ПЕРЕДМОВА

Із змішаним почуттям жалю і втіхи готував я до видання пер­вісну англомовну версію батькових “Есе з сучасної української істо­рії" — жалю, що він не дожив, аби опублікувати книжку самому, і втіхи — від того, що можу так предметно скласти данину шани його пам'яті.

Мій батько помер у квітні 1984 року, а книжка з'явилася дру­ком 1987 року. За час, що минув відтоді, світ став свідком краху Ра­дянського Союзу, з попелу якого відродився український Фенікс. Джерелом постійного смутку для мене є те, що батькові не було від­ведено ще кілька років, аби узріти незалежну Україну. Він міг би дечим прислужитися державі, та головне — відчував би своє життя завершеним.

Читаючи під враженням останніх подій написане моїм батьком, дивуєшся його прозорливості. Останнього разу, коли я ба­чився з ним, у Гарварді в жовтні 1983 року, він сказав мені, що розв'язання проблеми Європи полягає в об'єднанні Німеччини. Па­м’ятаю, мені здавалося, що це неможливо, що Берлінська стіна не впаде ніколи. Він був правий. Так само й написана 1970 року і його стаття “Радянська Україна з історичної перспективи", яка блиску­че аналізує “вмонтовані напруження" у статусі України як номі­нально суверенної радянської республіки та передрікає, що “кміт­ливі маніпулятори" державним міфом “можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратися з джином, якого він викликав”. Стаття закінчувалася так:

“Багато хто гадатиме, що у світі, де політика підвладна дер­жавним взаєминам, філософські антиномії насправді не багато ва­жать на практиці. Та досвід історії свідчить, що уряд, який заплу­тався у нерозв’язаних суперечностях із принципами, від яких виво­дить свою леґітимність, не може протривати довго. Що протриває, звичайно, це Росія, яка є і залишається однією з найбільших націй на землі Та в нинішню епоху краху колоніальних імперій CPCP є анахронізмом.

І ще раз, через двадцять два роки, час довів його правоту.

Як свідчить наведений уривок, мав велику поваїу до сфери конкретного й ніколи не вагався аргументувати, покликаючись на “емпіричну історичну реальність”. Водночас цей уривок засвідчує глибокий вплив на його думку філософії Геґеля: він був перекона­ний, що 'Історичний процес має власну логіку, яка перевершує пла­ни й бажання акторів”, визнавав, що "свобода можлива лише в ме­жах державного правопорядку", прирівнював історизм до само­усвідомлення, доводив неминучість конфліктів у людських взаєми­нах.

В історії самої української політичної думки батько надзви­чайно захоплювався консервативним політичним мислителем Вя­чеславом Липинським. При багатьох нагодах він посилався на де­монстрацію Липинським вирішальної ролі, зіграної шляхтою у по­встанні Хмельницького в XVH ст., аби спростувати тих народниць­ких істориків, яким не вдалося сприйняти ідею конечності диференціації соціальної структури. Переважно через брак плюра­лістичного бачення критикував мій батько антипода Липинського — радикального теоретика Михайла Драгоманова, чию велич, про­те, він визнавав.

Кожний, хто знав батька, міг засвідчити, що був він людиною подиву гідної ерудиції. Від давніх цивілізацій Китаю до сучасної американської культури — ніщо людське не було йому чуже, він з кожного предмета, схоже, прочитав принаймні декілька книжок. Така широта знань ще більше вирізняє центральний факт його дос­лідницької кар’єри — виняткову концентрацію на проблемах ук­раїнської історії, передовсім XIX та XX століть.

Звичайно, відданість українським справам аж ніяк не полег­шувала академічної кар’єри батька, оскільки саме існування ук­раїнської історії як незалежної ділянки знання не було загально­визнаним серед його американських колег. Лише після приїзду 1971 року до Альбертського університету й заснування 1976 року Канад­ського шстититуту українських студій він нарешті опинився у сере­довищі, справді спорідненому з його інтелектуальними нахилами.

Коли в одній книжці зібрані статті, написані протягом сорока років з різних приводів, певні повтори, мабуть неминучі. Сподіваюся, однак, що ці повтори не будуть разити читача, а радше справляти­муть враження єдиного інтелекту, який охоплює цілу низку взаємо­залежних тем. Щодо тематичного багатства пропонованої книжки, то на додачу до синтетичних нарисів з української історії, я б звер­нув увагу, зокрема, на статтю "Четвертий Універсал та його ідеоло­гічні попередники”, на есе, присвячені українофілам-полякам XIX ст. — Терлецькому, Чайковському та Духінському — та на ті праці, у яких розглянено українсько-єврейські взаємини.

Україна, затиснена між “російським молотом та польським ко­вадлом", мала трагічну історію. Нині на порозі XXI століття, вона вперше здобула можливість кувати власну долю у мирних і демок­ратичних взаєминах з іншими країнами. Увічнюючи пам’ять про ми­нуле України, батько гадав зміцнити перспективи її майбутнього, щоб світ міг побачити, словами Драгоманова, “одним бездушним трупом менше, однією живою великою породою [нацією — ПЛ.-Р.] людською більше". Оскільки сьогодні українське, донедавно ще без­душне тіло воскресає, мене дуже втішає думка, що інтелектуальна спадщина мого батька може спричинитися до витворення живого майбутнього України.

Хотів би висловити подяку професорові Омелянові Пріцаку за Його передмову до цього тому, докторові Франку Сисину, директо­рові Центру досліджень історії України імені Петра Яцика Канад­ського інституту українських студій за сприяння в перекладі ста­тей на українську мову й, особливо, кандидатові історичних наук Ярославові Грицаку за його невтомну і скрупульозну працю.

ПЕТРО ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ,

Флорідський університет