життя. Тоді він зі своєю юною дру­жиною втік до Чехії. Але за ними погнався один з претендентів на руку Галшки, Мартін Зборовський, воєвода Калиський; з озброє­ним загоном він перейшов кордон і наздогнав їх недалеко від Пра­ги. Захоплений у полон Сангушко був убитий. Галшку привезли назад до матері. Але нещастя багатої спадкоємиці на цьому не скінчилися. З’явилися нові претенденти на її руку. Беата таємно повінчала дочку з князем Семеном Слуцьким, але король не виз­нав цього шлюбу і силоміць віддав її в дружини графу Гурко, який відвіз її в свій замок у Познаньському воєводстві. Тут він тримав непокірну дружину до самої своєї смерті (1573 р.), марно намагаю­чись одержати хоч би частину її спадку. Немолода Беата тим часом сама вийшла заміж за молодого Серадзького воєводу Альбрехта Ласького. Але він, одержавши в свої руки майно Беати і її дочки, відвіз дружину в свій родовий замок до Угорщини і тут замкнув її в башті, де вона знаходилася протягом багатьох років, поки не одер­жала свободу незадовго до своєї смерті.

Історія Беати та Галшки Острозьких являє собою яскравий при­клад ставлення до жінок, багатих жінок, у вищих верствах влади.

Сучасники, згадуючи патріархальну мораль попередників вва­жали, що зниження моральності у Великому князівстві Литовсь­кому виникло через те, що Великий князь Литовський надав жінкам великі права: наслідувати майно та землю та право вихо­дити заміж за своїм бажанням.

До 1387 року видати заміж багату шляхтянку можна було тільки зі згоди Великого князя Литовського. У 1387 р. польський король, він же Великий князь Литовський Ягайло (Владислав II) надав право вільно видавати дочок заміж католицькій шляхті. У 1434 р. Великий князь Литовський Сигізмунд Кейстутович надав це право і православній шляхті, а Перший Литовський статут 1529 р. (розділ IV, ст. 15) дозволив шляхтянкам виходити заміж за своїм бажанням (правда, на практиці для шлюбу обов’язковою була зго­да батьків або родичів, інакше шляхтянки залишались без прида­ного). У той же час жінки-шляхтянки, котрі «за простих заміж ідуть» позбавлялись спадкових і станових прав.

Норми Литовського статуту забезпечували жінці певні грома­дянські права, тобто права на землеволодіння, успадкування маєт­ності нарівні з синами, володіння майном окремо від чоловіка. При укладанні шлюбного контракту підписувалася угода на право віна, за якою чоловік мусив забезпечити на одній третині свого маєтку той посаг, який принесла жінка. У разі розлучення, що тоді прак­тикувалося, жінка гарантовано володіла своєю часткою майна, тоб­то була господинею, матеріально незалежною від чоловіка. За по­треби вона мала право звернутися до суду. Особисто в суді вона мог­ла і не з’являтися, бо мала гроші, щоб найняти адвоката. (Система адвокатури була розвинена починаючи з XVI століття).

Марина Мнішек. Гравюра Ф. Снядецького. XVII cm.

Для жінки Великого князівства Литовського у XVI ст. не було нічого неможливого, навіть і така суто чоловіча прерогатива, як збройний напад на маєток свого сусіда, Наприклад 19 листопада 1596 року Mapynia Дедеокало захопила спадкові маєтки в селах Кути і Залужжя шляхтича Павла Боговитина, а із запису актової книги від 15 листопада того ж 1596 року дізнаємося, що княжна Єва Збаразька прибрала до своїх рук маєток Ожогівці, який вона перед цим передала в оренду шляхтичу Миколі Вонсовичу. У 1609 році княгиня Софія Ружинська на чолі шеститисячного загону оз­броєних людей взяла приступом замок князів Корецьких у місті Черемош. При цьому «перебила там та пограбувала людей незгір­ше хижих татар». А волинська пані Ганна Борзрбагата, коли про­ти неї виступило «посполите рушення» шляхти з цілого воєводства, сміливо одягла панцир, стала на чолі власного війська, дала добру відсіч «рушенню» і прогнала його з-під свого замку.

