Козацька армія за часів гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи

Наприкінці XVII ст. гетьмани L Самойлович та L Мазепа про­вели реформу прикордонної служби. Для попередження татарсь­ких набігів на українські землі у 90-х роках XVII ст. почала діяти комплексна система, яка об’єднала в собі: козацьку розвідку; служ­бу попередження, що складалася із роз’їздів, пікетів, дозорів та естафети; оборонну лінію.

Оборонна лінія проходила по прикордонних містечках, селах і фортецях від верхів’я Коломака по Ворсклі до її гирла, а звідти — угору по Дніпру до Києва. Лінія була поділена на ділянки, які охо­роняли окремі козацькі полки. Від Ірклієва до Києва сторожову службу несли козаки Переяславського та Київського полків. На відрізку Вереміївна — Жовтин — Чигирин — Діброва — Воронів- ка — Максимівна козаки Лубенського полку та компанійський полк Іллі Новицького. Від Кременчука через Переволочну до Кобе- ляк — Миргородський полк і компанійський полк Григорія Папі- ковського. На лінії Китайгородка — Царичанка — Нові Санжари і до верхів’я Коломака — Полтавський полк і компанійський полк Михайла Кузьмовича.

На випадок появи татар діяла естафета сповіщення. Містеч­ка, що входили в оборонну лінію рубежів, уважно стежили за степом, і як тільки з’являвся ворог, розвідка сповіщала новину начальнику охорони (звичайно це був сотник або осавул компа­нійського полку), він через систему оповіщення попереджав на­вколишні полки і сотні. Наприклад у січні 1696 р. розвідка по­відомила про появу татарської орди в степу за Самарою кремен­чуцького сотника Максима Остаповича. Він негайно відправляє сповіщення іншим сотникам та попереджує миргородського пол­ковника. Сотник кобеляцький Андрій Хилецький пише пол­тавському полковнику, а сотник керибердянський Ілько Коснен- ко повідомляє у Кременчук. Естафета рухається далі понад Вор­склою, і вже сотник новосанжарський Йосип Биченко повідом­ляє про орди сотника решетилівського, а той сотням по Ворсклі — Пслу — Сулі — Удаю і до Десни.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Охотницькі полки почали формуватися за часів гетьма­на Д. Многогрішного. Комплектувались за рахунок вільних прошарків населення (т. зв. «охотників» — звідси й назва війська), які за договором вступали на військову службу, а також іноземців. Заборонялося приймати селян, а також козаків з реєстрових полків. Остаточно охотницьке військо сформувалося як окрема складова збройних сил Гетьманщи­ни за правління гетьмана І. Самойловича. За родами військо поділялося на піхотні (охочепіхотні або сердюцькі) та кінні (охочекомонні або компанійські) полки, що несли постійну службу і не розпускались у мирний час. Полки мали різну чи­сельність (від 300 до 700 чоловік) і ділилися на роти або сотні (в піхоті) й хоругви (в кінноті). На відміну від реєст­рових козацьких охотницькі частини іменувалися за прізви­щами своїх командирів, котрих призначав сам гетьман. За­безпечення війська грішми, одягом і зброєю здійснювалося з державної скарбниці, провіантом і фуражем — за рахунок стацій — натуральних зборів з населення.

У різні часи чисельність війська була різною, за гетьма­нування Мазепи воно складалося з 10 полків загальною чи­сельністю близько 9 тисяч вояків. За Мазепи компанійські і сердюцькі полковники отримали маєтності (раніше цього не було), а їхні полочани отримували платню щомісячно (раніше — раз на рік). Кошти збирали з «посполитих лю­дей, які не вписані до козацького реєстру».

На відміну від реєстрових козаків сердюків та ком­панійців називали не козаками, а товарищами, полчанами, молодцями.

Сердюки — охороняли гетьманську резиденцію і особис­то гетьмана. Залучались до виконання охоронно-поліційних функцій. «На усмиряння самовольне називаючихся козака­ми будників і винокурів та легкомислених», «супроти по­чвар, підбурливих слів, розрухів та зради укомплектовані наймані полки». Ліквідовані у 80-хроках XVIII cm.

Компанійці — використовувалися для сторожової і роз­відувальної служби, прикриття перегрупування основних сил козацького війська, для нагляду за правопорядком, придушен­ня повстань, перехоплення біглих.

