Організація козацького війська (військова тактика, озброєння, сторожова служба)

Козак та воїн — нерозлучні поняття. Вся історія козацтва — це постійна боротьба, і ця обставина зробила з козаків професіоналів військової справи. У численних походах і боях українське козацт­во створило самобутнє військове мистецтво, виявило високий вишкіл як на суходолі, так і на воді.

Вперше на українських землях козаки згадуються під 1489 р., коли вони допомагали польської армії боротися проти набігів кримських татар. У 1492 р. козаки захопили татарський човен на Дніпрі. У 1494,1496 і 1498 рр. українські і донські козаки здійсни­ли кілька походів на Ногайську орду. Нападали козаки і на турецькі фортеці. В 1521 р. вони рушили в похід на Молдавію; 1523 р. ходи­ли на Крим і зруйнували Очаків; yl523 — 1524 рр. — на Таваньсь- ку фортецю; у 1528 та 1545 рр. знову під Очаків. В 1556 р. козаки князя Дмитра Вишневецького і російські стрільці чернігівського воєводи Івана Ржевського здійснили похід у пониззя Дніпра. Була

Дніпрові пороги і острови Хортиця та Томаківка. За картою Боплана

захоплена фортеця Аслан-Кермен. У 1558 і 1559 рр. українські ко­заки разом з донськими здійснили успішні походи на Перекоп та Азов.

У 70-х рр. XVI ст. козаки боролися за визволення Молдавії від турецького поневолення.

У 1575 р. здійснили вдалий похід на Крим. 1576 р. разом з ро­сійськими стрільцями воєводи А. Верьовкіна штурмували турець­ку фортецю на Дніпрі Іслам-Кермен. Потім самостійно «промиш­ляли» під Гезлевом (Євпаторія) і Кафою, ходили на Трапезунд та Синоп. У 1586 р. козаки розгромили татарські загони в пониззі Дніпра й захопили фортецю Очаків. На чайках дійшли до Гезлева та Білгорода, спалили фортеці та повернулися на Січ.

Козацьке військо формувалося за добровільним принципом. Основним родом військ в XVI — першій половині XVII ст.ст. була піхота.

Найоригінальнішим і найпопулярнішим серед козаків був бойо­вий порядок, що називався табором. Табір застосовувався козаць­ким військом на марші, в обороні і наступі. Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, збоку від якого один за одним рухались вози по одному або декілька рядів. Цей прямокутник зовні був осна­щений гарматами, а біля возів ішли готові до бою козаки з вогне­пальною зброєю в руках. Все спішене військо йшло між возами, а в самому центрі вели коней. Спереду і позаду прикривала кіннота. Під час зупинки табір з переднього і заднього флангів замикався воза­ми. Якщо передбачалась довготривала оборона табору, то колеса возів вкопувались у землю, її насипали і на вози. Навколо возів робилась мережа окопів, з’єднаних ходами сполучень — «вовчі ями» та ін. Сучасники називали табір «рухомою фортецею», бо козаки під прикриттям возів могли долати сотні кілометрів голим степом.

Козак. Старовинний малюнок

Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Гійом Левассер де Боплан (французький інженер і військовий на службі у польсько­го короля, який 1650 р. видав у Парижі першу книгу про Україну) пише: «... кілька разів я зустрічав у степах татар, їх було понад 500, і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча і було зі мною 50 — 60 козаків».

Козаки були майстрами артилерійської справи. Вони віддава­ли перевагу легким гарматам, які уможливлювали вільне манев­рування під час бою. Гармата була незамінною за навального ко­зацького наступу. Для штурму козаки використовували різно­манітні укриття, зокрема гуляй-город и — спеціальні пристрої з де­рев’яних щитів на колесах або полозах з отворами (амбразурами) для рушниць і гармат.

Козаки були озброєні рушницями або мушкетами, пістолями, шаблями, списами, застосовували луки, добре стріляли з гармат.

Козацький табір. З малюнка Г. Боплана. XVII cm.

