ІВАНЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ ЯК УЧЕНИЙ І “КОМУНІКАТОР”

Омелян Пріцак

Нелегко мені подати оцінку творчости свого однолітка, това­риша й друга, з яким я не раз ділив долю протягом майже півстоліт­тя. Тим більше, едо він відійшов цілком несподівано, далеко не вико­риставши свого творчого потенціалу.

Іван Лисяк-Рудницький не був за своєю природою кабінетним ученим. Якби він міг жити і творити у структурі незалежної україн­ської держави, він без сумніву був би провідним науково-публіцис­тичним есеїстом, організатором культурно-політичних імпрез та амбасадором української інтелектуальної творчости. Він це робив би, мабуть, не як університетський професор, але, правдоподібно, як голова окремого відділу в системі кабінету міністрів.

А втім цю діяльність він виконував великою мірою й на своїй скромній посаді університетського професора. Тому було б неспра­ведливо обмежити мою прелімінарну оцінку тільки його друковани­ми працями, не згадавши його унікальної в нас ролі рушія інтелек­туального неспокою та, якщо вживати тепер модного американ­ського терміну, “комунікатора” українських інтелектуальних вар­тостей як на українському, так і на американському й навіть на світовому форумах.

Іван був небувалим явищем в українському житті Він без сум­ніву народився під щасливою зіркою.

Після переїзду батьків до краю та їхнього розлучення він ви­ростав під духовою опікою клану Рудницьких у Львові. А цей клан був унікальним. Матріярхом його була небуденна жінка, якій ук­раїнська нація повинна буде колись поставити пам'ятник вдячнос- ти. Ольга Рудницька, сама з роду Шпігелів (1864-1950), залишилася вдовою після ранньої смерти свого чоловіка нотаря Івана (1855- 1906), діда нашого Івана, з п’ятьма дітьми. Хоч і неукраїнка, яка — за свідченням її сина Івана Кедрина — ніколи не вивчила добре ук­раїнської мови, з пієтизму до свого чоловіка виховала всіх своїх ді­тей свідомими українцями, дала їм усім вищу освіту. І так україн­ська нація дістала “п’ятірне гроно” — п'ять талановитих провідни­ків у різних ділянках життя: найстарший син Михайло (1889-1975) став провідним літературознавцем і естетом, що вимагав від україн­ських учених придержуватися в оцінці творів української літерату­ри світових стандартів, і спеціалізувався одночасно в англійській, французькій та італійській літературах. Володимир (1890-1974), за професією погар (як і батько), був визначним громадським діячем як у краю, так і на еміграції. Мати Івана Мілена (1892-1976) має зас­луги як голова українського жіночого руху та як політична діячка, що захищала українську справу як у польському Сеймі, так і на фо­румі Ліги Націй у Женеві. Іван Кедрин (1896) — єдиний живий із “грона”, не тільки нестор української публіцистики.

Можна зрозуміти Івана, чому ним так оволоділа харизма Руд­ницьких, що він вирішив вживати дівоче прізвище своєї матері як своє основне прізвище. Це було дуже болюче для батька, що до своєї смерти у 1948 р. забезпечував свого сина матеріяльно. Десь у 1947 р., в Геттінгені дав мені для прочитання свою кореспонденцію з Іваном, в якій син і батько, Павло Лисяк дуже чітко обстоювали свої проти­лежні позиції, не знайшовши спільного знаменника.

До тридцяти років свого життя Іван мав щасливу долю. Наро­дившися, як вже було сказано, в сім’ї провідників українського життя, котрі обоє мали великі інтелектуальні зацікавлення, він змалку звик до книжки як до нормальної людської потреби, а ви­ростаючи під опікою клану Рудницьких, — став інтелектуальним турманом. Він мав повну свободу студіювати, що Йому подобалося, читати, що було цікаве, ходити на публічні лекції, концерти та вся­кі культурні імпрези. Навіть війна йому не перешкодила. Щойно осінню 1939 р. він залишив Львівський університет, а вже у 1940 р. міг продовжувати студії, спочатку в Берліні, а від 1943 р. до весни 1945 р. — в Кардовому університеті в Празі.

