Боротьба Петра Дорошенка та інших старшин за об’єднання і незалежність Української держави.

Гетьманом Правобере­жної України було обрано генерального осавула Петра Дорошенка (1665— 1676). Ставлячи своїм головним завданням визволення та об’єднання всіх українських земель в одній незалежній державі, Дорошенко все життя безуспішно шукав надійного союзника.

Зате перед ним відкрилася можливість усунути від влади Брюховецького й вигнати російські гарнізони з Лівобережної України. На цей час Брюховецький повністю скомпроме­тував себе в очах переважної більшості української громад­ськості. Автономістично настроєна козацька старшина дедалі сильніше проявляла незадоволення підписаними гетьманом у

1665 р. Московськими статтями, які суттєво обмежували самобутні права України. За ними українські міста визна­валися володінням російських монархів, збільшувалася чи­сельність російських гарнізонів, вони вводилися до нових міст, воєводи дістали змогу втручатися в дії місцевої адмі­ністрації. Брюховецький запропонував царю ввести в Геть­манщині воєводське управління, що викликало справжній шок у правлячих колах Росії. Вважаючи подібні нововве­дення передчасними, російський уряд не пішов на зміну державного устрою України. Патріотично настроєна стар­шина не могла примиритися з наданням Брюховецькому чину боярина, а його наближеним — дворянства.

Сильне незадоволення в неї викликав і перепис насе­лення у 1666 р., оподаткування поспільства та збирання податків російськими чиновниками. В цьому вона справед­ливо вбачала пряме порушення Березневих статей 1654 р. і усунення себе від одного з головних джерел збагачення. Духовенство чимдуж протестувало проти згоди Брюховець­кого на підпорядкування Київської митрополії московському патріархові. А міщани повели боротьбу проти спроб гетьмана позбавити міста магістратських прав і підкорити їх владі козацької адміністрації. При підтримці старшини влітку

1666 р. почалися селянсько-козацькі виступи в Миргородсь­кому, Лубенському, Переяславському та Ніжинському пол­ках проти царських збирачів податків і адміністрації геть­мана. Тільки за допомогою російських стрільців йому вдало­ся придушити повстання, але заворушення не припинялись і надалі. Жоден стан суспільства не підгримував Брюхове- цького.

Останньою краплею у всенародному незадоволенні по­літикою лівобережного гетьмана стала його позиція щодо переговорів Росії та Речі Посполитої в Андрусові. Знаючи про них, Брюховецький не вжив ніяких заходів для відсто­ювання інтересів України. ЗО січня 1667 р. Росія в одно­сторонньому порядку підписала з Річчю Посполитою А н- друсівське перемир’я на 13,5 років. За його умовами Україна була поділена між двома державами. Польща повертала Росії Смоленськ, Сіверщину й визнавала входження Лівобережної України до складу Російської дер­жави. Київ на два роки залишався за Росією, Білорусія і Правобережна Україна — за Польщею. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав. Андрусівським пере­мир’ям Росія остаточно відмовилася від свого зобов’язання 1654 р. про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою. Багатолітня й тяжка боротьба українського народу за волю і державну незалежність не дала очікуваного результату.

Передання Росією Правобережної України Польщі ви­кликало обурення українських патріотів. Гнів багатьох людей спрямувався як проти Росії, так і проти Брюховецького.

Замирення з поляками правобережний гетьман викори­став для встановлення зв’язків з повсталими донськими ко­заками Степана Разіна. У вересні 1667 р. він прийняв у Чигирині посольство донського отамана й вів з ним пере­говори про спільні дії проти російських військ на Лівобе­режжі. Прихильники Дорошенка і Разіна перетворили Пів­денну Полтавщину на плацдарм майбутнього наступу на Лівобережжя. На її території розташувалися на зимівлю З тис. запорожців, готових до рішучих дій. Кременчуцький сотник Михайло Карачевський став таємним посередником між двома вождями й чимало зробив для того, щоб ослабити вплив лівобережного гетьмана в краї. Посланці Разіна й Дорошенка взимку 1668 р. закликали жителів Полтави, Ce- днева, Конотопа та інших міст і містечок до повстання. Але виробити спільний план виступу проти царських військ Дорошенкові й Разіну не вдалося. Зате їхні дії активізували повстанські настрої лівобережного населення.

