Козацько-селянські повстання 1635 р. під проводом Івана Сулими і 1637 р. — Павлюка.
Щоб ізолювати Запоріжжя від України, польський уряд протягом березня—липня 1635 р. збудував біля Кодацького порогу Кодацьку фортецю. Сильний гарнізон не пропускав по Дніпру човнів на Січ, а кінні роз’їзди ловили в степу втікачів і відправляли їх на земляні роботи або в тюрми.
Кісткою в горлі стала для запорожців Кодацька фортеця. Без припливу свіжих сил Запорізька Січ не могла існувати. У ніч з 11 на 12 серпня 1635 р. З тис. запорожців гетьмана Івана Сулими захопили фортецю й винищили гарнізон. Зібравшися на одному з дніпровських островів, повстанці готувалися до рішучих дій. Але підіслані властями вивідачі підбурили реєстровиків і з їхньою допомогою заарештували Сулиму та його найближчих помічників. У Варшаві гетьмана і трьох його побратимів стратили, а Павлюка (Павла Бута) відпустили на поруки магната Томаша Замойського.Чергова поразка повстанців на деякий час вгамувала най- непокірніших противників Речі Посполитої. Тим більше, що й зовнішні обставини відволікали увагу запорожців від внутрішніх справ. На початку 1637 р. обраний гетьманом Павлюк повів частину запорожців на допомогу кримському ханові Інаєт-Гірею, який знемагав у боротьбі проти султанської Туреччини. Повернення січовиків з походу збіглося з черговою чисткою козацтва, внаслідок чого в реєстрі залишилися лише ті особи, за яких поручилися старости й підстарости. У відповідь «виписники» у травні 1637 р. захопили гармати реєстровців у Корсуні й вивезли їх на Запоріжжя. Тим самим було продемонстровано готовність козаків до рішучих дій проти влади. У серпні козацький загін Павлюка рушив на Південну Київщину. Його полковники Kapno Скидан і Семен Биховець увійшли в Переяслав, полонили старшого реєстрового війська Саву Кононовича з прибічниками й припровадили їх до Чигирина. Врятувався тільки Іляш Караїмович. Скидан підняв на повстання чи не все Лівобережжя. Майже всі селяни Подніпров’я поко- зачилися. Пани тікали зі своїх маєтків, віддаючи перевагу «ликового життя шовковій смерті».
Тільки в листопаді 1637 р. коронні війська й надвірні загони шляхти навальним маршем вдерлися на Черкащину. Це змусило Павлюка й Скидана спішно об’єднати свої сили. Загони Яцька Острянина і Богдана Кизима забарилися на Лівобережжі та під Києвом. Загальна кількість повстанців сягала 10, а поляків— 15 тис. чол. Наступ Павлюка й Скидана на табір поляків під Кумейками в Миколин день (6 грудня) завершився поразкою козаків. Залишки розбитих відступили до Боровиці під Черкасами й закріпилися в ній. Почалася облога, безперервні обстріли й штурми містечка. Розраховуючи на прощення, реєстровці видали польському командуванню Павлюка, Томиленка та ще кількох старшин. Ді- знавшися про це, Скидан і Дмитро Гуня відійшли з Чигирина на Запоріжжя. 14 грудня повстанці капітулювали. Переможені підписали документ про виконання розпоряджень коронних гетьманів, зобов’язались вигнати з Запорізької Січі «чернь», спалити човни тощо.
Гетьман Микола Потоцький замінив усе командування реєстрового війська. Старшим над реєстровцями став Іляш Караїмович, військовим писарем Богдан Хмельницький. Призначаючи на посади учасників повстання, Потоцький ішов на певний компроміс з козацькою старшиною, прагнучи таким чином перетягти її на бік Речі Посполитої. Одночасно його війська чинили жорстоку розправу над жителями Київщини й Ніжинщини. Щоб уникнути тортур і смерті, чимало селян і міщан втекло на Запоріжжя або в Росію. Козацький реєстр скорочувався до 5 тис. чол. Однак спроба Караїмовича розгромити Січ наприкінці 1637 р. наштовхнулася на рішучу протидію реєстровців, які не хотіли воювати з січовиками. Польський уряд ще раз переконався в тому, що «легше вовком орати, ніж козаками проти їхнього ж народу воювати». Так закінчився перший етап повстання.