ЕТЮД ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО полкового МІСТА (ПРАВА ТА ЖИТТЯ МІЩАН М. НІЖИНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII - XVIII ст.)

У У Національно-Визвольній революції 1648 — 1676 рр. крім козаків та селян активну участь приймали міщани. «Навіть у городах, де було Магдебурзьке право, — писав Самовидець, — і присяжні, і бурмістри, і радники залишали свої посади, брили броди і йшли до війська».

У другій половині XVII ст., під час національно-визвольної бо­ротьби, швидше стали розвиватись міста Лівобережної України, кот­рих у 1665 р. разом з сотенними містечками нараховувалось 90, 35 з них знаходились на території Ніжинського козачого полку. Юри­дично всі міста Лівобережної України поділялись на дві категорії: 1) ратушні, які мали обмежене право самоврядування і де великий вплив мала козацька старшина; 2) магістратські, які мали Магде­бурзьке право. До других відносились: Київ, Глухів, Короп, Новго- род-Сіверський, Переяслав, Полтава, Стародуб, Чернігів та Ніжин.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Ніжин — місто, тепер районний центр Чернігівської об­ласті, Розташований на обох берегах річки Остер (прито­ка Десни ), Вперше згадується в Іпатїівському літописі під 1147 р, як Уненеж, У XII cm, був фортецею Чернігівського князівства, 3 середини XIV cm. у складі Великого князівства Литовського. З 1500 по 1618 рр. у складі Росії. З 1514 р. відо­мий як Ніжин. За Деулінським перемир'ям 1618 р. відійшов до Речі Посполитої і став центром Ніжинського староства Київського воєводства. Тут на лівому березі Остра почали зводити замок на основі фортифікаційних укріплень часів KuiecbKoiPyci₄ в якому дислокувався польський гарнізон. 1625 р. місто одержало Магдебурзьке право.

В цей час ніжинські полковники були діячами всеукраї­нського масштабу. Це Прокіп Шумейко; брати Іван та Ва­силь Золотаренко (родичі гетьмана В. Хмельницького, пер­ший зіграв керівну роль у подіях 1652 — 1655 рр., другий у 1659 — 1663 рр.); Григорій Гуляницький — один з лідерів старшинської антиросійської партії на Україні; Матвій Гвинтівка, який відіграв одну з керівних ролей у подіях, по­в'язаних з гетьманом І. Брюховецьким.

З Ніжинщиною пов'язана діяльність одного з головних представників політичної еліти того часу на Україні — ре­зидента російської політичної розвідки, єпископа мстис- лавського та оршанського, намісника Київської митрополії Мефодія (Максима Филимоновича); в цей же час починає свою діяльність на Ніжинщині і його наступник на ниві роз­відки — протопоп Симеон Адамович. Великий вплив, ще не­достатньо вивчений, на події того часу мав представник ніжинської старшини Роман Ракушка-Романовський (автор літопису Самовидця).

Ніжинські греки єдині на Україні мали право самовряду­вання та власний магістрат (права греків були підтверд­жені як гетьманами України, так і російськими царями та імператорами ).

Ніжин, одне з найбільших міст Лівобережної України, розта­шований на перехресті торгівельних шляхів, користувався Магде­бурзьким правом з 1625 р., отримавши його від польського короля Сигізмунда III.

Згідно Магдебурзького права місту надавалось право на само­врядування. Визначався порядок обрання міської влади, її уп­равлінські функції, основи громадянського та кримінального пра­ва, правила судочинства та оподаткування, регламентувалась діяльність купецьких об’єднань та ін.

Адміністративні посади в магістраті займали виключно заможні міщани. Значна частина доходів із залежних від Ніжинського ма­гістрату сіл, податків з млинів та гостинних дворів, торгових по­датків та інших зборів осідали в їх кишенях. Саме через це Ніжинсь­кий магістрат прагнув збільшити свої володіння. В різні роки ма­гістрату належали села: Комарівка, Кладьківка, Крути, Кагарлик, Кунашівка, Хвостики, Хороше Озеро, Синяки, Печи, Плоске та ін. з їх населенням та «багатими промислами». Та й самі посади у ма-

Герб міста Ніжина

гістраті приносили непоганий прибуток. Чиновники звільня­лись від «постоїв та виділення підвод», на їх утримання виділя­лось: на війта (сучасний мер) — 20 волок землі, на бурмістрів — 12, на писарів — 4, на утримання ратуші — ЗО волок і Овдіївський млин на річці Остер (один волок землі — 21,3739 га).

Війта (від німецького — Voigt) — главу магістрату обира­ло вільними голосами все насе­лення міста і затверджував геть­ман. Свої обов’язки війт викону­вав на постійній основі. Чотири бурмістра (burgermeistr) — по­мічники війта — обирались разом з ним. Чотири райці (rathsherr) — радники і лавники — судові засідателі обирались міщанами кожен рік, виконували свої обов’язки по черзі.

Ніжин мав право на самостійний магістратський суд.

Соціальний статус міщан визначався нормами Магдебурзького права, гетьманськими універсалами та царськими грамотами. Ніжинські міщани мали податковий та судовий імунітет, торгові та ремісничі пільги. В залежності від майнового стану вони діли­лись на дві соціальні групи: міська верхівка — «патриціат» (багаті купці, магістратські чиновники та власники ремісничих майсте­рень); «середняки» (ремісники та торговці); міські низи — «чернь».

Ніжин у другій половині XVII cm.

Між ними не існувало спеціально створених бар’єрів і кожен в за­лежності від обставин міг опинитись в тій чи іншій групі.

Обов’язки міщан перед гетьманською адміністрацією складались з оплати податків та виконання повинностей на користь військ. Міста повинні були утримувати гетьманську полкову та міську адмініст­рацію; сплачувати податки: «показанщину» — за виготовлення та продаж горілки (самогону), тютюнову десятину, податок з млинів, торгове мито, «покуховщину» — за вино, що привозиться до міста, «ковшове» — з продажу зерна, «мостове» — податок замости, збори з перевозів, за привезений та вивезений товар (за вивіз — «евекту», за ввіз «індукту»). Податки час від часу збільшувались. У 1714 р. був введений новий податок — «головщина», що сплачували не з ціни товару а з «голови» хазяїна або робітника, що віз товар. Податки часто здавались на «відкуп» — в оренду.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Магдебурзьке право — звід законів, за якими може уп­равлятися торгово-промислове місто. Був складений у Маг­дебурзі в XIII cm. з різних джерел: з привілеїв, які дав місько­му патріарху єпископ Вихман у 1188р„ з постанов суду шеф- фенів Магдебурга. Шеффени — судові засідателі, що визна­чали покарання разом із суддею, своєрідні попередники суду присяжних.