Іноді шляхтянки не проявляли жіночої солідарності і здійсню­вали збройні напади одна на одну. Так, у 1696 році Катерина Poc- тоцька разом зі своїми синами вчинила напад на володіння Маруші Боговитинової та Федори Печифоської. В результаті вона захопи­ла їх спадкові маєтки в селах Ростоки, Горинка та Поріччя.

У XVI ст. не всі у Великому князівстві Литовському поділяли думку, що жінкам потрібні якісь права і вважали за краще обме­жити їх. Михалон Литвин — анонімний автор твору «Про нрави татар, литовців і москвитян» (близько 1550 р.), який зберігся в уривках, виданих у 1615 р. у м. Базель (гадають, що під цим псев­донімом оприлюднив свій твір литовець Венцеслав Миколайович, секретар Великого князя Литовського і короля польського Сигіз- мунда II Августа) писав: «... ні татари, ні москвитяни (Mosci) не дають жінкам ніякої волі. А в народі говорять так: «Хто дасть волю жінці, той у себе її відніме». Вони не мають у них прав. У нас же деякі командують багатьма чоловіками, володіючи селами, міста­ми, землями, одні — володіючи правом користування, інші — за законом спадкоємства. Долані хіттю, вони живуть розгнуздані під виглядом дівування або вдівства і докучають підданим, одних пе­реслідуючи ненавистю, інших прославляючи і губивши сліпою любов’ю, оскільки «горче смерті жінка» і «всяка злість мала по­рівняно зі злістю дружини». Екклезіаста, 7 і 25.

І хоча жіноча влада достатньо призирлива, навіть у власному будинку, проте у нас їм належать фортеці (поблизу) земель моск­витян (Moscorum), татар, турок, волохів (Valacho-rum), які слід ввіряти лише сильним духом мужам. Отже, не дарма предки Свя­щенної Величності Вашої не давали жінкам волі і цього права спад­коємства. Але видавали їх заміж по своєму, а не по їх ба­жанню: мужам, знатним не по багатству, не по роду, а по гідності що заслужив знатність, проливаючи в битвах кров і свою і ворожу. Отже, навіть ко­нюхам, що хоробро билися, віддавалися — тут дружини за геройство; а називалися вони Сакони (Sakones) і Сунгайлони (Sungailones)».

Як ми бачимо, Михалон Литвин різко виступав проти встановлених Литовським Ста­тутом прав жінок. Більш того, всупереч християнській мора­ли він виправдовує інститут «многожонства», вказуючи на те, що воно робіть татар щасли­вими у шлюбі, не викликаючи у жінок ні протесту ні рев­нощів. Литвин вважає соромом владу жінок навіть у домі. Од- нин з пороків життя у Велико­му князівстві Литовському він бачить у тому, що жінки надмірні, прагнуть бути багатими та красивими.

У той же час такий відвертий антифемінізм — рідкість для шля­хетської культури XVI — XVII ст.ст. У цілому у Великому князівстві Литовському та Польщі панували ліберальні та поблаж­ливі відносини до питань статі та еротики, а жінки користувались рівноправ’ям та свободами і «були оточені в шляхетському суспільстві шануванням і навіть своєрідним культом».

