Переданая Росією українських земель Туреччині й Польщі та його наслідки.
Не бажаючи втягуватися з Туреччиною в тривалу війну, царський уряд припинив воєнні дії в Україні. Це дало змогу Туреччині відновити владу на Південній Київщині, Поділлі й призначити на них гетьманом Юрія Хмельницького.
Зробивши Немирів своєю резиденцією, той встановив на підвладній території жорстокий режим. Безперервні побори й свавілля татар змусили багатьох жителів тікати світ за очі. Гетьман спробував поширити свою владу і на Лівобережну Україну, але наразився на організований опір місцевого населення й мусив залишити Південну Київщину та Брацлавщину. Знущанням з мирного населення й своїх прибічників Хмельницький викликав до себе загальну ненависть. Нарешті, і в турків урвався терпець. При черговій його розправі з членом родини заможного єврейського купця турки у 1681 р. стратили Юрія Хмельницького в Кам’янці-Подільському. Так безславно завершив життя безталанний син Богдана Хмельницького, всіма зневажений і покинутий.Росія пішла на поступки Туреччині за рахунок українських земель і в 1681 р. підписала з нею Бахчисарайський мирний договір. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини. Остання визнавала за Росією Лівобережну Україну з Києвом, Васильковом, Дідівщиною, Ставищами, Трипіллям, а також Запоріжжя. Територія поміж Південним Бугом і Дністром мала залишатися незаселеною. Бахчисарайським мирним договором царський уряд зв’язав руки значній частині українського суспільства в його боротьбі за визволення правобережних земель.
З відмовою Росії від Правобережної України її продовжували роздирати на шматки Туреччина і Річ Посполита. Польські війська локальними, але ефективними ударами поступово оволоділи більшістю захоплених турками міст. У боротьбі з турецькими окупантами польський уряд планував використати правобережне козацтво і тому пішов на відновлення його прав. Король Ян Собеський дозволив козакам заселяти незайняті землі на північ від р.
Росі й призначив їм гетьмана Степана Куницького. Під його командуванням правобережні козаки зробили кілька вдалих походів у турецькі володіння, а в 1683 р. брали участь у розгромі польською армією Яна Собеського турецьких військ під Віднем.Не наважуючись самостійно протистояти Туреччині, Польща намагалась якомога швидше стабілізувати відносини з Росією. Таку ж мету і з тих же причин ставила собі й Росія. їх тільки стримувала можлива негативна реакція українського народу на прийняті рішення. Такі побоювання були небезпідставними. У 1685 р. розвідники повідомляли лівобережному гетьману й Малоросійському приказу про загальне бажання правобережного населення звільнитися від влади польської шляхти і возз’єднатися з населенням Лівобережної України. Та й серед козацької старшини наростала тенденція до об’єднання усіх українських земель. Під тиском громадської думки адміністрація лівобережного гетьмана у 1685 р. надіслала царю листа про необхідність визволення й об’єднання в одній державі Волині, Поділля, Підгороддя та Червоної Русі. Російський уряд у черговий раз проігнорував природне бажання українців.
Всупереч волі українського народу Росія і Польща в 1686 р. підписали «Трактат про вічний мир», який закріплював основні положення Андрусівського перемир’я. Тим самим російський уряд продемонстрував перед світовою громадськістю свій остаточний відхід від зобов’язань 1654 р. щодо України. У трактат додатково був введений пункт про визнання Росії гарантом свободи православного віросповідання на території, що відійшла до Польщі. Це дало змогу Росії в майбутньому втручатися у внутрішні справи сусідньої держави. «Вічний мир» позбавив останньої надії населення різних українських земель на об’єднання в єдиній загальнонаціональній державі. Але коли більшість впала духом і зневірилася в можливості національного відродження, то патріотично настроєна меншість продовжила нерівні визвольні змагання з Річчю Посполитою та Росією.
На чолі патріотичних сил, незадоволених умовами «Вічного миру», став Палій.
Сформувавши Фастівський полк, він повів рішучу боротьбу за визволення Правобережної України. Його дії підтримали правобережні полковники Ca- мійло Самусь, Остап Гоголь, Захар Іскра та ін. Козацькі підрозділи звільнили частину Правобережної Київщини, Поділля, Волині, Полісся й почали запроваджувати тут пол- ково-сотенний адміністративний устрій. Розуміючи неможливість успішного протистояння Речі Посполитій тільки власними силами, Палій великі надії покладав на допомогу Росії. В серцях козаків ще теплилася надія на солідарність російського уряду з їхньою визвольною боротьбою. З 1689 р. полковник неодноразово звертався до російського царя з пропозиціями приєднати Правобережну Україну до Росії. Співчуваючи повсталим, російський уряд надавав їм незначну матеріальну допомогу, але рішуче відмовлявся задовольнити основне прохання. Він вважав українське питання вирішеним остаточно й не збирався розв’язувати нову війну з Річчю Посполитою. Тому увесь воєнний тягар ліг на плечі тієї частини населення, яка не хотіла миритися з розчленуванням українських земель. Влітку 1692 р. Фастівський полк при підтримці запорожців відбив наступ польсько-шляхетського війська на Фастівщину. Восени 1693 р. польські корогви витіснили козацькі гарнізони з Бородянки, Радомишля, Брусилова, інших містечок і облягли Фастів. Під містом наступаючі зазнали поразки й мусили тікати на захід. Становище Палія зміцніло. Він контролював значну територію і мав силу, здатну захистити її від зовнішньої агресії.«Вічний мир» між Росією і Польщею рикошетом ударив по авторитету й престижу лівобережного гетьмана. Та й сам Самойлович зробив чимало для того, щоб їх підірвати. Старшина виявляла незадоволення його користолюбством, пихою, самовлад цям, призначенням трьох синів та найближчих родичів полковниками, роздачею їм великих земельних угідь, козацтво — наступом на давні права й привілеї, селянство — збільшенням податків і різних поборів. Значна частина православного духовенства протестувала проти ліквідації в 1686 р. автономії київської митрополії та підпорядкування її московському патріархатові.