Важливим джерелом Магдебурзького права було «Сак­сонське зерцало» — збірник феодального права, складений у 1221 — 1225 рр. шеффеном Ейке фон Рєпковим.

Це було перше універсальне законодавство, яке можна було застосувати у будь-якому місті і яке закріплювало пра­во міста на самоуправління. За Магдебурзьким правом місто було сувереном і законодавцем. За традицією суд Магдебур­га був вищим тлумачем Магдебурзького права і вищою апе­ляційною інстанцією.

У Польщі в 1365 р. король Казимир III заснував свій ви­щий апеляційний суд у Кракові, заборонивши звертатися до Магдебурга стосовно будь-якого спірного питання. Нор­ми Магдебурзького права прийшли в Україну не в німецько­му оригіналі, а вже у переробці польських авторів XVI — XVII ст.ст. М. Яскера, Б. Гроїцького, П. Щербина, ∏. Kyiue- вича, і відрізнялись від першоджерел змістом конкретних норм.

У цих збірниках закріплювались права купців, міщан, ре­місників, порядок виборів, функції органів міського самовря­дування, громадянського, цивільного, карного і процесуально­го права.

Наприкінці XIV — початку XVI ст.ст. в українських містах поширюється Магдебурзьке право. Протягом цьо­го часу його отримали Санок (1339 р.), Львів (1356 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494 р.), Ко­вель (1518 р.), Торчин (1540 р.). Правителі Польщі і Лит­ви прагнули опиратися на населення міст у боротьбі про­ти магнатської опозиції. Отримавши від короля (Велико­го князя) Магдебурзьке право, міста виходили з-під юрис­дикції феодалів, отримували право самоврядування і мож­ливість захисту від магнатів.

Органом міського самоврядування був магістрат на чолі з війтом, призначеним королем чи Великим князем. В Україні тільки мешканці Києва могли самостійно обирати собі війта.

Магістрат складався з двох виборних колегій: 1) райці (Consules) — адміністративна рада (дала судовими, гро­мадськими (цивільними) та адміністративними питання­ми; 2) лавники (scabini) — судова колегія (відала судовими кримінальними справами).

Функції магістрату — адміністративні, господарчі, фінансові, поліцейські, судові. Членів магістрату обирали або призначали щороку, в основному з католиків.

Ковані двері на фасаді складського приміщення. XVIII cm.

В Ніжині податки сплачували тільки міщани, та й те не всі. Грецька община (купці) гетьманськими універсалами були звільнені від податків, а козаки, які складали біля половини насе­лення міста, зовсім не платили податків. Податковий тягар падав на ЗО — 35% жителів Ніжина і був достатньо тяжким.

Першу інформацію про податки на Україні надав полковник Павло Тетеря, коли на чолі посольства прибув до Москви у 1657 р. На питання чи вистачить податків на утримання армії він відповів: «На плату Запорозькому війську цих податків буде навіть забага­то... А хоча б ці податки збирали з кожного селянського двору по польському золотому, або і по два, і цього збереться чимало — про це він (Тетеря) знає, тому що сам збирав податки у Київському воє­водстві і зібрав 120 тисяч польських золотих, а руських буде 24 тисячі рублів, а якщо точно вибирати, то з цього Київського воє­водства було б 500 тисяч золотих (100 тисяч рублів). А в Ніжинсь­кому (полку)... полковники збирають з двору по 2-3 золотих».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Преосвященний Мефодій (Memodiu), Максим Филимоно­вич (Филимонов) — (? — 1689) народився недалеко від Києва, з міщан, український церковний і політичний діяч XVII cm.

У часи Хмельницького протопоп у Ніжині, учасник Біло­руської воєнної кампанії 1654 — 1656 рр. Дотримувався про- російської орієнтації. В 1661 р. висвячений в сан єпископа мстиславського і оршанського, намісник Київської митро­полії. Резидент російській стратегічної розвідки на Лівобе­режної Україні. Під час боротьби за гетьманську булаву на Лівобережжі в 1662 — 1663 рр. виступав противником Я. Сомка і підтримував кандидатуру В. Золотаренка, а потім

І. Брюховецького. Але після обрання останнього гетьманом різко критикував його. У1666 — 1667рр. брав участь у Мос­ковському церковному соборі у справі патріарха Никона (був одним із обвинувачувачів). Претендував на Київську мит­рополію. У 1667р. одержав сан єпископа Ніжинського Украї­нського. (Про це згадує тільки Д. Бантиш-Каменський).

Наприкінці гетьманства Брюховецького помирився з ним і підтримував його орієнтацію на Туреччину, оскільки був не- задоволений планами царського уряду прислати на митропо­личий престол представника Московського патріархату.

У1668 р. за наказом київського (правобережного) митро­полита Йосипа Тукальського засланий в Чигиринський, а потім в Уманський монастир, звідки, підкупивши охорону, втік. Звинувачений у змові проти царя, відправлений в заслан­ня. Помер у Московському Новоспаському монастирі в 1689 р.

Заможні городяни XVII cm.

З інформації Тетері ми ба­чимо, що ніжинці сплачували більше податків, принаймні більше, ніж у Київському воє­водстві, тому не дивно, що не­вдоволення цим тут було більше. Ніжинські міщани сто­яли на чолі боротьби за права міст, а їх представники в об­личчі ніжинських протопопів: Максима Филимоновича та Симона Адамовича відстоюва­ли їх інтереси у Москві.

Економічні інтереси міщан та козаків часто стикались. Козаки порушували міські землеволодіння, монополію на продаж спиртних напоїв, це­хові права та устави, не спла­чували податків, складали конкуренцію міським ремісникам та торговцям — все це призводило до конфліктів між козаками та міщанами, особливо між козацькою старшиною та патриціатом. Наступаючою стороною в основному була козацька старшина, яка намагалась поставити міста під владу Запорозького війська і вико­ристовувати міщан у своїх інтересах.