У побуті шляхта позашлюбні статеві зносини засуджувала і емоційно називала висловом «псоту чинити». За традицією у Речі Посполитій перелюб підлягав не світському, а церковному суду, хоча іноді перелюбника та перелюбницю перед судом піддавали публічній тілесній екзекуції або якомусь іншому покаранню. При-

кладом може слугувати скандал, який виник через адюльтер мо­лодого Івана Мазепи з дружиною польського шляхтича Станісла­ва Фальбовського. Цей випадок описаний як у художній літера­турі (Вольтер, Байрон та ін.), так і в мемуарах сучасників. Фран­цузький посол при шведському королі Карлі XII Жак Луї д’Юс- сон маркіз де Бонак на початку XVIII ст. писав у своїх мемуарах: «... ревнивець помстився за свою ганьбу. Він звелів роздягнути Ма­зепу догола, намастити його медом та обсипати пір’ям. Потім його прив’язали до коня і відпустили на волю». І хоча дослідники по­ставили під сумнів достовірність цієї історії (швидше за все, вига­даної одним з недоброзичливців Мазепи, частина дослідників вва­жає, що це був Ян Пасек), те, що подібні випадки траплялись і були не поодинокі, як перелюб, так і покарання за це не викликає сумніву.

З часів козаччини до кінця XVIII ст.

Серед українських козаків ставлення до жінки завжди було поважним. Дівчина навіть могла врятувати козака, засудженого до смертної кари, якщо висловила бажання вийти за нього заміж. У відповідальний момент жінки допомагали козакам і на полі бою. Наприклад сестра полковника Івана Донця брала безпосередню участь у бойових діях проти шляхетських військ на Волині у 1649 році. Під час одного з боїв вона загинула. В листопаді 1654 року під час оборони міста Буші (Вінницька область) дружина сотника Олена Зависна, коли польське військо вдерлося до фортеці, підпа­лила пороховий льох, від вибуху якого загинуло багато ворогів і вона сама.

У фольклорі існує багато легенд та переказів про участь жінок у бойових діях проти ворога у різні часи української історії. На­приклад одна з легенд розповідає про те, як ніжинські козачки у 1709 р. врятували місто від шведів. Існує кілька варіантів леген­ди, але різняться вони тільки в дрібницях. На цій основі написа­но два художні твори і ціла низка статей. У «Дамському журналі» за серпень 1829 р. (видавець князь Шаліков) була вміщена неве­лика повість «Козацькі шапки», написана викладачем латинсь­кої мови Гімназії Вищих наук князя Безбородька Іваном Григо­ровичем Кулжинським (1803 — 1884). У примітках було вказано, що «сія повесть доставлена изъ предания, которое ходит в Мало­россии». У 1873 р. в Санкт-Петербурзі вийшла книга під назвою «Геройський подвиг ніжинських козачок часу імператора Петра Великого в 1709 році». Її автором був А. В. Тупалов. У «Русском Инвалиде» за 1903 рік була надрукована стаття В. Перцова «Ге­ройський захист Ніжина козачками в 1709 році. Історична леген­да» (№ 104 від 14 травня).

У легенді йдеться про те, що після того як Ніжинський полк вийшов з міста, у ньому залишилася тільки сотня козаків на чолі з молодим сотником. Цією обставиною вирішили скористатися шве­ди і захопити Ніжин, в якому були склади з продовольством і фу­ражем. Дізнавшись про наближення ворога, ніжинці укріпили місто земляним валом і підпалили всі дерев’яні споруди біля ньо­го. Сотник прийняв рішення відправити всіх жінок і дітей у ліс і на болота, де б вони були в безпеці. Але Одарка, дочка старости, зап­ропонувала обхитрити шведів, показавши їм, що в Ніжин прийш­ло підкріплення. І поки шведи обстрілювали ніжинську фортецю з пушок, жінки, одягнувши жупани і високі козацькі шапки, взяв­ши зброю, вийшли на вал: козаки стояли в першому ряду, а пере­одягнуті козачки — у другому і третьому. Шведи здивувались, по­бачивши велику кількість козаків, і штурм фортеці відклали до наступного дня. Увечері козаки зробили вилазку проти шведів. Вона була успішною: «... мутные струи Остра обагрились кровью и сперлись от падающих трупов». Шведи втік ли, покидавши пушки і зброю.

