Пошуки нового союзника й загострення відносин з Росією.
Воєнні успіхи України і Росії у 1655 р. викликали серйозне занепокоєння в урядів ряду європейських країн. Щоб не дати Росії посилитися в Прибалтиці, шведський король Карл Густав оголосив війну Речі Посполитій і влітку 1655 р.
зайняв значну територію Литви та Польщі. Польський король Ян Казимир емігрував за кордон. Постало питання про розподіл земель Речі Посполитої. Через свого посла Юрія Торквата шведський король запропонував Хмельницькому повернути західноукраїнські землі польському панству. Крім того, Карл Густав планував передати трансільванському князю Юрію Ракоцію Львівщину, частину Покуття й Поділля, а собі залишити Белзьку, Сяноцьку, Перемишльську і Холм- ську землі. Такі наміри шведського короля не знайшли підтримки в Хмельницького, котрий присвятив життя визволенню всіх українських земель. Однак договірно оформлених союзницьких зв’язків із шведським королем він не припинив. Україна залишалась у партнерських відносинах зі Швецією. Хмельницький вів також переговори з послами Туреччини, Трансільванії і Бранденбурга, спрямовані проти Польщі. Хоч вони не дали реальних результатів, але були надзвичайно важливими в ситуації, коли Росія почала змінювати свій зовнішньополітичний курс.Вважаючи західну проблему в основному вирішеною і не бажаючи посилення Швеції, російський уряд наприкінці 1655 р. пішов на політичне зближення з Польщею. В цьому досить важливу роль відіграла обіцянка частини шляхти обрати російського царя після смерті Яна Казимира польським королем. Відкривалася перспектива розв’язати затяжний конфлікт мирними засобами, і Росія, природно, не могла її проігнорувати. Але для цього вона мала насамперед захистити свою майбутню територію від шведської навали. Тонкий хід польської дипломатії ледве не призвів до розриву українсько-російських зв’язків і мав далекосяжні наслідки.
У травні 1656 р. Росія оголосила війну партнерові України по боротьбі з Річчю Посполитою— Швеції, що викликало справедливе незадоволення козацької старшини.
Воно переросло у відкрите обурення, коли царський уряд не допустив українську депутацію на переговори з Польщею про мир. Вирішення українського питання без українського представника й підписання Росією в жовтні 1656 р. з Польщею сепаратного Віденського перемир’я Хмельницький розцінив як відхід від зобов’язань про допомогу Україні в протиборстві з Польщею і заявив про необхідність «відступити від руки царської величності». Це питання гетьман виніс на розгляд старшини. Три бурхливі старшинські ради у вересні, жовтні та листопаді 1656 р. хоч і ухвалили дотримуватися рішень Переяславської ради 1654 р., але висловили й рішимість захищати інтереси України від будь-яких посягань.Не пориваючи з Росією, ради вирішили шукати й інших союзників у боротьбі з Польщею. Ними потенційно залишалися Швеція, Молдавія, Валахія й Трансільванія. Українські дипломати Данило Грек, Силуян Мужиловський та Іван Ковалевський розгорнули активну діяльність. У вересні 1656 р. Україна підписала з Трансільванією союзницький договір, де однозначно заявляла про свої права на «всю Русь до Вісли». В листопаді Трансільванія уклала аналогічний договір зі Швецією, і так Україна опинилася в коаліції держав, одна з яких перебувала в стані війни з Росією. Самостійна політика українського гетьмана викликала сильне невдоволення російського уряду. Всі запевняння Хмельницького царя у тому, що союз спрямований проти Польщі, а не проти Росії, не знаходили розуміння. Зовнішньополітичний курс українського уряду вступав у явну суперечність із задумами російської дипломатії.
У грудні 1656 р. гетьман направив на допомогу трансільванському князю Юрію Ракоцію, котрий розпочав воєнні дії проти Польщі, 20-тисячне військо київського полковника Антона Ждановича. Незабаром до нього приєднався полк Івана Богуна. Разом з трансільванцями й шведами козаки розгромили польську армію під Замостям, брали Краків, Сандомир, Люблін, Варшаву та інші польські міста. Козацька старшина домагалася від польського й шведського королів визнання своїх прав «на всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж по Віслу».
До визнання Української держави в таких межах почала схилятися й частина шляхетства західних земель. Шляхта Турово-Пінського повіту заявила про своє приєднання до Української держави «на віки вічні». Гетьман підтвердив усі її права та вольності, зокрема й рівноправність римо- католицького віросповідання. З аналогічним проханням до Хмельницького звернулися шляхта Волині, а також відомий магнат Степан Четвертинський. Почалося поступове запровадження козацького адміністративно-територіального устрою в західноукраїнському регіоні. Ніколи позиції Української держави не були такими сильними й визнаними місцевою владою, як взимку та навесні 1657 р.Розгром Польщі, грабунки та розбої різноплемінного війська пробудили в польському народі нечувані патріотичні почуття. Героїчна оборона від шведів монастиря в Ченстохові надихнула населення на масові виступи проти загарбників. На чолі патріотичних сил Польщі став талановитий воєначальник Стефан Чарнецький. Допомогли Польщі й сусідні держави, котрі не хотіли порушення політичної рівноваги в Європі. Австрійський імператор Фердинанд III вирядив на допомогу королю Яну Казимиру свої війська. Данія оголосила війну Швеції й тим відволікла її армію на себе. Залишені напризволяще трансільвансько-українські війська мусили відступити з Польщі. Жданович і Богун з великими втратами відвели полки до місць постійного розквартирування, а Юрій Ракоцій у липні 1657 р. був розгромлений поляками й татарами. Польща постала з попелу, а Україна зазнала чергової поразки.