Вже у 1654 р. генеральний писар Іван Виговський отримав у власність міста Остер і Ромни, а його брат Данило — Прилуки. Наказ­ний гетьман Іван Золотаренко у 1655 р. став власником міст Батури­на та Мени, а його брат Василь — Борзни та Нових Млинів, а через рік і Глухова. Так частина лівобережних міщан знову підпадає під владу місцевих можновладців. А в тих містах, що мали Магдебурзьке пра­во, козацька старшина стала вимагати додаткових повинностей: по­ставок продовольства до війська, роботу на полковників та сотників, грошей на утримання війська. Але до прямих сутичок між містами та козаками справа не дійшла. Гетьман Богдан Хмельницький з вели­кою увагою ставився до міщан і намагався захистити їх від сваволі старшини, збільшуючи власними універсалами міські привілеї. Крім того він захищав і міщан, які постраждали з різних причин за кордо-

Ніжинська фортеця. Перша половина XVIII cm.

ном, підтримував торгівлю і намагався розподілити податки і на інші категорії населення, в тому числі й козаків.

До нас дійшла велика кількість охоронних універсалів, нада­них гетьманом Києву, Чернігову, Ніжину, Переяславу, Стародубу та ін. Ніжин отримав від Б. Хмельницького три таких універсали: 1 серпня 1649 р., 18 червня 1652 р., 9 січня 1656 р. У всіх універса­лах гетьман суворо наказував «... кривд та нічого поганого міща­нам ніжинським не чинити... не віднімати земель... не порушувати вольностей». Надавали такі універсали гетьмани Ю. Хмельниць­кий та І. Брюховецький. Але вже одне те, що такі охоронні універ­сали надавались з періодичністю в декілька років, свідчить про численні порушення міських прав та привілеїв.

Майже всі грамоти, надані українським містам російськими царями, як і універсали гетьманів, починаються такими словами: «... жалувались нам міщани і просили захисту...».

В одній такій жалобі царю Олексію Михайловичу говориться: «... да з них міщан беруть полковники майстрових людей: теслярів, рибалок, ковалів, кравців, золотих діл майстрів, гончарів, музи­кантів, слюсарів... і за роботу тим людям нічого не платять... ще й зверх того вони — полковники отримують від міщан, підводи для всякої своєї роботи...».

Не буде перебільшенням сказати, що вся друга половина XVII і перша половина XVIII ст.ст. були сповнені боротьби міщан з ко­зацькою старшиною. Цю боротьбу як фактор впливу на Україну використовував російський уряд. Все це дуже нагадувало боротьбу польського короля з магнатами на початку XVII ст., коли король надавав містам Магдебурзьке право, виводячи їх з-під юрисдикції магнатів та використовуючи підтримку міст та гроші для зміцнен­ня свого впливу на шляхту. Тут, мабуть, доцільно буде згадати слова Екклезіаста: «... що було, то й буде; і що робилось, то й буде роби­тись, і нема нічого нового під сонцем».

Частина козацької старшини й української шляхти прагла до того, щоб зміцнити своє становище і керувати Україною на зразок Речі Посполитої, де король реальної влади не мав. Враховуючи це цар, діючи за старою випробуваною формулою «розділяй та воло­дарюй», прагнув завоювати симпатію міщан, котрі бачили в ньому свого захисника від свавілля полковників та старшини. Міщан підтримувало і дрібне духівництво та сільські священики, які та­кож нерідко ставали жертвами свавілля. Тому не випадково, що протопоп міського собору, особа в місті вельми впливова, стає у Москві представником міщан, а на Україні — довіреною особою царя. Цією людиною був ніжинський протопоп Максим Филимо­нович (згодом єпископ мстиславський та оршанський Мефодій), справу якого продовжив також ніжинський протопоп Симеон Ада­мович. Захищаючи інтереси міщан вони сприяли тому, що цар охо­че підтримував права та привілеї, якими користувались міста за Магдебурзьким правом; що врешті-решт сприяло розвитку в містах ремесла, промислів та торгівлі.

28 березня 1660 року Ніжин отримав грамоту царя Олексія Михайловича на підтвердження Магдебурзького права. В ній гово­рилось: «... війта Олександра Бурковського і міщан пожалували ми по їх правам та привілеям; веліли обирати їм війта, бурмістрів, райців і лавників між себе кращих... добрих і знаючих людей, котрі

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Адамович Симеон (Адамов Семен, «чорний диякон») — (? — ? ), ічнянський протопоп, ніжинський диякон, ніжинсь­кий протопоп (1661 — 1677); був помічником резидента рос­ійської стратегічної розвідки на Україні, єпископа мстис- лавського і оршанського Мефодія (Максима Филимоновича), як і він, відстоював інтереси міщан. Прихильник союзу з Росією. Довгий час був агентом царського уряду в Україні. Підтримував стосунки зі старшинською опозицією гетьма­ну Д. Многогрішному, у якого був радником. Був радником і у гетьмана І. Самойловича, але у жовтні 1676 р. за доносом генерального писаря П. Дорошенка М. Вуяховича його заареш­тували за змову проти гетьмана. Своєї вини не визнав. (За деякими даними цю операцію запланував П. Дорошенко, який руками І. Самойловича прибрав з політичної арени небезпеч­ну для нього людину). У березні 1677р. військовим судом Ада­мович був засуджений до смертної кари, але рішенням царя страту замінили постригом і ув’язненням. Від пострига протопоп відмовився, тому в серпні 1677р. був позбавлений сану священика і висланий в Сибір. Подальша доля невідома.

б суд судили правий, боячись Бога... ворогам не мстили б, щоб у судових справах всім розправа була по правді... а якщо хто почне бити чолом на їх суд та приговор Нам, Великому Государю... тоді б нашої царською грамотою викликати їх до міста Москви і по нашо­му ж указу цю справу вислухають наші бояри і думні дяки і розп­раву учинять...».