Одним з найтяжчих злочинів на Запорозькій Січі вважався блуд («скакання в гречку», або «чужолозтво») та насильство над жінкою. Ці злочини карались смертю не тільки в часи мирного життя, але і під час військових походів. Наприклад, у 1635 році у Саксонії за наказом полковника Павла Носковського був повішений один шляхтич за зґвалтування жінки. Про покарання киями за аналог­ічний злочин пише у книзі «Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького» Аполлон Скальковський: «... наказ самарському полковнику: «Самарчицька мешканка Ганна Перехристка, як нам подаєте, козаком куреня Канівського Федором Маляром зганьбле­на не по пристойності; так як цей порок не тільки до неї, Перехри- стки, а до знеславлення і всього війська Запорозького простираєть-

Українські козаки та селянка

ся; ви ж його зіслали до повороту з Кодака, тому вам, пане полков­нику зі старшиною, повеліваємо цього Маляра відшукати, і щоб інші таких непристойних гидот чинити не відважувались, на страх іншим публічно на базарі киями покарати і нам рапортувати по виконанні. 1772 року грудня 7». (Киями засудженого били доки не забивали на смерть.)

За зраду козаки карали і жінок. Прикладом може слугувати справа Мотрони Чаплинської, другої дружини гетьмана Богдана Хмельницького. Звинувачена у зраді чоловіка та зганьбленої честі (дані про це суперечливі, деякі дослідники вважають, що справа була організована польською розвідкою) вона була повішена.

Микола Костомаров так пише про справу Мотрони: «... ця жінка, котру гетьман безперечно кохав пристрасно, зрадила йому, зв’яза- лася з якимось годинникарем зі Львова, якого Хмельницький поста­вив своїм дворецьким і довірив йому берегти свою скарбницю. Несподіва­но, коли настала пора платити союз­никам татарам, Хмельницький не­долічився бочки з червінцями. Спершу Хмельницький подумав, що його взяв син Тимош, якого він послав з козаками на кордон з Лит­вою; він написав про це синові і Ти­мош письмово відповів, що навіть не знав про існування цієї бочки. Тоді Хмельницький звелів допитати улюбленого дворецького, а сам по­їхав до війська, що зібралося в похід проти Польщі. За відсутності геть­мана допит з тортурами проводив його син Тимош. Злочинець зізнав-

Козак та козачка. За Бопланом

ся не лише в крадіжці грошей, а й у любовному зв’язку з гетьмано­вою дружиною. Хмельницький, отримавши такі свідчення, в пориві ображеного почуття і зганьбленої честі написав синові наказ страти­ти обох. Винних роздягли догола, зв’язали разом у такому вигляді, в якому вони чинили перелюб (sicut erant in actione adulterii) і по­вісили. За повідомленням одного тогочасного щоденника, Тимош разом зі своєю мачухою повісив і її матір. В іншому джерелі йдеться про те, що дружина Хмельницького була страчена сама-сім, тобто з шістьма іншими особами. Український літописець, який писав пізніше, за переказом, якому сам не йме віри повністю, пише, що Тимофій повісив свою мачуху на воротах. Коли Хмельницькому 10 травня 1651 року доставили про це звістку, він затужив. Можна уявити, яка трагічна тривога запанувала в душі цього чоловіка. Ймо­вірно, що не затихала вона довго і була, можливо, однією з причин сумного закінчення війни (битви під Берестечком)».

За даними літопису Самовидця, коли гетьман Петро Дрошенко у 1668 році дізнався, що йому зрадила дружина: «... скочила з мо­лодшим», він покинув Лівобережну Україну і пішов до Чигирина, щоб помститись.

Павло Алепський (арабське ім’я — Булос-аль-Халебі — Павло із міста Алеппо), сирійський архідиякон, який супроводжував свого батька Антіохійського патріарха Макарія III в його подорожі до Москви 1654 р. та під час повернення 1656 р. пише про ставлення українців до жінок: «... в козацькій землі (Україні) жінки гарно вдягнені, зайняті своїми справами, ніхто не кидає на них нахаб­ним оком... але коли зловлять чоловіка чи жінку на перелюбстві, збираються усі, роздягають їх і розстрілюють. Такий у них закон і нікому не може бути поблажок».