Властиво, інтелектуальною батьківщиною Івана була філосо­фія, зокрема німецька ідеалістична філософія 18-20 ст. Тому в цен­трі уваги його пізнішої кар’єри як історика було історичне пізнання. Як частина філософії історичне пізнання є типовим для німецького історизму, добре відомого Іванові, з яким він в основному солідари­зувався. На тій базі він створив собі чітку структуру українського минулого як частини добре йому відомого західнього інтелектуаль­ного розвитку. Це особливо торкалося середньовіччя, яке, (що сто­сується історії Східньої Европи), залишалося більш-менш білою плямою для його західних авторитетів, а в Степана Томашівського (українського авторитету Івана) українське середньовіччя було хоч своєрідною, але все таки складовою частиною західньоевропейсько- го розвитку.

Тому що в Україні суспільно-політична думка зародилася приблизно в половині 19 ст., самостійні досліди Івана охоплювали період від того часу до тридцятих років нашого століття. Іван, який студіював на факультеті політичних наук у Берліні та Женеві, ніко­ли не став “кремлезнавцем”. Це відповідає логічним передумовам його заняты після 1933 р. в осередньосхідних землях, а після другої світової війни і в Західній Україні суспільно-політична думка пе­рестала розвиватися, отже не було належної бази для дослідів.

Ті основні зацікавлення Івана вирішили також форму його вислову. Монографія, що вимагала б довголітніх “чорноробочих” ар­хівних дослідів і в результаті мусіла б включати великий поясню­вальний матеріял у формі приміток, тяжкий для логічного система­тизування, а ще до того вимагала б кілька паралельних полюсів уваги, не відповідала його темпераментові. Він потребував швидкої реакції на свої думки, бо саме вона була підставою для його діалек­тичного мислення.

Більша за розміром праця Івана з історії Карпатської України, яку він розпочав в часи своїх студій у Колюмбійському університеті (1951-1953), залишилася незакінченою, В його архіві знаходиться машинопис на 175 сторінках. Об’єм праць Івана, надрукованих за сорокліття, себто за 1943-1984 роки, порівняно невеликий. Його біб­ліографія, включаючи рецензії та енциклопедичні статті, має близь­ко двохсот позицій, які, мабуть, умістилися б у тритомнику, по 500 " стор. у кожному томі. Але тут не йдеться про число сторінок, а про вагомість його друкованого слова. Як не був Іван автором більших монографій, так само й був далекий від причинкарства. Він умів ви­бирати головні теми, власне, між історією і політикою, і робити їх цікавими як для фахівців, так і для ширшого інтелігентного Чита- ча. Добрий філософський вишкіл (під впливом Василя Рудка), гос­трота й далечінь перспективи, інтелектуальна чесність і громадська відвага робили його есеї винятковими появами на нашому історико- політичному ринкові Вихований, як вище сказано, на традиціях за- хідньоевропейського лібералізму, він добре розумів світосприйман­ня західнього читача і, пишучи, вживав той самий код, тому біль­шість своїх праць він міг паралельно подавати у двох версіях: ан­глійській і українській.

Теми, що він їх встиг опрацювати у більш або менш завершеній формі, можна поділити на дві категорії: “студії про українських суспільно-політичних мислителів та діячів” та “вибрані проблеми з історії української суспільно-політичної думки”.

В першій категорії наявна дихотомія: носії української полі­тичної думки, які були в центрі уваги Іванових досліджень, і ті, яких він досліджував на марґінесі. До центральних постатей вхо­дять (у хронологічному порядку):

1 Польська трійця з українською програмою:

Михайло Чайковський (Садик-Паша 1804-1886),

Іполіт Терлецький (1808-1888), Францішек Духінський (1816-1893);

2. Михайло Драгоманов;

3. В’ячеслав Липинський;

4. Осип Назарук.