Цар підтримував міста, але наступ на права міщан продовжу­вався. У 1664 році спалахнув конфлікт між гетьманською адміні­страцією та містами. Останні, за рішучої підтримки єпископа Ме­фодія Филимоновича, виступили проти спроби гетьмана Івана Брю- ховецького ліквідувати Магдебурзьке право, поставити міщан під контроль старшинської адміністрації, заборонити їм звертатись з жалобами безпосередньо до царя, провести новий перепис місько­го населення з метою додаткового оподаткування. Незважаючи на сильну протидію козацької старшини, міщани зберегли за собою самоврядування, політичні права та економічні привілеї. В цьому їх підтримав царський уряд, зацікавлений у перспективі в ліквідації козацько-адміністративного устрою на Україні. В той же час уряд був зацікавлений і у збільшенні збору податків, тому пе­репис був проведений.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

У XVII — початку XVIII ст.ст. на території України грошовими рахунковими одиницями були копа та золотий (злотий). Kona дорівнювала 60 грошам, або 2 злотим; зло­тий — ЗО грошам або 20 срібним копійкам. Крім того ходи­ли срібні західноєвропейські талери та леви, польські та бранденбурзькі орти, російські рублі та ін.

Злотий (золотий) — польська монета, дорівнювала ЗО грошам. 5 злотих дорівнювали 1 рублю.

Злотий (золотий) червоний — дорівнював 2 талерам (2 рублям ).

Рубль — срібна або золота російська монета, дорівню­вав 33 алтинам, 2 деньгам.

Гривня — 10 російських срібних копійок, дорівнювала 20 деньгам, або 48 литовським грошам. На гривню на початку XVIII cm. у Ніжині можна було купити 3 фунти вершкового масла або м.еду або півфунту сахару (1 фунт 0,409 кг).

Алтин — російська срібна монета, дорівнювала 6 день­гам або 3 копійкам.

Перепис 1666 р. на всій території Лівобережної України зареє­стрував «вільного населення» 24 тисячі 604 двору, в тому числі 11 тисяч 949 дворів жителів міст та містечок не враховуючи козаць­ких дворів.

Найбільш розвиненими містами Лівобережної України були Київ, Стародуб та Ніжин. В переписну книгу (1666 р.) по Ніжину записано 642 двори (без козацьких), у тому числі 184 двори реміс­ників, 263 двори «пашенних людей», 57 дворів «торгових людей» і 139 дворів без визначених за­нять. Для порівняння: у Старо- дубі було 911 дворів; у Києві 684; Батурині — 365; Прилу­ках — 343; Переяславі — 274; Борзні — 257; Козельці — 357; Носовці — 254; Острі — 139; Лубнах — 108.

По окладам (податкам) Ніжинці були розподілені на п’ять статей. Найвищий пода­ток — по 1 рублю з «дима» (хати) платили двори першої статті; найнижчий податок — З алтина 2 деньгі — двори п’я­тої статті.

Печатка Ніжина 1691 р.

Ремісники та торгові люди складали 37,5% всіх жителів Ніжи­на, а відсоток «пашенних людей» дорівнював 40%.

Ніжинські «пашенні люди» всі були порівняно добре забезпечені тягловою силою. З недостатньою кількістю скота — 1 віл, в Ніжині відмічено 74 двори. Серед «пашенних людей» 3 двори сплачували податок за вищою ставкою — 1 руб з «диму». З цього можна зроби­ти висновок, що ці двори займались не стільки сільським госпо­дарством, скільки ремеслом або торгівлею. Таке ж становище, віро­гідно, було і у 29 «пашенних людей», які сплачували податок за другою статтею.

Серед жителів, які занесені в переписну книгу без визначеного заняття найвищий податок сплачували три двори, за другою стат­тею сплачували податок 31 двір, в третю статтю записані 61 двір, інші сплачували нижчі податки.

Ремісників у місті було 184 двори. Вищий податок сплачува­ло 34 двори, найнижчий — 61. Цехові майстри складали шосту частину всіх ремісників і сплачували в казну 21 рубль 50 копій­ок. Підмайстри сплачували по 9 рублів. Більше всього було швеців (47 дворів), потім йшли скорняки і м’ясники (по 13 дворів), калачники (11 дворів), ткачі та горщечники (по 8 дворів). Останніх ремісників по окремим спеціальностям було небагато: від 6 до 1 двору.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Куфа — міра об'єму, одна куфа на Лівобережній Україні дорівнювала 40 відрам горілки чи вина (XVII — XVIII ст.ст.).

Четверть — жита 6,5 пуда; пшениці 9,5; ячменю 7,25; вівса — 5 пудів.

Відро — міра об'єму, київське відро — 8,5 літра; московсь­ке — 12,5 літра.

Бочка вина — міра об'єму 491,96 літра.

Осьмачка (осмина) — 8 частина куля (четверик). Куль муки — 7,5 пуда; куль жита — 9 пудів; куль ячменю — 6,5 пуда; куль вівса — 5,5 пуда.

В переписі згадується: чотири шинкарки, один винник, два пивовари, чотири солодовника. В місті знаходилось чотири мли­на, котрі належали трьом міщанам і одному козаку.

Ніжин мав великий купецький прошарок — 57 купців, крім того 11 «коробейників» (дрібні торговці, які розносили товар в ко­робах).

Ніжин в цей час був цілком сформованою міською общиною, що володіла магістратськими селами і навіть мала свою поліцію. В переписній книзі зареєстровано 8 «міських пушкарів», серед яких було: 2 слюсаря, 1 купець, 1 «мідник», а інші виконували по­ліцейські функції. Всі вони були звільнені від сплати податків.

За переписом 1666 р. Ніжинському магістрату належали села: Плоске, Хороше Озеро, Крути, Синяки, Печі, Шукшин і Кагарлик. Ніжинському війту О. Бурковському належали села: Колісники, Шукшин, Мильники (Григоровка) з млинами, селянами та угіддя­ми. Писарю магістрату П. Васютинському (Костянтинову) належа­ли села: Мостище, Хибаловка та млин під Ніжином (точно невідо­мо чи ці села надавались за посадою (за рангом) чи були особистою власністю).