У той же час ми знаємо багато прикладів щирого кохання. На­приклад відносини гетьмана Івана Мазепи та Мотрони Кочубей. Коли читаєш листи сивого гетьмана до своєї шістнадцятирічної коханої, то здається, що ці листи писав не він, а якийсь закоханий юнак. Шановний читачу, Ви можете впевнитись у цьому самі, про­читавши ці листи.

Листи гетьмана Івана Мазепи до Мотрони Кочубей

1

Моє серденько, мій квіте рожаний!

Сердечно від того болію, що недалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького видіти, через сей листочок кланяюся, всі членики цілую люб’язно.

2

Зажурився я, почувши од дівки таке слово, що Ваша милість зазле на мене маєш, бо Вашу милість при собі не затримав, але відіслав додому; уваж сама, що б з того виросло.

Перша (причина): щоб твої родичі по всім світі розголосили, що взяв у нас дочку уночі гвалтом і держить у себе замість підложниці.

Друга причина: що, тримавши Вашу милість у себе, я б не міг жадною мірою витримати, та й Ваша милість так само; мусіли б ми із собою жити так, як подружжя каже, а потім прийшло б небла- гословення від церкви і прокляття, щоб нам з собою не жити. Де б я на той час подівся, і мені через те Вашу милість жаль, щоб на потім на мене не плакала.

3

Моє сердечне кохання!

Прошу, і вельми прошу, зволь зі мною побачитися для усної розмови; коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш, не спо­минай же; згадай свої слова, що любить обіцяла, на що мені і ру­ченьку біленькую дала.

І повторно, і постократно прошу, признач хоч на одну хвилину, коли маємо з собою побачитися для спільного добра нашого, на яке сама ж перед цим зволила була, а поки те буде, пришли намисто з шиї своєї, прошу.

4

Моє серденько!

Уже ти мене ізсушила красним своїм личком і своїми обітницями.

Посилаю тепер до Вашої милості Мелашку, щоб про все розмо- вилася, а Ваша милість не стережись ні в чому, бо вірна є Вашій милості і мені у всьому.

Прошу і вельми, за ніжки Вашу милість, моє серденько, об­ійнявши, прошу, не відкладай своєї обітниці.

5

Моє серце коханеє!

Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю Вашу милість; ще нікого на світі не любив так: моє б то щастя і радість, щоб нехай їхала та жила у мене, тільки ж я уважав, який кінець цього може бути, а особливо при такій злості та заїлості твоїх родичів; прошу, моя любенько, не міняйся ні в чому, оскільки неоднократ слово своє і рученьку дала, а я взаємно, коли живий буду, тебе не забуду.

6

Моє серденько!

Не маючи відомості про поводження Вашої милості: чи вже пе­рестали Вашу милість мучити і катувати, тепер отже, від’їжджаю­чи на тиждень на певні місця, посилаю Вашій милості від’їздне че­рез Карла, яке прошу удячно прийняти, а мене в невід мінній лю­бові своїй ховати.

7

Моє серденько!

Тяжко болію від того, що сам не можу з Вашою милістю просто­ро поговорити, щоб на відраду вчинити Вашій милості в теперішнім смутку; чого Ваша милість од мене потребуєш, скажи все сій дівці; нарешті, коли вони, прокляті твої, тебе цураються, іди в монастир, а я знатиму, що на той час з Вашою милістю чинити, що потрібно, і повторно я пишу, ознайом мене, Ваша милість.

8

Моє сердечне кохання!

Тяжко засумував я, почувши, що катиця не перестала Вашу милість мучити, як це і вчора те вчинила: я сам не знаю, що з нею, гадиною, чинити; то моя біда, що з Вашою милістю слушного не маю ж часу про все переговорити; більш од жалю не можу писати, тільки те: коли щось станеться, а поки живий буду, тебе сердечно любити і зичити всього добра не перестану, і повторно пишу — не перестану, на злість моїм і твоїм ворогам.