У1776 р. компанійські полки були ліквідовані і на їх базі створені три регулярні кінні полки, з 1785р. кількість полків збільшено до 10.

Одержуючи попередження, старшина збирала козаків і руша­ла назустріч ворогу. Коли татари проривалися далеко, для відсічі збирали полки, що розташовувалися в глибині Лівобережжя.

У військово-адміністративному відношенні у кінці XVII — по­чатку XVIII ст.ст. Україна ділилася на 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Київський, Ніжинський, Прилуцький, Лубенсь­кий, Гадяцький, Миргородський, Переяславський, Полтавський.

Козацьке військо складалося з двох основних частин: полків реєстрових (городових) і охотницьких (найманих).

Реєстрові козаки були окремим станом і користувалися низкою привілеїв. Звання козака передавалося за спадком і було пов’язане з несенням військової служби. Козаки не оподатковувалися і не несли ніяких повинностей. За ними зберігалося право на їх земельні володіння, пасіки, млини і т. д. Вони мали право торгувати вином, пивом і медом. За це козаки були зобов’язані служити і забезпечу­вати себе всім необхідним для виконання військового обов’язку — конем, зброєю, амуніцією, провіантом і т. д. Полки реєстрових ко­заків не мали твердо встановленого розподілу на кавалерію і піхо­ту. Сотні і курені були змішаного складу. Кінні козаки складали від 1/2 до 3/4 від всього складу полку. Саме кінні козаки відправ­лялися в походи, тоді як піші козаки несли караульну службу і входили до складу гарнізонів фортець.

Охотницькі полки ділилися на кінні — компанійські (комон­ники, компанія, охочекомонні) та піші — сердюцькі (серденята, охочепіхотні). Вони називалися за прізвищами полковників. Ком­плектування компанійських і сердюцьких полків здійснювалося за добровільним принципом. Набирали шляхом вербування добро-

Взяття турецької фортеці

вольців-охотників з місцевих міщан і селян та жителів Правобе­режної України, а також іноземців — поляків, росіян, німців, во­лохів та інших.

У мирний час полки розкварти­ровувалися на відведеній для цього гетьманом території. їх число коли­валося від 5 до 8. Число козаків у найманих полках не перевищувало 300 — 700 чоловік. Компанійські полки в основному несли сторожову службу на кордонах, а також прово­дили розвідку; сердюцькі полки охороняли гетьмана і несли кара­ульну службу. Полковники OXOT- ницьких полків призначалися геть­маном. До складу старшини цих полків входили осавул, обозний, писар і хорунжий. Полки ділилися на сотні і курені. Сотні очолювали сотники, а курені — куренні отама­ни. Старшина полків одержувала від гетьманської скарбниці грошову винагороду, багаті дарунки, млини, землі, їм належали селяни, села і хутори. Козаки перебували на повному забезпеченні у гетьманського правління, одержували плату за службу і амуніційне утримання (мундир і шаровари на два роки та 4 рублі на рік, молоді козаки — 2 рублі на рік). Крім того, козаки цих полків забезпечувалися провіантом за рахунок селян і міщан. Всі охотницькі полки підкорялися гетьману і ге­неральній старшині.

Козацька артилерія ділилася на генеральну (загальновійсько­ву), полкову і сотенну. У кожному місті була кріпосна артилерія. Командувачем артилерією був генеральний обозний. У його віданні був і військовий обоз. Генеральна артилерія постійно знаходилася в ставці гетьмана — Батурині. Під час походу вона рухалася з військом. Якщо вона відставала від війська або залишалася в яко- му-небудь іншому місці, її звичайно охороняли компанійці і сер­дюки. Другим за посадовим станом в артилерії був осавул генераль­ної артилерії. Йому підкорявся штат прислуги, що сягав до 120 чоловік.

До генеральної артилерії прикріплялися козаки певних сотень.

Козацький полковник та козацький сотник за Рігельманом

Полкова артилерія знаходилася у віданні спеціального штату старшини і прислуги, що підкорявся полковому обозному. Після нього йшов «отаман гарматний» або «гармаш», артилерійський оса­вул і хорунжий. Знаряддя обслуговували кузівці (кували), колісни­ки (стельмахи), вартуючи (осаульчики) і т. д., а так само безпосеред­ньо артилеристи — гармаші й армаши. Гроші на утримання штату полкової артилерії збиралися з селян і частково з козаків полку. Як старшина, так і служителі одержували дарування грошима, одягом і натуральними продуктами. За винятком артилеристів і музикантів козаки не одержували дарування за несення служби.