Властиво на марґінесі у тематичній системі він досліджував таких діячів як Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Мазлах і Василь Шахрай, Дмитро Донцов, Ми­кола Хвильовий.

Вибрані проблеми можна звести до восьми (дев'яти):

L Концепція та проблеми “історичних” та “неісторичних” на­цій;

2. Інтелектуальні початки нової України та структура україн­ської історії 19 ст.;

3. Проблема інтелігенції та інтелектуального розвитку в Ук­раїні 19-20 ст.;

4. Галичина під володінням Габсбурґів та її внесок в україн­ські змагання за державність;

5. Українська революція 1917-1921 рр. та Четвертий Універсал на тлі історії української політичної думки, або автономія чи са­мостійність;

6. Україна в радянській системі;

7. Міжвоєнний галицько-український націоналізм;

8. Українці та їхні найближчі сусіди поляки та росіяни;

(9.1848 рік у Галичині: оцінка політичних памфлетів. Матеріал зібраний, але тема залишилася неопрацьованою).

Іван сумлінно вивчав друковані (а частинно рукописні) пер­шоджерела до історії української суспільно-політичної думки від 1848 до 1940 років. Як уже підкреслено, він “виріс” на західньревро- пейських інтелектуальних течіях та все творче життя слідкував за їхнім розвитком. Він також не почував себе чужим у польських ін­телектуальних колах і плекав тісні особисті зв’язки з польськими вченими. Зате російський імперський та більшовицький світи зали­шилися йому психологічно чужими. Хоч він їх студіював, але сприй­мав світ часто крізь призму західньоевропейського спостерігача.

Іван недоцінював, як я уже згадував, патримоніальної основи у структурі політичних творів Slavia Orthodoxa (вживаючи терміну Ріккардо ∏iκκio (Picchio), незалежно від того, чи то мова про Київ­ську Русь, Галицько-Польську, Литовську Русь до 1569 р. і, врешті, про Московське Велике Князівство (царство) та Російську імперію). Також він підходив до вивчення явищ у Східній Европі, вживаючи західніх критеріїв, незалежно від того, чи предметом був середньо­вічний феодалізм, чи інтелігенція 19 CT.

Якби мене спитали, який із есеїв Івана найкраще підсумовує його інтелектуальні досягнення та історичну перспективу, а разом з тим є цінним внеском у історіографію, я без вагання назвав би ан­гломовну версію його студії “Четвертий Універсал та його інтелек­туальні попередники”, що вийшла у томі Гарвардської серії, прис­вяченому українській революції 1917-1921 рр. за редакцією Тараса Гунчака, Ніхто до Івана так чітко й логічно не конкретизував ту ве­личезну революцію у способі думання українських політичних дія­чів і мислителів протягом неповного року (березень 1917-січень 1918): від переконливих і сумлінних оборонців автономії — до рішучих борців за самостійність.

Одна з перших друкованих праць Івана має форму діялоіу. Я маю на увазі його “Розмову про барокко”, яка з’явилася у Львові у 1943 р. в журналі “Наші дні” (передрукована у збірці “Між історією й політикою”).

Невипадково, що він, вперше виступаючи на публічній арені, вживав діялог. Діалог і його рола як “комунікатора” вільної мислі до кінця залишилися основним змістом його життя. Свій діялог Іван реалізував у різноманітних формах. Із них я назву п’ять, які мені здаються основними.

Перше ^k- це особисті зустрічі з друзями — старими та новими, своїми й чужими, цікавими гістьми тощо.

Ті зустрічі мали продовження в другій формі діялогу.

