Господарство, побут і мова праукраїнських антських племен.
Про господарство і побут антських племен дізнаємося з археологічних матеріалів. З існуванням антського об’єднання приблизно збігаються у часі кілька археологічних культур. Найбільша з них черняхівська (II— V ст.) в окремі свої періоди поширювалася на величезну територію від верхів’я Західного Бугу до Сіверського Дінця й від Прип’яті та Сейму до Нижнього Дунаю й Понту Евксінського.
Її існування вказує на відносну економічну та побутову подібність між племенами антського державного об’єднання. Культура черняхівців у своїй основі сформувалася на грунті культури зарубинецьких племен. Як і в попередній період, житла черняхівців мали переважно каркас- но-тинову конструкцію з глиняними підлогами й обмазаними глиною стінами. Однак споруджуються будівлі й іншої конструкції, нетипові для слов’ян цього регіону. У виготовленні керамічного посуду помітні впливи як зарубине- цького, скіфо-сарматського, провінційно-римського, так й інших середовищ. Один вид черняхівського серпа за конструкцією руків’я нагадував зарубинецький, а інший — середньовічний український. Як і зарубинці, черняхівці займалися в основному хліборобством. До набору традиційних зернових культур додався високопоживний харчовий продукт — гречка. Поряд з сохою із залізним наральником частіше почав використовуватися плуг із залізними лемешем і череслом.Напередодні утворення Антського царства відбувся другий суспільний поділ праці — ремесло відділилося від сільського господарства. В багатьох поселеннях з’явилися печі для виплавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Відповідно збільшилася чисельність майстрів-ремісників. Сільське господарство й тваринництво стали відігравати в їхньому господарстві допоміжну роль. Свої вироби майстри в основному вимінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло встановленню тісніших зв’язків між ремісничими центрами й сільською округою.
Тим самим закладаються підвалини для переростання таких центрів у містечка й міста.Економічна і, напевне, побутова близькість антських племен існувала недовго. Найраніше з неї почали виділятися племена київської культури (III — перша половина V ст.). Вона сформувалась як самостійна на базі зарубинецької під певним впливом окремих елементів черняхівської культури й утвердилася на просторі від Середнього й Верхнього Подніпров’я до курського Посейм’я. На місці колишньої єдиної черняхівської культури утворюються принаймні три самостійні археологічні культури V-VII ст. — празька, колочинська і пенків- с ь к а. Вони свідчать про відносну відособленість окремих територій антського державного утворення. Це, безумовно, позначилося й на політичній єдності антів.
Матеріальні пам’ятки празької культури поширені на землях уздовж Прип’яті до Верхньої Вісли й через Середній Дністер та Прут до Дунаю, колочинської — у басейнах Десни, Сейму, Сожу, пенківської — у Середньому й частково Нижньому Подніпров’ї, басейні Південного Бугу й до Дністра. На території празької культури проживали в основному частина пізніших літописних древлян, волиняни, дуліби; колочинської — сіверяни й частково радимичі; пенківської — поляни, уличі, тиверці. За соціально-економічною характеристикою племена празької культури помітно втратили риси попередньої черняхівської й поступово ставали подібними до племен київської культури. За типологічними показниками до неї наближалися колочинська та пенківська культури зі своїми, відповідно, балтськими та тюркськими компонентами. Матеріальна культура праукра- їнських племен чимдалі більше уніфікувалася. Етнічним центром консолідації праукраїнців стали племена київської культури, особливо Середнього Подніпров’я.
У побуті лісостепових праукраїнських племен було багато спільного. Вони жили в напівземлянках або землянках з плетеними із хмизу стінами, обмазаними глиною. Поселення розташовувались гніздами на відстані 2—4 км одне від одного в зручних для землеробства місцях.
Ними були береги Десни, середньої течії Дніпра, а також Тетерева, Тясмина, Південного Бугу, Західного Бугу, Дністра та менших річок. Порівняно з попереднім часом місцева людність тут значно зросла, можливо, за рахунок тих племен, що відійшли на схід від Дунаю після поразки антів на початку VII ст. Праукраїнці спалювали своїх померлих і закопували прах у землю. На зміну ліпній кераміці прийшов гончарний посуд, прикрашений хвилястим орнаментом. Як і раніше, люди займалися хліборобством. Площі під зернові та технічні культури значно розширилися. Найбільше висівали пшениці, проса, ячменю. Землю обробляли переважно дерев’яними ралами, інколи із залізними наральниками, але дедалі частіше використовували плуги з череслами. Урожай продовжували збирати за допомогою серпів, а зерно мололи не тільки зернотерками, а й жорнами. Такі нововведення помітно підвищували врожайність хлібів, сприяли кращому харчуванню людей, економічно зміцнювали племена й племінні об’єднання. Крім хліборобства, праукраїнці мали роз-. винуті тваринництво й бджільництво. Мисливство втратило своє значення як джерело поповнення життєвих запасів і перетворилося на засіб добування шкур, хутра або на відважну забаву князів та їхніх наближених.Союз антських племен у різні часи об’єднував поліетнічне населення лісостепової зони від Дону до Румунії й далі на захід. До нього входили як слов’янські, так і неслов’янські племена, що мешкали на цій величезній території. Але етнічну основу союзу становили жителі лісостепу України, нащадки зарубинців. У багатьох випадках вони навіть проживали на тих самих поселеннях, що й їхні попередники. За антропологією наші предки цього періоду суттєво не відрізнялися від мешканців лісостепу скіфської доби. Водночас вони мали значні антропологічні відмінності від готів, що свідчить про відсутність помітного впливу готського середовища на формування фізіології українського народу. Остаточно не вирішеним є питання про мову антських племен. Якщо дотримуватися точки зору визначного російського філолога Олексія Шахматова про виділення з початку VI ст. із загальнослов’янської мови трьох мовних підгруп, у тому числі й східнослов’янської, то можна стверджувати, що мова антів була близькою до розмовної мови Київської Русі. Окремі сучасні дослідники вважають, що східнослов’янський мовний ареал у VII-VIII ст. вже чітко виділився серед інших мов і діалектів.
Своєю культурою анти впливали на іншомовні племена (германські, іранські, балтські, фракійські) й одночасно зазнавали їхнього впливу. Тривав природний процес формування людської спільноти на багатоетнічній основі.