Праукраїнська держава Руська земля (Київська Русь).

По- різному склалася доля праукраїнських племен після розпаду антського державного об’єднання. На початку VII ст. пле­мена д у л і б і в (волинян) утворили на Волині, Верх­ньому Подністров’ї та у верхів’ях Західного Бугу держа­ву волинян.

Набагато успішніше відбувалася етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у цьому процесі відігравали племена полян, чия рання історія пов’язана з іменем легендарного князя Кия, а також його братів Щека, Хорива й сестри Либеді. Одні вчені вва­жають, що він жив наприкінці V — у першій половині VI ст., інші — що на одне століття пізніше. Замолоду Кий нібито вчився в Константинополі й там подружився з ві­зантійським імператором. Почав боротьбу проти Аварського каганату, з дозволу візантійського імператора зробив спробу осісти на Дунаї і навіть заклав там місто Києвець. Проте не зміг втриматись у ньому й мусив повернутися на Середнє Подніпров’я, де й заснував Київ.

Етногенез полян остаточно не з’ясовано. Але він без­посередньо пов’язаний з терміном «русь». Батько україн­ського літописання Нестор писав у XII ст. про це так: «Поляни, яких тепер зовуть русь». Однак цей етнонім ра- нішого походження. Серед деяких вчених побутує думка, ніби він зустрічався в написі на могилі героя Троянської війни (1184 р.

Про першочергове відношення терміна «русь» до укра­їнських земель свідчать також топоніми й гідроніми. В Се­редньому Подніпров’ї — це назви річок Рось, Росава, Ро­ставиця й деяких урочищ. Можливо, цей термін походить від сарматського rhos (світло), яке через співзвучну назву племені роксоланів поширилось на українські землі. Правда, існує й північна версія походження терміна «русь». Зокрема, норманісти виводили його від фінської назви шведів ruotsi і відповідно саму країну Русь розташовували на території новгородських словен. При цьому вони посилалися на свід­чення зарубіжних авторів, зокрема Ібн Русте (друга половина IX — початок X ст.) і Гардізі, які писали, що Русь лежала на далекому острові довжиною в три дні дороги. На підставі цього окремі історики ототожнювали місцезнаходження Русі з островом на р. Полістє під Старою Русою. Але останні аерофотознімання й археологічні знахідки показали, що в давнину Дніпро нижче сучасного Канева ділився на два рукави. Вони утворювали острів довжиною майже 130 км, які можна було подолати за три дні, про що й писали давні автори. Це й є той регіон, вище якого були поширені «руські» топоніми та гідроніми й де давні автори вбачали країну Русь. Тобто і цей приклад свідчить на користь пів­денного варіанта походження терміна «русь».

Поляни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони опинилися майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгових шляхів.

. Подібні державотворчі процеси відбувалися на Заході та Сході. На Заході в цей час утворилися Болгарське царство, держава Само (Великоморавське князів­ство), а на Сході — Хазарський каганат. Тобто утворення праукраїнської держави відбувалося пара­лельно з аналогічними процесами в Європі. Вже в VII cm. праукраїнську державу сучасники почали називати Руссю. Од­ночасно зі зміцненням позицій київських князів федерати­вна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо й не завершився навіть через 100 років, хоча влада київського князя й змі­цніла. Наприкінці VIII — у першій половині IX ст. постало стабільне праукраїнське державне об’єднання Руська земля. Окремі дослідники вважають, що арабські автори називали його Куявією, а сусідні — Артанією та Славією. Влада київського князя поширювалася на всю територію державного об’єднання. Принаймні у давніх авторів було таке враження. Арабський мандрівник першої половини X ст. Аль-Масуді писав із цього приводу: «Дір — перший з слов’янських царів, що володів великими містами й ба­гатьма територіями».

За правління нащадків Кия, зокрема й князя Діра, Руська земля проводила активну зовнішню політику, спрямовану на зміцнення своїх позицій. У першій половині IX ст.

Руська земля підтримувала активні дипломатичні відно­сини з Візантією, іншими країнами Близького Сходу та Європи. У 838— 839 рр. її посольство відвідало Константи­нополь, а також столиці деяких інших європейських держав. У столиці Франкського королівства Інгельгеймі власті вста­новили, що посли, хоч і називалися русами, насправді були скандинавського походження. І це не дивно. Князі Руської землі мали змогу наймати на службу різних зайд, у тому числі й варягів.