Крім того, у козаків були келепи (бойові молотки), якірці та ро­гульки, що застосовувалися проти ворожої кінноти. Зброю та бой­ові припаси (порох, кулі) козаки виробляли самі або захоплювали в бою. Г. де Боплан повідомляє, що у кожного козака було по дві рушниці або мушкета та пара пістолів, котрі вони носили за по­ясом. Венеціанський посол Альберто Віміна, який побував в Ук­раїні 1650 р., записав: «... мені доводилося бачити, як козаки ку­лею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допо­могою щипців».

Наприкінці 20-х — на початку 30-х років XIX ст. Катеринославсь­ким архієпископом Гавриїлом були записані і видані в Одесі в 1842 р. оповіді про Січ запорозького козака Микити Коржа (1731 — 1835 рр.). Він так описує озброєння козаків у XVIII ст.: «... на конях сідла іноді бували дорогі, з розфарбованими чапраками і всією козацькою збруєю. Вона була така: попереду сідла були пришиті дві кобури для пістолів; позаду, в тороках, прив’язана свита та інший найпотрібні- ший запас. Амуніцію і всю зброю мали на коні, а саме: ратище, шаб­лю й 4 пістолі, два за поясом і два в сідлі. На грудях замість ладунки козак довкруж обвитий широким чересом, або патронташем, напов­неним у два чи три ряди запасними патронами з кулями. Мушкетів

Козацька вогнепальна зброя XVII cm.

Запорожець.

Малюнок І. Рєпіна. XIX cm.

і гармат верхові козаки не мали з собою й користувалися ними, як ходили пішки або на човнах по морю, робили під ворожим містом вилазку. Тоді й верхові козаки спішувались, з’єднува­лися з човновим воїнством й ставали йому нА підмогу».

У той же час добре оснаще­на зброєю для нападу козача піхота не визнавала особистого захисного озброєння (лат, шо­ломів, щитів). Через те непо­мірно зростало значення таких факторів війни, як людська сила, доблесть, жертовність, універсальність. Окрім зброї та належної амуніції кожен козак повинен був мати сокиру, косу, лопату, щоб насипати вали та будувати укріплення.

Кіннота у козаків була менш чисельною, ніж піхота. Перші кінні сотні в запо­рожців з’явились тільки після 1576 р., коли польський король Стефан Баторій передав на Січ 2 тисячі коней. У той час, коли в Західній Європі та Польщі в ос­танній чверті XVI ст. зникло лицарство і з’явилась кавалерія, українські землі опинилися поза цим процесом. Тому запорозька кіннота, як і кавалерійські полки реєстрових козаків, залишала­ся слабкою і малочисельною. Саме відсутність сильних кінних загонів зумовила поразку козацьких воєн 1591 — 1638 рр. Боп- лан писав, що коли б козаки мали кінноту, рівноцінну піхоті, їх не можна було б подолати.

У Запорозькій Січі постійно діяла спеціальна сторожова служ­ба. Для захисту й збору інформації козаки використовували осо­бисті загони: розвідувальні роз’їзди і пікети. Вони діяли у прикор­донній місцевості, слідкуючи за пересуванням татар, і повідомля-

Козацький оборонний бій

ли Січ, якщо татари йшли у похід. Розвідники уміли знаходити в траві сліди татарських коней, по яким визначали, скільки їх було, коли і куди вони прямують. Під особистий контроль в першу чергу брали традиційні шляхи пересування татар, переправи через річки, броди, перевози тощо.

Татарських перевозів через Дніпро було чимало, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом та Лишнім, другий — на уро­чищі Кічкас. Перше місце тим подобалося татарам, що там Дніпро поділявся островами Тавольжан (Таволжанський) та Перун на три протоки, і ті протоки легше було перепливати з кіньми по черзі, од­почиваючи на острівцях; друге місце було вдале тим, що там Дні­про, оперізаний скелями, має всього 80 сажнів завширшки.