9

Моє сердечне кохання!

Бачу, що Ваша милість у всьому відмінилася своєю любов’ю колишньою до мене — як собі знаєш, воля твоя, чини, що хочеш, будеш на пошум того жалувати, пригадай тілько слова свої, які дала мені клятвою в той час, коли виходила од мене з покою муровано­го, коли я дав тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого, найдорожчого у себе не маю, що «хоч сяк, хоч так буде, а любов межи нами не од міниться».

10

Моє серденько!

Бодай того Бог з душею розлучив, хто нас розлучає! Знав би я, як над ворогами помститися; тільки ти мені руки зв’язала; я з ве­ликою сердечною тоскницею жду од Вашої милості відомості, в якім ділі, сама добре знаєш; прошу вельми тоді: учини мені скору відповідь на сеє моє писання, моє серденько.

11

Моя сердечна коханая, наймильшая, найлюб’язніша Мотро- ненько!

Вперед смерті на себе сподіваюся, ніж такої в серці Вашому од- міни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу; спом- ни на свої рученьки, котрії мені не наоднократ давала, що мене (хоч будеш за мною, хоч не будеш) до смерті любити обіцяла.

Спомни наостанок люб’язну нашу бесіду, коли ти бувала в мене в покої: нехай Бог неправдивого карає, а я — хоч любиш, хоч не любиш мене, — до смерті тебе, згідно слова свого, любити і сердеч­но кохати не перестану, на злість моїм ворогам. Прошу і вельми, моє серденько, в будь-який спосіб побачся зі мною; що маю з Ва­шою милістю далі чинити, бо вже більш не буду ворогам своїм тер­піти, конечно відомсту учиню, а яку, сама побачиш.

Щасливші мої листи, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої біднії очі, бо тебе не оглядають.

12

Моя сердечна кохана Мотронько!

Поклон мій віддаю Вашій милості, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій милості гостинця книжечку і обручик діамантовий, прошу теє завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно хо­вати, нім, дасть Бог, з ліпшим привітаю, а за тим цілую уста кора­левії, ручки біленькі і всі членики тільця твого біленького, моя любенько коханая.

$ ¥ $

На шляху кохання Івана Мазепи та Мотрони Кочубей стала полі­тика, боротьба за владу та церковна мораль (Мотрона була хрещеною дочкою Івана Мазепи), але до яких висот почуттів воно піднялось.

Політика та владна необхідність зламала не одну дівочу долю. У XVII — XVIII ст.ст. непоодинокими були ранні шлюби, коли дівчат віддавали чоловікам неповнолітніми. Так, у 1718 році геть­ман Іван Скоропадський через політичні міркування віддав свою п’ятнадцятирічну доньку Уляну заміж за сина фаворита імперато­ра Петра І графа П. Толстого — Петра.

У кінці XVII — XVIII ст.ст. українська старшина та шляхтичі прагнули брати шлюб з представницями російської знаті, отриму­ючи в придане за ними велику кількість кріпаків. Зокрема, останній гетьман України Кирило Розумовський одружився з родичкою імператриці К. Наришкіною.

На сторожі сімейних відносин та шлюбу завжди стояла церква. За часи Гетьманщини офіційно церковна шлюбне розлучення була справою нелегкою. Відома історія хорунжого Івана Величковсько- го, у якого загуляла жінка Химка. І митрополит не давав дозволу розлучитись. Терпів-терпів козак, та й прогнав Химку, оженився. Тоді митрополит наклав на нього і його нову дружину, яка вже й дитину народила, спокуту — три місяці відбути на монастирських роботах. Після цього Величковський знову звернувся до Синоду. І він нарешті затвердив нове одруження.

А ось бунчуковому товаришу Івану Миклашевському зовсім не повезло. Поки він у 1729 році був у поході, його жінка прижила дитину. Так до смерті (1740 р.) чоловік і не дочекався розлучення. Козак Миргородського полку Ничипір Донець, бувший запоро­жець, вчинив інакше. Він у 1743 р. розлучився з жінкою за добро­вільною згодою: зібрав всю рідню і на сімейній раді домовились розійтись, дати один одному «разводного листа».