У роки правління останнього нащадка династії Києвичів князя Аскольда Русь утверджується на історичній арені як могутня країна середньовіччя. Вона не тільки спустошує око­лиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме її серце — Константинополь. У 860, 866 та інших роках Аскольд на чолі великої дружини кілька разів нападав на Константи­нополь і врешті-решт змусив візантійського імператора під­писати між Візантією та Руссю союзницький договір. За ним Візантія платила Русі щорічну данину, а Русь зобов’я­зувалася надавати їй військову допомогу в боротьбі з ара­бами. В наступні роки ці умови виконували обидві сторони, що дало змогу Русі швидко розвиватися. Вплив Русі на Півдні став таким відчутним, що сучасники почали називати Понт Евксінський Руським морем.

Однією з передумов могутності Русі стала етнічна кон­солідація населення на основі праукраїнських племен черняхів- ської та інших культур. У різних місцевостях України в післяантський період існували лука-райко- в е ц ь к a (VHI-IX ст.), волинцівська (VII— VIII ст.), роменська (VIII-X ст.) та інші культури. Люди були об’єднані в східнослов’янські союзи племен — дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

У VIII— IX ст. відбувається дальше нівелювання особ­ливостей життя праукраїнських племен від Середнього По­дніпров’я до Закарпаття. За певних місцевих відмінностей населення цього регіону споруджувало заглиблені в землю житла стовпової та зрубної конструкцій з печами-кам’ян- ками, ховало небіжчиків через трупоспалення, мало при­близно однакові знаряддя праці та прикраси, а також типи ліпного й гончарного посуду. Порівняно з попередніми сто­літтями праукраїнці істотно удосконалили основні сільсько­господарські та переробні знаряддя праці. Замість вузьколе- зового наральника частіше почав застосовуватися наральник із широким трикутним лезом. Його використання підви­щувало продуктивність праці та врожайність зернових куль­тур. Люди замінювали невеликі жорна для помелу зерна масивними, тобто почався перехід до примітивних млинів. Чимало подібних рис було й в населення лісостепової зони Лівобережної України. Але при цьому в його матеріальній культурі помітні впливи іноетнічних племен, насамперед сармато-аланських і тюрко-болгарських. Інакше й не могло бути, оскільки лівобережна слов’янська людність потрапила в залежність від Хазарського каганату.

Наші предки на той час досконало володіли багатьма ремеслами. В них швидко розвивалися металургія, обробка заліза, дерева, кісток, виготовлення гончарного посуду. Зро­сла чисельність майстрів і відбувалась їхня концентрація в окремих місцях. Виникли значні ремісничі центри. Вони посту­пово перетворювалися на оборонні, адміністративні та тор­гово-ремісничі осередки племінних об’єднань.

З розвитком економіки активізувалася торгівля. Праук­раїнці підтримували традиційні торговельні зв’язки з при­чорноморськими, прикаспійськими та середньоазійськими містами. Наші купці добре знали шлях до Криму, Подунав’я та всередину Візантійської імперії. Водночас іноземні купці цих регіонів були частими гостями в українських градах. З території України вивозили на продаж хутро, мед, віск, чимало невільників. Натомість завозили з Візантії та Греції коштовні тканини, прикраси, посуд, вироби із заліза, з Ха­зарського каганату і Арабського халіфату — шовк, інші гарні матерії, одяг, скляні, металеві вироби, різні прянощі тощо. Купці ще не мали власної монети в сучасному ро­зумінні слова й при розрахунках користувалися арабськими дирхемами, візантійськими номісмами, міліаресіями й за­хідноєвропейськими динарами.

На території Руської землі інтенсивно формувався фео­дальний лад. Сімейна община щодалі більше розпадалася на індивідуальні господарства, посилювалася влада племін­ної знаті. Але розшарування було ще мало помітне, а дії правителів обмежувало народне віче. Демократична форма правління сприяла зміцненню єдності й могутності Руської землі. Та й самі князі заради цього використовували най­менші можливості, у тому числі й нову релігію.