Богуслав Казимир Маскевич (Машкевич) — офіцер надвірного війська воєводи руського, князя Ієремії Вишневецького (пізніше жовнір-шляхтич у загонах литовського гетьмана князя Януша Рад- зивілла) — зазначав у щоденнику, що «... на відстані до кількох миль далі останнього порога, є о. Хортиця посеред Дніпра... Тут

Козацька сторожа. Малюнок І. Манця

завжди перебуває козацька варта для попередження татарських набігів».

Вистеживши татар на перевозі, козаки намагалися перешкоди­ти їм перевозитись, вбиваючи всіх, хто допливав до правого берега Дніпра; коли ж це не вдавалося, то подавали вісті на Січ.

Кількість козацьких пікетів та роз’їздів у різні часи була різною, але діяли вони на постійній основі. Рухомі пікети мали стаціонарні бази на території «Дикого Поля». З часом вони перетворились у редути (форпости) — невеликі укріплення для ведення вартової служби. Редути розміщувалися вздовж кордонів України, пере­дусім на звичних для татар шляхах, переправах, бродах тощо на відстані 8 — ЗО верст залежно від місцевості і таким чином створю­вали суцільну оборонну лінію. Кожен редут у межах певного тери­торіального району виставляв чергові вартові команди — роз’їзди або пікети. Іноді найбільший редут слугував притулком для сусідніх.

Звернемось до оповіді Микити Коржа. «Редути й фігури, — го­ворить він, — влаштовані були з лівого боку Дніпра від північно- східної гетьманської сторони, починаючи від гирла річки Орелі до самої річки Конки, тобто річки Кінські Води на кримському кор­доні.

Слід зазначити, що всі діжки мали тільки нижнє дно. На вер­шині кола ставили новий ряд із п’яти діжок, так само зв’язаний і влаштований, як і перший. Третій ряд був лише з трьох діжок, а четвертий — з двох; на верхівці замість маківки ставили одну боч­ку без верхнього і нижнього дна — й вона вже закінчувала фігу­ру. Вгорі у цій бездонній діжці була зроблена поперечка, — гадає­мо, залізна, — із блоком і перекинутим через нього шнуром (мо­тузкою) такої довжини, щоб обидва його кінці лежали на землі. Один кінець звисав назовні — спущений по фігурі вільно, а дру­гий був заведений всередину фігури; до цього останнього був при­кріплений металевий дріт з великим жмутом мачули (клоччя), вивареної в селітрі.

Треба ще сказати, що в кожному редуті над гетьманськими чи запорозькими козаками був поставлений начальником осавул, який командував або розпоряджався, щоб коло фігури незмінно були вартові по два-три чоловіки, а з інших козаків призначалися беке- ти й загони для роз’їздів. Козаки були обмундировані найкращою амуніцією, при повному озброєнні, а саме: мушкет, ратище, шабля й чотири пістолі. Загони складалися з п’яти — десяти й більше коза­ків, які їздили на верхових добірних конях від редута до редута, кожен по своїх станціях (постах), а також степами, де були жнива й токи; а інші проїжджали до самого кордону й видивлялися воро­га, з якого боку покажеться... Бувало, тільки наші загони й бекети побачать десь орду, що наближається до кордонів запорозьких чи гетьманських, козаки тут же мчать до найближчих редутів і здійма­ють тривогу, що ворог близько. Тоді вже осавул скаче з козаками до фігури й запалює її з допомогою мотузки (описаної раніше). Коли фігура розгориться, то й інші редути таким чином дізнаються про наближення ворога. І так одночасно, майже одного дня всі фігури по редутах загоряються, і всі мешканці довкола, по степах, лісах і плавнях, де займалися різною роботою, могли піти зі своєю худо­бою в слободи й урятувати життя; а потім уже і всі полки (загони з паланок) запорозькі, які стояли по паланках, для запасу збирали­ся в одному місці, билися з ворогом, перемагали й виганяли його зі своїх земель».

Перекоп. Гравюра XVIII cm.

Крім редутів для спостерігання за противником використову­вали кургани, як старовинні, так і насипані козаками («роблені могили»). Якщо перші використовували тільки для спостережен­ня, то другі будувались як укріплення з валом і невеликим поглиб­ленням на вершині кургану. Тут як в окопі ставилась гармата і роз­ташовувались козаки.