На Лівобережжі у цей час почастішали виступи населення проти Брюховецького і царських воєвод.

Лівобережні та правобережні козаки швидко зайняли Ko- тельву, Гадяч і витіснили російські гарнізони до Путивля. Об’єднані під владою Дорошенка українські землі опинилися віч-на-віч з Росією та Польщею, кожна з яких вважала їх своїми й не бажала втрачати. За таких обставин Дорошенкові довелося воювати на два фронти — проти Росії та Польщі — без відчутної допомоги зовнішніх сил. До того ж Запоріжжя зайняло щодо гетьмана ворожу позиціїо, висунувши писаря Петра Суховія претендентом на гетьманство. Дізнавшись про загострення обстановки на Правобережжі, Дорошенко призначив на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівсь­кого полковника Дем’яна Многогрниного, а сам з військом поспішив до Чигирина.

Роз’єднання козацьких сил одразу ж далося взнаки. На лівобережжі заворушилися проросійськи настроєні козацька старшина й духовенство на чолі з чернігівським архієпис- копом Лазарем Барановичем. На Сіверщину почали насту­пати російські війська Ромодановського. Більшість місцевого населення заявила про необхідність відновлення влади ро­сійського царя як основного гаранта захисту від татарських вторгнень і зловживань української адміністрації. Не одер­жуючи допомоги від Дорошенка й враховуючи настрої лю­дей, Многогрішний мусив піти на переговори з російським урядом.

У грудні 1668 р. на вузькій старшинській раді гетьманом Лівобережної України обрано Многогрішного (1668— 1672). Щоб вгамувати Україну, російський уряд до­тримався своїх обіцянок. За умовами Глухівських статей 1669 р. підтверджувалися основні положення Березневих статей 1654 р., російські гарнізони залишалися тільки в Чернігові, Острі, Ніжині, Переяславі та Києві, воєводам заборонялося втручатись у внутрішнє життя міст і сіл, по­датки мали збиратися старшиною до гетьманської скарбниці. Одночасно вводилися й додаткові пункти, зокрема про змен­шення козацького реєстру до ЗО тис. і створення тисячного найманого війська.

Многогрішний разом з нечисленною старшиною послі­довно й наполегливо обстоював широку автономію України в складі Російської держави. Він різко протестував проти наміру царя віддати Київ полякам, висловлював незадово­лення Андрусівським перемир’ям і небажанням Росії до­помогти Україні визволити всі свої землі від польської шля­хти. Гетьман вимагав надійного захисту України від ворожих вторгнень. Коли ж на його листи Малоросійський приказ не відреагував, Многогрішний почав діяти всупереч офіційній політиці російського уряду. Він наказав не пускати польських урядовців за р. Сож і самовільно увів до Гомеля козацький гарнізон. Тим самим гетьман претендував на землі, які за Богдана Хмельницького входили до складу Української дер­жави. Многогрішний відновив зв’язки з Дорошенком і в 1671 р. направив йому на допомогу козацькі частини.

У своїх діях гетьману довелося переборювати сильний опір частини козацької старшини, яка не хотіла загострення відносин з царським урядом. При цьому він діяв рішуче, наполегливо й брутально, чим нажив немало ворогів. На початку 1672 р. царський резидент у Батурині дістав дані про те, що Многогрішний послав найманий полк Ворошила вигнати російський гарнізон з Лубен, а деяких старшин змусив присягати на вірність ідеї визволення України від «москалів».