До речі, через цю власність у магістрату виникали суперечки не тільки з козацькою старшиною, але й з вищим духівництвом, яке також постійно прагнуло не тільки зберегти, але й примножи­ти свої маєтності. У документах за 1667 р. є скарга ніжинців на

Пейзаж старого міста. Грецька вулиця

архієпископа чернігівського і Новгород- сіверського Лазаря Бара- новича. «Велику нам користь учинив преосвященний архієпископ, віднявши два села Плоске і Шукшин», — писали ніжинці. Показо­вою є тяжба магістратського писаря Пилипа Васютинського з пре­освященним єпископом Лазарем Барановичем через село Шатрищі. Незважаючи на те, що три рази царський уряд надсилав укази про повернення села його законному власнику Васютинському, врешті- решт впливовий владика одержав повну перемогу. В одному зі своїх листів, строго пам’ятаючи євангелійське правило, що «не хлібом єдиним жива людина», єпископ пише, що «потрібно попіклуватись і про хліб і про те, що до хлібу».

Шановний читачу, завдяки проведеному перепису ми з вами можемо ознайомитись з тим, хто й як жив у місті у 1666 р. Але для самих жителів міст перепис був не зовсім бажаною подією, оскіль­ки він призвів до збільшення податків, тобто прийшлось більше сплачувати до казни. Збільшення податків було однією з причин активної участі ніжинських міщан та козаків у повстанні проти російських воєвод у 1668 р. Під час цього повстання російськими військами князя Г. Ромадановського місто Ніжин було повністю знищено.

11 серпня 1668 р. (за іншими даними 8 вересня) військові час­тини Ромадановського підійшли до міста, котре до того часу поки­нули майже всі жителі. Князь «віддав місто Ніжин війську на роз­грабування», — пише літописець, а потім, — «спалив нічого не за­лишивши». Грабували все: і хати, і лавки, і склади, і навіть церк­ви і монастирі, в яких зняли дзвони, забрали ікони, книги та цер­ковне приладдя.

У 1669 р., після завершення повстання, цар Олексій Михайло­вич, за проханням ніжинських міщан наказав Ромадановському повернути церковне приладдя. Також місто отримало царську гра­моту на пільги та привілеї: на десять років Ніжин був звільненій від сплати податків, ніжинські купці отримали право безмитно торгу­вати в українських містах. Затверджені були доходи на утримання магістрату: податки з продажу дьогтю, «весове, помірне, поводне, з Овдіївських млинів; про пивний прибуток — хто на шинок захоче варити пиво, повинен дати по осьмачці солоду і по золотому грошей, а також платити по 2 копійки з відра; хто захоче на шинок варити мед, то від шинкових козацьких дворів так і від інших усіх угідь і

Ярмарок. Малюнок К. Трутовського, літографія Маковського. 1874 р.

від льохів давати до 25 копійок з льоху; села Кагарлик, Крути, Печі, Хороше Озеро, Синяки, Плоске, відходять до магістрату».

Міська верхівка навіть повернула собі частину пограбованого. Війт О. Цурковський отримав назад 100 четі (чверті) хліба (близь­ко 14 тон). Бурмістру Якову Жданову запропонували на вибір от­римати «за взятий хліб гроші у Москві по тій же ціні, по якій у той час хліб купували в Ніжині; або отримати хліб в місті Севськ, а скільки і якого хліба в нього взято про те заяву з нього взяти».

Чиновники магістрату отримали і моральну компенсацію за заподіяну шкоду. В указі царя говорилось: «... даті їм жалування за те, що у них той хліб був взятий ратними людьми на корм та сукна кармазинового або червоного». Цар, очевидно, розуміючи значення Ніжина та його вплив як одного з центрів торгівлі та са­мого великого козацького полку на Лівобережній Україні поста­рався на майбутнє уникнути можливих конфліктів. В цьому йому допомагав своєю інформацією та діями ніжинський протопоп Си­меон Адамович.

Піклувались про процвітання Ніжина і гетьмани Д. Много­грішний, І. Самойлович. А гетьман І. Мазепа в своєму універсалі від 11 січня 1698 р. навіть детально виклав права та пільги ніжинсь­ких міщан. «Знаючи, що місто Ніжин серед інших малоросійських міст є одне зі знатних... дозволяємо магістрату володіти селами: Хорошим Озером, Кагарликом, Синяками, Печами, Крутами і Ky- нашівкою, а також млинами на річці Остер, на греблі (міській) Ніжинській і на греблі Овдіївській; і прибутками: вісовим, повідер­ним, скатним, оводовим, помірним, дьогтярним і воскобійним; і отримувати з того бісового, з пуда по 4 деньгі; з відра по 2 деньгі, скатное, з куфи вина по золотому; з бочки вина — за старим зви­чаєм; від пива з козака по 4 деньгі, а з мужика — по золотому; з продажу коней, биків та корів — по 3 деньгі; від закладу веку — по 2 алтина;... щоб купці та торгові люди товарі своїх які на вагу про­даються, ніде в домах не зважували, а зважували б на ратушних вагах з платежем податків; і меду прісного та петійного ніякими приватними відрами не міряли, крім відра ратушного від якого на­лежну плату надавати потрібно... купці закордонні грецькі та інші, котрі домами своїми у Ніжині живуть і якими не є землями воло­діють в тягостях та повинностях загально міщанських повинна приймати участь (в перше ніжинські греки починають сплачувати податки, але не на довго). Людей посполитих, що в селах магіст­ратських живуть, ніхто б на приватну роботу не примушував, в реєстр козацький не вписував в під свою владу від магістрату не забирав...». Наведений універсал гетьмана І. Мазепи вперше в повній мірі врегулював міські доходи, сприяв подальшому розвит­ку торгівлі та ремесла, а те що податки стали сплачувати і грецькі купці, зняло напругу в Ніжині, оскільки всі купці були поставлені в рівні умови.

5 червня 1713 р. гетьман І. Скоропадський своїм універсалом дав можливість магістрату збільшити свій бюджет. Ніжин отри­мав пільги не сплачувати «покуховного» податку при торгівлі «місцевою» горілкою в магістратських селах. «Покуховний» по­даток сплачували на військові потреби у «військовий скарб», з кож­ної бочки (куфи) проданої горілки. «Міською» горілкою, вочевидь, називали ту горілку, яку купували на гроші магістрату для прода­жу у шинках, які належали місту. Прибуток від продажу надхо­див до міського бюджету.