Усе своє свідоме життя Іван вів дуже велику кореспонденцію українською, польською та західньоевропейськими мовами. Там, як і в особистих розмовах, він торкався проблем, що в нього виникли та над розв’язкою яких він працював. Крім того, він обмінювався ін- формаціями про книжкові появи, людей і події. До своєї кореспон­денції він ставився надзвичайно серйозно: зберігав копії своїх най­важливіших листів, а листи своїх кореспондлентів тримав у педан­тичному порядку. У його архіві, переданому Канадському інституто­ві українських студій, зберігається декілька томів, впорядкованих азбучно за прізвищами кореспондентів. Ця кореспонденція, що охоп­лює сорок років, буде унікальним джерелом для майбутнього істо­рика не тільки української суспільно-політичної думки, але й усьо­го українського культурного життя на цьому континенті. Треба сподіватися, що інститут візьме на себе видання зібрання кореспон­денції Івана, з яким можна порівняти хіба велике листування його попередника та об’єкта його дослідів Драгоманова, яке, на щастя, хоч і неповністю, але було своєчасно видане.

Третя форма діялогу, спеціально плекана Іваном, — це публіч­ні дискусії. Він старався не оминати жадного міжнародного кон­гресу істориків і славістів, а також брав участь майже в усіх кра­йових наукових конференціях та симпозіюмах. Дуже часто він вис­тупав з доповідями, але, як правило, завжди брав слово в дискусіях. Його виступи просто електризували учасників. Він говорив на теми, які добре розумів, його формулювання відзначалися стислою логі­кою, і хоч він не раз бував гострим у полеміці, але ніколи не перехо­див меж пристойности. (Я мушу признатися, що з насолодою прис- луховувався до його виступів, навіть якщо він виступав проти моєї концепції).

Як четверту форму діялогу хочу назвати конференції, сімпо- зіюми та наради, ініціатором яких виступав Іван та які сам прово­див у життя. Доки він жив на сході Америки, велика частина істо­ричних конференцій нашої Академії були його дітищем. Одна з ос­танніх конференцій, ним створених, це українська конференція в Лондоні (Онтаріо), плодом якої є переломова збірка есеїв та диску­сій, яких жоден історик не може оминути. Маю на увазі том, що вийшов під редакцією Івана, “Rethinking Ukrainian History”.

Врешті, остання, мабуть, і чи не найважливіша форма діялогу. Де б і в яких обставинах Іванові не доводилося жити, чи то були Берлін або Прага під час війни, чи Ля Салль коледж, що накладав на нього велике ярмо викладових обов’язків, Іван спромагуався зна­ходити спосіб і час, щоб виявити, де в даномі місті є якась група ін­телектуально зацікавлених людей, що періодично зустрічалися. Він мав талант здобути доступ до такого приватного клюбу і невдовзі ставав одним із основних рушіїв інтелектуальних зібрань. Крім то­го, він не обминав жодного виступу визначного представника гума­нітарних чи суспільних наук, зокрема гостя з Европа

Але Іван не обмежувався такими формами, що існували. Вия­вивши себе як надхненний учитель, він збирав біля себе молоді та­ланти, які він звичайно сам відкривав, впроваджуючи їх у таїни ін­телектуального царства. Гарвардська українська програма багато чому завдячує своїм успіхом йому. Це ж він відкрив, підготував і по­слав до нас Ореста Субтельного та Зенона Когута, які за цей час стали відомими вже українськими істориками.

Невблаганна смерть забрала від нас Івана якраз у той час, ко­ли його приватні та фахові справи знайшли дуже позитивне розв'я­зання й надали йому можливість віддатися майже всеціло реаліза­ції своїх наукових задумів, тим разом монографічного формату. На превеликий жаль, доля розпорядилася інакше. Іван відійшов від нас передчасно. Але те, що він залишив — його друкована творчість та ті різні форми його діялогу — забезпечать йому гідне місце в пан­теоні української суспільно-політичної думки та думки взагалі.