Господарство й населення.
У XIV ст. на підвладних Польщі українських землях почала складатися фільваркова система господарювання, яка базувалася на експлуатації залежної робочої сили. Її існування передбачало неминучий розвиток панщини.
В 20-х роках XIV ст. селянин Сяноцької землі мав відробити на пана 14 днів протягом року. З Галичини панщина почала поширюватися й на інші українські землі. Жадоба до збагачення не знала кордонів і була властива як польським, так і литовським панам. До панщинних робіт притягалися челядь, данники, тяглі люди. Вони й становили категорію залежних селян. Якщо на початку XV ст. селяни великокнязівських чи королівських маетностей могли вільно переходити з місця на місце, давши господарю відступне натурою чи грошима, то з розвитком фільваркового господарства вони поступово втрачають це право. В 1435 р. галицька шляхта прийняла ухвалу, за якою селянин міг піти від пана тільки на Різдво, попередньо заплативши копу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса тощо. Привілей 1447 р. прив’язував селянина ще не до наділів, а до феодальних володінь, тим самим залишаючи хлібороба напіввільною людиною.Більшість селян вважалися особисто вільними людьми, хоч у податному відношенні підпорядковувалися державі. Волосні старости розподіляли податки на сільські общини, а ті, в свою чергу, на окремі дворища. Вільні селяни Волині та Київщини в першій половині XV ст. давали з одного лану по одному-двоє відер меду, по колоді (бл. 310 л) вівса або жита та 20— ЗО грошів. У другій половині XV ст. вони мусили платити з лану вже по 20— 50 грошів, давати більшу кількість натуральних податей. В одних регіонах переважала грошова, а в інших — натуральна рента.
На погіршення матеріального становища люди відповідали по-різному. Вони писали скарги польському королю й литовському князю на дії панів, просили від них захисту й допомоги. У більшості випадків скарги залишалися без відповіді.
Більш ефективною формою боротьби селянства за свої права були втечі. Незважаючи на різні заборони й перешкоди, частина селян відходила в міста або на південь Брацлавщини, Київщини, Лівобережної України та в Карпати. В окремих випадках селяни вдавалися до збройного опору.Одним з перших антифеодальних виступів цього періоду було повстання селян Ужанського комітату (повіту) на Закарпатті в 1320— 1321 рр. під проводом Петруні. Одночасно воно мало й визвольний характер, оскільки спрямовувалося в основному проти угорських феодалів. Значні виступи селян проти панства відбувалися в Галичині в 1349— 1352 рр. під час польсько-угорської інтервенції, а також у 1376— 1378 рр. проти панування угорських панів. Найбільш відоме в XV ст. селянське повстання на Покутті під проводом Мухи. В ньому взяли участь жителі Галичини, Північної Буковини та Молдавії. В 1490— 1492 рр. повстанці оволоділи Снятином, деякими іншими містами, багатьма селами й загрожували Галичу. Однак встояти перед регулярним військом мирні трударі не могли, зазнали кількох поразок у відкритих боях і були розігнані, а частина з них відійшли в гори та в Молдавію.
Найпомітнішим явищем міського життя XIV ст. стало надання містам магдебурзького права. За ним міста виводились з-під юрисдикції князівських чи королівських намісників і діставали право на самоврядування. На чолі міста ставав призначуваний урядом війт, який очолював магістрат. В окремих випадках він міг складатися з двох колегій — лави (суд у кримінальних справах) і ради
(управлінський орган і суд у цивільних справах). Частина натуральних податків замінялася справлянням грошей з ремесел і торгівлі. Магдебурзьке право дістали Львів (1356), Кам’янець (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) та інші міста. В окремих випадках його добивалися й приватновласницькі міста. Магдебурзьке право сприяло розвитку промисловості та торгівлі.
Основу міського населення складали українці. Але з другої половини ХГѴ ст. збільшується чисельність іноземних колоністів.
Причому в містах осідали переважно багаті бюргери, відтісняючи на задній план національне бюргерство. Особливо це відчувалося у Львові, Володимирі та інших галицько-волинських містах. Поряд з ними існували колонії поляків, вірмен, татар, євреїв, сарацинів.Поступово позбавляючись сільських рис, міста дедалі більше перетворювалися на центри ремесла й торгівлі. У них працювали кравці, кушніри, шевці, чоботарі, ковалі, зброярі та інші майстри. Продукція призначалася не безпосередньому замовникові, а на внутрішній та зовнішній ринки. Професійний поділ уже був досить значним. У Львові, наприклад, наприкінці ХГѴ — на початку XV ст. налічувалося не менше 36 ремісничих спеціальностей. Для захисту власних інтересів і встановлення монополії на виробництво товарів десь у ХГѴ ст. створюються цехи. Найдавніші відомості про них є по Львову та Перемишлю за 80-ті роки ХГѴ ст. Кількість цехів зростала й вони поступово з’являлися в інших містах. Поряд з ремеслами розвивалися також промисли й торгівля.