Гетьманування Многогрішного на Лівобережжі розвіяло сподівання Дорошенка на об’єднання України під своєю зверхністю власними силами. До того ж йому довелося від­стоювати гетьманську булаву від зазіхань різних претенден­тів. До літа 1669 р. Дорошенко вів боротьбу із ставлеником кримського хана Петром Суховієм, котрого якийсь час під­тримувала Запорізька Січ. Тяжкі обставини змушували геть­мана шукати опори в турецького султана. В березні 1669 р. козацька рада в Корсуні обговорювала перспективи укра­їнсько-турецьких відносин. Частина дослідників вважає, що вона прийняла рішення про перехід України під протекторат Туреччини. Але є свідчення й протилежного змісту. Присутні на раді вивідачі київського воєводи писали, що більшість козаків рішуче висловилася проти переходу «під султанську руку». Найімовірніше рада прийняла рішення про якийсь військовий союз України з Туреччиною. До того ж турецький султан хотів бачити на гетьманському престолі не Доро­шенка, а Юрія Хмельницького, якого він тримав про всяк випадок біля себе.

Усунути Дорошенка від гетьманства прагнув і польський уряд. Різними обіцянками він розколов правобережне ко­зацтво й домігся обрання гетьманом Правобережної України уманського полковника Михайла Ханенка (1670— 1674), котрий у своїй політиці чітко орієнтувався на шляхетську Польщу. 1671 р. проминув для Дорошенка у безперервних сутичках із загонами Ханенка й корогвами гетьмана Яна Собеського. Дорошенко втратив у них майже все Поділля й мусив шукати дієвої підтримки з боку сул­танської Туреччини.

На цей час Туреччина розв’язала собі руки на західному театрі воєнних дій. Завдавши поразки Венеції, вона в травні 1672 р. почала війну з Польщею. До її армії приєдналися й війська Дорошенка. У серпні турки взяли найпотужнішу фортецю на Правобережжі — Кам’янець-Подільський. Ту­рецькі й українські війська оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною до Львова й змусили польського ко­роля 18 вересня 1672 р. підписати Бучацький мирний договір. За його умовами Польща віддавала Туреччині Поділля, ви­знавала владу Дорошенка на Брацлавщині та Південній Ки­ївщині й зобов’язувалася сплатити велику контрибуцію. Але польський сейм наступного року не ратифікував договір, і обидві країни продовжували перебувати в стані війни. У той час як коронний гетьман Собеський завоював собі гучну славу видатного полководця, політична зірка Дорошенка потьмяніла. Народ не зрозумів його хитань від одного со­юзника до іншого, звинувачував у всіх тих бідах і нещастях, що їх принесли з собою в Україну «бусурмани». Ніякі жертви в ім’я національної ідеї та щасливого майбутнього вже не влаштовували людей, котрі не мали нормальних умов для іс­нування, до кінця виснажились у постійному балансуванні між життям і смертю. Правобережне населення почало масово переселятися на відносно політично стабільні Лівобережну Україну та Слобожанщину. Жорстокі розправи гетьмана з непокірними, спроби силою втримати їх на місцях нічого не давали. Дорошенка залишали навіть найближчі одно­думці.

Зміною політичної ситуації на Правобережжі вміло ско­ристалися російський уряд і новообраний гетьман Лівобе­режної України Іван Самойлович (1672— 1687). Не порушуючи умов перемир’я з Польщею, вони на початку 1674 р. кинули проти Дорошенка лівобережних ко­заків і російських ратників. Більшість місцевого населення не захотіла воювати з ними. Тільки під Лисянкою брат гетьмана Григорій Дорошенко намагався чинити опір, але був розбитий і потрапив у полон. Десять правобережних полків (Канівський, Корсунський, Черкаський, Уманський, Білоцерківський, Кальницький, Брацлавський, Подільський, Паволоцький і Могилівський) відступилися від Дорошенка й визнали зверхність московського царя. На раді у Переяславі Самойловича проголошено гетьманом усієї України. Ханен- ко добровільно передав гетьманські клейноди Самойловичу, а Дорошенко у цей час сидів майже всіма покинутий в неприступному Чигирині. В наступні місяці він намагався спільно з татарами й запорожцями Сірка відновити владу над втраченою територією. Але сил для перемоги йому явно бракувало. Тільки наближення татарської орди змусило ро­сійські та українські війська відійти на Лівобережжя. З їхнім відступом активізувалася польська шляхта.