Там, де курганів не було, будували маяки — дерев’яні вартові вежі, з великих стовпів, обкручених сіном і облитих смолою, з май­данчиком нагорі, де знаходилась просмалена бочка. Якщо козаки бачили ворога, то вони запалювали бочку та відходили, а палаю­чий маяк сигналізував про набіги татар.

Коли запорожці йшли у похід, вони теж використовували роз­відувальні роз’їзди. Д. Яворницький пише: «... для спостереження за рухом ворогів вони (козаки) неодмінно відряджали у всі боки особливих передових козаків-розвідників на версту відстані від табору. Просуваючись дуже повільно, вони йшли переважно вночі, вдень же зупинялися по глибоких балках, великих байраках і дрібних чагарниках. В дорозі вони використовували найжорсткіші запобіжні засоби: не розводили вогнів, не палили люльок, не доз­воляли іржати коням, зав’язували їм морди хустками, вірьовками або ременями, намагалися говорити між собою стримано, впівго­лоса або навіть зовсім пошепки; для міркування в місцевості брали з собою так званий нюренбергський квадрант, тобто рід компаса.

Рух війська повинен був відбуватися з такою обережністю, щоб про те «ні сорока, ні ворона не могли ні бачити, ні чути».

Для отримання інформації про плани та чисельність ворога ко­заки широко використовували розсилання невеликих розвідуваль­них загонів з метою захоплення «язика».

«Гуляючи пустими, широкими степами, де не було жодної стеж­ки, ані сліду... ці відчайдухи, добре знаючи переходи, їздили обе­режно, щоб не натрапити на татарську засідку. Не маючи вогню про­тягом одного-двох місяців, погризши раз на день твердий сухар і ще дещо, вони не дозволяли навіть іржати коням. Неначе дикі звірі, ховалися вони в тернистих корчах, завжди в умовленому місці. Де­коли обсервували свої шляхи, гарцюючи степом у різних напрям­ках. Удень орієнтувалися по сонцю та найменших горбовинах і мо­гилах, а вночі по зорях, вітрах і ріках. Вислідивши татар, козаки нападали несподівано. Малі гурти розбивали й брали в неволю», — писав про козаків польський історик Міхал Гліщинський.

Один із 38 куренів на Запорозькій Січі складався з пластунів- розвідників. Козаки куреня були призначені для виконання особ­ливих завдань: розвідувально-дозорна служба, розвідка, агентур­на робота на ворожій території, збирання інформації військово-дип­ломатичного характеру, проведення диверсій тощо. Як писали су­часники, «пластуни навчилися бачити у таку далечину, куди сяга­ють тільки підзорні труби, а вухо чуло й там, де іншим, здавалося б, німа тиша. Вони вміли вгадувати, з якого боку наближається небезпека, слідкуючи, куди біжать степові звірі або куди переліта­ють птахи».

До речі, козаки володіли кількома видами бойових мистецтв. До наших днів дійшли згадки про них: «спас», «хрест», «гайдок», але їх суть практично втрачена. Відомо лише, що зокрема гайдок був поширений серед пластунів.

Пластунів і козаків-добровольців використовували і в якості диверсантів (козацького спецназу). У часи Хотинської війни 1621 р. гетьман П. Конашевич-Сагайдачний провів серію нічних бойових операцій, що мали на меті знищення живої сили против­ника, здобуття продовольства та інших трофеїв, деморалізацію ту­рецької армії.

У 1637 р. при взятті турецької фортеці в Азові козаки теж ак­тивно використовували розвідку: спершу до фортеці надіслали за­гони для захоплення «язика», а потім у боях біля міста взяли ще кілька полонених. Від них отримали відомості про склад залоги, скільки там гармат, які запаси пороху тощо.

Використовували козаки для диверсій та розвідки і підводні човни. Звичайно, з нашого погляду вони здаються примітивними. Проте факт їх існування у XVI — XVII ст.ст. становить великий інтерес.