У мирний час козаки займалися домашнім господарством, але на вимогу старшини вони були зобов’язані з’явитися на службу. Верховне і безпосереднє командування всіма полками належало гетьману.

Гетьман, як правило, очолював військо тільки у великих похо­дах. Якщо він особисто не відправлявся в похід, то замість себе при­значав заступника — наказного гетьмана, строком на один рік з числа найдосвідченіших пол­ковників або генеральної стар­шини.

У мирний час гетьман і старшина стежили за навчан­ням, постачання і комплекту­ванням війська і т. д. З гене­ральної старшини військовими справами в першу чергу займа­лися обозний, осавули, хорун­жий і бунчужний.

Військова печатка часів

І. Мазепи

Командування полками здій- снювали полковники. У разі відсутності постійного полков­ника або відправлення частини полку в похід, обов’язки командира полку виконував «наказний» полковник, вибраний зі складу полкової старшини. Безпосередні­ми помічниками командира полку були полкові осавули і полкові хорунжі (по 2 в полку). Вони відали озброєнням, постачанням і на­вчанням полку. До складу полкової старшини входили також обо­зний, що відав обозом і артилерією, суддя, що очолював суд, і пи­сар, що відав діловодством.

Військове командування сотнею здійснювали сотник і сотенна старшина (писар, осавул, хорунжий). Озброєння пішого козака складалося з мушкета, шаблі і списа, а кінного — з мушкета, шаблі, списа і чотирьох пістолетів. Найсильнішим, навченим і згуртова­ним родом військ була козацька піхота. Козаки були прекрасними стрільцями і завдавали супротивнику великих втрат у вогняному бою. Найстрашнішою зброєю козаків у ближньому бою був спис.

У битвах під Збаражем (1649 р.), Чигирином (1678 р.), в Азовсь­ких походах (1695 — 1696 рр.) саме уміле володіння холодною зброєю і в першу чергу списом, дозволило козакам отримати пере­моги.

У польових боях козацька кавалерія використовувалася як авангард армії. Її задача зводилася до ведення розвідки, затримки супротивника на певний час або наведення його сил у заздалегідь обумовлене місце. Кавалерія використовувалася для створення ре­зерву і нанесення допоміжних ударів по частинах супротивника. Кіннота використовувалася і для активної оборони козацького та­бору.

Один з іноземців, що бачили козацьке військо, — Дж. Круел у 1699 році писав: «що стосується їх методу воювати на суші, слід помітити, що вони досить посередні кавалеристи, зате прекрасні піхотинці».

Слабкість козацької кавалерії визначалось і збідненням козац­тва. Так, у 1696 р. у похід під Азов козаки виступили однокінь, не маючи нагоди мати двох або трьох коней.

Козацька артилерія використовувалася з урахуванням манев- реної тактики, властивої українському війську. Легкі знаряддя використовувалися в бойових порядках війська, що забезпечува­лося їх високою рухливістю. Знаряддя крупнішого калібру, як правило, зосереджувалося в батареї і використовувалося для зни­щення живої сили супротивника на дистанціях до 600 — 1000 метрів.

Характерною межею тактики козацьких військ було поєднан­ня атаки піхоти або кавалерії за підтримки артилерії, розміщеної або в таборі, або на спеціальних позиціях.

Козаки украй неохоче вдавалися до облоги міст, але якщо і бра­лися за це, то максимально використовували всю потужність своєї артилерії.

Висока техніка артилерійського обстрілу була продемонстрова­на козаками в 1695 р. при облозі турецької фортеці Казикермен. Артилерія використовувалася не тільки для руйнування оборон­них споруд, але і для знищення батарей противника.

До початку XVIII століття українське козацьке військо налічу­вало близько 25 — ЗО тисяч чоловік реєстрових і 7 — 9 тисяч охот- ницьких (найманих) козаків. Рівень бойової підготовки козаків був достатньо високий. Військові кампанії XVII ст. показали, що ук­раїнське козацьке військо ні в чому не поступалося арміям сусідніх країн, використовувало новітні методи військової стратегії та так­тики, а козацька піхота була визнана кращою у Європі.