Крім того в універсалі гетьман наказував, щоб і козаки сплачу­вали «покуховний» збір на потреби магістрату.

Гетьман писав: «... через цей наш універсал дозволяємо їм (ма­гістрату) в селах, що належать місту, продавати міську горілку без оплати покуховного (податку), наказуємо, щоб і козаки тамошні, що продають свою горілку, покуховну повинність магістрату ніжинському та війту віддавали, в цьому немає пан полковник зі старшиною чинити жодної перешкоди».

Але, мабуть, універсал гетьмана козаки виконувати не поспіша­ли, бо І. Скоропадський 8 травня 1714 р. видає ще один аналогіч­ний універсал: «... через цей наш універсал дозволяємо їм — війту і магістрату в селах, до міста належних, горілку без покуховного податку продавати, також ми бажаємо, щоб і козаки тамошні, хто з них свою буде горілку давати, покуховний податок на витрати магістрату давали, в цьому не має пан полковник зі старшиною своєю жодної чинити перешкоди. Також надіємось, що пан війт з магістратовими своїми людьми покуховні гроші на свій прожиток обертати не будуть, а використають на місцеві потреби».

4 лютого 1717 р. гетьман І. Скоропадський підписав універсал, в якому забороняв старшині Ніжинського полку брати селен Про- хорівської сотні, що проживали в селах Крути, Кагарлик (Галиця), Хороше Озеро та Печі на заготівку та перевозку сіна та для вико­нання інших повинностей, бо селяни цих сіл належали магістрату, виконували ці повинності на його користь. «... Однак Ви (ніжинсь­ка старшина) і тепер, як нам про те доносить магістрат, не пере­стаєте людей їх... грабувати, в чому просили нашого захисту і війт і магістрат. Тому, через цей наш універсал твердо вам наказуємо, щоб надалі ніколи сіл, які належать магістрату, ні на які потреби не чіпати і грабежем брати у них нічого не думайте... повторно на­казуємо».

Але процвітання міста продовжувалось не довго, у 1722 р. всі пільги та привілеї були ліквідовані, коли після смерті гетьмана Скоропадського Україною почала керувати Малоросійська колегія. У цей час Ніжин повинен був сплачувати до казни 600 рублів на рік, а потім з дозволу колегії 521 рубль.

Багато це чи мало? Візьмемо, наприклад, 1740 рік. Доходи ма­гістрату в цьому році складались: «... податок на користь магістра­ту з ваги (вісове) — 79 рублів 6 коп.; з привізного волоського вина — 302 рубля; з шинків (їх було 21) — Ill рублів; з крамових комор (лавки з товаром) — 23 рубля 50 коп.; з двох шинків, які були здані в оренду — 70 рублів; з м’ясних лавок — 5 рублів 60 коп.; від виго­товлення пива — 1 рубль 74 коп.; з лавок, що торгували сіллю — 70 коп.». Всього: 599 рублів 60 копійок.

Отже, шановний читачу, ми бачимо, що податок 600 рублів для міста був нереальним; а коли податок зменшили до 521 рубля — на потреби міста залишалось 78 рублів 60 коп., сума, звісно, недостат­ня. Тому магістрат був вимушений підвищувати податки для місце­вих жителів. Ay 1740 р. з 827 дворів, що знаходились у місті, міща­нам належали 194, останні 633 — козакам, старшині, духівницт­ву, грекам та іншим категоріям жителів, які податки не сплачува­ли (як зараз говорять мали пільги).

Таке ж становище склалось і в інших містах України. Всі вони стали надсилати до Сенату листи з проханням дозволити самостійно вирішувати міські справи та повернути податкові пільги.

В архівах зберігся документ від 5 листопада 1742 року: «висо- чайша резолюція на доклад Сенату про утримання магістрату по колишнім привілеям та грамотам». У Сенатському докладі імпе­ратриці Єлизаветі І відмічалось, що це питання розглядалось у зв’язку з проханням ніжинського війта (П. Тернавіота) зменшити міські податки до державної казни, оскільки вони дуже важкі для міста, де міщани складають тільки третину населення, а платити їм доводиться 521 рубль. Ніжинський магістр переживав труднощі з наповненням міського бюджету, бо 55% населення (козаки, шлях­та та ін.) податків не сплачували. Крім того не визначене правове становище щодо сплати податків займали й інші групи міського населення (ніжинські греки, приїжджі купці та ін.). Питання це вирішилось 11 грудня 1742 р., коли Сенат постановив: «... з Ніжинського магістрату як грошових, так і хлібних доходів, які раніше збирались до Малоросійської Колегії, а потім до військово­го скарбу, а саме: з хліба помірне, воскобійне, дьогтярне, Федірко- ве, скатне від горілки, с комор ратушних — покуховне, з ратуш­них сіл — річний податок за скотину... — надалі до скарбу військо­вого не брати, а залишити для міських потреб у Ніжинському ма­гістраті як і раніше...».

Засоби ці потрібні були для розвитку міста. У 1755 р. Ніжинсь­кий магістрат писав до Генеральної Військової канцелярії, що по-

Міщанин та міщанка XVII cm.

вернуті указом 1742 прибутки необхідні місту — «для будівництва різних магістратських будівель... мостів у місті на головному шля­ху через річку Остер, гатей поза городом, на утримання магістратсь­кого писаря, міського лікаря, канцеляристам і службовцям... і на інші міські розходи, на прикрашення міста, на виплату боргів магі­страту, які він раніше за нестачею доходів позаймав у різних лю­дей на міські потреби (більше 3 тисяч рублів)».

Але, видно, лист не переконав Генеральну Військову канцеля­рію. У 1755 р. були ліквідовані внутрішні податкові збори «поку- ховний, зхатний, поковшовий» та ін., що різко обмежило бюджет магістрату і його фінансові можливості. Компетенція магістрату була зведена до вузької сфери — він займався господарськими спра­вами міщан і малоприбутковими міськими промислами, з-під його юрисдикції частково було виведені ремісничі цехи.

У 1763 р. під час розділу території Ніжинського полку на три повіта: Ніжинський, Глухівський та Батуринський, в місті були створені Повітовий, Земський, Підкоморський та Ніжинський міський суди. В міському суді головою став ніжинський полков­ник, полковий суд був ліквідований. Полкова та сотенні канцелярії тепер стали займатись тільки військовими та поліцейськими спра­вами.