У другій половині XVII — XVIII ст.ст. суспільна мораль почи­нає чітко розділяти жінок у шлюбі та жінок «легкої поведінки», а добра патріархальна мораль почали помітно «псуватися». У будин­ках шляхти, козацької старшини нерідкими були веселі збориська з жінками сумнівної репутації, музикою, танцями, картами і ви­ном. Наприклад сучасники відмічають збориська, які проходили у Києві у будинку генерала Патрика Гордона. Серед куртизанок, що виблискували тут у колі «кавалерів», були не тільки «веселі дівча­та», а і доньки та жінки магістратської аристократії. Особливо ви­окремлювались «вдова капітана Козьми» й коханка міського судді Тадрина — обидві жінки великої вроди й трагічної долі.

У XVII ст. будинків розпусти на Україні ще не було, офіційно вони виникли лише у кінці XVIII — початку XIX ст.ст., але всі вже знали, хто такі «повії», звідки беруться погані хвороби і чому так часто труться в багатих будинках безтурботні веселі молодиці й загадкові, вдягнені, як справжні панночки, служниці.

Українська селянка

XVIII століття було сто­літтям освіченості, Фран­цузької революції і фаво­ритів. Мораль та її норми були гнучкішими, ніж навіть на початку XXI ст. Серед інтриг і пристрастей до влади пробиралися перш за все відважні і пронозливі люди. Але з’являються се­ред придворних і пригожі «хлопчики», що переходи­ли прямо «з караулки» до спальні імператриці і зму­шували тремтіти старих са­новників. Останні в свою чергу починали підлещува­тися, шукаючи прихиль­ності новоспечених фаво­ритів, які, не піднімаючись із ліжка, правили держа­вою. Вони були різними: і талановитими, і бездарни­ми, і розумними, і дурни­ми, вболіваючими за інте­реси держави і просто ба­жаючими нажитися. Час вибрав саме таких. У того

часу була своя особиста мораль і саме імператорський двір був її законодавцем.

Наприклад секретар імператриці Катерини II, представник ук­раїнської старшини Олександр Безбородько, хрещений за право­славним обрядом, мав владний гарем, якій поповнювався не кріпос­ними дівчатами, а виключно іноземками і дамами «полусвіту» (співачками, танцівницями, акторками).

Полковник Гарновський, якій для того, щоб інформувати кня­зя Г. Потьомкіна, постійно листувався з керівником його канце­лярії В. Поповим, пише: «... сюди (у С.-Петербург) повернувся з Італії співак Капасчині і привіз з собою для Безбородьки двох мо­лодих італійок. Вони зазнали випробування, але я не знаю, чи бу­дуть вони прийняті до гарему». До речі, це не було чимось незвич­ним. Подібне відбувалось й з іншими можновладцями. Та й сама імператриця часто змінювала своїх партнерів.

Міська еліта України теж прийняла цю мораль. Звичаї того часу знайшли своє відображення у спогадах іноземців, які мандрували Україною. Венесуелець Франсіско де Міранда, котрий знаходився у Києві в 1787 р. пише: «... ми з Кисельовим відправились на Подол в пошуках любовних пригод. Зайшли в один будинок, який мій слуга вже знав. Хазяйка, дівчина років вісімнадцяти, видалась мені зовсім непоганою. Кисельов атакував служницю, а я пішов на штурм хазяйки, яка нарешті погодилась за три дукати, хоча спо­чатку просила десять. (Ціна на такі послуги коливалась від 1 руб­ля, в спеціальному будинку, до 25 рублів та більше. Військовий комендант м. Ніжина у 1787 р., бригадир граф Капуані, отримував у рік близько 600 рублів — авт.) Приятель поїхав, а ми з моєю німфою залишались у ліжку. Вона була дуже добра і я отримав за­доволення... Пізніше я дізнався, що моя німфа — дружина одного офіцера і дуже славна дівчина». Далі Міранда продовжує: «... гра­финя Тарновська показала мені гравюру, на якій було зображено, як дружина, поки її старий чоловік спить, в одній сорочці виби­рається з ліжка, щоб бігти до коханця... І подібне показує дама!»