Обраний у листопаді 1673 р. королем Ян Собеський зайняв Могилів, Рашків, Бар, Брацлав та інші подільські міста. Підвладна Дорошенкові територія скоротилася до Чи­гирина і його найближчої округи. У вересні 1676 р. ро­сійсько-українські полки обложили правобережного геть­мана в Чигирині. Дорошенко мусив капітулювати. Цар по­вівся з гетьманом милостиво. Спочатку направив воєводою до В’ятки, потім пожалував йому с. Ярополче Волоколам- ського повіту, де гетьман у 1698 р. і закінчив свій життєвий шлях. Частина Правобережжя возз’єдналася з Лівобережжям.

Відсіч Чигиринським походам турецької армії. Туреччина не збиралась миритися з територіальними втратами в Україні і в 1677 р. кинула на їх відновлення 100-тисячну армію Ібрагім-паші. Замість Дорошенка султан призначив «князем малоросійської України» Юрія Хмельницького (1677— 1681). Його іменем турецький уряд хотів заручитися підтримкою козаків і старшини. В умовах загрози агресії в Києві, Чер­касах, Ніжині, Чигирині та інших містах спішно ремонту­валися старі й зводилися нові укріплення, завозилися боє­припаси і харчі, йшла мобілізація військ. Гарнізон Чигирина був посилений трьома стрілецькими полками, а також ко­заками Київського, Ніжинського, Прилуцького, Стародуб- ського й Чернігівського полків на чолі з наказним гетьманом Григорієм Коровченком. Чисельність гарнізону сягала ЗО тис. чол. Із 3 по 24 серпня 1677 р. стрільці й козаки мужньо відбивали штурм за штурмом, робили вилазки, під­ривали облогові гармати, руйнували підкопи, винищували яничарів і спагіїв. 25 серпня до Бужинської пристані на Дніпрі підійшло з Лівобережжя 50-тисячне російсько-укра­їнське військо Ромодановського і Самойловича. На Бужин- ському полі вони 28 серпня завдали поразки знятим з-під Чигирина татарам, боснійським полкам і анатолійським яни­чарам. У битві особливо відзначилися солдати Григорія Ko- сагова й козаки полковника Іллі Новицького. Поразка була настільки відчутною, що Ібрагім-паша наступного дня зняв облогу з Чигирина й почав відводити армію до Дністра.

У 1678 р. Туреччина здійснила другий похід на Чигирин. Цього разу її армія налічувала до 200 тис. чол. з 117 гар­матами. 9 липня вона почала штурмувати Чигирин, який обороняв невеликий гарнізон на чолі з талановитим воє­начальником Іваном Ржевським. Поки гарнізон відбивав штурм, йому на допомогу пробивалися 70-тисячна армія Ромодановського і 40-тисячна армія Самойловича. Як і ми­нулого року, козаки й ратники розгромили турок і татар на Бужинському полі, ЗО липня зігнали з Кувачинських висот сильну залогу й 4 серпня наблизилися на відстань 2— 3 верст до Чигирина. На цей час фортеця зазнала великих руйнувань, загинуло багато захисників, у тому числі й Ржев- ський. 11 серпня турецькі сапери підірвали у трьох місцях фортечні мури нижнього міста. Зав’язалися бої на вулицях. 12 серпня командування наказало гарнізону залишити місто й відступити на лівий берег Тясмину. Почався організований відхід російсько-української армії до Дніпра. Поблизу Бу- жинської пристані відбулися позиційні бої, які не дали пе­реваг жодній із сторін. 21 серпня Кара-Мустафа наказав турецькій армії відходити до Дніпра. Втрати противника в другому поході становили ЗО тис., а російсько-української армії— 10 тис. чол. убитими й пораненими. Дивна пасивність російсько-української армії під Чигирином та інші дані дали підставу деяким вченим (М. Грушевський) висловити при­пущення про готовність царського уряду віддати Туреччині Правобережну Україну без серйозного опору.