Згідно даних про Ніжин, що частково збереглись у Генерально­му описі Лівобережної України, у 60-х роках XVIII ст. у місті нара­ховувалось 5469 жителя, в тому числі 2622 міщанина; 482 козака; 324 посполитих (селян); 568 купців та торговців; 156 підсусідків; 217 відставників, різночинців та канцеляристів; 49 священнослу­жителів; 16 розкольників; 892 — найманих працівників та слуг; 105 учнів, а також 38 іноземців без визначеної соціальної належ­ності.

Більш повне уявлення про Ніжин того часу нам можуть дати матеріали підготовки до виборів делегатів до «Комісії для утворен­ня проекту нового Уложення та порад для досягнення народного благоденства», що проходили у 1767 р. Губернатор Малоросії граф П. Румянцев — Задунайський наказав Ніжинському магістрату скласти списки виборців. В ці списки увійшли тільки чоловіки, що мали нерухомість в Ніжині, та й те не всі. Навіть селяни, що мали власні будинки у місті, до списків виборців не потрапили. Врешті- решт у списках залишились 1255 чоловік. Але нам вони цікаві тим, що в ньому зазначено не тільки звання виборців, а й рід занять та національність. Скористаємось цими списками і спробуємо дізна­тись про соціальний, професійний та національний склад населен­ня Ніжина у 70-ті роки XVIII ст.

Склад виборців міста Ніжина на 17б7 рік

Склад виборців за фахом

Склад виборців за званням

Склад виборців за національністю

З наведених таблиць ми можемо побачити, що населення Ніжи­на було вельми різноманітним за своїм складом у професійному, соціальному та національному відношенні. Між групами населен­ня були відмінності і в правовому відношенні і у відношенні до міських повинностей: міщани, яких було 32,8%, мали право са­моврядування та свій суд (за Магдебурзьким правом), вони ж спла­чували міські податки та виконували повинності; козаки і шляхта складали 55% населення міста, мали своє управління та свій суд і не сплачували ніяких міських податків; ніжинські греки також мали своє управління та свій суд і також не сплачували ніяких міських податків; остання частина населення, в тому числі й приїжджі купці, займали в місті у правовому відношенні невизна- чене становище і міських податків теж не сплачували.

Не сплачуючи міських податків всі ці групи населення — коза­ки, ніжинські греки, люди невизначеного звання та частково шлях­та займались торгівлею, промислами, ремеслом та утримували шинки. Все це неодмінно повинне було породжувати невдоволен­ня та суперечності між міщанами, що сплачували усі податки, та іншими жителями міста, що податків не сплачували.

Все це знайшло своє відображення під час виборів делегатів до «Комісії по уложенню...» та складанню наказу. Щоб якось заспо­коїти пристрасті губернатор Малоросії граф П. Румянцев дозволив Ніжину подати не один, а чотири накази: від міщан, від шляхти та козаків, від греків і від російських купців. Складання окремих на­казів від всіх груп населення міста було вдалим маневром, котрий сприяв вирішенню конфлікту, який виник на виборах у зв’язку з протилежністю інтересів усіх груп населення. А оскільки комісія пропрацювала недовго і накази виконані не були, тобто першості ніхто не отримав, то й ображатись нібито було ні на кого.

Імператорським указом від 16 вересня 1781 р. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва — Київське, Новгород- Сіверське та Чернігівське, у складі якого був створений Ніжинсь­кий уїзд. Ніжин став центром уїзду. Змінилась система управлін­ня міста, до неї входили: магістрат, правління городничого, казна­чейство, земський суд, було скликано дворянські збори та обраний керівник зборів. Села, млини та інші маєтності, що належали Ніжинському магістрату, були передані у підпорядкування Черні­гівської Казенної Палати. З 1797 р. Ніжин входить до складу Ма­лоросійської, а з 1802 — Чернігівської губернії.

Згідно перепису 1782 р. за Добровольським, населення міста складало 11104 чоловіка. Серед них: дворян — 346; священиків та церковноелужбовців — 187; греків — 977; купців 1 гільдії — 11; купців 2 гільдії — 33; купців 3 гільдії — 579; євреїв, що торгували — 8; міщан — 4974; євреїв — 11; козаків — 3283; селян «держав­них» — 69; селян, що належали поміщикам — 459; листонош з ро­динами — 141; ченців — 26.

А. Шафонський у своєму описі Чернігівської губернії наводить дещо інші цифри, але дуже близькі до даних Добровольського. Всьо­го населення 11104 чоловіка; з них міщан — 4905; козаків — 3610; селян «державних» — 126; селян, що належать поміщикам 1071; купців — 253; священиків та церковноелужбовців — 188; ченців — 34; греків — 765; волохів, болгар та персів — 89; охрещених турків — 34; людей не християнської віри — 27.

Для порівняння у 1782 р. в Києві проживало — 35 тис. чоловік; в Полтаві — 7 тис.; в Чернігові — 3922; в Прилуках — 6177.

3 21 квітня 1785 р. правовий статус Ніжина визначала «Грамо­та на права та вигоди містам російської імперії» (грамота вирівня­ла права українських та російських міст). Герб міста був внесений до реєстру гербів міст Російської імперії. За місцем зберігалось пра­во власності на всі «законним шляхом придбані» піхотні угіддя, сади, пасовиська, луки, річки, рибні та інші промисли. Місту було повернуто майно, яке було передано у 1782 р. у підпорядкування Чернігівської Казенної Палати. А саме «... різних в місті лавок 84, шинків 3, оброчних міст 183, млинів в місті на річці Остер 2, сіно­жаті у Ніжинському та Бортнянському уїздах, селян 997 душ чо­ловічої статі, а саме: у селі Синяки — 66, у Плоскому — 132, у Ky- нашівці — 33, у Хвостиках — 6, у Крутах — 56, у Кагарликах — 391, у Печах — 164, у Хорошому озері — 149. Зі всіх цих селян наказано Міській Думі замість робіт збирати оброк. З відкупу за продаж вина місто повинне отримати 2502 рубля». Міській владі дозволялося будувати нові промислові підприємства, утримувати і віддавати в найм харчевні, шинки і корчми, відкривати школи, влаштовувати щотижневі торги та щорічні ярмарки.