Інший мандрівник, швейцарський капітан Жозеф, який у цей час теж був на Україні, пише про міщанок: «... за моїм проханням Svoschik привів гарненьку дівчину шістнадцяти років, за що я дав йому два рублі. Провів з нею ніч і вранці вона пішла дуже задово­лена, отримавши від мене два дукати»; «... слуга привів мені дівчи- ну-швачку, яка показала себе в ліжку справді чортовою і в палкості не поступалась француженкам. За ніч я три рази переконався в цьому. Вранці вона пішла, отримавши п’ять рублів»; «... в 10 го­дин відправився до однієї дівчини років 15 і спав з нею».

У XVIII — XIX ст.ст. козацька сім’я, як і сім’я селян і міщан в основному продовжувала зберігати свій патріархальний характер. Особливо це спостерігалось у селищних громадах, де негативно ставились до «незаконних» шлюбів — тих, зокрема, що укладали­ся без додержання шлюбного ритуалу та весільної обрядовості. На­приклад у Карпатах поширеною формою покарання «незаконних» шлюбів був грошовий штраф, який називався «биковим». За спла­ти цього штрафу можна було жити разом, однак лише доти, доки народжувалась дитина; тоді співмешканці мусили одружитися. У селах ще у XIX ст. існував весільний обряд, частиною якого було те, що після шлюбної ночі молоду виводили до гостей, несучи пе­ред нею сорочку з доказами її дівоцтва.

У народі суворо засуджували втрату честі та цнотливості. До дівчини, яка давала волю нестриманому коханню, нерідко засто­совували фізичні покарання: її били мотуззям від дзвонів, намоче­ним у соляній ропі. Такій дівчині обрізали косу, водили разом з хлопцем, що звів її, селом, обмазували ворота дьогтем та ін. Також засуджувалася зневажливе ставлення юнака до збезчещеної ним дівчини. Він мусив заплатити за заподіяну дівчині кривду «грішми, полем або худобою». Якщо юнак цього не робив, то його примушу­вали через копний суд.

Як хлопцеві минало 18, а дівчині — 16, батьки вже думали про їхнє одруження. Економічний розрахунок при виборі судженої відігравав не останню роль — бідної дівчини багатий хлопець зви­чайно не брав, а траплялося таке, то рідня, бувало, й скаже: «Оце наробив сорому». Пора хлопцеві женитися вважалася од 18 до 22 років, дівчині — од 16 до 20.1 примовка така була: «до 20 років бать­ки женять, до 25 самі женяться, до ЗО люди женять, а далі 40 — сам чорт не оженить». Старого парубка дівчата не дуже приймали, зва­ли його «марцьований кавалер», а дівчину — «літня дівка». І її мо­лодь сторонилася, і доводилося їй переважно сидіти вдома й ставати до всякої роботи, сподіваючись, що хтось «позаздрить» і візьме її.

Звичай дозволяв женитися й виходити заміж до 50 років. Як син шанував своїх батьків і сам робив жіночу роботу, то такому начебто й женитися вже не треба, про такого могли сказати: «... йому так треба женитися, як старцю танцювати». А вже хто мав більше 50 років, тому одружуватися «сором перед людьми і гріх перед Богом».

Коли сім’я велика і бідна, то не ждуть, щоб за чергою видавати дочок заміж. Але як бувало, що хтось одружився раніш за старшу сестру, то казали: «оженився через копицю». Або: «старшу сестру коритом навернула». Хлопець повинен брати дівчину, а вдівець — удову. Шлюб до четвертого ступеню кревного свояцтва суворо за­боронявся.