Згідно грамоти були чітко окреслені функції магістрату: захи­щати міщан від нових податків, несанкціонованих царським уря­дом, піклуватись про їхні потреби і у разі необхідності клопотати перед державними установами про їх вирішення, мати книги з опи­сом житлових будинків, адміністративних будівель і міської землі.

Належність до міщанського стану визначала низка статей жа­луваної грамоти. Відповідність одній з них давала право кожній людині вважатись міщанином. Проте «справжнім міським обива­телем» був лиш той, хто мав у місті власну нерухомість. Кожний житель міста, в залежності від свого соціального стану, записував­ся владою у відповідну графу міської книги. Всі міщани поділя­лись на 6 розрядів. В їх число входили не тільки ремісники і купці, але також дворяни, козаки, чиновники, представники духівницт­ва, якщо вони були власниками будинків у місті. До міщан не відно­сили селян, що проживали в місті, займались торгівлею або ремес­лом і навіть були власниками будинків.

В місті почали діяти міські збори. Вони обирали міського голо­ву» бурмістрів і ратманів (райців) до магістрату, старост, суддів, засідателів від населення у загальноміські і станові заклади. Оби­рався також склад міської думи і шість «гласних» — по одному представнику від кожної соціальної групи населення міста>. Дума керувала всім міським господарством і у фінансових справах підпо­рядковувалась губернатору.

Виборчим правом користувались тільки міські жителі, які до- сягли 25 років і мали річний прибуток не менше 50 рублів. Майно­вий ценз виборців мав тенденцію до виборців.

Соціальний склад міського населення відрізнявся неоднорідні­стю. Усе населення Ніжина в останній чверті XVIII ст., як і в XVII ст., можна поділити на 3 основні категорії:

1) патриціат (козацька старшина, духівництво, купці, зажи- точні ремісники, домовласники);

2) середні прошарки населення (козаки і міщани, що володі­ли невеликою кількістю землі та скота, а також дрібні торговці);

3) міська біднота (безземельні козаки і селяни, підсусідки, наймані робітники і т. д.).

У другій половині XVIII за рахунок козаків та селян, що розо­рились, різко збільшилась кількість міської бідноти, водночас збільшилась кількість чиновників і військовослужбовців.

Духівництво в Ніжині середини XVII ст. було підпорядковано Київській єпархії, а з 1785 р. Чернігівській єпархії. З того часу Чернігівський єпископ отримав звання єпископа чернігівського та ніжинського. Міськими святенниками керував ніжинський прото­поп, а монастирі безпосередньо підпорядковувались чернігівсько­му архієрею.

У XVII — XVIII ст.ст. у місті біло 3 монастирі. Найстаріший чоловічий Ветхоріздвяний Георгіївський монастир був заснований в першій половині XVII ст. (так вважають більшість дослідників), хоча існує думка про те, що монастир діяв ще у XIV ст. (цієї думки дотримувались архімандрит Віктор Черняєв та архієпископ Філа- рет Гумелевський). Монастир мав «маєтності» — шість сіл з угід­дями та залежними селянами.

1716 року у місті був відкритий чоловічий Благовіщенський монастир (Назарет Пресвятої Богородиці), до нього був приписа­ний і Ветхорізвяний зі всіма селами та угіддями. У 1786 р. у влас-

ності монастиря було: 550 залежних селян (чоловічої статі), 7 сіл, частина дворів ще в одному селі та угіддя. Ченців було 21 разом з настоятелем.

Введенський жіночий монастир був заснований не пізніше 1660 року вдовою стародубського полковника Анною Бреславською. У 1786 р. монастирю належали два залежних селянина, сіл та маетно­стей не було. В монастирі біло 18 черниць разом з настоятельницею.

У XVIII ст. у місті було 11 приходських церков (в них було 43 священика та церковноелужбовців), церква Костянтина на грець­кому кладовищі і Петропавлівський католицький костьол, при якому знаходився один монах ордену Капуцинів.

10 квітня 1786 р. імператриця Катерина II підписала указ, за яким урівняла українські та російські монастирі та поділила їх на три класи, усе їх майно було секвестроване. «... Усі вотчини тутешніх монастирів разом з посполитими людьми (селянами) відібрані... і до казенних відомств передані... усі ці відомства повинні збирати дохо­ди зі всього монастирського майна, із оних виплачувати гроші архі­єреям, архімандритам, ігуменам, ігуменям, ченцям і черницям, за штатним положенням, по званням їх і по степеням...»

Втративши всі свої «маєтності» Благовіщенський монастир як монастир 2 класу став отримувати 1511 рублів 50 коп. Введенський жіночий як монастир 3 класу отримував 525 рублів 60 коп. на рік.

В кінці XVIII ст. після того як Ніжин з полкового міста, одного з центрів торгівлі на Лівобережній Україні, перетворюється у зви­чайне уїзне містечко, а торгівельні шляхи переміщуються на південь, починається повільне його згасання. Відбулось це не зра­зу. Ніжин ще боровся, проводились торгівельні ярмарки, відкри­вались нові підприємства, але метастази згасання поступово роби­ли свою справу. З кінця XVIII ст. місто, яків кінці XX ст., почало старіти, смертність перевищувала народжуваність.

Міська статистика за 1785 рік

Поступово великий торгово-ремісничий центр у XIX ст. пере­творюється на типове уїзне містечко, про яке зі смутком писав ви­пускник Ніжинського ліцею Н. Гербель: «... старість живе пам’ят­тю минулого, коли все, як кажуть старі люди, було краще. Так і Ніжин: вся його слава в минулому! Він поступово згасає — і йому залишаються тільки спогади».

Але відлуння минулого продовжувало жити ще довгий час, і Ніжин з його церквами та монастирями, самобутньою архітекту­рою продовжував вражати мандрівників. Так, у 1810 р. відомий український історик Д. Бантиш-Каменський писав про нього: «... Ніжин мені дуже сподобався, незважаючи на те, що розташований у низинному місті. Кам’яних будинків в ньому дуже багато, і він дійсно є найкрасивішим повітовим містечком всієї Малоросії».